.

“Екзистенціальні пошуки української людини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1934
Скачать документ

“Екзистенціальні пошуки української людини

в романі І.Багряного “Людина біжить над прірвою”

Осмислення українського літературного процесу ХХ століття передбачає
дослідження як еволюції стилів загалом, так й індивідуальної
своєрідності окремих його учасників. Не останнє місце в українському
письменстві середини ХХ ст. посідає І.Багряний. Останні

15 років творча спадщина митця, а надто після введення його творів до
програм середньої школи, привертає увагу широкого кола науковців. Але,
попри це, ще далеко не всі аспекти аналізу розроблені достатньо повно,
ґрунтовно. Прикладом може слугувати відсутність єдиної думки серед
сучасних літературознавців щодо домінанти індивідуального стилю
письменника: називаються неоромантизм [1, 13], психологічний реалізм [7]
або неоекспресіонізм [3].

Думка про наявність у творчості І.Багряного екзистенціальних мотивів
висловлена дослідниками вже доволі давно. Першим на це ще за життя
письменника звернув увагу відомий філософ М.Шлемкевич, зазначивши, що
метою духовних пошуків митця є “зберегти близину до людини, що її
відновив екзистенціялізм, але знайти дорогу до життя. Вийти з темряви
безнадійности й розпуки” [14, 43]. Т.Марцинюк, аналізуючи “Тигроловів”
та згадавши про роман “Людина біжить над прірвою”, побіжно зазначила, що
проза І. Багряного суголосна з поглядами французьких
філософів-екзистенціалістів (Сартр, Камю та інші), “для яких основою є
суверенність свідомості, безумовна свобода і відповідальність людини”
[10, 120]. На це під час аналізу роману “Людина біжить над прірвою”
вказував Ю.Мартиненко [9, 10]. М.Балаклицькій у дисертаційній роботі,
присвяченій аналізу творчості письменника як виразника ідей “нової
релігійності”, згадував, що в романі “Людина біжить над прірвою”
“Багряний розгортав типові для філософії екзистенціалізму ідеї” [3, 12].
Питанням реалізації в українській літературі елементів філософії
екзистенціалізму, зокрема в творчості письменників періоду МУРу (одним
із засновників і активних учасників якого був, як відомо, І.Багряний)
присвчені дослідження С.Павличко [11], І.Василишина [5] та Ю.Бондаренка
[4]. Але, на жаль, ім’я І.Багряного не згадується названими науковцями в
означеному контексті.

Тому метою даної статті є аналіз своєрідності екзистенціальних мотивів у
творчості І.Багряного на матеріалі його останнього твору, роману “Людина
біжить над прірвою”.

Роман “Людина біжить над прірвою” побудований на екзистенціальній
філософській основі. І.Багряний інтуїтивно втілив ідеї цього вчення, які
відчувало суспільство того часу. Авторську світоглядну позицію в творі
втілює головний герой – Максим Колот. Опозицію щодо цих ідей відстоює
його опонент Соломон.

На початку роману обидва ці герої потрапляють у безвихідну ситуацію. Йде
війна, німці залишають місто, натомість приходять радянські війська.
Максиму і Соломону загрожують смертю і ті, і ті. Тут автор виходить на
екзистенціальну проблему “закинутості” людини в світ, який вона не
вибирає. Максим і Соломон розуміють, що опинилися “над прірвою”: “Йому
немає місця на землі: на схід і на захід, на північ і на південь – усі
шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть” [2, 20]. Головні герої
покладають надію один на одного, чекаючи, що хтось з них дасть
дороговказ з цього глухого кута. Соломон, що “глуше горілку чи горілкою
глуше власну душу й власну голову” [2, 9], дивлячись на картину в
будинку Максима “Йосип і Марія з Іісусом утікають у Єгипет на малому
осляті”, шкодує, що у них самих немає цього Єгипту, тобто немає місця на
землі, куди б вони були взмозі втекти. Максим після цих слів відчуває,
що втрачає останню надію. Головний герой приходить до думки про
абсурдність світу, незрозумілість й жорстокість його законів. Ця
проблема є однією з провідних у екзистенціалізмі. В цій однаковій
ситуації герої приходять до різних висновків. Соломон чіпляється за ідею
Бога, що є одвічним прибіжищем душ. Причому, щиро він в неї не вірить,
за нього говорить звичайний тваринячий страх і відчай: „Нема за що
вхопитися… Нема! Від усіх струнких (ілюзорно струнких!) концепцій і
систем, від усіх „ізмів”, на які спиралася й мусила спиратися душа,
лишився пил. Хаос, мразь… Блеф то все! їхня стрункість ілюзорна. І
правдивість ілюзорна. То омана!..” [2, 20]. На думку Максима, до ідеї
Бога можна прийти лише маючи безмежну віру, чого ані він, ані Соломон не
відчувають.

