.

Ґендерний аспект наслідування жанрових канонів в українському жіночому масовому романі (на матеріалі романів М.Гримич „Егоїст” та Л.Демської „Жінка з

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3052
Скачать документ

Ґендерний аспект наслідування жанрових канонів в українському жіночому
масовому романі (на матеріалі романів М.Гримич „Егоїст” та Л.Демської
„Жінка з мечем”)

Із середини минулого століття масова література стала невід’ємним
елементом урбаністичної культури і досі асоціюється переважно з жіночим
читанням. Післяперебудовна епоха була позначена пошуком нових форм
діалогу з читачем і спробами деідеологізації літератури, тож еволюцію
творів розважального характеру можна вважати закономірною. Разом з тим,
у сучасному літературному процесі белетристика сприймається як
маргінальна. Аналіз стану дослідження цієї проблеми в українській
літературознавчій науці дозволяє зробити такі висновки: по-перше,
критикою загально оцінені лише окремі твори для масового читання;
по-друге, відсутнє теоретичне обґрунтування поняттю масової літератури,
по-третє, не виявлено співвіднесення традицій і новаторства в
белетристиці (зокрема і жіночій), і, насамкінець, досі не з’ясовано
художню специфіку українського масового роману (типологія персонажів та
принципи характеротворення у сучасній українській літературі
розважальних жанрів, жанрові різновиди масової літератури сьогодення,
стильові особливості масових жанрів, тощо). Реакція вітчизняної критики
на літературу масових жанрів полягає передовсім у полеміці про наявність
та необхідність масової літератури у вітчизняній культурі, а праці
дослідників та критиків переважно мають форму літературно-критичних
рецензій на окремі твори і, до того ж, мають не стільки аналітичний, як
оціночний характер. В українському літературознавстві досить
фрагментарно представлена критична рецепція масових романів, зокрема
рецензії стосувалися здебільшого романів Л.Кононовича „Феміністка” та
„Кайдани для олігарха” ([3], [4], [5]), роману Є.Кононенко „Імітація”
([6], [7]), романів В.Шкляра „Ключ” та ін. Метою нашої статті є
дослідження окремих аспектів художньої специфіки масового жіночого
роману, зокрема, з’ясування ступеню наслідування жанрових канонів у
масовій жіночій літературі та ґендерний аналіз вибору та функціонування
певного типу героя/героїні.

Література, до якої належать такі жанри як детектив, пригодницький
роман, мелодрама, страшна готична казка, фантастика, – це насамперед
цікаво придумана історія. Розважальна література базується на мистецтві
розповіді історії, а сюжет у цих творах виступає основним формотворчим
чинником. В 1972 році американський критик Дж.Расс (Russ) у статті „What
Can a Heroine Do? Or, Why Women Can’t Write (Що може робити героїня? Або
чому жінки не можуть писати літературу?”), оглядаючи літературний канон
із ґендерної точки зору, відзначила, що всі сюжети західної культури
розраховані на героя-чоловіка. Вона зокрема стверджувала, що героїня (як
ґендерний відповідник героєві твору) майже ніколи не була справжньою
протагоністкою, тобто не виконувала активної ролі, була позбавлена
психологічної глибини і функціонувала лише відносно героя-чоловіка в
якості загрози чи винагороди [13, 6]. Традиційні сюжети плекають образ
скромної, терплячої та люблячої героїні, а дійсно героїчним жінкам
(таким як Антігона, амазонки, Жанна д’Арк) бракує жіночності, оскільки
їх активна роль вступає у протиріччя зі статтю. Як відзначали чимало
західних дослідниць, популярний жіночий роман лише закріплює ґендерні
стереотипи і замість того щоб пропонувати жінками альтернативні
реальності, замикає героїню всередині традиційного „шлюбного сюжету”
(marriage

plot) [14, 16]. Тому основним сюжетом, що пропонується жінці-героїні, є
любовна історія: „незчисленні варіанти закохування, залицяння та
заміжжя, або ж невдалого залицяння та заміжжя” [13, 9].

