.

Ідеї та естетика просвітництва у прозі Г.Ф.Квітки-Основ’яненка (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2566
Скачать документ

Ідеї та естетика просвітництва у прозі Г.Ф.Квітки-Основ’яненка

Г.Ф.Квітка-Основ’яненко жив і писав у той час, коли відбувалося
становлення нової української літератури. Засновник української прози і
визначний драматург, він формувався як митець під впливом усього
розмаїття суспільних, літературних, мистецьких явищ свого часу, серед
яких найвизначнішим було Просвітництво – могутній ідейний рух,
представлений трактатами і художніми творами. В них висвітлювалися
основні принципи просвітительської естетики, втілені у художніх явищах
класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму.

У основі Просвітництва лежало прагнення надати людині можливості та
“мужності користуватися власним розумом” [3, 27]. Принципом
просвітительської літератури став девіз Вольтера: “Розум і наука”.
Високий гуманізм Просвітництва виявлявся у творах Дідро, Руссо,
Вольтера, Лессінга та інших. Вони вірили в можливість існування
ідеальної людини. Дідро запевняв: “Доброчесні люди рідкісні, однак вони
існують” [2, 223]. За своєю природою, стверджували просвітителі, людина
досконала і прекрасна, а якщо вона має якісь вади, так це залежить від
суспільства, його недосконалості. На думку Дідро, “треба звинувачувати
нікчемні умовності, які розбещують людей, а не людську природу” [2,
225]. Саме тому література стала функцією соціальною, “утилітарною в
високому значенні цього слова, – писав І.Франко, – просвітителькою умів
і сердець тої самої товпи, котра стала тепер “братами” поета” [13, 45].
Дідро закликав мистецтво виступити “із законами, які велять. любити
доброчесність і ненавидіти розпусту” [2, 226]. Отже, у центрі естетики
просвітителів стоїть ідея суспільного значення художньої творчості.

Ідеї та естетика Просвітництві мали широкий резонанс у всьому світі. В
Україні окремі ідеї цього руху були висловлені у творах діячів
Києво-Могилянської академії М. Козачинського, Г.Кониського та інших. У
другій половині ХVIII століття виступили українські просвітителі
Г.Сковорода та Я.Козельський. Просвітницькі ідеї продовжували
поширюватися і в першій половині ХIX століття. В Україні, де соціальний
гніт посилювався національним гнобленням, провідне місце у творчості
просвітителів займали соціологічні проблеми та національна ідея.

Філософські, публіцистичні, художні твори західноєвропейських
просвітителів були відомі в Україні вже з другої половини XVIII
століття, перш за все в російських перекладах, і українська література
початку ХІХ століття розвивалася “під знаком” Просвітництва, адже в цей
період, підкреслював І.Франко, вона “брала спочатку європейський дух
саме по наполеонівських війнах,. сама нав’язала прямі і жваві контакти
із Західною Європою і стала за формою, мовою і змістом літературою
модерною, європейською, в ній чується відлуння тих же принципових питань
індивідуального і громадського життя, які хвилюють душу сучасної
цивілізованої людини, і вона з власного ґрунту, з рідного народного
життя намагається дати їм оригінальну форму і знайти на них оригінальну
відповідь” [12, 84]. Про це свідчить наявність в українській літературі
того періоду елементів класицизму, сентименталізму, просвітительського
реалізму, які розвивалися на українському ґрунті практично одночасно і,
на відміну від західноєвропейської, не складалися в широкі
напрями-“річки”, а окремими “струмочками” вливалися у творчість
українських майстрів красного слова, серед яких одне із чільних місць
посідав Г.Квітка-Основ’яненко.

