Реферат на тему:

Франкознавство Івана Білинкевича за його рукописною спадщиною.

1. На берегах біографічного манускрипту

Коли наближаємося подумки до порога, з якого хочемо осягнути цей
життєпис, а чи іншої історичної постаті, то одразу ж приходить думка: а
яка ж генеалогія, який же це родовід, де його прапочатки.

Маємо розуміти, що вивчення історії поколінь то надто важлива як
джерело-фактологічна база для об’єктивного з’ясування та пояснення
минулих часів або й епох, так і складова того, аби вірно збагнути й
потрактувати ментальні особливості, основоположні чинники
життєдіяльності не одної верстви в українському родоводі. Генеалогію
варто розуміти і як історичну дисципліну, що досліджує й упорядковано
укладає в хронологічній послідовності найрізноманітніші матеріали про
зародження, походження родинних зв’язків. Знання генеології, скажімо,
одного родоводу часто-густо привносить немало нового у пізнання
історичного минулого інших родів, їх взаємозв’язків.

Рід Білинкевичів (Бєліковичів) належить до одного з найстаріших
українських родів. Прапочатки його сягають десь аж у XIV ст., на землі
Новогрудського воєводства над Німаном, що входили до Литовського
князівства (тепер це територія республіки Бєларусь). У фрагменті спогаду
І. Білинкевича «Історія поколінь Білинкевичів (Бєліковичів) з 1528 року
і досі» (зошит у клітинку, формату традиційних канцелярських книг на 46
с. У вступі є підзаголовки: «Лінія Новогрудська», «Волинська лініях,
«Лінія Ошнанська», «Смоленська лінія», «Київська лінія», «Гродненська
лінія», «Браплавська лінія», «Полоцька лінія», «Брест-Литовська лінія»,
«Оршівська лінія», «Коліно Тисменичанське», «Потемки ІУІ покоління
Білинкевичів, починаючи з XVI ст. від Семеона-Степана Білинкевича»,
«Продовження родоводу Тисменичанських Білинкевичів, починаючи від Макса,
п’ятого покоління». Описового, текстово-розповідного матеріалу практично
немає, а весь фактаж рознесено в умовних розділах по «гніздах») читаємо:
«Іван

Семенович Білинкевич подає в листі до мого батька ви 24.11.1938 р., що
«щодо нашої генеалогії, то я виводжу й від 1424 р., коли то Хводько
Бєлікович, властитель Барова над Німаном коло Новогрудки записав на
монастир Пречистої Діви Марії у Лавришеві 6 кіп жита щороку. Це записано
у рукописному Євангелію, що зберігається у Кракові, і яке описав д-р І.
Свєнціцький…» (окремий листок із зошита лінійованого, формату
канцелярської книги. – С. 5).

Поглиблює не інформаційне посилання й інше друковане джерело: так, 1.
Свєнціцький у статті «Лаврошовское евангелие начала XIV века» пише, що
«у бібліотеках князів Чорторийських у Кракові під № 2097 зберігається
рукописне «апракосне» євангеліє руської редакції (тобто, українською
народною мовою. В. К.) на 183 листах пергаменту…» (Известия Отделения
русского язнка й словесности Императорской Акаде-м.ии наук. —
С.-Петербург, 1913. Т. 18. С. 206—228). Далі автор стверджує, що в
євангелію є дев’ять записів з 1484 р. й аж до XVI ст. усі вони ** на
користь монастиря. Решта допоміжних, а може, й випадкових записів дають
підставу здогадуватись, що євангеліє могло використовуватися при потребі
як спеціальний юридичний документ.

Сам же Іван Білинкевич у своїй «Історії поколінь…» розкриває довгу
творчо-пошукову дорогу до збирання і укладання матеріалів до генеалогії
родоводу. А почав цю нелегку роботу його батько Омелян Михайлович, у
минулому управитель народної школи у с. Стрільче на Городенківщині.
Розпочав далекого 1923 р. і провадив її до смерті. Звичайно, самому з
такою працею не впоратися, а тому послугувався інформаційними
матеріалами родини, близьких та знайомих. Як свідчать записи Івана
Омеляновича Білинкевича, його батько скористався задокументованими
фактами Івана Семеновича Білинкевича, стриєчного брата, пароха у с.
Грабовичі нинішнього Нестерівського району на Львівщині (у зошиті — з
«Київської лінії»), який надсилав основні повідомлення у листах.
Поповнювали папки інформаційними джерелами Олена Йосипівна Білинкевич,
парох з Рукомиша поблизу Бучача на Тернопільщині. Йосафат Сильвестрович
Білинкевич, що уклав родинний «Пам’ятник» (у зошиті з «Гродненської
лінії»), що його згодом продовжувала дочка Діонізія Білинкевич (у зошиті
— з Брацлавської лінії»), інші.

І. О. Білинкевич, пішовши за церковними шематизмами, зробив деякі
уточнення, вніс виправлення у напрацювання батька, що довів родовідну до
сьомого покоління, і пішов значно далі, довівши літопис до десятого
покоління…

Білинкевич Іван Омелянович народився 28 грудня 1905р. у с. Стрільче
нинішнього Городенківського району в учительській сім’ї (див. про це
документальні свідчення, першопублікації: Testimoniut ortus et baptismi
(свідоцтво уродки і хрещення), видане 23 квітня 1918 р. в с. Стрільче,
«Анкету, написану власноручно І. О. Білинкевичем (без дати); Васильчук
Микола. Він зробив те, чого не зробив весь інститут // Вісник Коломиї. –
1996.– Ч. 99 (27 груд); його ж : Дорогою з непам’яті у вічність //
Васильчук Микола. П’ять імен: Діячі української культури на
Коломийщині.— Коломия: Плин, 1995. – С23 –30; Полєк Володимир. Ратай на
полі української культури // Новий час. – 1996. — 7 груд.; Різун Т.
Життя, присвячене Франкові //Дзвін. -1998. -№ 10. — С. 130-131.

Початкову освіту здобув у високоосвітній сім’ї, адже і мати Олександра
із широкознаного в Галичині роду Радзикевичів теж була вчителькою. Як
пише джлідник, спираючись на живі спогади самого Івана Омеляновича, саме
від татька і бере початок та залюбленість у книжку , що згодом переросла
у серйозне наукове заняття, потребу життя. «… Тато вечорами підбирав
за каталогом книжки, які треба було придбати для школи. Хлопчик всідався
біля тата дуже дивувався, коли він олівцем помічав лише окремі в списку,
пропускаючи повз увагу всі інші».

Осінні роки перед першою великою війною чоловік згадує з теплотою. Може
тому, що то був час безтурботного дитинства, ще не потьмареного
канонадою і запахом смерті. Багато подій стерлися з пам’яті, але ті
перші дитячі враження сяють барвами і тепер. Ще й нині, як колись…
відгукується серце на згадку про подаровані батьками до свята ласощі і
книжки; про «гендель» з сестрою Орисею, після якого її книжка
перекочовувала до допитливою хлопчик: а йому за це довелося поплатитися
цукерками… З того часу і беруть початок свої книжки у Івана
Білинкевича. В один із дощових травневих днів 1994 року чоловік при мені
поклав на полицю своєї книгозбірні том за номером 10773..» (Васильчук М.
Дорогою з непам’яті у вічність. — С. 25 — 26).

Протягом 1917—1920 pp. Іван Білинкевич навчався в Городенківській
українській гімназії, яку очолював відомий письменник та
громадсько-культурний діяч Антін Крушельницький. Після того, як польські
власті закрили гімназію, І. Білинкевич бере приватні уроки у свого
колишнього гімназійського професора Попенюка, опанував відповідну
програму І вступає до п’ятою класу Станіславської гімназії, яку закінчив
1925 р Після невдалої спроби стати студентом Львівської політехніки, він
вступає до Львівської вищої торговельної школи із закордонної торгівлі,
а 1928 р. переводиться до Кракова, де 1931 р. завершує свої студії на
педагогічному відділі Вищої торговельної школи. Із жовтня 1932 р. у
трудовій книзі життя Івана Білинкевича — різні посади в Окружному Союзі
Кооператив (ОСК): Інструктор, ревізор (до 1939 p.). З 1939 до 1951 р.
працював головним бухгалтером у Коломийській райспоживспілці, а з 1951
до 1962 р — начальником планового відділу щіткової фабрики, з 1962 і до
1967 p., коли й вийшов на пенсію, — праця на паперовій фабриці (див.
«Анкету») (Лист М. Ю. Білинкєвич від 14.01.1998 р. — Власний архів
автора).

Посуті, у Коломиї пройшло і з Коломиєю пов’язане все найдорожче,
найвідоміше з довгої ниви життя Івана Білинкевича. Тут він жив
просвітницькою справою: організовував концерти, вистави, гуртував
молодь.

До 1979 року Іван Білинкевич — активіст товариств “Просвіта”
«Відродження», клубу «Родина.», був одним із засновників музею історії
міста Коломиї, до фондів якого передав старовинні карти Коломиї, давні
книжкам видання, значну колекцію монет. Не можна забути, що Іван
Біленкевич як людина, що стояла біля колиски коломийського «Пласта»,
збирав у своєму помешканні ініціативний комітет, де обговорювалися
засадничі принципи розбудови цього національно-патріотичного товариства.
Завдячуючи національно свідомому ядру «Пласта» порушувалися принципові
питання духовною відродження міста: відновлення пам’ятника Тарасові
Шевченку, що його зруйнували царські війська 1914 р.

Згодом з ініціативи І. О. Білинкевича було встановлено пам’ятники Лесю
Гринюку у с. Воскресінні, професору Недільському одному з перших
директори Коломийської гімназії.

У Коломиї І. Білинкевич пустив коріння своєї змістовної життєдіяльності
ще 1929р., тут не одне десятиліття пройшов із своєю вірною дружиною
Михайлиною Юріївною, його славною порадницею і помічницею. Тут
коломийська земля, якій він віддав свій піт щоденних буднів, і прийняла
його прах. 27 листопада на 91-му році життя відійшов від нас цей ратай
культурно-просвітницької ниви. Сумувала й сумує за цим трударем уся
свідома Україна. Ось згусток словесного болю, що його вустами
письменства та культурних діячів краю висловило щемке серце талановитої
поетеси Неоніли Стефурак: “Днями Коломия проводжала в останню дорогу
одного з найвідоміших своїх патріотів, краєзнавця Івана Білинкевича”.

