Інтертекстуальність в контексті проблеми духовності (на матеріалі роману
Р.Іваничука «Мальви»)

Теорія інтертекстуальності не ставить під сумнів оригінальність та
неповторність художнього тексту, хоча розглядає його як переплетіння
свідомих та несвідомих цитат. Актуальною проблемою сучасної філології є
проблема співвідношення «свого» та «чужого», визначення меж між
авторським та запозиченим.

У даній статті пропонується висвітлення питання взаємозв’язку
інтертекстуальності (Ю.Крістева, Р.Барт) з духовною суттю української
нації, на основі збірних образів та характерів героїв. Об’єктом нашого
дослідження є роман Р.Іваничука «Мальви». Предметом аналізу ми обрали
проблеми інтертекстуальної взаємодії (сучасні дослідники: І.Арнольд,
Н.Кузьміна, М.Колокольникова, Г.Лушнікова, Ж.Фомічева, Н.Корабльова та
інші) твору з Біблією та Кораном, принципи й засоби, за допомогою яких
письменник, звертаючись до прецедентного тексту, втілює інтертекстеми у
своєму романі в контексті з духовністю. Із сучасних літературознавців до
вивчення біблійних мотивів та образів в українській літературі ХХ
століття звертаються В.Антофійчук, А.Нямцу, Вал.Шевчук, М.Сулима,
В.Сулима, І.Бетко, С.Кирилюк та інші.

Метою даної статті є спроба дослідити «чуже слово», яке за допомогою
образів, мотивів, змістів приховує змісти нові й невідомі, роблячи
акцент на моральному та духовному світі героїв.

Події роману (першоназва «Яничари») відбуваються у середині XVII
століття, коли відроджується українська державність під проводом Богдана
Хмельницького. Головними персонажами Р.Іваничук обрав звичайних людей,
які потрапили у турецьку неволю. Вони приречені на забуття своєї
Вітчизни, звичаїв, але їхні долі складаються по-різному.

Р.Іваничук вважає, що все слід робити вчасно, наприклад, «Мальви»
(1968), на його думку, пройшли на ура передовсім через те, що в той час
страшенно актуальною була тема відступництва. «Письменник має відчувати,
які ідеї на часі в духовному ефірі» [3]. Це дійсно так, але роман
«Мальви», присвячений темі людської гідності, духовності, є актуальним і
сьогодні. Цей твір містить колосальний матеріал з історії Туреччини та
Криму. Автор довго працював над романом: був у Туреччині, багато разів
їздив до Криму, досконало вивчив історичні документи.

Цікавим є той факт, що в історії ніде не сказано, що Іслама Гірея вбито,
але у «Мальвах» Р.Іваничук примушує Мальву отруїти хана. У розмові з
Яриною Коваль письменник пояснює це так: «Коли я перебував у Бахчисараї,
то одна стара жінка, котра знала давні східні мови та кохалася в
історії, порадила мені відвідати давній і колись заміський цвинтар. Там
я натрапив на стару могилу із зарослим мохом написом. Я перемалював його
і показав жінці – вона була вражена. Виявилося, що це могила Іслама
Гірея ІІІ. Та річ у тому, що на тому цвинтарі ховали тільки убитих
ханів. Так продиктувало мені моє письменницьке чуття» [3].

Християнська Богородиця – Діва Марія є найпопулярнішим та найулюбленішим
образом у світовому мистецтві. Її називають Матір Христова, Пречиста
Діва, Богоматір. Для католиків Вона – Мадонна. Саме Вона народила й
виховала Ісуса Христа. У церковних проповідях Богородиця постає
Багатостраждальною Матір’ю, яка розділила з Ісусом Христом тернистий
шлях, намагаючись полегшити Його муки.

На нашу думку, Р. Іваничук невипадково називає свою героїню Марією. З
долею Діви Марії її пов’язує страдницька доля матері, яка втрачає своїх
дітей. Пригадаймо євангельську легенду, коли Марія та Йосиф принесли
Ісуса до храму. Симеонові Божий Дух вказав на Боже Дитя. Він узяв дитину
з рук Марії, поблагословив і сказав: «Нині звільняєш раба Твого,
Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої Спасителя», а далі
сказав Богоматері: «Скорбота зброєю протне Твоє серце» (Лука, 2; 21-40)
Та, якщо Матір Христова знала про долю свого сина, то Марія не знала, що
чекає на неї та її дітей. І, хоча Марія, заради доньки, змушена була
зректися «свого бога» прилюдно, він всеодно жив у її серці, думках.

