Реферат на тему:

Еміграційна література: ключ до розуміння

Українська еміграційна література все міцніше утверджує себе як
повноцінна складова загальноукраїнського літературного процесу. Серед
імен, введених до шкільної програми з літератури зустрічаємо В.Барку,
Є.Маланюка, У.Самчука, Т.Осьмачки, І.Багряного, інших авторів. Оглядово
пропонується розглянути діяльність МУРу, Об’єднання українських
письменників “Слово”, Нью-йоркської групи.

Однак цікаво й захоплююче викласти учням великий масив інформації за
короткий час оглядової лекції надзвичайно складно. Потрібна копітка
підготовча робота, виконання випереджуючих завдань, підготовка невеликих
повідомлень, рефератів, озвучення яких урізноманітнить навчальний
процес. Допомогти може й цікава проблема, яка стане системоутворюючою
ланкою роботи над виучуваним матеріалом. Стосовно оглядових тем про
діяльність угрупувань письменників-емігрантів, це може бути розгляд
психологічних домінант їх світосприймання й світобачення, проявів певних
стереотипів у поглядах на дійсність, сутність мистецтва й роль
письменника-українця, що простежуються на протязі чи не всього існування
української еміграційної літератури і справили значний вплив на творчий
процес.

Розкриття психологічного підґрунтя письменницької творчості є досить
перспективним і з огляду на проблему осягнення школярами мистецького
твору.

Так, поезія представників “празької школи” стане більш зрозумілою, якщо
зважити, що “домінуючою спонукою” її творення був психологічний комплекс
“втраченої батьківщини”.

Ю.Шевельов стверджував, що спільним у рисах світогляду, ідеології
“пражан” була віра в існування окремішної української “національної
духовності”. Шукано цієї неповторної духовної традиції в історії, у
фольклорі. В історії княжої доби – в Ольжича й Лятуринської,
козачо-барокової – в Юрія Липи, в своєрідній панепохальній історіософії
– в Маланюка. До цієї гердерівсько-романтичної, а почасти й гегелівської
культурно-літературної ідеології додавалася, на неї нашаровувалася
типова для міжвоєнної Європи вже політична ідеологія сильної,
“невгнутої” людини, аристократа, державника, войовника, лицаря,
архітектора недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосічного меча.
Усе це в’язалося з української дійсністю як протиставлення, як виклик,
як заперечення сучасного в ім’я минулого і майбутнього. Але й образ
минулого й майбутнього чималою мірою був виплодом волі й уяви, керованої
волею” [13].

Пропонований матеріал можна використати як під час оглядової лекції, так
і текстуального вивчення творчості того чи іншого автора.

Стан, у якому перебував поет-емігрант, Джойс називав “духовною
еміграцією”. Можна бути духовним емігрантом і в рідній країні, з
притаманним для цього стану почуттям самотності, відчуженості (“Яка
нестерпна рідна чужина…” (В.Стус), але “духовна еміграція” для
поета-емігранта означала, окрім того, ще й протидію “з одного боку –
асимілятивним процесам, з іншого – відчуття своєї інакшості на рівні
менталітету, втрати відчуття об’єктивності часово-просторових
реальностей, труднощів пристосування до нового ландшафту, інтер’єру”
[4].

Розглядаючи творчість поетів “празької школи” з точки зору відображення
в ній феномену “духовної еміграції”, Н.Колесниченко-Братунь стверджує,
що творчість для них була способом порятунку, своєрідної реабілітації за
поразку визвольних змагань. “Стан “духовної еміграції” підсилив
інтуїтивно-ірраціональне відчуття своєї сутності (звідси – неоромантизм
світобачення). Емоційне наднапруження виразилось у поетичних сповідях…
водночас перебування не тільки політичної, а й “духовної еміграції”
надало заанґажованої забарвленості творчості. Комплекси служіння, вини,
образи сприяли цьому” [4].

Ставлення Є.Маланюка до України Ю.Шерех означив як Кулішівський
конфлікт, суть якого можна виразити Кулішевим “Шукаємо помацки десь
іншої Вкраїни” з його послання “До рідного народу” (знову принагідно
згадаймо Стусове “…а помремо на чужині, шукавши отчого порогу” чи “Ми на
Вкраїні хворі Україною, ми на Вкраїні в пошуках її” (М.Вінграновський).

“Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, — писав
Є.Маланюк, — хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену
рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим
небом…, той зрозуміє психологічний стан емігранта” [6, 25].

Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям.
Шукаючи “свою” Україну чи то в стилізації фольклору (О.Лятуринська,
О.Стефанович), чи то в історіософських розмислах про неї (Ю.Клен,
Є.Маланюк), поети-емігранти творили ідеалізований образ Вітчизни.

“Світогляд поетів-емігрантів, — говорить у передмові до антології
“Координати” І.Фізер, — був перевантажений неймовірною трагедією їхнього
народу… Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості
цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто-густо
мобілізує їхню увагу, вона викликає надмірну ідеалізацію історичної
минувшини, вона блокує шляхи до того типу мистецтва, в якому національні
моменти серйозно притуплені. Ні Маланюк, ні Орест, ні Дараган, ні Липа,
ні Ольжич психічно не були здатні до такого тематичного космополітизму,
як… Набоков… Україна для цих поетів була реальнішою дійсністю, ніж
дійсність, в якій вони жили на еміграції” [12].

Чи не тут пояснення факту, що творчість багатьох поетів-емігрантів,
особливо представників “празької школи”, “тематично… спрямована
найчастіше в минуле” (М.Неврлий)? Для часово-просторової характеристики
таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого, а не
з сучасного (Н.Колесниченко-Братунь).

Існували й фізичні фактори, які посилювали стан “духовної еміграції”.
Для українців з їхньою інтравертністю звикання до “чужого” ландшафту,
вживання в нього є надзвичайно болючим процесом. Тому слушним є
припущення дослідниці, що причину туги за рідним краєм варто шукати і в
цих етнопсихологічних моментах: “Готична Прага зачаровує, а видіння
розлогих українських степових просторів не покидають Є.Маланюка,
Ю.Клена, О.Лятуринську, О.Стефановича, Л.Мосендза, Ю.Дарагана. Степу
співаються псалми (наприклад, “Псалми степу” Є.Маланюка), йому творять
“Євангелії” [4].

Цікавим є й зауваження, що пошук духовної єдності на еміграції
зумовлений, окрім усього, ще й тим, що (дослідниця цитує “Нариси до
історії української етнопсихології” В.Яніва) “велика почуттєвість навіть
при інтравертизмі потребує контакту (українець не переносить
самотності), а до шукання контакту спонукає також охота самовияву
(самовияв мусить мати спрямування на якийсь об’єкт), коротко, українець
шукає соціального резонансу, тому в нього є потреба вислову” [4].

Почуття поета-емігранта часів ІІ світової війни Г.Грабович називає
“комплексом уцілілого”: “Страхіття й травми недавнього минулого,
неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу,
коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у висліді
глибинна, не інтелектуальна чи моральна, але попросту органічна потреба
бути свідком, сказати світові, що сталося, — все це панівний, безупинний
рефрен” [3, 13].

“З погляду цього стресу, — зауважує С.Павличко, — всі члени МУРу, хто
більше, хто менше, намагалися збагнути як своє особисте, так і ціле
історичне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі? Зі
мною? З Україною? З літературою? І ще: для кого і як писати?” [7].

Для поетів-емігрантів першої хвилі таке питання просто не існувало.
Зараз же погляд одних неминуче звертався на Україну, і “чергове
відродження реанімувало старі риторичні схеми, в яких чулися голоси
Франка, Єфремова, Грушевського та інших діячів класичного народництва”
[7]. Поряд з цим залунали й кліше й стереотипи радянські, неонародницькі
з боку письменників — вихідців з радянської України.

Погляди інших спрямовувалися на Європу. Вона була вже навіть не поряд, а
тут-таки, і вони знаходилися всередині цього нового і чужого для них
простору. І з цим доводилося рахуватися. Якщо погляд перших емігрантів
“спрямовувався” всередину, в межі того умовного політичного й
естетичного простору, який називався “Україна” (С.Павличко), розмова
велася в системі координат “я” і “Україна”, то тепер система координат
змінилася: я – Україна – світ.

gd/

o

Підтвердженням цієї думки та яскравою ілюстрацією переживань можуть
служити слова У.Самчука, одного з понад 200 тисяч українців, які
перебували тоді в таборах переміщених осіб:

“…світ святкує “мир”… Ніби мир. Для нас же вічне скитання. Нас будуть
далі гнати, ловити, нищити… Але ось ми все-таки живемо. Наперекір усім і
всьому”; “тужимо… За рідними людьми, могилами, небом… І боремось. І
любимо життя. І горді, що належимо до покоління борців, що не коримось
перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось” [10, сс.129, 217].