Попри певні тематичні, стильові та подекуди ідеологічні модифікації у
популярних жіночих романах останнього десятиліття центральна сюжетна
лінія не зазнала посутніх змін, адже сучасна самовпевнена і незалежна
героїня жіночого роману прагне повноти та цілісності, відчуваючи себе
всього лиш половинкою у пошуках іншої. Як слушно відзначає Р.Фельскі, на
зміну наївній і доброчесній героїні у пошуках свого „принца” приходить
молода жінка-фахівець, яка мешкає у великому місті і зустрічається із
легковажними гультяями чи недоступними чоловіками [11, 101-102]. Такими
є романи американських письменниць (“Bridget Jones’ Diary” („Щоденник
Бриджіт Джонунз”) Гелен Філдінг, “Sex and the City” („Секс і місто”)
Кендіс Бушел) та „Зелена Маргарита” і „Не думай про червоне” С.Пиркало.
І хоча жіночим варіантом „міської казки” вважається саме жанр любовного
роману (або т.зв. „дамського” роману), все ж масова жіноча проза не
обмежується лише ним. Жанрами, які набувають все більшої популярності
з-поміж жінок-письменниць, є фантастика та детектив. Умовності
фантастичного жанру дозволяють змоделювати якісно відмінні від існуючих
форми ґендерних відносин, ґендерної ідентифікації та соціальних ролей. У
жіночому детективі також модифікуються або й відкидаються окремі
елементи, притаманні детективам, авторами яких є чоловіки: наприклад,
фатальна жінка, побіжна мізогінія, акцентування насильства тощо. Тобто
йдеться не про занурення героїні в обставини, характерні для чоловічої
гостросюжетної літератури, а про своєрідну ґендерну адаптацію жанру.
Тобто сучасні письменниці намагаються розширити рамки канону, змінити
жанрові умовності, створити „героїню дня”, пристосовану до умов
сучасного життя. Так, традиційний любовний сюжет незрідка ускладнюється
містикою, а кримінальний – переплітається із романтичною історією
героїв тощо. Чимало масових жіночих романів характеризуються тенденцією
до розширення жанрових можливостей, до модифікації сюжетних ліній і
моделювання нових образів. Це чітко простежується в романах М.Гримич
„Егоїст” та Л.Демської „Жінка з мечем”.

В романі М.Гримич „Егоїст” кримінальний сюжет комбінується із типовою
для жіночої прози історією кохання. Умовності обох жанрів вимагають
наявності у романі чоловіка-супергероя із типовою низкою характеристик
та певною поведінковою моделлю. Складовими цього іміджу є його
приваблива зовнішність, нешеренговість, що підкреслюється або особливими
здібностями, або соціальним чи економічним статусом, виключна
популярність серед жінок, що має підкреслювати його мужність та
„чоловічий”, жорсткий стиль подолання перешкод на шляху до мети. Поза
сумнівом, адвоката і народного депутата Георгія Липинського можна
вважати втіленням такого збірного образу. Неординарність цього персонажу
увиразнюється кількома аспектами. З одного боку, він виділяється зі
свого оточення (і пишається) аристократичним походженням і не раз
розмірковує на тему „своєї голубої крові” [1, 52]. Як нащадок славетного
роду, він з деякою погордою ставиться до тих „українських політиків, …
левову частку [яких] становлять … – колишні сільські хлопці” і
недолюблює „пана з Івана” [1, 21]. Деякі з його цинічних колег навіть
заздрять Георгію за здатність зберігати позицію аристократичної
відсторненості у боротьбі за владу. Самим же героєм акцентується відраза
до типовості, натовпу, банальності, пересічності. Він з деяким сумом
констатує: „…фактично не можу привчити себе до стадності” [1, 17].
Інша риса протагоніста – його професіоналізм, визнаний екс-спікером
парламенту, якому „Георгій імпонував, очевидно, своїм аналітичним
мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним гартом, чого
так часто бракувало парламентському

