.

Ґендерна складова роману “Зрада” Є. Кононенко (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6930
Скачать документ

Ґендерна складова роману “Зрада” Є. Кононенко

Взаємини між статями завжди перебували в центрі уваги літератури, однак
упродовж ХХ століття на Заході виникла ціла школа феміністичної критики
та письма (Сімона де Бовуар, Кейт Мілет, Сюзан Браунміллер, Андреа
Дворкін, Адрієн Річ, Люсі Іріґаре та ін.), що поставила собі за мету
змінити традиційну “сексуальну політику” (термін Кейт Мілет) на користь
упослідженої раніше жіночої статі.

Традиційний патріархальний устрій упродовж останніх десятиліть зазнає
значних змін, що зумовлено не тільки “підривною” діяльністю феміністок,
а й об’єктивним ходом історії, наслідком якого є “розкріпачення” жіночої
статі та надання їй таких самих прав і можливостей для самореалізації,
які має чоловіча половина людства. Найуспішніше процес демократизації
ґендерних взаємин проходить на Заході, але й інші реґіони світу не
можуть бути цілком осторонь цієї тенденції в добу глобалізації, адже
західна масова культура, зокрема кінематограф, успішно засвоїла ці
віяння доби і ретранслює їх на весь світ: жіночі образи прийшли на зміну
чоловіків-супергероїв, жінки домінують або тримаються на рівні з
чоловіками в багатьох телевізійних серіалах та художніх фільмах
(починаючи від серіалів “Ксена ?

принцеса-воїн”, “Усі жінки відьми”, “Секс і місто”, “Друзі” та ін. до
фільмів “Жінка-кішка”, “Лара Крофт ? розкрадачка гробниць”,
“Ультрафіолет” тощо). У цьому контексті досить показовим є також феномен
неймовірної популярності книжки Дена Брауна “Код да Вінчі”, а також
однойменного фільму, оскільки в них головною темою є реабілітація
жіночого начала в християнській релігії.

В Україні становлення державності та демократизація суспільства співпали
з так званою “сексуальною революцією”, що на Заході здійснилася на
кілька десятиліть раніше і яка передбачає “вивільнення” жінки. Отже,
формування національної ідентичності відбувається водночас із
переоцінкою традиційних ґендерних ролей. Цей процес яскраво відобразився
в українській літературі: з’явилася ціла когорта талановитих
жінок-письменниць (О. Забужко, Є. Кононенко, І. Карпа, М. Матіос,
Л. Демська, Н. Сняданко, О. Пахльовська та ін.), а також своєрідна школа
феміністичного літературознавства (С. Павличко, В. Агеєва, Т. Гундорова,
Н. Зборовська та ін.).

Одне з чільних місць серед сучасних українських письменниць належить
Євгенії Кононенко, романи якої, зокрема “Імітація” (2001), розглядалася
критиками переважно з погляду жанрової приналежності, майстерності
розгортання сюжету, оригінальності заголовків тощо (М. Стріха,
С. Матвієнко, С. Грабовський, В. Квітка, Я. Дубинянська, О. Бойченко та
ін.). Однак спеціальних студій, присвячених ґендерній проблематиці, на
яку така багата творчість письменниці, досі немає. Саме тому ми й обрали
для аналізу роман “Зрада” (2002), на прикладі якого спробуємо з’ясувати,
яку роль у художньому творі сучасної української письменниці відведено
ґендерній складовій.

Варто відразу зауважити, що Є. Кононенко відверто декларує свої
феміністичні погляди, які є її органічним світоглядом і які впливають на
тематику, проблематику та образну систему її творів. Наприклад, даючи
відповідь на питання журналістки Н. Лебідь про те, чи визначає вона себе
як феміністку, Євгенія Кононенко відповіла: “Так, я не соромлюсь цього,
бо я не вважаю, що феміністка ? це стерва, ображена на усіх чоловіків,
яка хоче їх каструвати. Феміністка ? це жінка, яка виступає за
партнерські стосунки з чоловіком ? у шлюбі, у коханні… Чому власне
чоловік має утримувати жінку? Платити за неї в кав’ярні? Чому, коли тоне
корабель, треба спочатку рятувати жінок? Напевне, слід спочатку рятувати
тих, хто не вміє плавати… Чи малих дітей, приміром… Тому я ? за
рівноправні стосунки, які тяжко налагодити, бо всі хочуть працювати,
працювати значно краще, ніж сидіти вдома, бо домашня робота ?