Професор завершує свою теорію твердженням про людину-“хробака”: “Людина
є мразь, порох, ніщо. Ніщо! Людина – худобина, хам, безхребетний хробак
… Хробак, і тільки!..” [2, 20]. Він вважає, що людина ні на що не
здатна, як пісок великих пустель, що нічого не може: “Лише як піднімется
самум – пісок рухається стіною, й засипає геть усе, і засипає сам себе.
Безвільний пісок… І все обертається в руїни” [2, 36]. Соломон
впевнений, що у кожній людині сидить сліпий інстинкт руїни, який є рухом
до смерті: “Людина сліпа, бавиться ілюзіями. Вигадує якісь пляни,
системи, чіткі побудови – “будує світ”! Але при першій вогневій пробі
все це падає і оголяється прірва. Прірва, на якою хочеться вити вовком”
[2, 36].

Погляди Максима Колота на сутність людини як унікальної особистості
співзвучні з поглядами філософів-екзистенціалістів. Через поняття
унікальності людської особистості І.Багряний переходить до наступної
тези екзистенціалізму –“співбуття” людини з іншими людьми. У творі ця
проблема постає у символах самуму і піщинки. Одна людина не може
існувати, тому вона підкоряється “самумові” собі подібних і зникає в
ньому. Соломон твердить, що саме війна “оголює” правду і змиває “намул
ідей”: “Та правда – вона й є в тезі про пісок пустель. Підхоплені
самумом, піщинки стають нарешті собою, виявляючи свої властивості, свою
справжню природу, свою суть – без пропагандивного блуду” [2, 37].

Ця сентенція характеризує людину, яка давно втратила ідеї, моралі,
етики, любові, дружби, гордості, героїзму, роблячи все можливе, щоб
вижити в епохи революцій, громадянської війни, колективізації,
голодомору та політичних репресій. На його думку, все це людина робить,
щоб прикрити “брудну людську голизну”. За філософією професора, “світ
озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою.
Тепер ось він лише зітер свій грим, здер із себе машкару, й оголилась
страшна нагота брехні, нікчемності й підлоти. Поза тим – нічого більше”
[2, 37]. Ці думки Соломона суголосні с поглядами екзистенціалістів,
котрі підкреслювали зростаючий процес знелюднення людини.

У відповідь на ці твердження професора Максим запитує: “А що, як піщинка
не хоче бути в самумі, га? Якщо вона має свою душу, Соломоне?!” [2,
223]. Цим питанням головний герой торкається понять безособової влади
“іншого” над кожним, протистояння маси, натовпу й індивідуальності, що
активно розроблялися в екзистенціальному вченні. Соломон підводить
підсумок своєї теорії – життя не варте нічого. На його думку, людина не
може протистояти знищенню й перетворенню всього на пил. Професор
пропонує використати свою волю лише на те, щоб без мук перетворитись на
попіл. Під волею він розуміє єдиний вихід для приреченої людини –
накласти на себе руки. Тому тим дороговказом, на який так чекав Максим,
виявилася звичайна отрута. Але і її Соломон не наважився принести, бо:
“тепер маю ідею Бога!” [2, 38]. Максим в такому виборі, як отрута, а
отже – самогубство, бачить зовсім інше: “<...> шкода, що ви не принесли
ціянкалію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь,
професоре!” [2, 39].

Соломон на запитання “Чи варто жити?” відповідає, що не варто. Максим
Колот також відчайдушно шукає відповіді на це запитання: “Гірше те, що
душа його розгублена й квилить над безоднею чорної, найчорнішої зневіри
в усьому, в що можна людині вірити, – вона опинилась без найменшого
опертя. І не знає – для чого бігти…” [2, 11]. Тут автор торкається
одразу декількох базових понять екзистенціалізму – “екзистенціальної”
(особистісної) істини, смерті, ситуації вибору. А.Камю з цього приводу в
есе “Міф про Сізіфа” стверджував: “Є лише одна справді серйозна
філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте
життя, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання
філософії. Усе інше – … є другорядним” [6, 223].