Здається, зовсім недавно ходили ми удвох цим старим цвинтарем — саме
Іван Смелянович відкрив для мене унікальний коломийський некрополь, де
поховано стільки видатних особистостей, де кожен гробівець, наче плат
епохи, позначений двома скромними датами: народився — помер…

Відтепер на цьому цвинтарі спочиватимуть і його тлінні останки. Руки, що
так довго (майже сімдесять літ) не випускали перо; мозок, що нагадував
енциклопедичний комп’ютер, з якого і досвід, і знання міг почерпнути
кожен; серу біля якого зігрівалися люди, бо воно вміло співчувати і
любити.

Я обїздила півсвіту, але шляхетнішого і галантнішого чоловіка не
зустрічала. Його унікальна книгозбірня була невичерпною скарбницею для
багатьох. Двері його помешкання були гостинного відчинені для кожного, і
сам старенький господар зустрічав кожного біля цих дверей незмінне
привітним старосвітським «розплащуйтеся», запрошував до кабінету, де на
відвідувача чекали знайомство з якимось унікальним виданням і склянка
запашної гербати…

Майже 91 рік прожив Іван Білинкевич скромно і тихо. Бог дав йому
достатньо часу для реалізації всіх його задумів. На жаль, основні праці
його життя рукопис монографії «Дорогами Каменяра по Івано-Франківщині»
та франконавчий словник (обсяг і зміст якого могли бути під силу хіба що
цілій науковій інституції) так і залишилися невиданими, хоч
франкознавчих публікацій. Білинкевича в періодиці було чимало. Окрім
цього, він опублікував ряд статейна літературно-мистецькі теми, був
неперевершеним знавцем історії Коломиї, патріархом місцевого
краєзнавства.

Не менш активним залишався Іван Білинкевич і в громадському житті
Просвітянин, Ініціатор спорудження в Коломиї пам’ятника Тарасові
Шевченку та створення музею Історії міста, засновник першого на
Коломийщині науково-культурного товариства «Поступ», незважаючи на свою
доброзичливу і миролюбну вдачу, він не зміг уникнути підозр і
переслідувань з боку кожної окупаційної влади польської, німецької,
радянської Мабуть, тому, що любив Україну — негучно, але зболено-затято
І намагався хоч щось зробити для й добра» (3 печаттю його духа на чолі
// Галичина — 1996. 4 груд.)

Відлетів віщий птах Івана Омеляновича за земні обрії, зняв крила до
високості. Та на радість людям позоставив тут, у мирському земному
житті, сиди — запам’ятні сліди такої духовно-творчої праці, яка, з Божої
ласки, була підвладна саме великій І цілісній особистості, якою І був
серед нас Іван Білинкевич.

І один з перших слідів у його незатерту часом пам’ять — це і є відкриття
24 грудня 1997р у Коломийській гімназії наукової бібліотеки «Просвіти»
саме з колекції власної книгозбірні І. Білинкевича. Тут 5 тисяч 249 назв
українською, російською мовами, 650 — польською, німецькою, англійською
(лист вдови від 140198р — особистий архів, Крохмалюк О. У місті відкрито
бібліотеку «Просвіти»// Коломийський вісник— 1997— 31 груд)…

2. Гортаючи сторінки пожовклих зошитів:

сліди на франкознавчому полі

Франкознавство І. Білинкевича різнобічне й багато аспектне. Річ у тому,
що він, по суп, до останнього подиху, читав-перечитував тексти творів
письменника, зіставляв їх, аналізував різні редакції, осмислював значний
кількісно масив дотичних джерел, літератури, публікацій періодики.
Словом, залишив дослідникам неоціненний архівний доробок, який чекає
сумлінного й неупередженого історика літератури.

Ось перед нами зошит на 190 с., у якому вмістилася дослівно переписана
книга-епістолярій М. Драгоманова «Листи до Ів. Франка і інших
(1881-1886) (Львів, 1906). Інше джерело — загальний зошит в клітинку на
194 с., у який І. Білинкевич скрупульозно позаписував синім чорнилом
численні листи з найрізноманітніших видань і які несуть в собі факти до
теми «Громадськість про міжнародний ювілей (1956 р) Івана Франка —
класика світової літератури». Ще більше інформації приховують два
лінійовані зошити, за якими легко простежити, як том за томом
перечитував І. Білинкевич перші ЗО томів академічного зібрання творів І.
Франка, роблячи різного характеру помітки як до текстів, так і до
коментарів та приміток, редакційних супровідних передмов до кожної
книжки.

Про неабияке знання І. Білинкевичем творчості Каменяра промовляють
чорнові помітки статей, своєрідні резюме, помітки, зібрані у
лінійованому учнівському зошиті ( «Зауваження до Франкової примітки у
поезії «Схід сонця», «Коли написав Іван Франко «Гімн» або «Вічний
революціонер»’?», «Хто скривається за криптонімом «Ользі С.», «Хто ж
автор поезії «Гроші»?».

Прочитання у Львівській обласній газеті «Ленінська молодь» (1984. ‘-N№
102-107, 109-112 за 25 серпня—18 вересня) повісті-дослідження Романа
Горака «Я є мужик…» спонукає І. Білинкевича зробити дев’ять посутніх
уточнень, спростувань, помилково чи довільно трактованих фактів, дат чи
то перекручень.

Величезний фактологічний капітал сконцентровано у зошитах «До біографи
Івана Франка», «Доповнення до бібліографи критичної літератури про Івана
Франка» (у зошиті N9 1—137 позицій, у зошиті № 2 — 150 позицій, які
охоплюють 1905—1959 рр), «Деякі уточнення до біографи Івана Франка» ( 47
с, остаточний варіант, якому передують два зошити чернеток по 39 с Тут
автор полемізує з публікацією Володимира Полєка про відвідини 1 Франком
20 січня 1875 р м. Галича, а також спростовує неточні факти з брошури
Миколи Кубика «І. Я.Франко на Станіславщині» (Станіслав, 1956).

Глибоке знання того, що друкувалося з Франкового доробку у прижиттєвих
збірках, газетно-журнальній періодиці та у посмертних виданнях, привело
І. Білинкевича до думки зафіксувати в окремому зошиті «Статті і художні
твори, шо не увійшли до 50-томника» (тут дослідником з-посеред інших
повністю наводяться тексти віршів «Хрест», «Січовий марш», «Післанці
півночи», «Похорон», статей І розвідок «Уіллям Еверт Глядстон, його
письменницька і наукова діяльність», «До історії соціалістичного руху»,
ін.).

На орбіті пізнання життя і діяльності І. Франка для І. Білинкевича як
історика літератури, краєзнавця не було дрібних поем, малозначних
фактів, його зацікавлювало буквально все. Запитаймо університетського
професора, де і що можна прочитати, приміром, про захворювання Франка. А
між іншим ця проблема при глибокому її пропрацюванні прояснила б чимало
фактів з останніх літ Франка, взагалі, з його життєпису. І. Білинкевич
залишив своїм наступникам три зошити розвідки «Хвороби Івана Франкам
(зошит перший: учнівський, лінійований, містить червоним написаний вступ
до теми, а також деякі відомості про такі захворювання, як кровотеча,
тиф, болі грудей та голови, про хворобу очей, зубів, прогресивний
параліч, зошит третій на 35 с викінчена розвідка, яка лишень вирівнює
стилістику зошита другого такого ж обсягу Вкінці є примітка Коломия,
17.ІX.1992 р.).

Чимало біографічного можна почерпнути з двох зошитів-варіантів
«Коломийські епізоди в біографії Івана Франка» (практично ідентичний
матеріал продатовано 20.VIII.1981р, 21.VIII.1981р.) Також кілька
учнівських зошитів під умовною назвою «Нескорений дух» містять
незаперечні факти про твори Франка, написані у Коломиї і Коломийській
тюрмі (зошит перший — 32 а, учнівський, у клітинку, писано кульковою
ручкою Це «підготовчі матеріали», тут чимало закреслень, виправлень
різними чорнилами, й олівцем Зошит другий — 24 с, так само учнівський, у
клітинку, з позначкою «Перша редакція» 1, нарешті, зошит третій: 48 с,
учнівський, у клітинку. На обгортці є дата: 7-10.VІІ.1976 і примітка
«Послідня редакція». Вкінці розвідки, яка має більш-менш викінчений
вигляд, є позначка «Коломия, 10.VIII.76». Переглядаючи третій зошит,
бачимо, який великий кількісно та різно-джерельний матеріал опрацював
дослідник, щоб не тільки зафіксувати хронологію появи того чи іншого
твору, а й розкрити, так би мовити, його біографію Аналізуючи тонкощі
біографічного характеру за спогадом Франка «Як не сталося»,
документальними доносами Коломийського староства (від 05.03.1880 р),
рапортом Коломийської в’язниці (від 05.03.1880 р), матеріалами слідчого
( від 07.03.1880 р), донесенням Коломийського старости Намісництву (від
27.07.1880 р.), ін джерелами, І. Білинкевич встановлює, що у
Коломийській тюрмі Франка протримали 98 днів (від 5 березня до 10 червня
1880 р.) Коли б підняти твори Франка з попереднього 20-томного зібрання,
перечитати примітки й коментарі до тих віршів, що написані в Коломиї, то
обов’язково звернемо увагу на вислів Франка «висока школа дна
суспільства», у якій він «спізнав страшні ями».