стаду” [1, 14], інший депутат визнає, що Липинський – „професійний
парламентар, класний юрист…, добре розбирається в законотворчій
діяльності, орієнтується у реальній правовій ситуації” [1, 28]). Так
само наголошується його компетентність, яку він неодноразово демонструє,
дискутуючи з друзями на теми української ментальності („Хабар і могорич
існуватимуть в Україні вічно” [1, 105]), історії та державності
(„Україна стане незалежною, однак дуже скоро українці її зруйнують, і,
до того ж, своїми руками. Як це завжди

було” [1, 107]), у роздумах про тонкощі етикету („в Україні своєрідна
манера жінок вдягатися на прийоми, яка дисонує з європейськими
традиціями” [1, 80]) та заувагах стосовно стилю („джентльмена видно по
взуттю. Погане взуття вдає людину за кілометр” [1, 22]). Інша ключова
ознака типового героя кримінального роману – його стиль („головне для
джентльмена – стиль” [1, 23] як складова фізичної привабливості.
Письменниця підкреслює, що її герой усвідомлює себе як сексуально
невідпорного і надзвичайно гарного чоловіка, „високого стрункого
брюнета, що легкою ходою прямує собі кудись не поспішаючи, в елегантному
костюмі, з екстравагантною краваткою і в новеньких черевиках” [1, 24].
Акцент робиться на великому і вишуканому гардеробі героя, його прагненні
унікальності та оригінальності в одязі та пильній увазі до деталей своєї
зовнішності. Лише глибока емоційна криза, внаслідок якої Георгій
змушений переглянути власну систему вартостей, здатна вплинути на стиль
Георгія і тимчасово змінити його образ. Однак варто відзначити, що на
„вчинковому” рівні твору виняткові здібності протагоніста жодним чином
не проявляються: у критичній ситуації, „після того, як Георгій остаточно
зрозумів, що нічого не зможе зробити…, він впав у депресію: не виходив
з дому, перестав голитися. Лежав у ліжку і тупо дивився в стелю” [1,
153]. Така реакція однозначно суперечить поведінковій моделі супергероя
кримінального роману і лише рішуча спроба Георгія врятувати свою кохану
та її соратників наприкінці роману „реабілітує” його статус.

З точки зору ґендерного аналізу в романі „Егоїст”, варто відзначити
кілька особливостей. Традиційним героєм як кримінального, так і
любовного роману, як правило, є чоловік, що має беззаперечну владу над
жінками. Він має бути магнетичним, сексуально невідпорним,
холоднокровним, досвідченим у спілкуванні з протилежною статтю, що
спонукує його ставитися до жіноцтва з певним цинізмом. Художній образ
героя роману Георгія Липинського постає як втілення мужності,
підкресленої його ґендерною поведінкою. Письменниця наголошує, що у
сприйманні жінок Георгій завжди залишається „заповітною мрією”, тому „ще
жодна жінка не відмовлялася від Георгія з власної волі” [1, 60]. Цією
безвідмовністю і жіночою покірністю можна частково пояснити його
зневажливе ставлення до жінок, що неодноразово вербалізується самим
героєм: „Українські жінки були товаром, який користувався не лише
шаленим попитом, але й шаленою пропозицією…” [1, 137]. Георгій
наближує до себе передбачуваних жінок, а потім, так і не пізнавши
особистості людини, з якою він був, позбувається її: „… позбулася
достроково права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць-другий.
Такої лафи, як у мене, їй навряд де знайти” [1, 14]. Як відзначали
американські дослідниці С.Гілберт та С.Губар, жіночі ролі в
літературному каноні, заснованому чоловіками, зводяться до опозицій
„відьма/ангел” [12]. У романі М.Гримич цей розподіл відповідає постатям
Аліси та Євдокії (Єви). Зустріч героя-чоловіка зі Справжньою Жінкою, яка
закохує його в себе, змушує переглянути свої цінності і спричиняє
докорінні зміни в його житті є необхідною умовою творів цього жанру:
„Йому стало приємно, що перед ним відкрилися дверцята у зовсім нову
сферу життя… Реальними є лише ті кілька днів нового життя, в якому
з’явилася нова жінка, ні, не нова, а перша. Перша жінка” [1, 72]. Такою
героїнею в романі „Егоїст” є Євдокія Ханенко – відважна і
непередбачувана аристократка, розумна і пристрасна жінка. Письменниця
акцентує увагу на деталях, які приваблюють до неї Георгія: її гордість
та недоступність („Георгій подумав: це перша жінка в його житті, яка не
повісилася йому на шию в перший же вечір” [1, 71], розкутість у
спілкуванні із високопосадовцями, стиль поведінки („якби Георгій не
знав, що ця жінка – безробітна вчителька математики, навіть він цілком
міг би прийняти її … за доньку мільйонера” [1, 64], володіння
іноземними мовами і навіть уміння розкурити кубинську сигару. Водночас
варто відзначити, що авторка не заглиблюється у внутрішній світ героїні
і лише частково зображає її реакції у моментах незгоди з коханим
чоловіком з приводу ідеологічних переконань Єви. Водночас на прохання
чоловіка вона без очевидних вагань відмовляється від своєї діяльності у
складі націонал-анархічної групи.

