Ідея безсмертя народу
в романі Михайла Стельмаха «Правда і кривда»
Більше ніж півстоліття вже минуло після Великої Вітчизняної війни… І
ніколи не загояться рани в серцях і душах учасників жорстокої битви за
право жити, любити, надіятися і вірити. Ми схиляємося перед мужністю
людей, які пройшли через те страшне пекло.
Закінчивши 1961 року трилогію «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця»,
«Велика рідня», Михайло Стельмах продовжує розробляти тему народу і
величі його духу, тему безсмертя народної правди, що перемагає і в
війні, і в післявоєнному важкому житті.
У романі «Правда і кривда» розповідається про життя українського села в
останні роки війни та перше невоєнне літо.
Автор показує також богатирську Стійкість і витримку воїнів на тлі
пекельних випробувань: «Вогонь був таким, що в повітрі снаряди
стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами». Багато хто
з воїнів не сподівався вижити, але всі вони чесно виконували свої
обов’язки кожен на своєму місці.
Згадаймо один епізод, у якому виразно відчувається символічність
прізвища головного героя роману~Марка Безсмертного. У церкву, де
розмістили поранених, не ввійшов, а влетів молодий полковник. «Він
запитав:
— Тут Марко Безсмертний?
— Тут всі безсмертні! — суворо відповів немолодий воїн, в кого груди і
всі ордени були залиті кров’ю.
— Вірно, вояче, — відструнився полковник. — Тут всі безсмертні!»
—Справді, народ, який переміг у такій війні, —: безсмертний.
Коли ми ближче знайомимося в романі Михайла Стельмаха з Марком
Безсмертним, впевнюємося, що народ, серед якого народжуються такі мужні
і самовіданні люди, матиме завжди незламаний дух. «Хоч би на яких вогнях
довелося горіти мені, я буду до останнього служити людям», — таке
життєве кредо Марка — воїна, трудівника, людини-творця.
Марко мріяв, щоб життя було мирншм і він міг орати, сіяти, милуватися
землею, любити. Викликаєжшру симпатію його людяність, доброта, прагнення
всіх зробити щасливими. Він радить молодій вчительці, що прибула до
села, не тільки вчити дітей читати й писати, а й наповнювати дитячі
серця любов’ю, людяністю. Сам Марко, за словами діда Євмена, справжній
чоловік, «що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до
коней, і до хліба святого…».
Особиста трагедія — дружину Оленку німці розстріляли, дочку відвезли до
Немеччини — не очерствила душу його, а зробила особливо чутливою до
людського горя. Він бере до себе хлоп-188
чика Федька, який залишився сиротою, потребував особливої уваги, і це
робить образ Марка особливо привабливим.
Символічною є остання сцена роману, коли Марко звертається до свого
бронзового погруддя, що стоїть у квітучому саду в сяйві двох Зірок
Героя, і застерігає: «Ну, коли вже тобі випало стояти і днями, і ночами,
то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а
нам треба діло робити — орати, сіяти…» Так, справді, вічні турботи
селянина про хліб .на селі завжди будуть перемагати і смерть, і зло. ^
Михайло Стельмах, будучи правдолюбом і життєлюбом, у романі переконливо
довів перемогу добра над злом. Повертається з чужини донька Марка,
Безсмертний знаходить своє кохання, люди в колгоспі стали жити краще —
усе це’виражає оптимізм і надію. Та й кожен з образів допомагає нам
зрозуміти мудрість життя, любов до нього. Отже, безсмертя народу — в
його правоті, правдивості.
«Вітрами й сонцем Бог мій шлях помітив»
(за поезією Олени Теліги)
Доля… часто ми зітхаємо, кажучи: «Ах, якби знати, що з нами буде в
майбутньому!» А я, коли чую ці слова, дякую Богові за те, що не знаю.
Неймовірно важко жити, коли знаєш своє майбутнє, але нічого не можеш
змінити. Але деякі — розуміють, відчувають, знаюігь, і все одно йдуть
вперед. До таких обраних і належить Олена Іванівна Те ліга.
Жінка, яку Бог наділив красою і талантом, ніжністю і силою, жінка, яка
знайшла свій шлях, щоб залишитися на ньому своїм життям, а потім —
останній словом, поглядом, подихом..1 Наше криваве XX століття не
здивуєш смертю людини, не налякаєш знищенням митця. Скільки вже таких
митців прийняла наша земля! Але ця втрата — особливо жахлива, тому, що
ми втратили і забули, Забули на довгі роки…
Доля Теліги вразила мене. Дівчинка, яка народилася в Петербурзі, пройшла
довгий шлях за свої такі короткі тридцять п’ять років. Все було в її
житті: алети і падіння, туга і радість, — не було тільки спокою. Та вона
йбгр і не хотіла:
Якогось вітру, сміху чи злоби! Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати, Щоб
крикнув хтось — ненавидь і люби, — І варто буде жити і вмирати.
Перетворення Єлени Прекрасної (як називали Олену Телі-гу російські
емігранти) на полум’яну українську патріотку сталося, коли дівчина
дочула, з якою зневагою російські монархісти говорять про мову її
батьків. З того часу вона почала спілкуватися, а потім і писати виключно
українською мовою.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