вона найбільш невдячна, найбільш противна… І якщо вона вже є, то,
значить, чоловік і жінка повинні її по черзі робити. Хоча звичайно
чоловіки більше люблять піти з дому і десь заробляти гроші, і це деяким
жінкам підходить, а деяким ? ні… Але я за злам стереотипів, а відтак
моє визначення: феміністка ? це жінка, яка виступає за злам вікових
стереотипів” [5]. Як бачимо, письменниця є прихильницею так званого
“фемінізму рівності” і проголошує прагнення зруйнувати традиційні
патріархальні стереотипи.

Ще одне важливе висловлення Є. Кононенко на цю тему було дане в іншому
інтерв’ю і стосувалося специфіки українського фемінізму: “Цікаву думку
висловив один журналіст, пов’язавши цю тему з тим, що в Україні ніколи
не спалювали відьом. Тобто жіночу красу не нищили. А в католицькій
церкві був целібат, і в основі цього спалення стояло роздратування
ченців. Вони хотіли жінок, як нормальні чоловіки, не могли собі цього
дозволити і нищили їх: досить великий відсоток найгарніших,
найпривабливіших. У нас же навпаки, скажімо, в радянські часи знищували
чоловіків. Причому гинули кращі, які не відсиджувались, а дійсно мужньо
йшли на смерть. І жінки лишилися сам на сам або з нікчемними чоловіками,
або зі своїми проблемами. Звідси й відмінність українського фемінізму.
Якщо вже жінка сама “тягне воза”, то вона хоче й відповідної уваги до
себе. А не співчуття й жалості. Або ж зневаги…” [4]. Таким чином, на
думку письменниці, постколоніальне і посттоталітарне українське
суспільство отримало у спадок неповноцінне чоловіцтво, однак і жіноцтво,
яке ніколи не зазнавало в українському соціумі надмірних утисків, також
не почуває себе цілком вільним. У цих висновках Є. Кононенко не така
категорична, як О. Забужко, яка у своєму романі “Польові дослідження з
українського сексу”, висловлюючись з даного приводу, потрактовує
українську жінку як двічі упосліджену порівняно з жінками інших народів:
по-перше, власне через те, що вона жінка, а по-друге, через те, що вона
жінка чоловіка, який сам залежний від волі колонізатора.

Отже, Є. Кононенко має оригінальний погляд на ґендерні взаємини в
українському суспільстві, який яскраво виявився саме в романі “Зрада”,
до безпосереднього аналізу якого ми й перейдемо.

Насамперед варто звернути особливу увагу на назву твору, адже і стосовно
першого роману письменниці, і стосовно другого критики були одностайні у
тому, що їх назви надзвичайно вдалі і місткі. Наприклад, О. Бойко так
відгукується про це вміння Є. Кононенко: “Якщо автор перейнятий тим, щоб
його назва пронизувала всі рівні тексту, перетворюючись таким чином на
багатозначний символ, тоді йому не гріх повчитися в Євгенії Кононенко.

Бо для романів, дія яких безпосередньо пов’язана з реаліями українського
життя, важко придумати адекватніші назви, ніж “Імітація” та “Зрада” [1].

На сторінках роману авторка з допомогою актора театру “Трясиспис” так
пояснює зміст слова “зрада”: “В англійській мові існує багато слів:
treason ? зрада батьківщині або справі життя, betrayal ? зрада другові,
adultery ? подружня зрада. Але жодне з англійських слів не може бути
таке трагедійно-всеохопне, як українське. І російські слова ?
вероломство, предательство, измена ? не в змозі передати тої
концентрації думок, почуттів і всього іншого, як коротеньке українське
слово” [3, 124]. У творі на прикладі життя його героїв письменниця
зробила спробу відтворити кожен відтінок значення слова “зрада”. Кожен
персонаж тою чи іншою мірою причетний до зради: зав’язка роману
починається з того, що Вероніка Стебелько-Раєвська зізнається чоловікові
у зраді, до того ж вона “зрадила” батька і свою родину, покинувши свій
дім і не з’явившись навіть на похорон матері; Дмитро Стебелько зраджував
свою дружину з Катериною Рачко, а та, в свою чергу, зраджувала свого
чоловіка; донька Дмитра “зрадила” батька, підтримавши матір, а потім
“зрадила” пам’ять матері, помирившись із ним; брат Дмитра Володимир
Стебелько зраджував свою дружину Ларису, а вона згодом починає
зраджувати його також; дружина Валерія Стебелька, старшого брата Дмитра,
Марина майже не криючись зраджувала його з іншими чоловіками, а він сам
зрадив чоловічу гідність, не покинувши таку жінку; Марія Стебелько,
матір Дмитра, “зрадила” свого чоловіка, віддаючи усі сили роботі, а не
сімейному затишкові, а той за це “зрадив” свою родину, покинувши дружину
з дітьми; Іван Раєвський, батько Вероніки, зраджував свою дружину; Женик
Мурченко “зрадив” свою матір, закохавшись у Вероніку Раєвську, а його
матір свого часу зрадила Женикового батька з Адріяном Боричем і т. п.