Відомо, що ще в молоді роки був знайомий Г.Квітка із творами Сумарокова,
Ломоносова, Новикова, Фонвізіна, Карамзіна, Крилова, Гоголя,
декабристів, знав поширені тоді твори світової літератури (Данте,
Сервантеса, Мільтона, Расіна, Мольєра, Гольдоні, Вольтера, Руссо та
ін.). Про те, що Г.Квітка-Основ’яненко був знайомий із творами, які
видавалися та друкувалися у періодичних виданнях того часу, свідчить
хоча б перелік видань, які він просить у листі до П. Плетньова надсилати
йому та його дружині: “Сын Отечества”, “Северная пчела”, “Библиотека для
чтения”, “Литературные прибавления к “Инвалиду”, “Отечественные записки”
– “не по интересности изданий, а от необходимости знать, что в них
пишут, надо их читать” [4, 237]. Творча та епістолярна спадщина свідчать
про певну обізнаність письменника з французькою, латинською мовами,
інтерес до світової культури. Він, за слушним зауваженням М.Петрова,
“.як людина талановита, був спроможний. самостійно розуміти явища життя
навколо нього і давати їм посильну оцінку та художнє втілення” [9, 90].

Син свого часу, Г.Квітка-Основ’яненко вбирав та втілював у своєму
творчому методі найактуальніші проблеми, ідеї свого віку, як
філософські, суспільні, так і естетичні. М.Бахтін використовував свого
часу термін “амбівалентність”, який припускає факт включеності історії
суспільства в текст та тексту в історію, для письменника це одне й те
саме” [6, 102]. Можна відзначити таку амбівалентність у творчості
Г.Квітки-Основ’яненка, бо він жив, за словами І.Франка, за часів “епохи
духовного відродження людини, духовної її емансипації” [13, 45], яка
була близькою Квітці своїм гуманізмом, закликами до високих ідеалів
Рівності, Справедливості, Добра.

Щодо творчого методу письменника, його розвитку в контексті
просвітительської естетики, то тут склалися дві протилежні думки. Так,
визнаний “метр” українського літературознавства діаспори Д.Чижевський
вважав, що в українській літературі цього періоду основним напрямом був
класицизм і творчість Г.Квітки розвивалася цілком у традиціях
класицистичної прози та драматургії. Такої ж думки і О.Сулима-Блохина,
яка називає всі компоненти стилю Основ’яненка класицистичними.

Однак більшість українських дослідників доводить, що у творчості
Г.Квітки-Основ’яненка представлені принципи естетики Просвітництва
значно ширше. Цю думку висловлює у своїх дослідженнях, перш за все у
роботі “Питання реалізму і позитивний герой в українській
літературно-естетичній думці першої половини ХІХ століття” М.Яценко.
О.Гончар у монографії “Просвітительський реалізм в українській
літературі” стверджує, що саме Квітка зумів найглибше теоретично
засвоїти й застосувати в художній практиці творчі принципи методу й
стилю просвітительського реалізму. Як свідчать дослідження творчості
Основ’яненка, зокрема праці Д.Чалого, Г.Зубкова, Є.Вербицької,
О.Гончара, М.Яценка, творчий метод письменника включає елементи
класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму, які були
художнім втіленням філософії Просвітництва. Про зв’язок творчості
Г.Квітки-Основ’яненка із західноєвропейською просвітительською естетикою
та художньою практикою, аналогії та ремінісценції у них тільки згадували
такі дослідники, як М.Яценко, Н.Калениченко, Т.Івасютин, О.Гончар,
І.Лімборський. Узагальнення цієї проблеми і представляє новизну даного
дослідження.

Практично всі дослідники методу Г.Квітки-Основ’яненка звертають увагу на
те, що головним принципом своєї художньої творчості він оголосив
правдивість зображення життя, що було однією із основних засад
просвітительської естетики. Просвітителі свого часу вважали
найважливішим у літературі та мистецтві наслідування Природи, в яку вони
включали і соціальне середовище. Так, Дідро стверджував, що головним для
поета є “створити прекрасне так, щоб не страждала правдоподібність, і
він досягає цього, зважаючи на порядок речей у природі” [2, 244].
Г.Квітка у листі до П.Плетньова від 14 жовтня 1839 року, переповідаючи
сюжет своєї повісті “Ложные понятия”, стверджує, що “все это истина” і
що “все причины и действия написаны во всей точности, с небольшими
прикрасами для связи”. Смерть героя, пояснює далі свій задум письменник,
“описана со всею точностью; я не хотел закрашивать ничего” з певною
метою: “представив его в таком ужасном, отвратительном виде, сильнее
можно подействовать, нежели заставив его раскаиваться, плакать и умереть
спокойно. Гадко, но поучительно” [4, 231].