І. Білинкевич документально підтверджує, що в час цього ув’язнення і
Франко написав сорок шість віршів, з яких шість увійшли до циклу
«Скорбні пісні», три — до «Нічних дум», дев’ять — до циклу «Веснянки»,
сім — до «Дум пролетарія», п’ять — до «Картки любові», три — до
«Знайомим і незнайомим», шість — до «Вольних сонетів», шість
публікувалися уже по смерті поета (зошит третій — С 6) Зазначу, що
більшість поетичних творів не надто поширені й практично малознані
широкою читацькою публікою «Вій, вітре, горою над цею тюрмою», «Чи олово
важке пливе у моїх жилах», «Розвивайся, лозо, борзо», «Не довго жив я і
в світі ще», «До моря сліз, під тиском пересудів», «Тетяна Ребенщукова»,
«Я буду жити, бо я хочу жити», ін.

У родинному архіві Білинкевичів є чимало унікальних матеріалів, зокрема,
таких, що допомагають збагнути стосунки Франка з визначними
письменниками, суспільно-громадськими діячами.

Зошит-чорновик «Іван Франко і Андрій Чайківський» має 18с матеріал
викладено у хронологічній послідовності, писано нашвидкоруч олівцем,
правки і доповнення зроблено чорним чорнилом.

Маємо три учнівського формату зошити, за якими простежується, як
опрацьовував франкознавець непросту тему «Іван Франко про Наумовича»
Якщо у зошиті першому — на ознайомчий погляд, безсистемні виписки
олівцем різних відомостей, які стосуються життя та діяльності Івана
Наумовича (1826-1896), у другому — олівцем викладений матеріал у вигляді
статті, то у третьому зошиті — стаття, яку при незначному редагуванні
можна 6 опублікувати Проникнення у ці матеріали, як і, до речі, у багато
інших, коли йшлося про оцінки діяльності тієї чи іншої особи, незалежно
від її регалій, потверджує думку, що І. Білинкевич як дослідник завжди
обстоював безкомпромісність, коли йшлося про історизм яко принцип.
Очевидно, не вміючи пригладжувати аналізоване, підлаштовувати власні
висновки під заготовлені ідеологічні концепції та постулати,
Коломийський вчений Білинкевич ніяк не міг за життя пробитися у «велику
пресу», тим більше — видами бодай дещицю н своїх досліджень. Його думки,
зауваги, уточнення, примітки та певні коментарі присвоювали собі
малоосвічені та низькоерудовані “вчені-літературознавці”, за плечима
яких на сторожі стояли таблиці університетів та академічних інстатутів.
Вони щедро писали І. Білинкевичу листи, ніби дискутували з ним, а
насправді виуджували з його голови міні-дослідження, які відтак без
особливих на те зусиль, користали з них у власних публікаціях.

Розвідка до теми «Франко і Наумович» має, на перший погляд, дуже просту
історію коломийський вчитель Я. Мельник опублікував у місцевій газеті
«Червоний прапор» (1965.- 24 лют.) статтю про Івана Наумовича під
заголовком «Сторінка життя», де необ’єктивно, хибно трактовано місце і
роль І. Наумовича у культурно-політичному житті Галичини. Так, автор
подав Наумовича справжнім борцем за українську культуру, за зближення «з
великою культурою Росії» і т.п. Залучення широкого матеріалу І. Франка
(Чи вертатись нам назад до народу // Світ— 1881 — Ч 6, Дума про Наума
Бе-зумовича//Молот—1878) дало підстави І. Білинкевичу фактично
спростувати позицію коломийського вчителя, і, навпаки, ствердити, що І.
Наумович був адептом москвофільства в Галичині і у своїй діяльності аж
ніяк не бідкався на народ, а борше обстоював монархістські позиції,
орієнтувався на велику націю».

Цікаві моменти проблеми вбачаєм у неопублікованих статтях «Громадська
діяльність Великого Каменяра» (рукопис, 14 с стандартного паперу Вкінці
є примітка «Коломия, 16.VІІ.1978»), «Дорогами Великого Каменяра по
Івано-Франківщині» (рукопис, 18 с стандартного паперу Вкінці є примітка
«Коломия, 2.VII.1981»), у рефераті «Виступ на вечорі 23.VIII.1981р. у
Коломиї, в парку» (це лінійований учнівський зошит на 8с, що містить
фрагментарні записи з 5 пунктів, які, зрозуміло, ловець розвивав уже без
тексту).

Серед рукописного краєзнавчого масиву неабияку вартість мають такі
матеріали «Слідами великого Каменяра по Івано-Франківщині» (звичайний
зошит лінійований, 27 с. рукопису кульковою ручкою, фіолетовий колір.
Почерк доступний до читання Автор, базуючись на документах, стверджує,
що І. Франко переїжджав у різні місця теперішньої області п’ятдесят сім
разів і весь матеріал групує з підзаголовками. «Перша любов», «В пошуках
притулку), «Друга любов», «Студентська мандрівка», «Допомога в
організації жіноцтва», «Живе слово (участь в урочистих вечорах і
вічах)», «Виїзди на відпочинок», «Читання поеми «Мойсей»), «Іван Франко
і Коломия» (зошит перший звичайний лінійований, 10с. рукопису кульковою
ручкою, фіолетовий колір. На обкладинці дата 21.VIII.1986 3 цього
джерела випливає, що І. Франко побував у Коломиї 15 разів Тут наводяться
не тільки дати, до речі, кожен факт звірено автором за кількома
джерелами, особливий акцент робить дослідник на «живий фермент», тобто,
на листуванні, фрагментах спогадів та мемуарів, зошит другий 17с.
Продовжено нумерацію сторінок 11-38, Вкінці тексту у лівій пагінації є
примітка Коломия, 15.VIII.1986 Білинкевич І. О.), «Іван Франко і
Коломия» (це, по суп, розширені варіанти, доповнені новими фактами, тут
повніше автор залучає в опис загальний фон, зошит перший 18 с., почато
зі вступу» (тут розкрито причину, що змусила І. Франка покинути Львів),
зошит другий нумерація продовжена. 11-37, зошит третій нумерація 38-66.
На останній сторінці внизу справа підпис. Білинкевич Іван Омелянович),
«Іван Франко перебував в Коломиї» (зошит перший звичайний зошит у
клітинку, писано синім чорнилом, 10 с, зошит другий продовжує загальну
нумерацію 11-17, зошит третій теж іде як продовження 18-25, зошит
четвертий завершується нумерацією сторінок 26-33. Характер письма, а
також доповнення олівцем на с. 32 зв. дають підставу припустити, що саме
ці чотири зошити — то був перший варіант опрацювання осяжної теми).

Значний інтерес для дослідників франкознавчої теми, і, зокрема,
біографів Каменяра, має зошит підготовчих матеріалів «Іван Франко бував
в Коломиї» (учнівський у клітинку зошит на 34 с, з доповненням на 18 с
олівцем та синім чорнилом, а також із заувагами на обкладинці з семи
пунктів, як «Доцільно було б долучити до цієї статті фотографії місць,
зв’язаних з перебуванням Франка 1) ратуші з подвір’я, де була камера, 2)
ратуші — вмуровану стіну, 3) готель (додаю), 4) К. Лібкнехта — подвір’я
гарнізонного штабу, 5) вул. Перемоги N8; 6) музей Гуцульшини, 7)
гарнізонний дім офіцерів» Вкінці на обкладинці є примітка. «Можу піти
разом з фотографом : показати точно, що саме треба, фотографувати»).

Сьогодні історикові літератури, а тим більше краєзнавцеві цікаво знати,
як, власне, матеріалізувалися задуми І. Білинкевича, і чи бодай у якійсь
мірі він зміг зреалізувати плановане. Звичайно, значна кількість окремих
статей, студій-пошуків і навіть невеликих шніців свого часу прийшли до
читачів через газетно-журнальну періодику. Згадаю бодай такі
надрукування автора. «Нескорений дух (до перебування І. Я. Франка в
Коломиї» (Червоний прапор – 1976 – 27-30 серп), «Ув’язнення Івана Франка
в Коломиї» (Там само-1980-4 трав), «Я радо йду на чесне праве діло
(політичний процес Івана Франка і товаришів у Коломиї 1880 р» (Жовтень
—1981 — № 9 — С 129-131, «Іван Франко і Коломия» (Червоний прапор — 1986
— №№ 138—142 (серпень), до речі, саме до цього матеріалу подано кілька
фотознімків ), «Іван Франко Коломия») (Івано-Франківськ, Галичина, 1991
— 22 с), «Два ювілеї Івана Франка» (Новий час — 1996— 24 серп— С 6 та
ін.) Дещо до франкознавчої бібліографи І. Білинкевича (24 позиції) подає
М. Васильчук у своїй книжечці «П’ять імен» (С 29-30).

На перший погляд, може здатися, що І. Білинкевич, хоч і копав глибоко на
полі пошуковому, зате мав під обсерваційним оком вузький лан, тобто
Коломийщині. Ця підозра знімається відразу, увіходити у рукописний масив
дослідника. Уважно переглядаючи зошит-схему «Перебування Івана Франка на
Статславщині, 1874—1914», збагнемо, як ретельно і документалізовано
добувався вчений до найменшого факту, дати або й згадки його цікавить
місцевість, мотиви відвідин (особисте кохання, пошук притулку,
студентська мандрівка, допомога в організації жіночого руху,
пропдгандистсько-просвітницька діяльність, родинно-сімейні обов’язки,
читання поеми «Мойсей»), він точно, за алфавітом визбирує назви
населених пунктів, де бував І. Франко фіксує їх, проставляючи день,
місяць, рік.