З огляду на ці факти, можна зробити висновок: незважаючи на те, що
авторка роману є жінкою, у цьому романі не представлено жодного
психологічно вмотивованого образу, який би передавав жіночий погляд на
світ. До того ж, у творі помітна тенденція до його „знежіночнення”,
тобто усунення цінностей, поглядів, проблематики, стилістики, які
зазвичай сприймаються як фемінні. При цьому голос оповідача звучить все
ж не нейтрально в ґендерному відношенні, а безсумнівно імітує голос
чоловічий. Варто також наголосити, що з одного боку омовлення т.зв.
„жіночих питань” відбувається з іронічними інтонаціями,

???????0 ???????0

??0????????????0??$??0????????0? сприйманні успадкованих „істин”: у
ньому ще раз відтворюється казкова формула, у якій передбачено, що
жіноча спроба самореалізації закінчиться тоді, коли її ідентичність
дарована чоловіку/присвоєна чоловіком, який її обирає.

Як бачимо, роман М.Гримич некритично відтворює низку ґендерних
стереотипів, консервуючи патріархальні цінності. Тому заслуговує на
довіру інша теза К.Массел, висловлена в монографічній праці „Fantasy and
Reconciliation: Contemporary Formulas of Women’s Romance Fiction”
(Фантазія та узгодження: сучасні формули жіночих любовних романів”)
(1984), про те, що „романтична фантазія” в жіночих любовних романах є
реакційною, оскільки вона не сприяє суттєвій зміні жінки-протагоніста чи
її особистісному розвитку. Дослідниця зауважує, що „шляхом змалювання
традиційних моделей буття як таких, що захоплюють та задовольняють
більше, ніж у реальному житті, романтична фантазія діє як консервативна
сила” [11, 172-173]. Більш того, роман „Егоїст” втілює і пропагує не
лише патріархальні, але подекуди без іронії артикулює мізогіністські
цінності. Незважаючи на типовий для любовного сюжету мотив
„переродження” чоловіка після зустрічі із своєю половинкою, у цьому
творі наскрізним і більш виразним залишається мотив нездатності чоловіка
до розуміння жінок, а відтак і посутня нелюбов до них. Зважаючи на
специфіку відтворення ґендерної проблематики та психологізму, можемо
говорити про цей роман як про квазі-жіночий, тобто написаний жінкою твір
розважального характеру, який лише імітує (як в „дамських” романах),
пародіює жіночу суб’єктивність або ж взагалі уникає її відтворення.