Г.Квітка-Основ’яненко неодноразово повертався до питання про вплив
обставин на життя та поведінку людини. Близький до просвітительської
думки, більшістю своїх творів він стверджував, що ідеальний герой
сильніший, вищий за обставини життя. Це особливо виразно виявилося в
українських повістях (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”,
“Козир-дівка”). Проте в романі “Жизнь и похождения . Столбикова”
письменник вирішив подивитися, “какими путями и через что человек
получает или теряет. И опять человек, теснимый обстоятельствами, до
какой низости должен опуститься” [4, 270].

У багатьох листах, а також у “Письме к издателю “Русского вестника”,
літературно-публіцистичних статтях і замітках, художніх творах Квітка
ставить питання про літературного героя в контексті просвітительської
естетики. У просвітителів ідеальним героєм є той, що живе за законами
природи і не знає вад цивілізації. Таку людину можна знайти, на думку
Руссо, тільки серед селян: “Під селянським одягом хлібороба, а не під
позолоченою сухозліткою придворного ховається сила та доброчесність
душі” [10, 46]. Він протиставляє багатих і бідних на користь останніх, і
Юлія, героїня роману “Юлія, або Нова Елоїза”, радить коханому “піднятися
на горища або спуститися в підвали, де живуть чесні працівники – це клас
людей, який треба найбільш поважати” [11, 252]. Руссо стверджував також,
що зрозуміти народ не можна в столиці, де під впливом світського
товариства всі робляться схожими одне на одного. Щоб пізнати життя
народне, треба, на його думку, їхати до провінції, “де у жителів ще
сильна схильність, яку дала їм природа” [11, 198]. Він підкреслював, що
“чистою радістю може бути тільки загальна радість, а дійсні почуття
панують тільки серед народу” [11, 176].

Г.Квітка-Основ’яненко, який також прагнув зрозуміти свій народ і
зобразити його у своїх творах правдиво, вважав, що у вищому класі немає
ідеального героя, бо там не тільки “утонченность, благоприличия, высокие
чувства”, а й “единообразие., нет пищи для замечаний, наблюдений, нечего
выставлять всем видимое и всем известное” [4, 158-159], бо тут живуть за
певними правилами виховання, які не дають людській душі жити за власними
почуттями. Через це своїх героїв знайшов Г.Квітка “в простом классе
людей, необразованном, где люди действуют не по внушенным им правилам,
не по вложенным в них понятиям, а по собственному чувству, уму,
рассудку” [4, 159]. Саме тому героями творів Г.Квітки ставали люди
звичайні, які, якщо “обратиться направо и налево” [4, 159], впадають у
вічі. Письменник, за його зізнанням, “не старался отыскать людей с
чинами, отличными (виділено

автором. – В.М.) достоинствами, а хватался за першого попавшегося” [4,
345].

Для Г.Квітки, знайомого з дитинства із Г.Сковородою особисто, а також із
його творами, була близькою ідея “сродної” праці, що була присутньою і у
західноєвропейських просвітителів, зокрема у Вольтера, який у
філософській повісті “Кандид, або Оптимізм” стверджував: “праця проганяє
від нас три великих лиха: нудьгу, порок і нужду”, тому треба постійно
“обробляти наш сад” [1, 149]. У “Мемуарах Евстратия Мякушкина” (в
чернетках, незавершеному варіанті) Г.Квітка наголошує на тому, що батько
героя навчив його деяких ремесел, які можуть на крайній випадок дати
можливість існувати, а також проводити час

“с пользой и удовольствием” [5, 391].Далі письменник підкреслює значення
праці, яка відповідає природним здібностям: “Всякий из нас родился для
чего-нибудь полезного, не иди же против призвания” [5, 392].