Головні герої роману “Людина біжить над прірвою” мають протилежні
світоглядні позиції і на їх основі здійснюють свій вибір. Смерть як
вихід з існуючого порядку речей не задовольняє обох. Максим обирає
змагання зі світом, Соломон черговий раз намагається пристосуватися до
несприятливих обставин абсурдного світу. Професор врешті-решт став
спільником слідчого Кутузова в обвинуваченнях, які означали вирок і
страту для багатьох запідозрених, зокрема й для Максима: „Він був тут,
явно рятуючись від „общего числа” [2, 75]. Це і був його особистий
вибір. Може й ганебний, з точки зору суспільної моралі, але вибір.

Максим всією душею відчуває безперспективність хробачої філософії
Соломона, бо вона залишає людину без віри. Але після цієї розмови, він
розуміє, що й сам залишився наодинці зі своїми проблемами у цьому світі:
“Він був сам. Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина, здана
сама на себе, зовсім-зовсім покинута напризволяще. І душа його –
самотня, здатна також сама на себе, одинока душа” [2, 246].

У творі І.Багряного тема самотності тісно переплітається з темою смерті.
Максим втечею з колони смертників рятує собі життя, та не має певності
щодо причин залишатися в живих. Його душа в розпачі, і він не хоче
боротися за своє життя, часом йому здається, що Соломон мав рацію:
„Звалені в купу, в звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти –
ні, пісок пустель!) помалу втрачали зовсім свою людську подобу. Максим
давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звіріти,
обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так оголено й у
такому темпі й масштабі… В тюрмі панувала ядуха, злоба” [2, 141].
Вибір між життям і смертю наводить головного героя на думку, що в смерті
немає нічого героїчного, а жити наперекір всьому світу і є насправді
виявом героїзму: “То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під
натиском усього пекла! Встояти проти нього !..” [2, 222].

Тема самотності людини в світі розкривається ще й за допомогою образу
Христа, який у романі постає звичайною самотньою людиною. “То не Бог! То
тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в
ганчір’ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, –
поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може

?тивши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав
усе-таки до кого гукати…” [2, 246].

Максим Колот також відчуває справжню екзистенціальну “богозалишеність”,
коли усвідомлює, як Христос сподівався, що Бог “його все-таки не видасть
на муки. Вірив” [2, 246]. Якщо вже за Боголюдину не заступився Батько,
то що робити головному героєві, простій людині, за яку нема кому
заступитися: “А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не
було нікого. Нікого!” [2, 246]. Максим від такої думки впадає в розпач:
“Ще трішки, ось-ось, і має статись найстрашніше – втрата остаточно віри
в людей. Тоді прийде

катастрофа” [2, 246].

Тема „межової ситуації” є наскрізною для цього роману. Випробування, що
їх проходить головний герой, можна розглядати як свідомий “бунт” проти
законів світобудови. Ці теми є провідними в філософії екзистенціалізму,
яка розглядає поняття “бунту” і “межової ситуації” як шляху до
самоаналізу, самозаглиблення людини. А. Камю стверджував, що “бунт є
постійна даність людини самій собі. … Бунт є впевненістю у
переважаючій силі долі, але без смиренності, що зазвичай її супроводжує.
Цей бунт надає життю ціни. Стаючи рівним за тривалістю всьому існуванню,
бунт відновлює його велич” [6, 260].

Під час перебування у подібній “межовій ситуації” Максим Колот немов
потрапляє до віртуального світу, де продовжує уявні дискусії із
Соломоном і чує голос загиблого італійського солдата, який кличе його
вперед: “Аванті!” – повторює голос уперто й бринить, віддаляючись. І вже
здалеку-здалеку кличе, благає, велить: “Іди… Ходім… Я тебе
виведу…” [2, 247]. Цей голос не дає головному героєві можливості
зупинитися і примушує йти все вперед і вперед.