Є серед надбання Білинкевича три зошити до теми «Іван Франко на
ґуцульщині» (зошит перший учнівський, у клітинку, 10 с, під назвою «Іван
Франко на Косівщині» Вкінці, у лівому кутку нижньої пагінації є позначка
Коломия, 14VІІІ.1976, зошит другий учнівський, лінійований, без
нумерації сторінок, третій зошит учнівський, лінійований, 21с. Рукопис
засвідчує, що це, написана фіолетового кольору кульковою ручкою, стаття
має викінчений характер і, по суп, скомпонована з фактичного матеріалу
перших двох зошитів І дата вкінці рукопису теж підтверджує це Коломия,
ЗО.VIII.1976). Одразу ж виникає запитання, чи публікував І. Білинкевич
бодай фрагменти з опрацьованої теми. Так, але тільки дещо, оскільки, як
то мовиться, не дуже щастило йому, усе хтось ніби перебігав дорогу. Ось,
наприклад, ще 14 серпня 1976р. він листом звертається до Косівської
районної газети з проханням надрукувати його статтю до 120-річчя з дня
народження Франка, І, зазначає, що «старався згадати тільки про ті
факти, які мають документальне підтвердження. Дещо із згаданих мною
фактів є новими, досі ніким не згадуваними (підкр. моє — В К) Редактор
Олександр Бартош відповідав, що «на жаль, не можемо » (Тут і далі,
наводимо рядки з листів, що їх люб’язно передала мені вдова М.
Білинкевич для опрацювання) Подібні відмови із традиційним «на жаль»,
надходили І. Білинкевичу і з Верховинської районної газети
«Світанок»(листи за №№ 183, 186 від 30 серпня, 3 вересня 1976р.)

Може, найбільшою є публікація «Гуцульщина манила його» (Жовтень – 1986 —
№ 8- С 93-101).

Є у Бминкевича і кілька чорнових варіантів (перший на окремих картках у
клітинку, чорним чорнилом писано і на звороті, другий зошит учнівський у
клітинку, писано, видно, поспішно, із скороченнями слів, фраз зверху на
обкладинці є помітка. «Вислав у Городенку 3.X.64», третій — має
більш-менш викінчений вигляд статті, написаної синім чорнилом, на. 11с.
учнівського зошита у клітинку) до теми «Іван Франко бував на
Снятинщині».

Переглянувши намітки І. Білинкевича, а також низку завершених студій,
підходжу до не чисто риторичного запитання як могло так статися, що
велика дослідницька праця І. Білинкевича «Дорогами великого Каменяра по
Івано-Франківщині: Біографічно-краєзнавчі нариси» (Коломия, 1979 — 221
с. машинопису, фотографи, схеми першої і другої мандрівок Франка по
Стані-славшині) так і досі не прийшли до читачів? Може, фахівці не
помітили у ній наукової вартості, а чи видавці не чували про такий
рукопис? Ні, і рецензенти наче б то схвалювали, й зацікавлення мовби не
згасало, та автор допрацьовував на вимогу одних, скорочував, на потребу
других * доповнював, аби задовольнити третіх — ще консультувався, і не
опускав рук на цьому шляху принизливого відпихання автора від конче
потрібної книжки, яка могла б і повинна би не один факт з усталеної
академічної біографи І. Франка поставити, розуміймо однозначно, з голови
на ноги. Нині, на відстані двох десятків літ, можемо напевно не те, що
припустити, як борше всього, підтвердити факт, що праця І. Білинкевича
направду більше була не бажаним фактом з’яви у франкознавстві, бо як же
там мали б почуватися мужі-академісти із столичних науково-дослідних
інститутів, коли тут, у провінційній Коломиї, такий собі звичайний
краєзнавець, не обвішаний титулами чи посадами, кладе не одну цеглину
відкриттів у фундамент франкознавства як науки.

Але ж погляньмо, як вимощувалася дорога І. Білинкевичу фальшивослів’ям
та лиходійством не так уже й далекої історичної реальності, яку кожен з
нині суших у той чи інший спосіб витворював. Мовлю тут про прикрощі дня
минулого не для того, аби комусь завдати болю чи сприкрення, лишень для
того, аби ми всі разом та поодинчо робили мудрі витяги з вчорашньої
книги досвіду, щоб не ковзалися знову на слизьких стежках, а обходили їх
і йшли гостинцями — навпростець, де направду ходить істина…

І. Білинкевич, маючи готовий рукопис, звертається в Ужгород до
видавництва «Карпати» (лист від 2 січня 1979 р), а через сімнадцять днів
за підписом головного редактора Володимира Данканича одержує листа із
викладеними вимогами до авторського оригіналу та із висновком «Отже,
рукопис надсилайте». Автор не забарився 4 вересня 1979 р він повідомляв
видавництво, що рукопис готовий і відправлений до розгляду (це
підтверджують і дві квитанції, дата на штемпелі 04.09.1979) «Старався я
в цій роботі, — писав автор, — подати матеріали з документальним
підтвердженням… Деякі дані вдалося мені зібрати вперше, інші вже
публікувались, але без документального підтвердження І не так детально
Якщо матеріал цей пригодиться для публікації, то, думаю, було б доцільно
доповнити його фотографіями місць, пов’язаних з перебуванням
письменника» (особистий архів Білинкевичів).

У листопаді 1979 й січні 1980 рр. І. Білинкевич вже мав на руках
рецензії фахівців — уже добре відомих на той час франкознавців,
кандидатів філологічних наук Федора Погребенника з інституту літератури
АН УРСР (м. Київ) та Мирослава Мороза з музею етнографії та художнього
промислу АН УРСР (м. Львів). Зразу тьохнула в душі блискавка
перестороги, а чи не «зарубали» вчені мужі? Ні, не відкинули. Ось Ф.
Погребенник на 7 с машинопису як позитивне відзначив «широку
документальну базу», прагнення автора рукопису підтвердити кожну думку
спостереження «достовірними фактичними матеріалами». Ф Погребенник уже
на самому початку наголошує, що це — цінна і важлива
краєзнавчо-історико-літературознавча праця своєю темою, композицією
«принципових зауважень не викликає». Висловивши авторові низку
конкретних порад (окрім деяких чисто кон’юнктурних, як от дати
об’єктивні оцінки виступів проти І. Франка польських редакційних
шовіністичних кіл, українських буржуазно-націоналістичних, як Ю
Романчука та клерикальних елементів — С 4), вчений, по суті, порадив, як
і в якому аспекті вести «дотягнення рукопису, аби його згодом перевести
у книжку, що «викличе широке зацікавлення читачів багатством матеріалу
своєю документальністю, розкриттям багатьох важливих сторінок життя і
творчості Франка ».

М. Мороз теж, щиро бажаючи, «щоб праця була надрукована», вважаючи, що
вона обов’язково «заслуговує на публікацію», на п’яти сторінках
машинопису розгортає схему подальшої праці, яку врешті-решт готовий на
«громадських засадах» (себто, без гонорару) знову прочитати перед тим,
як й видавництво запустить у редакційну роботу. Нині надто важливо
збагнути, що один з найавторитетніших бібліографів-біографів Франка М.
Мороз читав рукопис І. Білинкевича, тримаючи поруч власну обсягову працю
«Літопис життя і творчості Івана Франка», над якою продовжував і далі
працювати, доповнюючи новими й новими фактами. Рецензент, наприклад,
радив докорінно переробити те місце, де йшлося про вшанування пам’яті
Каменяра у 20-30-х роках, вимагав розширеного коментування і пояснення
назв багатьох місцевих товариств. Отже, І. М. Мороз бачив, що ось-ось
мала би прийти до читачів «праця оригінальна», яка «не повторює вже
існуючої літератури предмету».

І ось видавництво «Карпати» із супровідним листом В. Данканича (№ 196
від 1 лютого 1980 р) повертає рукопис із рецензіями, запевняючи автора,
що рукопис «вивчили і всебічно спробували», і що він, на думку видавців,
невдовзі стане «цікавим виданням».

З тих документів, які збереглися в сімейному архіві Білинкевичів,
випливає, що автор, реалізовуючи зауваження рецензентів, скоротив
рукопис, довівши його до 190 с у редакційному висновку, який 12
листопада 1980 р підписали редактор В. П. Густі, завідувач редакції А.
М. Федака та головний редактор В. І. Данканич, йде мова про внесення
назви книги до плану «редакційної підготовки».

Та листи показують довгорічні митарства автора, то на листи-нагадування
І. Білинкевичу просто не відповідають, то запевняють, що визнали
вартість допрацьованого варіанта рукопису і його «будуть пропонувати до
включення у перспективний план» (N3 1103 від 11 серпня 1981 р), або ще
конкретніше « рукопис плануємо видати» (№ 8 від 4 січня 1982 р) і ось,
нарешті, видавництво готує досліднику новорічний «дарунок» хоча рукопис,
мовляв і має «певне історико-пізнавальне значення, проте на даному етапі
включити його у видавничі плани не маємо можливості Отже, рукопис
повертаємо» (№ 1570 від 22 грудня 1982 р) і ось вервечка надій потяглася
аж до Києва Заручившись підтримкою Степана Пушика, І. Білинкевич
надсилає на руки Анатолія Михайленка уже до видавництва «Молодь» рукопис
у двох примірниках, рецензії Ф. Погребенника й М. Мороза, деякі
листи-відповіді з «Карпат» і, звичайно, свого листа від 6 квітня 1983 р,
з якого видно, наскільки ображено автора («Насувається питання навіщо ж
було обіцяти і морочити собі та мені голову…?) Як Ішла справа у
видавництві «Молодь», де наче б то планували книжку І. Білинкевича у
серн «Уславлені імена», судити непросто, бо немає в архіві листів. Але
один важливий документ, що зберігся поміж розсипаним і ніяк не
упорядкованим листуванням, — квитанція про надану телеграму на ім’я А.
Михайленка (на жаль, за штемпелем важко встановити дату) запевняє нас,
що і в цьому видавництві автор зустрів до себе «прихильність», книжка
так і не вийшла.

Як історик літератури, культуролог І. Білинкевич демонстрував
енциклопедизм з різних галузей духовного життя Т. Шевченко, Леся
Українка, М. Павлик, В. Стефаник, О. Терлецький, Л .Гринкж, брати
Білоуси — далеко не повний реєстр визначних, відомих і малознаних імен,
які скрупульозно роками-десятиліттями досліджував цей скромний, високої
ерудиції вчений. Показово, що І. Білинкевич намагався будь-яку постать,
а чи навіть окрему грань й вияву поставити у контекст часу, історичної
доби, суспільно-культурних відносин. Він муравлино переглядав стоси
газетних підшивок, перелопачував томи таких поважних і авторитетних
видань, як «Літературно-науковий вісник» та «Записки Наукового
Товариства імені Шевченка» ( в архіві Білинкевичів зберігся зошит-опис
36-ти томів ЛНВ з 1899 до 1906 рр, загальний зошит на 63 с містить
матеріали, розбиті за проблемно-тематичним та жанровим принципом),
фіксував у окремих зошитах найдрібніші факти, малознані імена, назви —
все згодом ставало у ряд аналізу. Так, підготовленій статті «Михайло
Іванович Павлик» (учнівський зошит на 19 с, у клітинку, писано олівцем,
розбірливо) передувала значна пошукова робота, про що свідчать десятки
різних виписок-фрагментів, статистичних відомостей (окремий лінійований
зошит, без нумерації).