Роман Л.Демської „Жінка з мечем” також є жанровим зрощенням мелодрами та
кримінального роману. Однак якщо у мелодрамах лейтмотивом найчастіше є
конфлікт двох суперниць на шляху до щастя з чоловіком, то в
аналізованому творі акцентовано боротьбу головної героїні, художниці
Лариси Авдикович (Чагер), із антигероєм-чоловіком, процес її
професійного і особистого унезалежнення та відновлення справедливості.
На відміну від аналізованого вище роману М.Гримич, тут наголошено на
активній ролі творчої жінки на шляху до самовизначення та
самореалізації, незалежно від присутності чоловіків у її житті. Цьому
твору притаманний більший ступінь психологічної мотивації в образі
героїні та її більшу достовірність, водночас герої другого плану у творі
зображені більш схематично. Найяскравіше ця тенденція виявляється у
змалюванні гармонійних стосунків Лариси із чоловіком Іваном, який постає
у романі втіленням ідеалу одруженого чоловіка: він іронічний, розумний і
головне – кохає її, розуміє і підтримує. „люба, це – твоє рішення.
Пригадуєш, коли я пропонував тобі одружитися, то обіцяв, що ніколи не
буду на тебе тиснути чи ще якось шантажувати за твою творчість. Обіцяв,
що ти завжди будеш вільною у своїх виборах, якими б добрими чи поганими
вони не були особисто для мене. Зараз можу повторити те саме…” [2,
23]. Однак шлюб головної героїні, як і роман загалом, можна означити
скоріш як феміністичну утопію. Варто зауважити, що психологічна
деталізація Івана не досягає ступеня індивідуальної конкретизації і
психологічної достовірності, що загалом характерно для більшості
„ідеальних” персонажів у творах масової літератури. Чоловік, який
ставиться до дружини як до рівноцінного партнера в стосунках і поважає
її як особистість є скоріш виключенням у сучасній феміноцентричній
прозі, тоді як у жіночих роман(с)ах він – необхідний елемент сюжету,
адже саме завдяки функціонуванню цього персонажа уможливлюється щасливе
подружнє життя творчої жінки.

Соціальний статус та емоційний стан Лариси на початку роману є
своєрідною мрією для більшості романтичних героїнь любовних романів:
вона не тільки щасливо одружена, але й досягла професійного успіху.
Проте письменниця додає штрихи, які окреслюють образ цієї жінки як
людини, що прагне до розвитку, самовдосконалення і автентичності,
розкриває внутрішній світ своєї героїні в момент зовнішнього
благополуччя і водночас – особистісної та творчої кризи: „Останнім часом
їй все важче й важче було братися до роботи. Не було не тільки
натхнення, але й найменшого бажання. Невидима тупа ситість та
задоволення майже відчутно засмоктували й глушили зір, слух, дотик…
[…] Життя йшло рівно

і гладко” [2, 6]. Цей внутрішній конфлікт зумовлений бажанням Лариси
мати дитину, яка є для жінки винагородою „за те, що цей світ чоловічий і
в свідомості цього світу жінка стає людиною тільки тоді, коли народить
дитину? [2, 31] і затвердженою контрактом обіцянкою підпорядкувати своє
особисте життя творчому та емоційному. Умови контракту з менеджером
О.Гаєвським, як і загалом його маніпулятивна поведінка стосовно
талановитої художниці, оприявнюють патріархальний стереотип, згідно з
яким обдарованій жінці належить вибирати з-поміж цих двох посутніх
аспектів жіночої самореалізації.