Тут автор виходить на проблему автентичності людського існування, яке
має сенс лише тоді, коли людина робить вибір і відповідає за нього.
Поряд із цією проблемою письменник торкається питання „націленості”
людини на майбутнє і самореалізації в ньому. Максим Колот і Соломон
зробили свій вибір, а істинність їхніх теорій перевірилась життям. У
результаті кожен з них відповів за обраний шлях: Соломон добровільно
пішов із життя, а Максим залишився жити. Для головного героя людина
уособлює здатність індивідуальності на активне протистояння світу:
“Людську душу, творчу душу не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з
гармат…” [2, 287]. Віра в людину ледь жевріє, проте Максим відчуває,
що вона не щезне ніколи: “Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я
буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму
купину людської любові, дружби й братерства – братерства приречених на
великі страждання, але й на велику, на безумну радість – радість тріюмфу
над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі…” [2, 286].
Сили змагатися потрібно шукати в середині самого себе: „<...> душа так
нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над
страшним проваллям і відчайдушне поривалась угору, розгортаючи крила для
лету” [2, 169].

Слід підкреслити, що філософи-екзистенціалісти питання самореалізації
теж пов’язували із майбутнім. Вибір головного героя, що звернений у
майбутнє, – жити на цій землі понад усі перепони. Нехай світ постійно
загрожує життю, проте воно є безперервним, бо джерело його любов:
“Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріюмфує над чорною тьмою
світ – сонячний, прекрасний, божественний світ. Завжди живе тріюмфує над

мертвим” [2, 292]. Максим підкреслює невмирущість душі: “Непереможеним є
все, що роджене для творчості, для радості й цвітіння” [2, 292]. До
цього висновку головний герой приходить ціною важких випробувань і
розчарувань. Завершуючи роман на оптимістичній ноті, автор прагнув
показати читачам шлях подолання духовної кризи, що її пережив головний
герой. Оптимізм І.Багряного у вирішенні конфлікту людини і світу виразно
відрізняє його від поглядів більшості філософів-екзистенціалістів, для
яких характерно песимістичне бачення цієї проблеми. М.Гайдеґґер вбачав
сенс людського існування в бутті, що прагне до смерті. К.Ясперс і
Ж.-П.Сартр також не відкривали перед індивідом жодних перспектив.
Прикладом подібної інтерпретації можна вважати образ Соломона. Зокрема
Ж.-П.Сартр писав: “…досвід показує, що люди завжди скочуються вниз, що
для того, щоб їх утримати, потрібне щось тверде…” [12, 320-321].
І.Багряний звільнив “свій” екзистенціалізм від домінанти трагічності,
утверджуючи свою оптимістичну версію розв’язки конфлікту – гармонізацію
людини і світу. Цю точку зору втілює образ Максима Колота. Сучасний
український філософ С.Кримський таким чином бачить розв’язання
обговорюваної колізії: “Свобода передбачає верховне Начало, яке й
освячує нашу дію. Ви вступаєте в симфонію, співзвучність з цією вищою
силою. А якщо ви не зможете знайти співзвуччя, ви не здобудете
справжньої свободи. На одному виборі вона не є можливою. Тому в
філософії, в історії європейського інтелекту існує така одвічна проблема
– чи володіє людина свободою вибору? Над цим чимало сушили голову
екзистенціалісти. Але ще в п’ятому столітті нашої ери Августин Блаженний
дав, як на мене, віртуозне розв’язання цієї проблеми. Він сказав так:
“Людина абсолютно вільна робити зло. Ніщо не зможе їй завадити робити
зло навіть під час тортур. Скажімо, давати неправдиві свідчення на інших
людей. А от робити добро – тут потрібна Благодать”, тобто певні умови.
Взагалі, проблема вибору між добром і злом це, зрештою, проблема, яка
має стосунок до Божественного” [8, 15].

Безсумнівно, що образи головних героїв, створені автором, суголосні з
провідними ідеями екзистенціального вчення, такими, як відчуття
абсурдності світу і самотності людини в ньому, як наслідок – виникнення
“межових ситуацій”, а разом з ними і ситуації вибору, що призводить до
відчуття автентичності чи неавтентичності існування. Водночас, герої
І.Багряного, крім екзистенціальної специфіки, мають і національні
особливості. Наприклад, відчуття ворожості світу до людини певної
національності людини, комплекс жертви, що характеризується намаганням
тоталітарної держави знищити українця не тільки фізично, але, головне,
морально зламати його волю. Тобто, світ бачиться суцільною тюрмою для
тіла і духа. Єдиний вихід для українця письменник пропонує в черпанні
сили для боротьби у внутрішньому національному єстві. Це шлях
екзистенціального вибору бути Людиною. Національною особливістю розробки
образу головного героя є проблема “безгрунтярства”. Максим Колот
“втратив” Батьківщину, яку загарбали тоталітарні системи, а з другого
боку, втратив своє місце в світі, певність у житті. Цей подвійний аспект
існування призводить українця до зневіри у всьому, а через неї до
розуміння своєї свободи вирішувати питання власного буття, робити вибір.
Бунт української людини проти жорстокості світу та насильства
держави-загарбника зокрема виробляє в ній позитивні моральні цінності.
Бо не можна не змінитися, пройшовши випробування. Цю загальновідому
істину не заперечували й “класики” екзистенціалізму: “Пережити
випробування долею – означає цілком прийняти життя” [6, 259].