Варто відзначити, що кожну “зраду” письменниця мотивує, занурюючи читача
у складну систему психологічних чинників, що впливають на поведінку
персонажа, не випадково визначаючи жанр своїх романів як “психологічний
детектив” [5]. Наприклад, те, що Вероніка Стебелько-Раєвська дуже
зацікавилася темою зради пояснюється травматичним досвідом її дитинства,
коли батько страшенно пиячив і кидався душити матір у пориві ревнощів, а
також і доньку: “Звичайний спогад дитинства: батько хапає маму за горло,
? згадувала Вероніка. ?

f

??«O?z¶|¶”¶//eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeess/

hK

е, Є. Кононенко намагається глибоко занурюватися в психологію персонажів
своїх романів і знаходити органічну мотивацію вчинків кожного з них.

Подекуди один і той же герой іде шляхом зради кілька разів поспіль
(Дмитро Стебелько зраджує дружину, а також справу свого життя, змінивши
фах; Володимир Стебелько зраджує дружину, а потім і батьківщину,
виїхавши працювати до США), причому зрада батьківщини (Володимир
Стебелько), справи життя (Дмитро Стебелько) чи друга (Дмитра зрадив друг
у юності) використана у романі лише епізодично, а в основу твору
покладено взаємини між статями, тобто ґендерну проблематику, яка охоплює
і подружні стосунки, і взаємини між батьками та дітьми.

На те, що саме ґендерна складова поняття “зрада” у романі є провідною,
вказує також і вставна новела, якою фактично є вистава театру
“Трясиспис”, причому вона поділяється на два епізоди, які ніби
обрамлюють твір, адже частина цієї вистави подана Є. Кононенко на
початку роману, а частина ? в кінці. І зміст вистави є досить
символічним та надзвичайно важливим для розуміння мотивів убивства
Вероніки Стебелько-Раєвської.

Фабула вистави “Дорога зради” містить, на думку письменниці, традиційний
для українського чоловіка “любовний трикутник” (чоловік ? його матір ?
дружина), в матері виникають ревнощі, вона провокує сімейну сварку і
розрив стосунків між сином і невісткою, навівши на сина наклеп у
подружній зраді, чоловік покидає свою дружину, повертається жити до
матері, але згодом покидає і матір після того, як та зізнається у своєму
вчинкові (у першому варіанті він вибачив матері та залишився разом з
нею). Слід пам’ятати також, що ця п’єса є проекцією несвідомого її
автора, Женика Мурченка, який сам перебував у подібній ситуації
надмірної материної опіки. Така психологічна схема використана
письменницею і для конструювання характерів інших персонажів: сильна
авторитарна матір, яка негативно впливає на долю своїх дітей.

У романі представлено декілька образів таких матерів. Зокрема, матір
Дмитра Стебелька. Марія Стебелько народила трьох синів, але весь свій
час віддавала роботі, працюючи директором лісокомбінату, а клопіт
догляду за дітьми переклала на свого чоловіка, який, не витримавши
цього, покинув її з дітьми. Онука Вікторія так про це згадувала: “Мені
бабусині сусідки потім не раз казали: не захоплюйся роботою, бо втратиш
чоловіка… З одного боку, вона чоловікові справді ніколи чистої сорочки
не подала. А з другого боку, ви ж уявляєте, що таке великий комбінат!
Вона казала, що в них були такі технології, про які в радянські часи
ніхто не чув! І вона вважала, що її чоловік мав це розуміти і не
вимагати від неї пирогів і сорочок…” [3, 27]. Між кар’єрою та родиною
вона зробила однозначний вибір на користь професійної самореалізації, що
призвело до кризи сімейної. Те, що чоловік покинув її, Марія Стебелько
потрактувала як зраду, а односельці вирішили, що вона прокляла його за
це. Швидка смерть колишнього чоловіка Марії тільки утвердила віру селян
в її магічних здібностях. А смерть невістки Марини закріпила поголос про
те, що Марія ? відьма. Отже, письменниця підтверджує, що неординарна
жінка завжди викликає підозри, а в умовах патріархального українського
села оголошується відьмою. Сама ж Марія, коли побачила поголений лобок
своєї невістки Марини, повірила в те, що її невістка ? відьма, адже, як
пояснює письменниця вустами Вікторії, “за поліською демонологією, якщо у
жінки там нема волосся, то вона відьма! І причому не навчена, а
природна! І бабуся, коли це побачила, то почала хреститися, а потім
побігла з дому до церкви!” [3, 122]. Таку поведінку достатньо
прогресивної на свій час жінки Є. Кононенко також аргументує з допомогою
Вікторії, яка говорила, що “в жінки, в якої росте син, поступово
неодмінно активізується приспана архаїчна свідомість” [3, 156]. Якщо
дотримуватися цієї логіки, то жінка, в якої три сини, повинна
архаїзуватися утричі більше, зразок чого й продемонстровано на прикладі
Марії Стебелько, яка так згадувала про цю подію: “…сама не знаю, що зі
мною сталося, як побачила, що у Марини там нема волосся! Так, ніби хвіст
іззаду побачила!” [3, 122].