Інтрига твору наростає не в любовному трикутнику, як це зазвичай буває в
жіночих любовних романах, а розвивається в стосунках центральної героїні
із антигероєм твору – Олександром Гаєвським, менеджером Лариси. Таємниця
починає окреслюватися в його роздумах та спогадах ще на початку роману.
Цим чоловіком рухає бажання не тільки „про славу і гроші, – тепер
хотілося влади. Але не тієї примітивної й тимчасової, а тої, –
найсолодшої, – влади над долями й душами. Ларка була однією з його
жертв. І, можна додати, однією з найулюбленіших. Адже завдяки їй одержав
ще одну душу, ту, з якої все починалося – душу її чоловіка” [2, 11]. Як
бачимо, авторка мотивує Сашкове прагнення контролю над Ларисою бажанням
помститися своєму одвічному супернику, а відтак жінка відіграє роль
інструмента в чоловічих іграх. У численних ретроспекціях героїв (Лариси,
її чоловіка, друзів, колег та самого антигероя) розкривається злочинна
сутність та роль менеджера у житті його підопічних. Якщо на початку
твору у внутрішньому монолозі Сашка оповідач лише натякає на причини
фізичної чи духовної смерті художників Миколи та Ольги („Двох йому не
вдалося впильнувати, розумів, що надто багато вимагав від них, але
інакше не можна було” [2, 12]), то дещо згодом у невласне-прямій мові
антигероя підтверджує плітки про його визначальну роль у трагічній долі
Миколи: „Бачить Бог, він не хотів його смерті. Просто той теж не міг і
він дав йому покурити трави для розрядки. Хто думав, що він так легко
узалежниться від трави, а потім перейде на голку і покінчить із собою?
Хоча тоді він міг це передбачити” [2, 20]. Неоднозначність і
суперечливість у висвітленні мотивації цього персонажу можна пояснити
реалізацією авторського задуму, адже маніпулювання сприйманням читача та
обман читацьких очікувань – один із традиційних прийомів розважальної
гостросюжетної літератури.

Саме через розгортання конфлікту з антигероєм роману найповніше
розкривається внутрішній світ Лариси. Усвідомлення цією жінкою власних
пріоритетів (на противагу нав’язаним умовами контракту) і розкриття
прихованих мотивів менеджера, який „збирався будувати імперію на жіночих
амбіціях” [2, 103] і перетворити художницю на „бездумну фішку в своїх
стратегічних іграх” [5, 13] спонукають героїню до активних дій з метою
„фізичного та психологічного звільнення від Сашкової присутності в її
житті” [2, 17]. Поштовхом для початку боротьби є її несподівана
вагітність („Вона не зможе чекати свою дитину у страху. Потрібно раз і
назавжди нейтралізувати Сашка” [2, 97]) і саме прагненням захистити свою
сім’ю можна пояснити внутрішню динаміку персонажа. Письменниця дозволяє
читачеві прослідкувати за процесом перетворення Лариси із емоційно
залежної і слабкої особи на «жінку з мечем», якою вона себе ніколи не
знала. В очах жінки з її першого полотна було „стільки пристрасті й
відчайдушності, що, відчувалося, вона змете своїх ворогів одним поглядом
[.] В обличчі тієї жінки було те, чого ніколи не було в Лариси –
впевненість у власній перемозі.” [2, 21-28]. Мотив прихованої жіночої
сили, оприявленої творчістю героїні неодноразово є мотивом сучасної
феміноцентричної прози. В автопортреті героїні акцентовано саме ті,
зокрема неусвідомлені, риси, які формують її внутрішній стрижень,
реалізований у процесі особистісної та творчої еволюції героїні.

З огляду на концепцію головної героїні, яка подекуди виражає
невдоволення системою чоловічого домінування, відкидає приписувані
системою ролі і врешті-решт досягає мети завдяки власній впевненості,
незалежності, цілеспрямованості, наполегливості (тим якостям, які
назагал не асоціюються із жіночою поведінкою), роман Л.Демської може
прочитуватися як феміністичний (чи скоріше – постфеміністичний). Проте,
на наш погляд, така інтерпретація була б поверховою, оскільки героїня
роману (як і більшість протагоністок у сучасних творах цього жанру)
врешті-решт задовольняється своїм статусом в традиційних патріархальних
структурах, а „прикінцева казкова фантазія” такого мелодраматичного
наративу, на думку Дж.Редвей, заперечує квазі-феміністичні поривання,
проартикульовані в романі

раніше [12, 160].