Отже, почуття втрати, туги, але заразом і почуття гідності, гордості,
прагнення самоствердитися в чужому світі.

Саме цим пояснюється велика кількість періодичних видань, що виникали в
таборах. І хоча більшість з них була, за висловом Г.Грабовича,
“ефемеридами”, які виходили в 1 – 2 числах, все ж на їхніх сторінках
люди отримували можливість задовольнити одну з найважливіших в цей час
потреб – висловитися.

Пошук національного стилю став відправною точкою існування МУРу і однією
з найгостріших причин диспутів і суперечок. Подолання стереотипу
сприймання поета тільки як “слуги народу” було їхнім мотто.

Ю.Шерех вирізняє в “мурівській літературі” принаймні три системи
світосприймання, які реалізувалися через відповідні стильові ознаки:
“психічний хаос, розчахненість змісту і форми”, “втрата душевної
рівноваги”; відчуття гармонії, яка обумовила втечу у “світле царство
мрії”; раціональне й вольове осягнення світу [14, 191 – 192].

З переїздом за океан починається новий етап в розвитку української
еміграційної літератури. І однією з основних його ознак став “вихід на
сцену” нового покоління митців, які згрупувалися навколо Нью-Йоркської
групи. Вони вже були вільні від пресу почуття вини перед батьківщиною,
від “таборово-біженського комплексу “зберегти нашу правду і культуру”
(О.Луцький), коли, “боячись “зрадити” дідівські і батьківські заповіти і
успішно зберігаючи старі традиції, українська еміграція опинилася перед
смертельною небезпекою втратити духовний контакт з сучасною духовістю
західного світу… ” [5, 108].

Члени НЙГ спромоглися на це, і були “в цьому сенсі це вже не
поети-емігранти, а радше українські поети, що живуть поза межами
України” [12]. Із своїм баченням світу і свого місця в ньому. Замість
болю за втраченою Батьківщиною приходить почуття відчуженості, на місце
ідеалізованого образу Батьківщини – мимовільне зображення “стану
відчуження від культури – і чужої, і власної. Ототожнення спогаду з
теперішнім життям виявляється проблематичним…” [2].

З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності особистості з
Україною: “…я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу”
(Є.Андієвська), “…я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною”
(Б.Рубчак), але з іншого – той же Б.Рубчак: “Українську культуру я
вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)… Я приїхав сюди
в чотирнадцять років і негайно вріс в американське суспільство. Я почав
жити повнокровним життям… Треба просто зрозуміти, що більшість
діяспорників мого покоління – Януси з двома обличчями. А це значить, що
ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження,
ніж коли ми в середовищі українців. І навіть приймаємо різні шкали
вартостей, зокрема в питаннях культури, мистецтва… “Ой не ходи, Грицю”
існує для нас у зовсім іншому всесвіті, ніж Юджін О’Ніл. І трудно
сказати, що нам рідніше…

І ще треба пам’ятати: письменники чи вчені мого покоління вибрали
Україну. Старші змушені були продовжувати те, що почали в молодості на
Батьківщині, а моє покоління мало право вибору.

…Моє життя… цілком задовольняло мене. Мені нічого не бракує. Україну
я люблю, але мені її не бракує…” [9, 183].

Ще чіткіше висловлюються представники “молодшого” покоління: “Я не є
дерево, що його пересадили проти волі в іншу землю; я – дерево, що
виросло на іншій землі зовсім природно”, “Україна конкретно для мене
ніколи, умовно мовивши, “не існувала”, хіба що в уяві, як якась далека,
вимріяна країна, казка, яку я самовистроїв з почутого від родичів, з
прочитаного, з уявленого; вона, мов самозахищальна скаралуща,
сформувалася під впливом того екзистенційного перманентного сумнівання,
запитання “хто я?”. Бо ж, кінець кінцем, хто може сказати нині, чи я
докорінний українець, або – як мої сусіди – “рівноправний” (духовно
мовивши) бельгієць? Розхитане судно, що не завжди добре знає, до якого
йому берега причалити. України я ніколи не бачив (всього вісім діб за
ціле життя), не провів на тій землі свого дитинства, не вигнали мене
звідти на чужину тощо. Немає в мене навіть тої мінімальної Рубчакової
“…крупинки, яку не втримати…”. Тому вона на терезах моєї емоційної
перцепції настільки важить, наскільки важливі “обіцяна земля”, “життя в
помаранчі”, “втрачений рай” та інші “світи”, “національне коріння” –
подібний для мене епіфеномен. (Р.Бабовал). [11, 122].

