Реферат з української літератури

Іван Багряний

Справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін).

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на
Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912 – 1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній
школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській
художньо-керамічній школі.

У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із
його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з
револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого
дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало
протест у душі Івана.

У 1922 – 1926 рр. він викладав малювання, працював на шахтах
Донбасу, а у 1924 році вступив до Охтирської філігії організації
селянських письменників „Плуг”. Учителював, заробляючи на прожиток.
Писав вірші. Побував на Криму, на Кубані, в Кам”янці-Подільському, де
редагував місцеву газету.

Протягом 1926 – 1930 рр. Іван навчався в Київському
художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе „політично
неблагодійним”. По-перше, „сумнівна” ідеологічна позиція прочитувалася
між рядками його віршів, опублікованих у журналах „Глобус”, „Життя й
революція”, „Червоний шлях”, „Плужанин”. По-друге, він входив до
попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник,
В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д.
Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом
Вишнею, М. Яловим.

У 1928 році І. Багряний написав роман у віршах „Скелька”, де
використовував почуту в дитинстві легенду про те, як у 18 столітті
селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля
московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року
з”явилася друком збірка поезій І. Багряного „До меж заказаних”, яка вже
в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині,
що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності.
Наступні книжки „В поті чола” і „Комета” потрапляють тільки до портфеля
НКВС. Того ж року він написав поему „Аве Марія”.

У 1930 році харківське видавництво „Книгоспілка” видало
роман у віршах „Скелька”. Волелюбний пафос твору привернув увагу
офіційної критики – „Скельку” було конфісковано. Наступного року
з”явилась стаття О. Правдюка „Куркульським шляхом”, яка свідчила про
наміри щодо бунтівного, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після
тієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових
крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в
присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка „за політичний
самостійницький український ухил в літературі і політиці…”, засуджений
на п”ять років концтаборів БАМЛАГУ (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями
Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя
відбито в романі „Тигролови”). Через два роки письменник повернувся
додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в”язниці 2 роки
й 7 місяців (пережите в ув”язненні він пізніше описав у романі „Сад
Гедсиманський”).

У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під
нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому
театрі, редагував газету „Голос Охтирщини”, після початку війни потрапив
до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати,
складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної
інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом
УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини.
Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки
Івану Багряному це місто стало центром українського культурного
відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 р. заснував
газету „Українські вісті”. При ній почали діяти кілька видавництв,
зокрема „Україна”, „Прометей”, у яких з”являються заборонені в СРСР
книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури
українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український
Рух), який згодом у США перетворився на об”єднання українських
письменників „Слово” з центром у Нью-Йорку.

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом „Чому я не хочу вертати до СРСР?” (1946 р.) І.
Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про
істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не
одного нещасного. У 1948 р. він заснував Українську Революційну
Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував
ОДУМ (Об”єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи „Тигролови” (1944,
„Звіролови” – 1946), „Сад Гедсиманський” (1950), „Огненне коло”(1953),
„Буйний вітер”(1957), „Людина біжить над прірвою”(1965), п”єси
(„Генерал”, „Морітурі”, „Розгром”), поема „Антон Біда – герой труда”,
збірка „Золотий бумеранг”, твори для дітей.

Письменник помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазієн у
Шварцвальді (Західна Німеччина).

Л і т е р а т у р а :

„Усі українські письменники” 2005р. Харків

Похожие записи