Київський національний економічний університет

Реферат

І.П. Котляревський – автор
першого
драматичного твору в українській літературі.

(Наталка Полтавка)

Київ — 2002

П’єса «Наталка Полтавка» написана І. Котляревським для потреб
Полтавського театру 1818 р. – саме тоді, коли Драматург перебував там на
посаді керівника.

Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський
хотів бачити в театрі найбільше простолюдина, тому основою для його
п’єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав
також з народу.

Конфлікт у творі вибудовується з двох сюжетних ліній: перша — Наталка
любить бідного парубка — сироту Петра, кілька років чекає на нього. На
перешкоді до щастя закоханої пари стає соціальна нерівність. До Наталки
сватається пан возний — це друга сюжетна лінія.

Жанр своєї п’єси І. Котляревський визначив так: «Оперета
малороссійская». Називаючи драматичний твір оперою, , Котляревський мав
на увазі те, що як у класичному музичному творі поєднується
інструментальна музика зі співом, так і в його опері поєднуються
висловлювання, монологи героїв із співом.

Образ Наталки — героїні твору — зовні начеб простий, розкритий І.
Котляревським у русі, в дії, в суперечності. Ось її перша зустріч із
возним. Дівчина вдає, що не розуміє його залицянь, та возний викриває її
«лукавство». Тоді Наталка намагається переконати його у глибокій
відмінності їхніх станових позицій: «ви багатий, а я бідна; ви возний, а
я простого роду». Коли ж возний виявляє настирливість, вона повертається
до попередньої тактики: ніби не розуміє його домагань і, зрештою, щоб
завершити розмову, просить не кепкувати з неї.

Інша Наталка в розмові з матір’ю. Вона ладна поступитися їй у всьому,
тож, з огляду на скарги матері, що вони зубожіли, вона, врешті, на її
прохання згоджується більше не чекати Петра, а вийти заміж за того, кого
забажає матір. Така поведінка нітрохи не суперечить характеру героїні,
адже Наталка вихована в дусі шаноби до старших, до матері.

Прагнучи заспокоїти матір своєю обіцянкою, Наталка гадала, що найближчим
часом їй не загрожує одружитися із нелюбом: «Женихи, яким я одказала, в
другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитись,
більш, здається, нема на приміті».

‘ Проте вона й гадати не могла, який настирливий у своїх домаганнях
возний. Тож прихід виборного зі сватанням возного зроджує в душі Наталки
сум’яття, але тепер вона, всупереч власній волі й згідно з обіцянкою
матері, мусить погодитись на заручини з возним.

Та коли несподівано вертається Петро, Наталка без вагання вступає в
боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним і, нарешті, виходить заміж
за Петра.

У творенні образу Наталки важливими є народно пісенні засади — адже з
появою Наталки на сцені лунає українська пісня. Рівною мірою вдача
Наталки розкривається через основи народної моралі. Цей образ є
втіленням жіночого типу українки, у його найкращих якостях.

Петро — до пари Наталці: він, хоч і не такий сильний вдачею, як його
кохана, проте низка якостей у ньому також промовляє про вміння чинити
опір випробуванням життя.

Доля не пестила Петра змалечку: сирота, знайшов він прихисток у домі
Терпила, батька Наталки,—як служник. А коли хлопець закохався в
Наталку,—старий, тоді заможний, звелів Петрові надбати статки, а з ними
— довести спроможність на шлюб із Наталкою.

Петро мусив податися на заробітки.. Та за його відсутності багато води
утекло: старий Терпило, якому до своєї заможності хотілося долучити й
шанобу до себе, став знатися з панами, а ті усіляко користали з його
майна — поки Терпило не зубожів і з горя не помер. Дружина й донька
змушені були покинути Полтаву й перебратися в передмістя.

Наталка стала заробляти на хліб, а мати, стара Терпилиха, взялась
розмірковувати над влаштуванням Долі своєї дочки.

Петро, вертаючись додому, випадково стрічає бурлаку Миколу і довідується
у нього про Наталку.

Петро радий зустрічі з коханою: нарешті скінчилися для нього поневіряння
й заробітчанство, він ще не знає, що стоїть на порозі нових випробувань.

Петро,— носій кращих рис народного характеру: він самовідданий у
почутті, щирий, чесний. Засвідчуючи ці риси вдачі персонажа, перипетії
твору, однак, виявляють і брак цільності його вдачі, відсутність
зосередження моральних зусиль на меті — того, що уповні притаманне
Наталці, Петро, довідавшись, що Наталка заручена, передовсім готовий
віддати їй зароблені гроші на посаг,— замість подбати про долю Наталки і
свою. У відступі його від Наталки слід убачати, проте, не слабкість
почуття до коханої дівчини, а слабкість духовної позиції і, врешті,
саможертовність героя. Образ Петра являє той тип людини, яка віддана
своєму життєвому ідеалові, благородна у своїх вчинках і завжди готова
поступитися власними інтересами заради блага ближнього.

Своєрідною антитезою образу Петра в п’єсі є образ Миколи. Микола—
«сирота без роду, без племені»; людина самотня, він займає незалежну
позицію. Злидні не пригнітили ні його, ні його почуттів. Сповнений
глибокого розуміння життя, Микола почасти спростовує свою
самохарактеристику, в якій твердить, що нема в нього «талану» — долі.
Доля героя промовляє через його розважливість, розум, готовність прийти
людині на допомогу, жагу до визволення з наймитської неволі.

Для Миколи повноцінне життя і воля — поняття нероздільні, тому над усе
він прагне здобути незалежність і свободу — бодай у лавах Чорноморського
козацького війська.

b

U

TH

????алагодити складну справу, активно включитися у пошук правди,
справедливості. Мрія про валю — ось що піднімає Миколу над побутовими
конфліктами п’єси.