Шевченкіана І. Білинкевича обіймає значну бібліографію (513 позицій),
ряд рукописних статей.

Чимало нового вніс цей ратай українознавчої ниви і в розробку теми про
О. Терлецького. До ювілею громадсько-культурного діяча «Червоний прапор»
опублікував розвідку І. Білинкевича «Він жив для народу» (1971. 5 лют.)
Та коли зіставити опубліковане з трьома зошитами (зошит перший — олівцем
писано, чорновий план-схема статті, зошит другий — 10 с, стаття у
першому варіанті; зошит третій — 18с. лінійованого зошита, списана
сторінка з обох боків синім чорнилом. Це остаточний варіант), то
побачимо, що найсуттєвіші факти та моменти із біографи О. Терлецького
опущено, а залишено тільки ті місця, які наче б то підводили читача до
того, що О. Терлецький «наблизився до революційно-демократичних
позицій», що він твердив про розв’язання аграрного питання тільки
заміною приватної власності на громадську, а капіталістичного ладу — на
соціалістичний. Не думається, що людина такої вдачі й світогляду, якими
володів І. Білинкевич, мала аж надто велике задоволення від таких
публікацій. Але що ж вдіяти, інакшого годі було сподіватися, а потреба в
публікаціях, у самовираженні не згасала, отже, писав, переписував,
заносив до єдиної місцевої газети і бодай частково вдовольнився
опублікованим.

Серед нерозібраних стосів — зошит «Лесь Гринкж про Василя Стефаника»
(зошит на 7 с, учнівський лінійований), у якому зафіксовано виписки зі
статті Л. Гринюка «Про Василя Стефаника» (Поступ— 1904- N№ 15—24) (див.
Першопублікації І. Білинкевича Забуте ім’я // Комсом прапор -1967 — 26
листоп., Л. Гринюк про В. Стефаника // Червоний прапор — 1971 — 10
трав.).

Маємо також два зошити-варіанти студій-життєпису братів Білоусів (на
зошиті другому, не нумерованому, лінійованому, на звороті обкладинки
виведено рукою автора. «2.5.VI.71 Два несправедливо забуті діячі
(Покуття) Коломийщини»). На жаль, мало хто брався за цю тему І.
Білинкевич, правда, ще в 70-х роках опублікував статті «Теодор Білоус»
(Червоний прапор — 1971 — 2 лип) та «Михайло Білоус» (Там само— 1971 —
14 серп) Наприкінці 80-х, у 90-х роках з’являються публікації Миколи
Савчука Миколи Васильчука, Любомира Кречковського, ін Нарешті, Микола
Васильчук публікує брошуру-студію «Брати Білоуси та їх внесок в
українську культуру» (Коломия Плин, 1995-42с).

На культурологічній ниві І. Білинкевича значне місце займає
різноаспектна тема «Коломия наша славна, Коломия місто (дещо з минулого
та сучасного)» і хоча дещо прийшло з цієї теми до читачів у вигляді
першопублікацій (див. Культурні традиції Коломиї // Червоний прапор —
1970 — 6 жовт., Книгу — в маси // Там само— 1971 — 29 груд, Коломия наша
славна, Коломия місто // Там само — 1975 — 6, 8, 12 серп, Коломийські
некрополі з давніх часів до наших днів // Комс прапор— 1990— 16, 19
черв, Чи є ще церква Трохи Історії // Червоний прапор— 1991— 9 серп),
усе ж більшість наміток розгорнутих спостережень у вигляді етюдів,
історико-літературних, етнографічних нарисів, навіть окремих шкіців досі
залишаються непрочитаними й тим більше не проаналізованими. Перед нами
окремі зошити «Дещо про культурні пам’ятки Коломиї» (лінійований зошит
на 12 с, стаття написана зеленим чорнилом), «Як зберігаються у нас
пам’ятники минулого» (лінійований зошит на 12 с, стаття-фрагмент, писана
чорним чорнилом З неї випливає, що у Коломиї налічується 15 пам’ятників
та меморіальних таблиць. На обкладинці зверху є дата 23.VI.71 р ),
«Найдавніший пам’ятник минулого Коломиї» (стаття написана чорним
чорнилом на 9 с учнівського, у клітинку зошита. Вкінці є підпис.
«Білинкевич Іван». Цьому передував варіант-чернетка на 13 с половини
білого стандартного аркуша з численними вставками, викресленнями та
виправленнями. Принагідне зазначу, що йшлося у статті про чи не
найдавнішу в області дерев’яну будівлю — саме про церкву святого
Благовіщення, зведену 1587 р. Невеличкий епізод із підготовленої статті
під назвою «Пісня в дереві» опублікувала обласна молодіжна газета
«Комсомольський прапор» (1968 — 18 трав), «Історична топографія
стародавньої Коломиї» (14с на стандартному папері Внизу рукопису є дата
25.VIII.1974 р, ця поема має продовження і розвиток у багатьох чорнових
варіантах, як «Пам’ятники старовини не в пошані», «До історичної
топографи», різних висловлюваннях, що виписані автором з друкованих та
рукописних джерел, які й заповнили два лінійовані зошити на 29 та 16 с),
«Вигляд нашого міста на початку 19 ст. » (зошит перший лінійований Синім
чорнилом написано статтю як реалізацію задуму в першому варіанті, зошит
другий має 24 с. Ймовірно, що автор вважав цей варіант викінченим, бо
сивцем обведено окремі абзаци з позначкою, аби при першому передруку. Ці
місця опустити), «Забуті пам’ятники нашого міста» (це теж невеликий за
обсягом нарис — на 8 с лінійованого зошита), «Книгу — в маси»,
«Раціональне збирання книг до особистої бібліотеки» та ін.

Іван Білинкевич добре знав творчість Марка Черемшини, Лесі Українки,
Степана Руданського, Миколи Бажана, Василя Сухомлинського, То маса Манна
та ще багатьох вітчизняних та зарубіжних авторів. Постійно на шпальтах
міської газети він популяризував нові та ювілейні видання, чим
заохочував читачів до поповнення книгами власних бібліотек (див, напр.
Три найновіші видання // Червоний прапор – 1970 — 31 трав, Твори Степана
Руданського — читачеві // Там само — 1972 — 11 лют, Повне видання творів
Г. С. Сковороди // Там само – 1972 — 18 лют, Семитомник Василя
Сухомлинського // Там салю — 1972— 30 верес, Тритомник творів С.
Руданського // Там само — 1973 — 27 черв, Нове видання творів Г. С.
Сковороди // Там само – 1973 — 10 лип, Вибрані твори Б. Брехта // Там
само – 1973 — 27 лип, Зачинатель українського гумору // Там само – 1975
— 7 берез, Нове видання творів Лесі Українки // Там само – 1975 — 25
лип, Анатоль Франс українською мовою // Там само— 1975— 20 груд)

3. Зерно утаємленої правди — у листах…

Кажуть ті, хто добре знався з Іваном Омеляновичем, що був він людиною не
надто балакучою, радше спокійною, зваженою у слові, оцінці й цей стан не
завжди так скоро виявляв його високу ерудицію та освіченість Збагнути
параметри душі, грані знань Івана Білинкевича допомагає величезний масив
листів, що ще чекає предметного розгляду спеціалістами. Усе листування —
надто наукового, професійного характеру, позбавлене будь-якого нальоту
побутовізму Воно за всіма наявними ознаками так чи інакше працює ні
поглиблене пізнання «двох крил» вченого — його франкознавчої та
культурологічної тем.

Серед тих, з ким мав тривале листування, — і предметом, й у цей спосіб
поглиблення знань з франкознавства були невеличкі листки з учнівських
зошитів або ж цілі трактати та ще й з яких робив собі через кальку
копію, — то були письменники, вчені, співробітники музеїв, колекціонери
тощо. В ряду постійних адресатів — Роман Горак, Роман Головин, Олексій
Лей, Роман Дідула, Володимир Іваненко, Роман Іваничук, Євген Кирилюк,
Петро Медведик, Мирослав Мороз, Теоктист Пачовський, Федір Погребенник,
Володимир Полєк, Григорій Салевич, Богдан Якимович, а ще офіційні особи,
які репрезентували видавництва, музеї, друковані органи, установи,
товариства.

Іван Білинкевич вів багаторічне листування з письменником Романом
Гораком зі Львова Перечитуємо нині ці листи — і перед нами постають не
те, що рядки, а цілі невідомі сторінки до життєписів І. Франка, Леся
Мартовича, Василя Стефаника та багатьох людей, що їх оточували. Ось,
наприклад, з листа Романа Горака від 16 квітня 1984 р довідуємося, що
саме він через листи зі Словаччини від відомого історика літератури та
фольклориста Мікули Неволі дістав фотознімки Михайлини Рошкевич, а також
цінний спогадовий матеріал про Рошкевичів та Паращуіав. А далі,
повідомляючи І. Білинкевича про те, що збирає документи про Леся
Мартовича, просить «Мені би дуже пригодилось знати про Коломийську
німецьку гімназію, в якій Лесь вчився як виглядала, де була, що за
будинок, що там зараз, що було поблизу, як виглядало навколо неї,
вчителі, мода ітд. Чи не помогли б Ви мені..? Може, якісь документи
навчання Мартовича є у Коломиї? Чи у Коломийському ЗАГСІ нема книг
хрещень, весіль, смерті з Торговині-Пільної з р 1830?».

