Реферат на тему:

Елементи внутрішньої форми літературного твору

Будова твору. Архітектоніка. Композиція твору, її елементи. Сюжет,
елементи сюжету, їх функції. Ліричний сюжет. Фабула. Інтрига.
Ретардація. Конфлікт у творі. Види конфліктів. Образи персонажів, їх
групування. Ліричний герой. Система персонажів. Функціональність
персонажів. Типове та індивідуальне в образі персонажа. Принципи
типізації. Герой та антигерой. Засоби індивідуалізації персонажа:
портрет, вчинки, мова, пряма і непряма характеристики, його ставлення до
когось чи чогось тощо.

Питання внутрішньої форми художнього твору передусім стосується питання
образної будови твору. У цьому зв’язку розрізняють два поняття:
архітектоніку та композицію. Під архітектонікою (з грецької –
архітектура, мистецтво керувати) розуміють будову художнього твору як
єдиного цілого, інтегральний взаємозв’язок основних його складників. До
архітектоніки, як до загального плану цілого твору, входять найкрупніші
елементи того чи іншого твору, тобто мегаобрази. Окрім мегаобразів,
елементами архітектоніки є глави, розділи, дії, частини тощо.
Малоформатні твори (зокрема ліричні), що ґрунтуються на одному
мегаобразові, архітектоніки не мають.

Композиція (з латинської – побудова, складання, поєднання, створення) –
побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів (чинників
внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою
змісту. Композиція складається з двох основних груп елементів:
текстуальних та надтекстуальних. До останніх відносяться заголовок,
епіграф, пролог, епілог, передмова, післямова, дедикація (присвята)
тощо. Група текстуальних елементів, у свою чергу, ділиться на дві
підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на
відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи
драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або
авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми,
історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж,
інтер’єр, екстер’єр, портрет, авторські характеристики), різномані
передісторії та міжісторії, спогади героїв, вставні епізоди (новели,
сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням.

Для зрозуміння своєрідності композиції твору важливо виділити
композиційну домінанту (композиційний фактор), яку складає або
центральний персонаж, або головний конфлікт, або місце дії, від яких
прямо чи опосередковано залежать всі інші компоненти.

Одним з найбільш продуктивних композиційних чинників є сюжет (з
французької – тема, предмет). Цей найважливіший елемент художньої
системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу
епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють
спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух
характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і
просторі.

Оскільки сюжет постає як певна послідовність чергування подій і
ситуацій, то повинна існувати сила, яка надає йому динаміки, руху. Такою
рушійною силою є конфлікт (з латинської – зіткнення, сутичка) (див.
нижче).

Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і
розв’язання конфлікту (тобто від етапів його розвитку) виділяють
елементи сюжету: експозицію, зав’язку, розвиток дії (перипетії),
кульмінацію і розв’язку.

Експозиція (з латинської – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина
сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно
випереджає зав’язку. Як правило, в ній читач знайомиться з головними
учасниками майбутніх подій, із середовищем, часом та місцем дії.
Розрізняють такі види експозиції: 1) пряму (передує в тексті зав’язці),
2) затриману (подається після зав’язки окремими деталями впродовж усього
тексту) і 3) зворотну (подається наприкінці твору).

Початок конфлікту, перше безпосереднє зіткнення сил, що дає поштовх
наступному розвитку подій, фіксує зав’язка – епізод чи декілька
епізодів, з яких починається дія твору. Саме зав’язка виявляє основні
сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів,
інтересів, устремлінь. Кожна окремо взята макрочастина художнього твору
(глава, частина, дія тощо) може мати свою зав’язку, підпорядковану
основній.

Зіткнення протилежних сил поглиблюється у розвитку дії – перипетіях. Це
основна частина сюжету, що змальовує загострення у стосунках
конфліктуючих осіб, яке охоплює не лише головних а й другорядних дійових
осіб. У розвитку конфлікту найяскравіше виявляються риси характерів
персонажів, їх світорозуміння й життєва позиція. Рушієм перипетій
найчастіше виступає інтрига (з латинського – заплутую). Під інтригою
розуміють складне й заплутане розгортання подій у драматичному чи
розповідному творі з метою відбити гостру боротьбу між персонажами,
досягти особливого напруження дії і зацікавити („заінтригувати») нею
читачів. Розрізняють інтриги політичні, пригодницькі, любовні,
детективні, психологічні тощо.

З метою уповільнити або затримати розгортання дії використовують
композиційний прийом ретардації (від латинського – затримка,
уповільнення). Досягається ретардація позасюжетними елементами.

Найдраматичніша точка твору називається кульмінацією (від латинського –
вершина). Це момент найвищого піднесення, напруження, розвитку
конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому в
сюжеті, з якої починається розв’язка. Кульмінація стає найбільш складним
випробовуванням для персонажів, котре вирішує їх майбутнє. У деяких
творах можна виділити декілька кульмінацій.

Саме кульмінація створює умови для швидкої або поступової розв’язки.
Розв’язка – це вирішення конфлікту, показ наслідків конфлікту (чи
конфліктів), остаточне вирішення долі персонажів. Як правило, розв’язка
подається в кінці твору, хоча, згідно задуму автора, може стояти і на
початку (новела В. Стефаника „Новина»).

Кожен з елементів сюжету несе певне змістове навантаження. Експозиція
дає змогу визначити тему твору, зав’язка – його проблематику, розвиток
дії формулює ідею і розкриває авторське ставлення до зображуваного,
кульмінація ще раз ставить проблему в оновленому, більш узагальненому
вигляді, а розв’язка підпорядковується розкриттю концепта твору79.