Водночас, за світоглядною позицією просвітителя-автора, Микола є носієм
авторських поглядів, уособленням розумного начала в житті,— тому цей
образ ототожнюється з усіма найкращими рисами людини: волелюбством,
потягом до вияву непокори, прагненням служити людям.

Портрети позитивних персонажів твору завершуються образом Терпилихи.
Терпилиха — бо терпляче долала незлагоди життя. Утім, посильно
змагаючись із життєвими труднощами, вона почасти зневірилась у тому, що
зможе самотужки виборсатись із нестатків, тому шукає, як зарадити
становищу у найрадикальнішому засобі – в одруженні доньки з заможною
людиною. Терпилиха далека від розуміння того, що, приневолюючи Наталку
вийти заміж за багатого возного, штовхає її у те замкнене коло, в ту
безвихідь, у якій сама не зазнала щастя. Але, зрештою, мати знаходить
сили перемогти обставини, зрозуміти свою дочку, благословити дітей на
шлюб. Образом Терпилихи Котляревський започатковує галерею постатей
матері-селянки в українській літературі.

Тільки мимохіть згадує І. Котляревський у п’єсі справжнє ім’я возного —
Тетерваковський, однак він залишається для нас тільки возним — тобто
безіменною особою, яку представляє назва його посади, до того ж —
уведеної дуже давно, ще за Литовського статуту; ця посада вже зжила себе
й існує тільки завдяки наполегливості й домаганням тих, хто
правдами-неправдами зазіхає на дворянські привілеї.

Возний – за посадою своєю – повинен обґрунтовувати походження панів від
шляхти й козацької старшини. У цій справі він промишляв чимало часу, а
що послуги панам творив не задарма, то і має змогу жити заможно і так
наловчився у крутійстві та шахрайстві, що може кого завгодно ошукати.
При тім він “хапун такий, що і в рідного батька злупить”.

Дрібний чиновник, який «помазався паном», вважає, що нажите майно дає
йому право зажити собі в охоту. Для відчуття повноти життя він вирішує
одружитися і, озираючись при тій потребі довкола себе, не міг не
запримітити Наталки.

Чому саме Наталка? Чи і сам він не бачить тих «полтавських панночок», на
яких киває у розмові з ним дівчина? Звісно, Наталка молода, вродлива —
це так, проте досвідчений возний помітив у ній і ту красу, якої бракує
«полтавським панночкам»: Наталка працелюбна, скромна, мудра, слухняна.
Дарма, що вона проста селянка, що з того, що батько її прогайнував усе
майно, не залишивши дочці посагу. Возний також із простого люду, хоч і,
хизуючись, усіляко маскує своє походження та видає себе за неабищо:
«Уязвленноє частореченною любовію серце… не взираєть ні на породу, ні
на літа, ні на состояніе. оная любов все — тее-то як його — ровняєть».

Просторікування возного про «любов», яка все «ровняеть» — позірні,
нещирі, побудовані на розрахунку. Його вовче єство, що проглядає навіть
при освідченні Наталці («Люблю тя дівицю, Как жадний волк младую
ягницю»), поступово, дедалі виразніше визначається в усьому ладі його
життя, видаючи його як хижака, який втратив своє обличчя, зробився
ніким: ні те, ні се.

Що ж означає такий раптовий поворот у поведінці возного наприкінці
твору, адже возний, з огляду на почуття Наталки до Петра, відступається
від своїх прав на заручену з ним дівчину і дає їй змогу одружитися з
коханим. Возний свій цей вчинок пояснює так: «Я — возний і признаюсь,
что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по
должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал».

Однак це той випадок, коли слова суперечать усій лінії життя і поведінки
персонажа, який не вчинив за життя добра, бо не був «расположен к добрим
ділам». Возний добре засвоїв такий розрахунок у житті: «де двоє б’ються
— третій не мішайсь».

Слід мати на увазі й інше: така поведінка персонажа п’єси була
притаманна зразкам тодішньої драматургії. Окрім того, слід пам’ятати: І.
Котляревський стояв на тих філософських засадах сприйняття життя, за
якими сили добра повинні подолати сили зла.

Примикає до образу возного, хоч і представляє іншу категорію людей
старого українського села, виборний Макогоненко — шахрай меншого
масштабу: його повноваження обмежуються роллю «старшого на селі».

Виборному Макогоненку не відмовиш у здоровому глузді селянина, який
спонукає його поспівчувати і Терпилисі, й Наталці, і взяти на кпини
сватання підстаркуватого возного до молодої вродливої Наталки, і
погудити чиновництво, отих, за його словами, «письменних п’явок», але є
в ньому й інше: він — «хитрий як лисиця», за словами Миколи, усюдисущий
у пошуку вигоди для себе («на всі сторони мотається; де не посій, там і
уродиться»), проворний і кмітливий у залагоджуванні будь-якого діла
(«уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже»), тому-то
і стає помічником і знаряддям возного у його делікатній справі. І коли
возний здійснив крок у напрямі утвердження у своїй вдачі кращих рис —
Макогоненко, по суті, залишається тим, ким і був.

Автор п’єси не загострює уваги глядача на певних рисах вдачі персонажів:
він визначає, хто є хто ненав’язливо — таким чином, щоб сам глядач
домислював, здогадувався, замислювався над твором.

І «Енеїда», й драматичні твори І. Котляревського справили глибокий вплив
на українську літературу: «Енеїда» поклала початок травестійним поемам в
українській літературі, а драматичні твори породили низку наслідувань —
«опер» та водевілів.

Творчість І. Котляревського знаменує новий етап української
літератури, яка дедалі активніше впливала на громадське життя,
визначаючи суспільні акценти в ньому.

PAGE 1

PAGE 2

Похожие записи