Видно, Р Горак одержав від І. Білинкевича значну підтримку (це бачимо з
листа-відповіді від 19 червня 1982 р) 3 нього листа випливає, що Р.
Горак, простудіювавши монографію Ф. Погребенника «Лесь Мартович» (К,
1971), просить в І. Білинкевича поглиблених відомостей про письменника
«Хто вчив які предмети. Які оцінки Леся Мартовича. Чи є в каталогу
(йдеться про каталог коломийської гімназії за 1889/90 рік під № 131 у
колишньому музеї «Гуцульщина» — В К) Стефаник. Які твори писали. Хто
вчив руську літературу. Може, десь люди мають «Справоздання» за рік 89,
90, 91? Ага, що це за вулиця Старомійська і чи є будинок 224. Там мешкав
Лесь Мартович у столяра Рубича». А вже 3 липня того ж року Р. Горак
дякує за вартісні повідомлення, які небавом таки розшукав та надіслав
йому І. Білинкевич «Щодо «Звітів », — пише Р. Горак, — то є звіти
української гімназії від 1900 р. Як вам відомо, тільки у 1891р в Коломиї
відкрили «паралельну», а до цього повністю гімназія була польська.
Звітів польської гімназії десь нема. У каталогах значиться, а де факте —
нема. Покрали. Я знайшов декілька, з котрих довідався, що Мартович був
лайдак і, наприклад, у п’ятому класі сидів два роки. Тоді то й догнали
його Стефаник І. Бачинський, які вчились роком нижче ».

Перечитуючи листи, які стосуються життя і творчості І. Франка,
подивуємося тією фаховістю, яку демонстрував І. Білинкевич. Для нього не
було дріб’язковості, а чи малозначущості у будь-якому факті, свідченні,
тим більше — у документі, до якого приторкався власним поглядом. Ось Р.
Горак публікує книгу «Тричі мені являлася любов» І. Білинкелич
оперативно перечитує її і, не гаючись, 21 січня 1984р. на восьми
сторінках стандартного паперу надсилає авторові конкретні зауваження
щодо неточностей, довільностей, перекручень ітп. Оцінивши
художньо-документальну повість як «написану інтересно», де є чимало
«нового матеріалу», критик формулює понад 30 посторіночних
зауважень-порад, як от викликає сумнів, чи була О. Рошкевич причетна до
закладання у Станіславі жіночої гімназії, певно, категоризм у тому, ніби
професор Шараневич «старався шкодити Франкові», потребує документальних
доказів, заперечуючи тезу літератора, ніби О. Рошкевич була сильною
натурою, І. Білинкевич, як на мене, має рацію, припускаючи «У неї не
було сильного характеру і не було відваги піти на конфлікт з батьками
(головно з батьком) Трагедія їхня (І. Франка та О Рошкевич — В К) в тому
якраз, що вона (Ольга. — В К) покорилася їхній волі» Спираючись на
численні документи і, зокрема, на спогад сестри Михайлини, Білинкевич
буквально прискіпливо прочитує кожну фразу, речення з повісті Горака і
не залишає жодного сумнівного місця поза увагою Фразу письменника «До
Ольги пішли холодні листи Вона не вірить Вона у розпачі» І. Білинкевич
логічно виправляє» Він (І. Франко — В К) уже знав, що Ольга вибрала
вигоду, а він їй того не може дати і ніякого холоду в його листах я не
бачу, а скоріше резиґнацію. Виною трагічного закінчення їхньої любові
були обставини, які склалися». Далі йдуть уточнення дат, місцевостей і т
ін.

З листа від 15 лютого 1984р. Р. Горака до І. Білинкевича можна
зрозуміти, що він ознайомив його зі своєю неопублікованою статтею «Глум»
(в архіві Білинкевичів зберігся зошит у клітинку на 28 а, у якому —
різні виписки, цитати з джерел. Зошит має назву «Р. А. Горак. Глум (нові
матеріали до біографи Ів Франка (машинопис)». Другий лінійований зошит
без обкладинок на 13 с. має назву «Зауваження до статті Р. Горака «Глум»
(тут 28 позицій до 30-ти сторінок).

Р. Горак, крім того, що дякував за фотознімки Климентини Попович,
одержані від коломиянина, утверджував і тут свою позицію на право саме
так трактувати проблему хвороби Франка, як це він зробив, з чим не
погодився і Білинкевич. А ще, як на мене, Р. Горак має цілковиту рацію у
тому, що пише про тодішнє рутенство, про запроданство і безпринципність
значної частини галицької інтелігенції, що творила ауру Франка.

З листа, датованого 8 грудня 1984 р, дізнаємося, що Р. Горак разом із
Ярославом Гнатівим працює над документальним романом про Миколу
Устиновича.

Чимало цікавого до стосунків двох вчених прояснює лист Р. Горака від 20
січня 1996р. зі Львова. Вдумаймося у ці рядки «Христос рождається! Коли
б Ви знали, як чекав я на Ваш лист! Скільки разів бував у Коломиї, псом
блукав коло Вашої хати, а зайти не відважувався. Може, «Таємниці Ірини
Вільде», які Ви прочитали, будуть, нарешті, якоюсь презентою на мою
реабілітацію у Ваших очах.

Маю намір видати «Метелики…», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти»
окремою книжкою, можливо, у двох томах, долучивши сюди прекрасне
дослідження недавного заступника мера Чернівців Володимира Старика (він
віднайшов прототипів цього циклу і написав просто знамените
дослідження), а також свій ще ніде не друкований роман-есе про Ірину
Вільде, який назвав «Ота одвічна загадка любові» (першопублікацію див
Перевал – 1997 — № 2- С 23-101, N9 З- С 120-167).

Всім тим, що кричали про радянськість Вільде, я мав нагоду по радіо, у
виступах, у пресі сказати про їх кваліфікацію. Змовчали…

Зараз роблю цикл чергових передач про Франка. От нещодавно був у
Чернівцях, дивився місця, де був Франко Тепер буду писати сценарій Дуже
хочу приїхати до Коломиї, Яблунева, Березова — для передачі про Франка.

Впав би до Вашої хати, коли впустите…» (особистий архів Білинкевичів).

Значну історико-літературознавчу базу має листування І. Білинкевича з
тодішнім завідувачем відділу фольклористики інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнографії їм. М.Т.Рильського АН України професором
Олексієм Деєм. Лист О. Дея від 20 серпня 1979 р несе в собі таку
інформацію очевидно І. Білинкевич писав Деєві у попередньому листі про
помічені ним недогляди і неточності у книжці спогадів про І. Франка Дей
же запропонував звернутися з цими питаннями до відомого Львівського
бібліографа Мирослава Мороза, що, власне, займався підготовкою до
видання літопису життя і творчості І. Франка. Тут же запитує про думку
Білинкевича щодо краєзнавчої брошури Миколи Кубика «Іван Франко на
Станіславщині» (Станіслав, 1956).

У наступному листі (від 31.08.1979 р.) О. Дей поспішає подати І.
Білинкевичу 4 бібліографічні позиції О. Дуна, І. Филипчака, Д. Селенова
у газетній періодиці за 1940-1937 рр, де наводилися факти з життєпису
Франка.

П’ятого вересня І. Білинкевич відповідав професорові, що йому
знадобилися ті посилання на джерела, і він побував у Львівській науковій
бібліотеці ім. В. Стефаника, де розшукав ще чимало нового. Від М. Мороза
передав думку про видання М. Кубика («Книжечка дуже побужна та грішить
численними помилками і вигадками Вартості вона не має ніякої…)

Цікавий і вельмисерйозний лист-рецензія (від 31.03.1982р.) І.
Білинкевича на прочитану монографію О. Дея «Іван Франко Життя і
діяльність» (К Дніпро, 1981 — 355 с) Оцінюючи загалом працю Дея як першу
найповнішу й найсумліннішу спробу подання біографи письменника, у якій
імпонує «уклад матеріалу і вдалий випадок «удокументувати свої
твердження», критик буквально сторінка за сторінкою ніби перечитує
заново книгу й зупиняє читацьку увагу на неточностях та явних помилках
(кожен факт, припущення, навіть здогад І. Білинкевич підпирає джерелами
матеріали відділів рукописів академічних бібліотек, матеріали ювілейних
збірників, листування, прижиттєві та перші посмертні першопублікації та
передруки, мемуарні матеріали, тощо) Загалом, маємо цінні поправки, які
стосуються арешту Франка та його ув’язнення у Коломиї, спростування
значної кількості документальних свідчень за книгою В. І. Калиновича
«Політичні процеси Івана Франка та його товаришів» (Львів Вид-во Львів
ун-ту, 1967— 155 с) (« на мою думку, Існуючі в архівах документи, треба
трактувати серйозно і коректно!»), чимало уточнень щодо осіб Франкового
оточення ітп.

Восьмого квітня того ж року О. Дей дякував за добре слово та поради.
Водночас висловлювався, що без літопису життя і творчості Франка
практично не можливо вивірити кожну деталь, факт, адже навіть в листах
та інших документальних матеріалах є неточності.

Дещо нового привносять як до творчої лабораторії І. Білинкевича, так і
до обширів його франкознавства листи до нього київського доцента
Воюдимира Іваненка. Так, його листи від 03.10.1981р, 01.11.1981р.
утверджують думку, що писав він до Коломиї з виключно конкретною метою
одержати авторитетно підтверджені факти або й документальні матеріали,
що могли б бути ним використані при підготовці книги про перебування
Лесі Українки у Карпатах.

До речі, як і в більшості випадків І. Білинкевич не відмахувався
посиланнями на зайнятість, а, по суп, проводив нерідко цім дослідження,
писав розлогі листи-студії на означену тему, а відтак і не згадувався
деякими горе-дослідниками бодай у приміткових виносках. Таким чином,
часто-густо думки І. Білинкевича попросту використовувалися кимось як
власні.

Ось у листі від 1 листопада 1981 р В. Іваненко просить І. Білинкевича
висловитися про публікацію Степана Пушика у «Комсомольському прапорі»,
оскільки він на неї теж покликається (див Повість-есе С. Пушика
«Карпатське літо» у його книзі «Дараби пливуть у легенду (К Рад
письменник, 1990 — С 229—316) На основі вивірених джерел І. Білинкевич
подає В. Іваненкові факти до взаємин І. Франка з Й. Кобринським, а також
на трьох сторінках фіксує неточності, які пройшли у публікації С.
Пушика.