Однак, як підкреслює І.Фізер, “неемігрантність”… поетичного мислення
[членів Нью-йоркської групи – А.Ф.] не означає, що їхня творчість
позбавлена “українськости”. Навіть Патриція Килина не в силі звільнити
вірші від тієї етнічної мітичности, що об’єктивно існує довкола її
поетичної лексики. Гі де Мопасан колись назвав таку мітичність душею
слова…”. Наводячи на доказ слушності своїх міркувань уривок з поезії
П.Килини: “Я чужинка, розумію тільки по-водяному, по-часовому; бачу те,
що вже бачила, що ніколи не бачила… те, що далеко, від мене далеко”,
літературознавець пише: “Такий куплет… безперечно піддається
мітологічній чи психологічній інтерпретації… Але синтаксична логіка
мови… роблять цей куплет неповторним у будь-якій іншій мові” [12]. Та й
звернення поетів НЙГ до української мови як засобу самовираження
свідчить, як правильно зауважує Р.Бабовал про “певне почуття обов’язку
супроти України й української літератури зокрема” [8, 109].

Своєрідний підсумок розмірковувань про “українськість” і
“неукраїнськість” “нью-йорківців” зробив О.Астаф’єв: “…при аналізі, при
глибшому проникненні у тканину… творів стає помітно, що їх лірика
глибинними мільйонними зв’язками тісно пов’язана з українською духовною
традицією, у ній дивовижно матеріалізується архетипний матеріал
колективної духовності нашої нації, захований у підсвідомій психіці,
який з величезною силою діє хіба що на свідомість та інтуїцію
найрозвинутіших читачів, а до всіх інших приходить у снах, як марення і
візія” [1].

Таким бачиться окреслення бодай в найзагальніших рисах проблеми
стереотипів сприймання дійсності поетами-емігрантами, їх ролі в
творчості представників ОУП “Слово”, і зокрема, Нью-Йоркської групи.
Використання цього матеріалу допоможе учителю-словеснику донести до
школяра неповторність світобачення і світовідчуття митців української
діаспори.

Рекомендована література

1. Астаф’єв О. Поети Нью-Йоркської групи. –Ніжин, 1995. –30с.

2. Берегуляк А. Роля пам’яті у зберіганні ідентичности та поетичного “я”
// Стус як текст. –Мельбурн, 1993. –С.56.

3. Грабович Г. У пошуках великої літератури. –К., 1993. –С.13.

4. Колесниченко-Братунь Н. Еміграція душі, або феномен митця-емігранта в
контексті українського менталітету // Всесвіт. –1996. -№5 – 6. –С.162.

5. Луцький Ю. Ще до проблеми двох батьківщин // Сучасність. –1963. -№3.
–С.108 – 110.

6. Маланюк Є. Юрію Клену // Книга спостережень. –Торонто, 1962. –Кн.1.

7. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. –К.: Либідь,
1999. –С.284.

8. Ревакович М. Дещо про Нью-Йоркську групу // Світовид. –1996. -№2.
–С.102 – 110.

9. Рубчак Б. “ХХІ століття прийшло разом із постмодерністами”, або Про
літературу, право вибору, дух імпровізації, міт України і не тільки про
це // Тарнашинська Л. Закон піраміди. –К.: Пульсари, 2001. –С.182 – 191.

10. Самчук У. П’ять по дванадцятій. Записки на бігу. –Буенос-Айрес:
Вид-во М.Денисюка, 1954.

11. Сорока П. Роман Бабовал, або однокрилий янгол. –Тернопіль, 1998.
–160с.

12. Фізер І. Вступна стаття // Координати. Антологія сучасної
української поезії на Заході / Упор. Богдан Бойчук і Богдан Т. Рубчак.
–Сучасність, 1969. –С.ХХІУ.

13. Шевельов Ю. Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською //
Лятуринська Оксана. Зібрані твори. –Торонто, 1983. –С.60.

14. Шерех Ю. Стилі української літератури на еміграції // Шерех Ю. Не
для дітей. – Мюнхен, 1964.

Похожие записи