Підводячи підсумки, варто відзначити, що типовий герой масового роману,
написаного жінкою – це не стільки психологічний портрет реальної людини,
скільки відображення жіночих бажань і фантазій, зокрема і ґендерних. В
концепції героя/героїні масового жіночого роману втілено колективне
жіноче несвідоме – ідеалізований образ „героя/героїні нашого часу”, те,
якою жінка хоче бачити себе і бажаного чоловіка.

Також варто зауважити, що симптоматичною як для зарубіжних, так і для
українських сучасних масових жіночих романів є поява нової активної,
талановитої і сильної героїні, яка здатна захистити себе і самостійно
відстояти своє право на самовизначення. Водночас така жінка, хоч вона
може мати феміністичні (чи інші ідеологічно відмінні від чоловічих)
переконання, щаслива лише з чоловіком, який її розуміє і приймає такою,
якою вона є, і який у своїй любові до неї дає їй свободу вибору – навіть
якщо ця свобода її лякає. Тому аналізовані вище твори не можна назвати
феміністичними, оскільки жіноча література розважальних жанрів, на
відміну від інтелектуальної чи експериментальної жіночої літератури,
переважно консервує основні умовності канону, а типова для цього жанру
головна героїня здебільшого втілює традиційні, патріархальні цінності.
Як лаконічно і слушно зауважила Р.Браунстайн, любовний роман „продовжує
спокусливо сидіти на двох стільцях: реалізму та навіть фемінізму” [8,
294-295].

ЛІТЕРАТУРА

Гримич Марина. Егоїст: Роман. – Львів: Кальварія, 2003. – 228 с.

Демська Леся. Жінка з мечем. – Львів: ЛА „Піраміда”, 2005. – 180 с.

Квасній О. Детектив Оскар змінив імідж // Книжник – ревю: Електронний
ресурс [ HYPERLINK “http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=024”
http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=024 ]

Клочко Д. Гра в дурників // Книжник – ревю: Електронний ресурс (
HYPERLINK “http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=100”
http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=100 )

Родик К. Щоб їм усячина! // Книжник – ревю: Електронний ресурс [
HYPERLINK “http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=094”
http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=094 ]

Стріха М. Дзеркало доби імітацій // Книжник – ревю: Електронний ресурс [
HYPERLINK “http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=021”
http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=021 ]

Ульяненко О. Процес імітації // Книжник – ревю: Електронний ресурс [
HYPERLINK “http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=014”
http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=014 ]

Brownstein, Rachel M. Becoming a Heroine: Reading About Women in Novels.
1982. Reprint. New York: Penguin, 1984.

Felski, Rita. Literature After Feminism. Chicago and London: University
of Chicago Press, 2003.

Gilbert Sandra, Gubar Susan. The Madwoman in The Attic: The Woman Writer
in The Nineteenth Century Literary Imagination. New Haven: Yale
University Press, 1979.

Mussel, Kay. Fantasy and Reconciliation: Contemporary Formulas of
Women’s Romance Fiction. Contributions in Women’s Studies, no. 46.
Westport, Conn.: Greenwood Press, 1984.

Radway, Janice A. “Gothic Romances and ‘Feminist’ Protest.” American
Quarterly 33, no.2 (Summer 1981):

140-162.

Russ, Joannа. “What Can a Heroine Do? Or Why Women Can’t Write.” In
Images of Women in Fiction: Feminist Perspectives, edited by Susan
Koppelman Cornillion, 3-20. Bowling Green, Ohio: Bowling Green Popular
Press, 1972.

Walker, Nancy A. Feminist Alternatives: Irony and Fantasy in the
Contemporary Novel by Women. Jackson and London: University Press of
Mississippi, 1990.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020