Образ матері Лариси Стебелько, Майї Гаврилівни, представлений у романі
лише епізодичними згадками про неї інших людей. Так, читач дізнається,
що це доволі вольова й гонориста жінка, яка більше уваги приділяє
роботі, ніж родині, й звикла керувати. Наприклад, Дмитро згадує про те,
що Майя Гаврилівна та її донька “завжди накривали стіл вкрай нездарно”
[3, 39], тобто до домашнього господарства ставилася доволі недбало. Майя
Гаврилівна гидувала своїми сільськими родичами, “ніколи не пускала їх
далі передпокою, навіть одного разу не пустила до туалету діда Василя,
який привіз мішок картоплі з Дубового, тільки сказала йому, де туалет на
Лук’янівському ринку…” [3, 41]. Таке ставлення також передалося дочці,
яка ніколи не їздила в село до матері свого чоловіка. А той факт, що
теща не дозволила своєму зятеві, Володимиру Стебельку, купувати меблі на
подаровані матір’ю гроші (“Майя Гаврилівна… повернула свасі гроші зі
словами: “Поставить у нас свої меблі, буде себе вважати хазяїном тут!”
[3, 30]), свідчить про те, що щасливого життя молодому подружжю годі
сподіватися. Саме Майя Гаврилівна великою мірою спричиняла й подружні
зради свого зятя: “Володька підгулював… А ще розповідав: відчував
особливу, екстатичну насолоду від того, що зраджував Майю Гаврилівну.
Так, її, саме її!” [3, 47].

Подібне психологічне підґрунтя подружньої зради можемо простежити й на
прикладі Тетяни Маякіної. Ось як її колишній чоловік, Захар Іванович,
пояснював таку поведінку дружини своєму синові, Євгену Мурченку: “І я
навіть можу зрозуміти Тетяну. Моя мати й тоді мала дуже важкий характер.
Погана свекруха може викликати у жінки бажання зрадити її сина, як і
погана теща, відповідно…” [3, 142]. Сам же Захар Іванович практично
перетворився на заручника своєї авторитарної матері, особливо коли вона
зістарилася і була прикута до ліжка, а на її ліки йшли майже усі гроші з
його зарплати.

Подібну долю готувала для свого сина й Тетяна Маякіна, плекаючи в ньому
духовний інфантилізм та матеріальну залежність від матері, а також
намагаючись надмірною опікою замінити йому всіх сторонніх жінок. Ревнощі
до сина спричинили й той тяжкий злочин, до якого вона вдалася, щоб
позбутися коханки Євгена.

І навіть така прогресивна жінка, як Лариса Стебелько, не позбавлена рис
авторитарності у стосунках зі своїм сином.

Отже, як бачимо, образ вольової, владної, авторитарної, тобто
маскулінізованої матері є типовим для цього роману. І не тільки для
роману, а й в цілому для українського соціуму. Н. Зборовська, з’ясовуючи
подібну проблематику в розвідці “Фемінний характер української чоловічої
вдачі”, переконливо доводить, що “у межах українського світу ґендерне
співвідношення має особливий характер. На “фемінну” чоловічість часто
випадає “маскулінізована” жіночість” [2, 86]. Однак, на думку
Є. Кононенко, така надмірна маскулінізованість жінок є шкідливою.
Письменниця вкладає у вуста Вікторії Стебелько таку думку: “…владна
мати, якої боїться дорослий син, ? це один із найстрашніших діагнозів
українського суспільства! Це, без перебільшень, національна трагедія
України!” [3, 156].