Тексти, до яких у літературі неодноразово звертаються, назвемо, слідом
за Ю.Н.Карауловим, прецедентними. Непересічним джерелом цитатності,
звичайно ж, є Біблія. У романі є алюзії, що відсилають нас до Святого
Письма: «Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не
справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих,
про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в
неба…» [1, 10] Устами меддаха Омара говорить пророк, тому, якщо ви
читали Біблію, ви обов’язково пригадаєте сни фараона, які розтлумачив
Йосиф. Прикладом кодової інтертекстуальності виступають такі порівняння:
«скажений содом» [1, 19], «содом продажності і нечисті» [1, 70], «з
бородою, як у біблійного Саваофа» [1, 69], «.а не Іудою» [1, 152], «злий
демон» [1, 70], «чорний демон» [1, 135] тощо. Дуже багато у тексті
звертань до бога: «О, господи» [1, 65], «боже» [1, 10], «мій боже» [1,
12], «О, Ісусе» [1, 156], «О боже правий» [1, 178], «О вічний боже» [1,
230], «врозуми боже» [1, 179] та інші.

У романі «Мальви» події розгортаються в Криму, який був васалом
Османської імперії. Із метою наближення читачів до східних звичаїв,
традицій автор неодноразово звертається до Корану. Перша частина
розпочинається епіграфом: «Хіба ви не ходили по землі і не бачили, який
був їх кінець? Були вони могутньою силою, але аллаха ніщо не може
ослабити ні на небі, ні на землі» (Коран, 35 сура, пророча). Письменник
свідомо використовує зовнішню інтертекстуальність (цитата в епіграфі),
щоб вивести художній твір з його епохи в «великий час» (термін Бахтіна),
пов’язати його з історією, культурою минулого, розширити межі часу. У
тексті ми знаходимо і суперечки між єдиноверцями, які досконало знають
Коран, але мають різні погляди на джихад: «– Чи не покинуло волосся
розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за
джихад? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути
слова пророка: «Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?»

– Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, – відповів спокійно меддах
Омар, – в сурі пророчій: «Скільки сіл ми марно погубили!»

– Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, –
посмиреннішали очі дервіша, – то згадай слова пророка: «Ми покажемо наші
знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда»

– Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим,
які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха». Бо
знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і в Азов, і в Багдад. І
там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани.
Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних
мусульман? [1, 8] Цією, вже внутрішньою інтертекстуальністю, автор ще
раз роз’яснює нам епіграф, намагаючись не засуджувати весь
мусульманський народ.

?????????Q

???????????Q

? ?????Q

? ?????Q?…» [1, 16], «Слава аллахові… цареві дня суду… Воістину
тобі ми поклоняємося… веди нас прямою дорогою…. [1, 20], «Хай
допоможе мені в цьому аллах!» [1, 24] тощо.

У тексті зійшлися дві культури, дві релігії, тому цікавим є необразливе
поєднання слів: «магометанський бог», «мусульманський бог» [1, 19],
«християнський бог» [1, 91],

«наш бог» [1, 93], «свій бог» [1, 18], «інший бог» [1, 23], «чужий
могутній боже» [1, 59] тощо. Письменник ніби хоче примирити мусульман та
християн, але з бесід стає зрозумілим, що це неможливо: «Хіба можеш ти
знати, монаше, що є на світі найсправедливіше?..

– Ті, які вважають наше вчення ложним, не увійдуть у ворота раю, як
верблюд у вухо голки. Наука Магомета найсправедливіша й найправдивіша
тому, що вона остання. Адже коран не заперечує Мойсея, коран визнає
божественне походження Христа, але ж що варті ці пророки перед розумом
Магомета, якщо вони давали поради людям лише на нинішній день, а на
завтрашній не могли нічого обіцяти, крім раю, якого і уявити добре не
могли. Мойсей упав на межі ханаанської землі і зневірився в Єгові,
Христа розіп’яли самі ж гебреї за те, що він звелів їм поклонитись
ідолам, Магомет же сказав: «Коли всі народи приймуть іслам, тоді
появиться божий посланник Махді, який зробить усіх людей рівними».Нині
більше, ніж половина світу визнали нашу віру, і недалекий час, коли
зрівняються всі – від шейхульіслама до моакіта, від султана до цехового
ремісника.

– Ну, ну… – зітхнула Марія. – Та поки що є ситі і голодні, хазяїни і
раби. Твій Махді, певне, ще й не зачинався.