Перестановка елементів сюжету чи відсутність одного з них має важливе
змістове навантаження і залежить від задуму автора, логіки побудови того
чи іншого твору.

Окремим вираженням сюжету, його схемою є фабула (з латинської – байка,
розповідь, переказ). Іноді не розрізняють цих термінів: сюжет і фабулу.
Якщо сюжет – це авторське розташування зображуваних подій, то фабула –
їх хронологічна, природна послідовність. Фабула сприймається як
послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Іноді автор
твору, виходячи з певних ідейно-художніх завдань, відходить від
хронологічного, тобто фабульного, розгортання подій (як у романі „Хіба
ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Якщо сюжет
переказати неможливо (його можна лише дослівно повторити), то фабулу
легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли
ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали.

Окремо скажемо про такі два надтекстуальні елементи композиції, котрі
помилково називають елементами сюжету, як пролог та епілог (з грецької –
передслово та післяслово). Пролог – це вступна частина, в якій коротко
викладаються розгорнуті далі події або зображується одна подія, яка
проливає світло на основну дію, розкриває першопричини подальших колізій
(з латинської – зіткнення; джерело конфлікту та форма його реалізації у
художньому творі, це гостра суперечність, зіткнення протилежних сил,
інтересів, переконань, мотивів). В окремих творах (як-от в поемі
„Мойсей» І. Франка) у пролозі повідомляється про ідейно-тематичний задум
автора, мету – авторський сенс – твору.

Епілог – заключна частина твору, в якій ідеться про те, що сталося з
персонажами після розв’язки, через деякий, іноді досить тривалий час.
Епілог відтіняє домінанту в характерах, додає нову інформацію, дає
авторську оцінку зображуваної моделі життя тощо. Пролог та епілог – це
наче „елементи „іншого» сюжету, який передує сюжету літературного твору
або продовжує його»80.

У ліричному творі сюжет в його епічному чи драматичному трактуванні
відсутній. Неможливо переказати сюжет ліричного твору. Читаючи такий
твір, ми передусім чуємо голос ліричного героя, знайомимося з його
внутрішнім, духовним світом. Перед нами постають „події» не зовнішні, а
внутрішні, суб’єктивні. Складовими ліричного сюжету є психічні процеси:
переживання, почуття, думки ліричного героя, який чутливо реагує на те,
що відбувається у навколишній дійсності.

Одним з найважливіших компонентів внутрішньої форми художнього твору є
образ персонажа (з французької – маска актора). Персонаж – це постать
людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва
будь-якої дійової особи (тобто текстуального (чи вербального) суб’єкта)
кожного літературного жанру. Персонаж переважно наділений яскравим
характером, окреслений взаєминами із довкіллям, зв’язками із
національним, соціальним, історичним контекстом. До персонажів також
відносять олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин
тваринного світу в казках, байках, притчах, фантастичних творах тощо. У
ліриці персонажа називають ліричним героєм або ліричним суб’єктом.

Стосовно більших творів говорять про систему персонажів, що постає
внаслідок їх групування. Групування персонажів здійснюють на основі
певних взаємин між дійовими особами. Образи-персонажі в сюжетному творі
(особливо великому) виступають не ізольовано, а в різноманітних і часто
складних зв’язках. Групують персонажі за різними ознаками: політичними,
національними, соціальними, родинними зв’язками, сусідством, психічними
характеристиками тощо. Найтиповішим є поділ персонажів на позитивних
(втілення певних чеснот) або героїв, та негативних (втілення певних вад)
або антигероїв. Розрізняють також головних і другорядних персонажів.

Витворюючи образ персонажа, письменник органічно поєднує в ньому
індивідуальні та типові риси. У цьому зв’язку говорять про типізацію та
індивідуалізацію.

Під типізацією розуміють створення певних образів у мистецтві, в яких
одиночне стає виразом загального. Образ-тип концентрує в собі риси
характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної нації або
іншої групи людей, водночас залишаючись яскраво індивідуальним,
неповторним.

Під індивідуалізацією розуміють надання змальованим у художньому творі
образам своєрідних, неповторних рис. Загальним в образі персонажа є
передусім все загальнопоширене, притаманне групі подібних у якомусь
аспекті (національному, соціальному, психічному, моральному тощо) осіб.
Індивідуальне, натомість, йде від вроджених людських особливостей,
набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого та
ситуативного. До основних засобів індивідуалізації персонажа
зараховують: портрет, його вчинки, мова персонажа, пряма і непряма
характеристики цього персонажа, його ставлення до когось чи чогось та
ін. Діалектика загального та індивідуального по-різному проявляється у
різних літературних напрямах (класицизм, романтизм, реалізм тощо).

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х
років ХХ ст.– Тернопіль-Львів, 2001.– 340 с.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.
Зубрицької.– Львів, 1996.

3. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.–
М.: Прогрес, Универс, 1994.– С. 262–268.

4. Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика
словесного творчества.– М.: Искусство, 1986.– С. 355–380 с.

5. Башляр Г. Предисловие к книге „Воздух и сны» // Вопросы философии.–
1987.– No 5.– С. 109–112.

6. Башляр Г. Предисловие к книге „Поэтика пространства» // Вопросы
философии.– 1987.– No 5.– С. 113–121.

7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь»)
// Антологія світової літературно-критичної думки…– С. 559–561.

8. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– No 1.– С.
154–157.

9. Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Н. Поспелова.– М., 1983.

10. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные
понятия и термины / Под. ред. Л. В. Чернец.– М., 2000.

11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.–
К., 2001.

Похожие записи