???????????v ???????v?дожнього твору, української літератури, а й
своєрідністю художньої форми. Ця мало досліджена ще повість написана у
характерній для просвітителів формі філософської повісті, з
використанням діалогу. Такий запозичений ще від античних філософів засіб
розкриття різних поглядів на проблему використовує
Г.Квітка-Основ’яненко, коли вводить до твору розмову між Євстратієм
Мякушкіним та його дядьком, якого він характеризує як людину старих
часів, що не розуміє сучасних порядків та розповідає нібито нікому не
потрібні речі. Він такий собі Стародум початку ХІХ століття, устами
якого автор висловлює свої погляди на світ. Небіж його прагне слави за
будь-яку ціну і літературну працю розуміє як засіб збагачення. Діалог
цих героїв у повісті Квітки нагадує бесіди з твору Дідро “Небіж Рамо”, у
якому дядько – людина високої моралі – висловлює погляди
автора-просвітителя та гуманіста, а племінник протиставляє їм свою
зухвалу, цинічну філософію людини, для якої існують у світі тільки
власні потреби. “Мемуары Евстратия Мякушкина” подібні за деякими
формальними ознаками до жанру філософської повісті, створеного
просвітителями XVIII століття, причому написаної у традиціях Вольтера,
коли філософська концепція виявлялася через комічне, збуджуючи сміх,
презирство і знищуючи в такий спосіб своїх супротивників. Через образ
Євстратія Мякушкіна, прізвище якого свідчить про особливості його вдачі,
Квітка-Основ’яненко представив на загальне посміховисько тих “писак”,
які, шукаючи нових методів “сочинительства”, зовсім забувають про
головну мету літературної творчості – писати так, щоб твори було “сладко
и поучительно читать”, щоб вони збагачували думку, змушували
“призадуматься над их рассуждением.” [5, 410].

У “Мемуарах Евстратия Мякушкина”, як і в листах,
літературно-публіцистичних статтях, художніх творах Квітка-Основ’яненко
вимагає, щоб будь-яка діяльність, а особливо художня творчість, мала
гуманістичну високу мету. Для просвітителів “мистецтво тільки тоді
відповідає своєму призначенню, коли ставить моральні завдання, виступає
як засіб виховання” [14, 109]. Питання взаємовідношень між мистецтвом та
мораллю хвилювало Дідро, Руссо, Лессінга. Останній у “Гамбурзькій
драматургії” підкреслював: “Писати та наслідувати, маючи на увазі певну
мету, – це діяльність, яка відрізняє генія від маленьких художників.
Коли він

(геній. – В.М.) створює та змальовує . характери, то він має при цьому
на увазі високу мету: навчити нас, що ми маємо і чого не можемо робити,
знайомить нас з істинною сутністю добра та зла.” [8, 133]. Про таку
високу мету постійно нагадує і Г.Квітка-Основ’яненко. Він закликає,
читаючи твір та прагнучи аналізувати творчість письменника, перш за все
дивитися на те, що той мав за мету свою: “Не смотрите на язык, на
изложение, на удачное или неловкое сцепление приключений, но, главное,
смотрите на цель и в какой степени она

достигнута” [4, 323]. Ціль своєї творчості визначив Г.Квітка в листі до
П.Плетньова

від 26 квітня 1839 року: “.самое прямое, благородное мое стремление
показать, отчего у нас зло” [4, 219]. У своїх творах він не міг
стриматися, “чтобы не выставлять, что идет худо или что сделается для
нас со временем худо” [4, 180]. При цьому з самого початку своєї
творчості письменник розмірковує над тим, що головне завдання літератури
– виховання читача через зображення ідеальних героїв: “Помогающего в
беде, избавляющего от крайности – тех должно превозносить” [4, 288].
Проте він бачив навкруги себе стільки вад та непорядків, що поставив
перед собою завдання виховувати людей через сатиричне зображення їхніх
недоліків. Він залишався вірним цій ідеї все життя.

Г.Квітка-Основ’яненко, як і інші просвітителі, вірить у силу слова. У
листі до М.Погодіна від 2 червня 1834 року він висловлює своє здивування
забороною його роману “Жизнь Пустолобова”, тим більше, що, на думку
письменника, “скоро все постановление описываемой части от явных
беспорядков скоро и скоро изменится и примет другой вид” і для цього і
його “глас” (виділено автором. – В.М.) взят в рассуждение” [4, 206].