– Коли слухаєте коран, то мовчіть, може, будете помилувані. Лише вмій
читати коран, лише бережи його від лжетлумачення, як це роблять
перси-шіїти вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за іслам
мечем, і це його найсвятіша заповідь. Сказано ж у сорок сьомій сурі:
«Коли зустрінеш такого, що не вірує, вдар його мечем по шиї» [1, 67].
Марія, після цієї розмови сумнівається, але не здається, бо свято вірує
в Ісуса. Сумнівається і Селім, викрадений та проданий Ісламові Гірею
циганами. На відміну від свого брата Аліма, який потрапив до самого
султана і фанатично витравлював із себе будь-які спогади про матір, про
Батьківщину, він воскресив у собі образ України, який знайшов у його
душевних ваганнях пристанище і тому ожив після розмови з Тимошем: «Бог
змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства.
Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за
Україну. Ти підеш із ханом допомагати Хмельницькому» [1, 188].

Меддах Омар, який багато подорожував, зустрівшись із Марією, сказав:
«Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і
різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не
діткнувся бруд користолюбства» [1, 69].

Є у романі дуже цікава легенда про чудотворну ікону богоматері. За
словами грецьких папасів заснував Успенський собор біля Чуфут-кале
апостол Андрій, коли зупинявся у Криму по дорозі з Синопу в Скіфію.
«Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах
поставив хрест і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав у
Херсонес, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу
нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на
скелі він повісив чудотворну ікону богоматері і освятив місцевість.

Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, який пожирав дітей з
довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка
поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима
Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом,
і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж
християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі
й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до
скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак
розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі
скелі ікону, три рази вона поверталась на своє місце. Тоді увірував
татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері
церкву. [1, 88]

Отже, запас людської духовності здатен пройти усі драматичні
випробування на чужині, але тільки якщо він є і не загубився назавжди.
Тому люди, позбавлені рідної землі, знайшли розраду біля ікони божої
матері, а предковічну церкву Успіння пресвятої богородиці вони назвали
кримським Афоном.

Саме до цієї чудотворної ікони приходила Марія. Вона бачила поряд із
Дівою Марією не ангелів, а синів, не тільки своїх, а й синів усіх
осиротілих матерів.

«Це не була звичайна ікона божої матері, яку не раз бачила в церквах. Зі
скелі на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на
руках. Обабіч неї стояли два молоді чоловіки з німбами над головами, і
зовсім не були вони схожі на святих, радше на дорослих синів цієї
скорбної матері.

Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви.
Ні, це не чудотворна ікона, це звичайна жінка з дорослими синами і
маленькою дитиною на

руках…» [1, 94].

«Благоговіння древніх християн до Матері Божої було таким великим, що
вони зберегли все про Її життя, що тільки могли помітити з Її слів і
діянь, і навіть передали нам все про Її зовнішній вигляд. За переказами,
вона була Дівою не тільки тілом, але й душею, смиренна серцем, обачна в
словах, розсудлива, непросторікувата, аматорка читання, працьовита,
цнотлива в мові. Правилом Її було – нікого не ображати, усім бажати
добра, почитати старших, не заздрити рівним, уникати хвастощів, бути
розумною, любити чесноти. У Неї не було нічого суворого в очах, нічого
необачного в словах, нічого не пристойного в діях, хода тиха, голос
рівний, так що тілесний вид Її був вираженням душі, уособленням чистоти.
Всі дні Свої Вона перетворила в пост і молитви. У всіх Її діях
виявлялася особлива благодать» [2, 12].

Слід зазначити, що особливого поширення культ Богородиці на Україні
набув під час боротьби із ворогами – поляками, турками, татарами. У
романі Р.Іваничука Богоматір стає захисницею від невіруючих, допомагає
християнам на чужині. І саме в цей час, у добу козаччини, Матір Божа
втрачає свій абстрактний вигляд, набираючи образу земної української
жінки. Саме тому, полонянку Марію не можна назвати святою, бо такою була
доля майже усіх тогочасних жінок, та саме в її особі автор розкрив
непересічну любов до Батьківщини. Навіть у неволі вона не втратила
людської гідності, самоповаги. Навіть у неволі вона залишилась людиною,
розсудливою, працьовитою, усім бажала добра, не заздрила рівним,
поважала старших тощо.

Таким чином, включення цитат, алюзій з Біблії та Корану в художній текст
Р.Іваничука викликає асоціативні зв’язки з біблійними сюжетами, вносить
додаткову образну, художню інформацію, дає можливість авторові
побудувати унікальну концепцію духовності.

ЛІТЕРАТУРА

Іваничук Р.І. Мальви (Яничари). Орда: Романи. – Харків: Євроекспрес,
2000. – 416 с.

Успение Пресвятой Богородицы // За социальную защиту. – 2005. – 27 июля.
– С.12.

HYPERLINK «http://www.litopys.lviv.ua/katalog/klasyka.html»
www.litopys.lviv.ua/katalog/klasyka.html

Похожие записи