Можна зробити висновок, що думки І.Багряного як українського письменника
виявилися напрочуд адекватними філософським ідеям XX ст. зокрема
екзистенціалізмові. В своєму романі “Людина біжить над прірвою” автор
інтуїтивно окреслив основні поняття екзистенціального вчення, проте зі
своєю „багрянівською” специфікою. Особливістю екзистенціального мислення
І.Багряного є поняття “віри в людину”, яке проходить через усі твори
письменника. “Віра в людину” як віра в перевагу божественного стрижня в
людині над злом. До специфіки світобачення І.Багряного можна віднести
його оптимістичність у проектуванні майбутнього. Філософи
екзистенціалісти робили акцент на песимістичні настрої. По-іншому вони
бачили й ідею Бога – атеїстичне спрямування. І.Багряний тему Бога і
людини розробляє в традиційному окресленні – релігійне спрямування.
Тобто людина вірить у Вищі Сили (Бога) і спирається на них. І тут можна
цілком погодитися із С.Кримським: “Річ у тім, що завжди вважалося:
остаточний вибір між добром і злом може зробити лише Бог. Людина може
тільки чути його голос і діяти за його вказівкою це дуже фундаментальна
річ – вибір між добром і злом. Тому свобода має освячуватися верховною
силою” [8, 15].

Прозу І.Багряного з легкої руки Ю.Шереха (до речі, в його оцінках
постаті цього письменника достатньо промовистих суперечностей)
дослідники зазвичай не долучають до інтелектуального напряму в
українській літературі ХХ ст., але екзистенціальні мотиви, які виразно
присутні як в романі “Людина біжить над прірвою”, так і в інших творах,
свідчать про спільність духовних пошуків митця з провідним напрямом
розвитку європейської літератури ХХ століття. І.Багряний на інтуїтивному
рівні вловлював і реалізовував у художніх творах панівні тенденції
українського і світового літературного процесу. Відкритим і
недослідженим залишається питання реалізації екзистенціалізму як
філософсько-світоглядного комплексу ідей на формальному рівні художніх
творів та його кореляції з неоромантизмом, неореалізмом чи
експресіонізмом.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В. Поет після облоги // Art Line. – 1998. – №2. – С.60-61.

Багряний І. Людина біжить над прірвою: Роман. – К.: Укр. письменник,
1992. – 320 с.

Балаклицький М. Іван Багряний: “нова релігійність” як конструент
художньої творчості. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.
філол. наук. – К., 2003. – 20 с.

Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму //
Слово і час. – 2003. – №6. – С.64-69.

Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю.Косач і
В.Домонтович) // Слово і час. – 2003. – №6. – С.70-75.

Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // сумерки богов. – М. Политиздат,
1989. – С.222-318.

Кодак М. Викрадання людини (психологізм “Саду Гетсиманського” Івана
Багряного) // Слово і час. –

2005. – №6. – С.25-31.

Кримський Сергій: “Свобода передбачає верховне начало…” // Дзеркало
тижня. – 2005. – 26 березня. – С.15.

Мариненко Ю. “Воєнна” проза І.Багряного (“Людина біжить над прірвою”,
“Огненне коло”) // Дивослово. – 2001. – №12. – С.9-12.

Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті історією (На матеріалі художньої
прози І.Багряного) // Вітчизна. – 1996. – №7-8. – С 120-122.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь,
1997. – 360 с.

Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М.:
Политиздат, 1989. – С.319-344.

Українська література 11 кл.: Підручник для серед. загальноосвiт. шк. /
Р.Мовчан, Ю.Ковалiв, В.Погребенник, В.Панченко; За загал. ред. Р.Мовчан.
– Київ; Ірпiнь: ВТФ “Перун”, 1999. – 496 с.

Шлемкевич М. Проводжаючи Івана Багряного // Сучасність. – 1976. – №1. –
С.38-43.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020