З кількох листів І. Білинкевича до Євгена Кирилюка за 1980 р можна
переконатися, як він направду воював з місцевою компартійною владою, аби
домогтися виправлень на меморіальних дошках у Коломиї, щоб не тиражувати
надалі у путівниках неточностей біографи І. Франка.

Великий масив листів, що датується чи не двадцятиріччям, належить одному
з франкознавців — Мирославу Морозові. Кожен лист — то своєрідний
путівник до розгортання тієї чи іншої теми, проблеми, напряму або ж
конспект-схема очікування студій. Ось, приміром, 11 вересня 1977р М.
Мороз, висловлюючи не оптимістичну думку про запропоновану І.
Білинкевичем пропозицію взятися за створення «Енциклопедії Франка»,
заохочує коломиянина до роботи над словником енциклопедичного характеру
«Іван Франко й Івано-Франківська область» М. Мороз бачив приблизну
структуру цього видання «а) довідка про всі місцевості, де І. Франко був
з точною вказівкою, коли саме, на яких вулицях, у яких домах, б) коло
людей, в) твори, написані в Івано-Франківській області, г) вшанування
пам’яті пам’ятники, музеї, вистави у театрах, у творах образотворчого
мистецтва, у поезії та прозі Ваших авторів Почати треба з визначення
кола матеріалу, скласти словник імен та назв у предметному порядку».

Певно, цьому листу-відповіді передували інші, однак саме з цього
випливає, що І. Білинкевич інтенсивно розгорнув роботу над працею під
умовною назвою «Шляхами Івана Франка по Івано-Франківщині», і просив М.
Мороза підтвердити документально окремі факти, зокрема, точні дати
написання Франком статті «Сліди скитської традиції» та перепрочитання
поеми «Мойсей» у Коломиї (17.03.1978).

Із листа М. Мороза від 20 березня 1978 р почерпнемо чимало важливих
фактів, а також бодай частково зрозуміємо, як пила підготовка «Літопису
життя і творчості Івана Франка» «У січні цього року передрукував я першу
частину «Літопису», роки 1856-1880 Усього вийшло 280 машинописних
сторінок. Один примірник послав до Києва в архів Франка в Інституті
итератури АН УРСР Другий примірник даю до Львівського музею І. Франка.
Як будете у Львові, будь ласка, зайдіть до музею, де собі переглянете.

Маю вже зовсім підготовлені до друку 1881—1886 роки, це знову буде
250—280 машинописних сторінок. Уже з 1 квітня беруся за передрук.

Рахую, що для всього «Літопису » матеріал увесь зібраний, але це ще
далеко не так Коли приступаєш до остаточного оформлення, ой, як ще
далеко до того, як це потрібно Працю веду «етапами», окремими розділами
Ближчим часом візьму 1887—1893 рр. і буду готувати. При бажанні Ви уже б
могли переглянути роки 1881—1886 — вони вже готові, зокрема внесені мною
уточнення щодо мандрівки на Поділля в серпні 1885р. й участі І. Франка —
це вже є точно…».

П’ятого травня 1979 р. М. Мороз, інформуючи І. Білинкевича про те, що
«завершив роки до 1886 включно, а до липня повинен би завершити до 1893
р включно», побоюється, що рукопис розростається обсягом, адже літопис
тільки 1881-1886рр. охопив 400 сторінок машинопису. Надіючись на
канікулярні можливості побувати у Коломиї, Яблуневі та Березові, вчений
просить у І. Білинкевича уточнень фактів, що стосуються Ольги та
Михайлини Рошкевич, сина Михайлини Степана Іванця.

Буквально через кілька днів з Коломиї надходить лист, у якому Білинкевич
повідомляє, що особисто знав С. Іванця, який мешкав у Коломиї до 1944р.
Далі ж подає цікаві повідомлення про Михайлину Рошкевич, Климентину
Попович.

Тридцятого серпня 1979р. М. Мороз інформує свого приятеля, що мандрував
по Тернопільщині, побував також в Уричі, Корчині, Крушельниці, Славську.
Подає цікавий фрагмент про дочку К. Попович Ольгу, тодішню бібліотекарку
університетської бібліотеки.

Шостого вересня, відповідаючи на листа, І. Білинкевич розкриває М.
Морозові деякі штрихи свого знайомства з дочкою Климентини Попович
Повідомивши колезі про те, що свою роботу («Дорогами Великого Каменяра
по Івано-Франківщині» — В К) вислав вже у «Карпати», Білинкевич пише, що
продовжує збирати матеріали до словника.

Далі ж висловлюється про нарис Романа Горака про Ольгу Рошкевич
(Жовтень— 1979— № 8) як про вдалий літературний повід Але, якщо дивитися
на публікацію як на нарис документальний, то, на думку І. Білинкевича,
він «грішить неточностями, перекрученнями і деякими несправедливими
характеристиками» Беручи до уваги загальну оцінку М. Мороза, що річ
написана загалом «досить добре і зі знанням, є, правда дрібні помилки,
але другорядні», і Білинкевич заперечує таку позицію, бо, на його
переконання, слід насамперед визначити, де «кінчається дрібна і
другорядна помилка, а де починається помилка. Думаю, що незалежно від
того, до якої категорії зачислимо дану помилку, все одно вона залишиться
тим, з чим треба боротись».

З листа М. Мороза від 15 лютого 1980р. виходить, що він зовсім ігнорував
як історичне джерело багатотомну історію міст і сіл, за яку дехто
вискочив у академіки. Тут же наполягає на пошвидшому доопрацюванні після
рецензії рукопису для видавництва «Карпати» і просить І. Білинкевича
підготувати для чергового збірника «Українське літературознавство»
Сміливо розмірковує над деякими недолугими публікаціями у ювілейному
збірнику, а також над загальним станом франкознавства («зовсім нема
прізвищ відомих дослідників, зараз якийсь перехідний період — одні
зійшли зі сцени, постарілись, а нового поповнення нема»).

Франкознавством заповнені й наступні листи. Четвертого січня 1981р. М.
Мороз, наприклад, повідомляє, що останні два роки переглядав підшивки
газети «Kurjer Lwowsкi», де виявив 13 статей, підписаних І. Франком, а
також 235 дописів, що, за всіма ознаками розробки тем і стилістики,
певно, теж належали Франкові.

Тут же поглиблює свої попередні судження щодо публікації Р. Горака «Є
цікаві думки й образи, а дещо спірне. Взагалі в авторі я бачу доброго
трудівника на полі франкознавства, хоча підходить він і має на цілі одне
художнє осмислення, а не наукове дослідження».

Перечитавши путівник «Шляхами Івана Франка на Утраті / Упоряд. М.О.
Мороз» (Львів Каменяр, 1982 — 27 а, Іл.), І. Білинкевич постпішає
надіслати до Львова (лист-рецензія на 11 с рукопису від 20 листопада
1982 р) посторіночні зауваження і пропозиції спростовує твердження В.
Боня (і розділ. «У долині село лежить»), не сприймає категоризму Р.
Горака, який наче б намагався «понизити рівень освіти Ольги Рошкевич».
Критик вносить чимало досить невідомого до взаємин І. Франка з Ольгою
Рошкевич, заперечуючи документально чисті вигадки чи здогади
літераторів, краєзнавців, як от Петра Арсенича.

Двадцять п’ятого січня 1983 р М. Мороз вже вкотре наполягає, аби І.
Білинкевич рятував ситуацію з виданням власної книжки, — шукав
«підтримки когось впливового». Далі ж радиться автор листа про структуру
майбутнього збірника «Вшанування Івана Франка», запрошував до участі
Сердечне дякував за посутні зауваження, висловлені на путівник («Я їх
всі використаю у праці над «Літописом життя і творчості І. Франка»).

Листом від 15 жовтня 1984 р М. Мороз запрошує І. Білинкевича подати йому
пропозиції, які в перспективні терміни він хотів би опрацювати до
«Словника Франка».

З наступних листів маємо інформацію про те, що І. Білинкевич загалом
високо оцінює праці Р. Горака, особливо ж ті, що привносять у
франкознавство елемент новизни, повідомляє про нагромадження матеріалів
до словника, їх осмислення.

Значну інформацію несуть листи багатьох інших істориків літератури,
пресо- і краєзнавців, як Федора Погребенника, Володимира Полєка, Богдана
Якимовича, Романа Головина, Валерія Гадебури та ін. Так, наприклад,
листи Ф. Погребенника від 14 жовтня 1981 р, 28 листопада 1981 р, 4
грудня 1983 р, 26 березня 1988 р, 31 липня 1995 р то цікава амплітуда
думок, оцінок того, що робив на той час на ниві франкознавства Іван
Білинкевич. То вчений підтримує публікацію у журналі «Жовтень» (цікава,
змістовна, з новими штрихами й деталями» (14.10.1981), то бідкається над
затримкою чергових томів Франка («- цього року теж не вийдуть 35-37.
Буду готувати листа до вищих інстанцій. А з боку Вашого була б дуже
бажана відповідна «акція» лист до Комітету у справах преси… — запит,
чому порушуються строки виходу томів. Зрештою, можна бую б надіслати
відповідного листа й до «Літературної України» Прикро, що у франківський
рік вийшло так мало томів» (28.11.1981), то просить в І. Білинкевича
допомоги — подати йому адресу родини Петра Побігущого, який свого часу
«Інсценізував твір О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала»
(04.12.1983), або ж підкласти плече у пошуках фактів до життєпису В.
Павлусевича, бо «на дещо натрапив в архівах», та цього замало «Трохи
невпевнено визначив проблематику й характер п’єс В. Павлусевича, але тут
їх ж свічкою не знайти». А ще інформує Ф. Погребенник про здану до
видавництва «Каменяр» антологію творів І. Франка мовами народів світу —
«ЗО перекладів ЗО мовами» (26.03.1988 р) Він висловлюється про І.
Білинкевича як про «скромного за своїм характером, багатого знаннями в
галузі української культури, зокрема Покутського регіону,
краєзнавця-патріота». Саме з цього своєрідного листа-рецензії можемо
зрозуміти, чому, по суп, ні одна з серйозних франкознавчих статей І.
Білинкевича так і не появилася в тодішні часи. Очевидно, тому, і на
цьому акцентує професор, що його дослідження були позбавлені
казенно-офіційного духу, не «прославляли «великі соціалістичні
перетворення» на Прикарпатті». Тому друкування його головної праці життя
— історико-літературної та краєзнавчої книги «Стежками великого Каменяра
по Івано-Франківщині» (варіант книги-рукопису «Дорогами Великого
Каменяра по Прикарпаттю» — В К ) так довго відкладали, а «згодом загалом
він випав із планів видавництва» (31.07.1995 р).