Суб’єктивне, суто для Г.Квітки-Основ’яненка характерне сприйняття
дійсності єдналося у його прозі з філософією Просвітництва, яка вимагала
високої мети виховання людини через слово. Саме тому так хвилювався
письменник щодо наслідків впливу своїх творів на читачів. Так, коли було
надруковано «Харьковскую Ганнусю», в листі до М.Погодіна він писав: «
Рассказавший мне о правилах американского дуэля после уже сказал, что
это между благоразумными военными хранится в большом секрете и ежели бы
о сих правилах узнала молодежь, то бы половина армии сделалась
самоубийцами. Я ночи не спал, пока не получил книжки, — все боялся,
чтобы не сделаться учителем великого греха» [4, 200]. Саме цим
пояснюється прямий дидактизм його творчості.

Просвітителі, розмірковуючи про красу та історизм художньої творчості,
ставили питання про співвідношення природи та її наслідування. Дідро
зазначав, що “все правдиве – природне, але не все, що природне,
правдиве” [2, 123]. Цю складність співвідношення мистецтва і правди
відчував і Г. Квітка, який не був рабом копії з натури, а дійсно створив
свій власний метод. У своїх повістях письменник зобразив
найхарактерніше, типове, що і є ознакою реалізму. Палкий шанувальник
творчості Г.Квітки-Основ’яненка П.Куліш називав того народним
письменником саме тому, що його твори “украсили бы любую литературу – по
верности живописи с натуры и глубине сердечного чувства” [7, 479].

«Салдацьким патретом» Г.Квітка, за влучним виразом С.Єфремова,
переродився на Основ’яненка – письменника українського, який, хоча і
вдається до латинських «побрехеньок», але розказує їх українською мовою.
Цей твір Г.Квітка-Основ’яненко написав з певною метою, яку він
неодноразово висловлював у листах, статтях, художніх творах, —
«остановить рецензентов толковать о незнакомом для них» [4,166]. Це
стосується як творів самого письменника, так і української літератури
взагалі. Так, у лист від 25 жовтня 1841 року до редактора «Отечественных
записок» А.О.Краєвського щодо рецензії В.Бєлінского на альманах
«Ластівка» Г.Квітка підкреслює: «Мы просили бы рецензентов оставить нас
в покое, а заниматься разбором своих, «Салдацький патрет» намекал им о
том, но они, за незнанием языка, пропустили без внимания» [4, 323].
Таким чином письменник повертається до думки, що кожна людина має
займатися тією справою, яку добре знає, а не вважати себе «паном
Усезнаєм», бо інакше дивись, попереджає він, «щоб не було з тобою того,
що з Терешком-шевцем» [4, 173]. Пізніше І.Франко підкреслював, що
«Гострий дотеп», «сльозами проблискуючий сміх» українського народу
«сплодив знамениті Квітчині повісті: «Салдацький патрет», «Конотопську
відьму» і другі» [12, 81].

На особливості національного характеру звертали увагу просвітителі,
зокрема Дідро, Руссо, Монтеск’є. Однак для Г.Квітки-Основ’яненка цей
твір був не просто приводом представити українську народну вдачу. У
«Салдацькому патреті» він стверджує просвітительську ідею рівності всіх
народів. Дидактизм автора тут завуальований, авторське ставлення до цієї
проблеми не набуває вигляду моральних сентенцій, які характерні для його
сентиментально-реалістичних творів, воно висловлюється тільки через
через емоційно забарвлені речення або оклики.

Починаючи з «Салдацького патрета» та «Марусі», Г.Квітка-Основ’яненко
дотримується характерної для просвітителів вірності детелей, точності,
конкретносі у зображенні героїв для виявлення їхньої особистості. Проте
Г.Квітка-просвітитель, милуючись народом, не приймає його забобонності,
легковірності, що засвідчують епізоди вибору місця для торгівля Явдохою
Колупайчихою, купівлі-продажу кобили тощо. Докладно та з іронією
розповідає автор про «козацькі» звичаї українців.