Жіночі образи роману можна згрупувати таким чином: 1) жінки найстаршого
покоління (Марія Стебелько, Майя Гаврилівна, матір Захара Івановича,
баба Зося), 2) жінки середнього покоління (Лариса Стебелько, Вероніка
Раєвська-Стебелько, Марина Стебелько, Катерина Рачко, Тетяна Маякіна,
Наталя Никонівна), 3) жінки молодшого покоління (Вікторія Стебелько та
її подруги). У цілому щодо цих жіночих образів (за винятком хіба що баби
Зосі, яка є доволі символічним образом, який, напевне, уособлює тяжку
долю жінки) можна сказати, що всі вони доволі колоритні особистості, які
намагаються самореалізуватися в патріархальному чоловічому світі,
долаючи, кожна у свій спосіб, залежність від чоловіків. Але якщо,
наприклад, Марина Стебелько обрала для себе класичну для патріархального
світу жіночу самореалізацію через інтимні взаємини з чоловіками, долаючи
залежність від одного залежністю від багатьох і перетворившись на
“половую тряпку” [3, 58], то Вікторія Стебелько вже є уособленням
справжньої феміністки, вороже налаштованої до усіх чоловіків, яка
водночас плекає в собі розвиток розумових здібностей, тобто значною
мірою “маскулінізується”. Однак такі феміністичні крайнощі письменниця
не вважає правильними, тому поведінку Вікторії скореговує її тітка
Лариса Стебелько, яка є певним зразком для наслідування для Вікторії і
яка, розвиваючи “маскулінні” риси в своїй особистості, водночас не
руйнує фемінного в собі. Отже, саме такий, андрогінний, тип особистості
є найбільш прийнятним для сучасного українського соціуму як згідно з
логікою письменниці, так і згідно з положеннями ґендерних студій, у яких
відзначається, що андрогінний тип особистості має найширший вибір
моделювання поведінки і є найгнучкішим щодо соціального пристосування
[6, 116].

Щодо чоловічих образів роману варто відзначити певну однотипність
характерів та свідомо закладену негативну настанову автора до
зображуваних персонажів. Соціальне дно представлене образом “ґенерала”
Раєвського та його друзями, Валерія Стебелька також можна зарахувати до
цієї групи, адже він типовий п’яниця; тип звичайних чоловіків-роботяг
представлений образами Володимира та Дмитра Стебельків, а також їхнього
батька; тип інфантильних фемінізованих чоловіків відтворено в образах
Віті Мануліна, Женика Мурченка та частково його батька і Ярослава
Стебелька; образ чоловіка-ловеласа та альфонса уособлює Адріян Борич.
Найбільші симпатії письменниці на боці головного героя, Дмитра
Стебелька, який поступово усвідомлює “неправильність” своїх маскулінних
стереотипів і починає розуміти мотиви поведінки своєї дружини та доньки,
у такий спосіб дещо фемінізуючись та наближаючись до андрогінного типу
особистості.

Таким чином, можемо стверджувати, що у романі “Зрада” Є. Кононенко
моделює ґендерні взаємини в українському соціумі, зображуючи найбільш
поширені типи ґендерної поведінки, а також критично ставиться до
традиційного розподілу ґендерних ролей в українському суспільстві,
вважаючи їх згубними (зокрема, ролі маскулінізованої авторитарної матері
та фемінізованого безвольного сина), натомість пропонуючи розвивати як
найбільш перспективний андрогінний тип особистості.

Література

Бойченко О. Імітація зради: made in Ukraine // HYPERLINK
“http://www.molbuk.cv.ua/archive/2002/068/pk_1html”
http://www.molbuk.cv.ua/archive/ 2002/068/pk_1html

Зборовська Н., Ільницька М. На карнавалі мертвих поцілунків:
Феміністичні роздуми. ? Львів: Літопис, 1999. ? 336 с.

Кононенко Є. Зрада. ZRADA made in Ukraine: Роман. ? Львів: Кальварія,
2002. ? 160 с.

Кононенко Є. Наш фемінізм пов’язаний з тим, що в Україні ніколи не
спалювали відьом //

HYPERLINK “http://imi.org.ua/?read=211:11”
http://imi.org.ua/?read=211:11

Лебідь Н. Я ? за злам стереотипів // HYPERLINK
“http://ua.pravda.com.ua/ru/news/2005/2/19/1938/htm”
http://ua.pravda.com.ua/ru/news/2005/2/19/ 1938/htm

Феминизм и гендерные исследования: Хрестоматия / Под ред. В. Успенской.
? Тверь: Тверской центр женской истории и гендерных исследований, 1999.
? 172 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020