Цікаві за змістом листи Григорія Салевича. З повідомлення М Ю
Бі-линкевич зрозуміємо, що це — «шкільний товариш покійного (І.
Білинкевича. — ВК), допомагав українській діаспорі у Польщі, доставляючи
українські газети і книжки. Його вже немає в живих. Білинкевич допомагав
укомплектовувати такі посилки» (лист від 14 січня 1990 р — особистий
архів) Ось, наприклад, Г. Салевич бідкається, що не встиг придбати
«Історію України» Аркаса, повідомляє І. Білинкевича, що побував у Польщі
і «привіз собі трохи книжок, виданих в Америці». Далі йдуть оцінки
суспільно-культурного журналу «Зустрічі», що виходив чотири-шість разів
на рік як орган українського студентства та молодої інтелігенції зпоміж
інших повідомлень звертає на себе увагу ось це «При церквах УКЦ почали
організовуватися «Братства св Володимира». Є немалий прошарок міщанства,
якого до УСКТ не затягнеш, передусім жінок трохи старших. Ні забави, ні
якісь лекції їх не цікавлять, а до церкви ходять. Якщо ці братства
зуміють відіграти ту роль, що колишні в 16-17 ст, — то це буде цінний
союзник проти полонізації. Як з пам’ятником Шевченкові? Чи вже усе
узгіднено з начальством, чи вибрали вже місце, як поступає особистий
збір коштів?» (особистий архів Білинкевичів) 14 лютого Г. Салевич
висловлює втіху, що ось-ось побачить світ «Богдан Хмельницький» Івана
Крип’якевича, повідомляє, що «чудо з ним станеться» — виділили путівку
на санаторне лікування На ті події, які переживав український народ на
той час, Г. Салевич подивився як на «весну народів 1848-го», не кажучи
вже про ті «несподівані, глибокі і симпатичні зміни», які відбувалися
тоді у Польщі Чехословаччині» (Там само).

Оптимістичні слова рясніють у листі від 4 квітня «Зняли з роботи
ректора.У назві університету вилучили слова «ордена В. І. Леніна»,
закріпили настало синьо-жовтий прапор. А вчора замайорів наш прапор на
Львівській ратуші. Чи ми сподівалися такої Ніагари? Дуже боюся, щоби у
нас не наступило «головокружение от успехов», бо це може відкинути нас
знову далеко назад» (Там само).

Вересневий лист (без числа) за 1991 р прояснює перебіг подій, пов’язаних
з життям Г. Салевича він далі збирає книжки і пакунками передає для
української громади у Польщі («в цьому році я вже вислав їм 213 поштових
посилок»), тішиться, що утворюються поза межами України
суспьльно-культурні товариству земляцтва, що «йде недільне навчання
дітей рідної мови» (Там само). А лист від 26 квітня 1992 р — останній у
сімейному архіві Білинке-вичів — зафіксував львів’яни відроджують
пластовий рух, Г. Салевич усі зібрані кошти повертає на придбання книг
для українців у Польщі.

І. Білинкевич не раз звертався з листами до видавництв, редакцій,
наукових бібліотек, музеїв, товариств, установ, тощо. У кожному листі
вчений нічого не просив для себе, для власної вигоди чи користі. На
першому місці були суспільні, громадські Інтереси не знаходячи ніяких
відомостей про Леоніда Красовського в тодішніх ніби енциклопедіях, І.
Білинкевич 02.10.77р. пише до дирекції ЛНБ їм В. Стефаника дозволити
йому «зробити фотокопію автобіографи», або ж виписати «деякі суттєві
біографічні дані» конче потрібні для розкриття теми «Іван Франко і його
сучасники».

Звертаються працівники державного літературного меморіального музею
Івана Франка (лист за № 58 від 07.06.77 р) до І. Білинкевича і просять
допомогти. Зокрема, читаємо «Шановний Іване Омеляновичу! Вибачте, що
дещо запізнилися з надісланням Вам фотокопії картини з кабінету І.
Франка «Дівчина з маком у волоссі» Фотограф зробив нам фотокопію і ми
надсилаємо її Вам.

Ми пам’ятаємо і шануємо Вас, щиро вдячні за ті матеріали, пов’язані з
Франком, які Ви нам надсилали Маємо ми і Вашу рецензію на путівник по
музею в Криво рівні. Ваші слушні зауваження будуть використані при
перевиданні путівника. Ми постійно збираємо старі франкознавчі видання,
збираємо все, що пов’язане з іменем великого Каменяра сьогодні Музей має
можливість оплатити по закупівельній комісії за книги, речі, документи,
що стосуються чи Франка чи його епохи. У нас буде до Вас велике прохання
Можливо, Ви знаєте людей, села, де б ми могли закупити старі речі побуту
гуцульського, або книги. Напишіть нам. Ми плануємо у будинку Івана
Франка зняти літературну експозицію і повністю відтворити меморіальний
комплекс. Донька письменника, Ганна залишила нам опис того, що було у
кімнатах. Вона згадує, що в кімнаті було багато гуцульських речей
обруси, ліжники, писанки, різьба, килимки тощо. Зрозумію, що
меморіальних речей цього плану ми маємо дуже мало. Але придбати старі
речі (одяг, речі побуту, і навіть хатнього вжитку) у селах і містах, де
Франко бував, ми вважаємо доцільним. Нехай такі речі зберігаються у
фондах нашого музею, можливо ми ними підсилимо етнографічну рису теми
«Перебування і Франка на Гуцульщині».

Літературну частину нашого музею плануємо розмістити у другому будинку.
Отже, звертаємося до Ваших великих знань теми «І. Франко на Гуцульщині»
і просимо допомогти нам у придбанні експонатів».

І. Білинкевич 21 червня того ж року відповідає на цитований лист,
підтверджує свою готовність допомагати музеєві.

Від редколегії Української літературної енциклопедії пишуть, дякуючи за
пропозиції, зауваження, просять конкретизації пропозицій «щодо
польських, німецьких та ін іншомовних видань», запевняють, що
«замовлення на окремі статті будуть надіслані у найближчий час» (N 123
від 20.03 1987 р).

Ще, певно, не один лист десь спокійно лежить у чиїхсь теках, а чи у
стосах на стелажних полицях. Ще, напевно, сотні і тисячі сторінок, та ще
більше рядків листів Івана Білинкевича будуть довго примовчувати
малознані факти його великої незбагненної досі біографії. Ще, на жаль,
через це не одна історико-літературознавча тема або й проблема
трактуватиметься приблизно чи не уточнено. Та вірю, що невдовзі прийде
та нова хвиля дослідників, які перш за все розберуть рукописний архів
Білинкевичів — і то явиться українознавству нова сторінка його історії і
майбутнього.

Про визначного українського поета з когорти літераторів «народного
спротиву» (Валентин Боковський) Богдана Бору (справжнє ім’я та прізвище:
Борис Шкандрій) 11.04.1920, с. Павелче Станіславівського повіту —
20.08.1997, м. Лідс, Великобританія) мені пощастило підготувати кілька
студій, які сприйняла з прихильністю громадськість та спеціальна критика
як в Україні, так і в еміграції, а також суспільні діячі, літератори та
родина письменника у приватних листах до автора цих рядків (див.:
«Мерехтить у очах рідна країна…» (Богдан Бора: поезія високої офіри)
// Галичина.- 1997.- № 1.- С. 133-143); Шкандрій Борис Олексійович //
Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника
/За ред. М. М. Романюка.- Львів, 1998- Вип. V- С. 5; Качкан В. А. Хай
святиться ім’я твоє: Українознавство та пре-солопя (ХІХ-перша полов. XX
ст.).- Львів: Фенікс, 199S.- Кн. 3. — С. 294-317).

Надбані численні матеріали з домашнього архіву Богдана Бори, завдячуючи
його дружині пані Ользі Шкандрій, а також різні документи, у тому числі
фотоматеріали, люб’язно достарчувані з Англії краянином,
суспільно-громадським діячем Василем Попадинцем, стали для мене приємною
спонукою ще раз взятися за перо, аби розкрити бодай окремі ціхи до су
суспільно-культурної і, зокрема, проблемно-філоофської публіцистичної
діяльності цієї визначної та, на жаль, маловідомої, а ще більше —
малознаноі постаті, що залишила на сторінках культурологічної книги поза
материковою Батьківщиною вагомі змістом сліди.

Богдан Бора, що долею-недолею опинився на землі Великобританії, одразу ж
своєю щоденною копіткою працею як на літературному полі (найповніші
збірки поезій. «Твердь і ніжність» (1972), «Буремні дні» (1982), так і
на царині суспільно-громадської, педагогічної, редакційно-видавничої
діяльності залишає досить помітні сліди. І це не тільки від випадку до
випадку, а системно й систематично: він — багатолітній голова Спілки
Українських Учителів і Виховників (СУУВ) у Великобританії, активіст
Братства дивізійників. Першої Української дивізії УНА та ОбВУ з Англії,
член Товариства українських літераторів у Великобританії (голова — д-р
Святомир М. Фостун). Богдан Бора як член редколегій та постійний автор
газети «Українська Думка», журналу «Визвольний шлях», військовознавчого
журналу «Сурмач» (орган президії Головної управи об’єднання бувших
вояків українців.

Похожие записи