«Салдацький патрет» — програмний твір, бо автор тут у художній формі
висловлював своє письменницьке кредо: «Пиши з натури». Письменник
розповідає про те, що «скусний маляр» Кузьма Трохимович змалював кобилу
отця Микити так живо, що навіть одурив його. Коли треба було змалювати
«правдивого солдата», художник вирішив перевірити ефект на ярмарку, де і
побачили на картині служивого, що і живий не буде такий гидкий, як
намальований. Таким чином Г.Квітка-Основ’яненко (свідомо чи підсвідомо)
зауважує, що між правдою життя і правдою мистецтва існує різниця. Тут
він близький до просвітительської естетики, зокрема до поглядів Дідро,
який підкреслював: «не можна наслідувати природу і правду надто точно,
Існують межі, яких не можна переступити» [2, 89]. Розмірковуючи про
співвідношення мистецтва та життя, французький просвітитель наводить
численні приклади та стверджує, що художній твір – це наслідок доброї
погодженості, гармонії, яку запроваджує художник, переносячи певне явище
на полотно чи на сцену. Руссо у романі «Юлія, або Нова Елоїза» нагадує,
що до Природи – ідеалу просвітителів – твір мистецтва наближає не
абсолютно точна передача зовнішньої подібності, а ілюзія правдивості,
життєвості. Так, у двадцять п’ятому листі другої частини твору Сен-Прьо
аналізує портрет Юлії. Він бачить на полотні красиву дівчину, дуже
подібну до його коханої, але це не Юлія, бо вітсутні правдиві деталі, та
невловима краса, гармонія, грація, які й роблять героїню
індивідуальністю: ”Ах, наскільки твій портрет був би кращим, коли б я
міг віднайти такий засіб, щоб показати душу твою разом з лицем та заодно
зобразити твою скромність та твою красу!» [11, 243]. Мотив такої ілюзії
і присутній у «Салдацькому патреті» Г.Квітки-Основ’яненка.

Літературно-естетичні погляди та проза Квітки-Основ’яненка розвивалися в
контексті просвітительської естетики, що доводить постановка та творче
розв’язання ним питань про прекрасне, правдиве, ідеальне, трагічне,
комічне, місце і роль мистецтва в житті людини, ствердження переваги
розуму над почуттям, дидактизму як однієї з функцій літератури.
Поглиблений аналіз трагічного у прозі Квітки може становити перспективу
подальших досліджень.

ЛІТЕРАТУРА

Вольтер. Кандид, или Оптимизм // Философские повести. Орлеанская
девственница. – Л.: Худож. лит., 1988. – С.82-150.

Дидро Д. Эстетика и литературная критика. – М.: Худож. лит., 1980. – 634
с.

Кант Э. Сочинения: В 6 т. – М.: Мысль, 1966. – Т.6. – 352 с.

Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Листи // Зібр. тв.: У 7 т. – К.: Наук. думка,
1981. – Т.7. – С.163-360.

Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Мемуары Евстратия Мякушкина // Зібр. тв.: У 7
т. – К.: Наук. думка, 1981. – С.379-417.

Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Вестник Московского
университета. Серия 9. Филология. – 1995. – №1. – С.97-124.

Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет
книги “Народні оповідання” Марка Вовчка // Зібр. тв.: У 2 т. – К.:
Дніпро, 1989. – Т.2. – С.458-486.

Лессинг Г.Э. Гамбургская драматургия. – М. – Л.: Academia, 1936. – 375
с.

Петров Н.И. Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. – К.,
1884. – 318 с.

Руссо Ж.-Ж. Размышления о науках и искусcтвах // Избр. соч.: В 3 т. –
М.: Гослитиздат, 1961. – Т.1. – С.41-64.

Руссо Ж.-Ж. Юлия, или Новая Элоиза // Избр. соч.: В 3 т. – М.:
Гослитиздат, 1961. – Т.2. – С.13-726.

Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Зібр. тв.: У 50
т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т.41. – С.74-100.

Франко І. “У нас нема літератури!” // Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук.
думка, 1980. – Т.17. – С.43-46.

Яценко М. Просвітительський реалізм // Історія української літератури
ХІХ століття: У 3 кн. – К.: Либідь, 1995. – Кн.1. – С.91-137.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020