Реферат

на тему:

Є. Маланюк — поет європейського інтелектуалізму

Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX
ст., на жаль, дуже мало знана в Україні. Це зумовлене тривалим
зависанням «залізного заслону», крізь який за умов політичного
протистояння ледь проникала духовна енергія української еміграції.
Відомий у її колах як поет і есеїст, Є. Маланюк свою творчість
присвячував Батьківщині, і повернення його розпочалося лише за два
десятиліття по його смерті (16 лютого 1968 р. у Нью-Йорку).

Духовно поет ніколи не залишав рідної землі, не зраджував її під тиском
соціальних чинників, уник фізичного й морального знищення, яке стало
долею більшості українських митців. З вихідця українського степового
Півдня, значною мірою зрусифікованого, несподівано сформувався поет з
дуже виразною, глибокою та несхитною українською національною
свідомістю, якою наскрізь пройнята його поезія; літературна критика,
есеїстика й публіцистика. Сам поет прихід у літературу представників
політичної еміграції вважав наслідком трагічної поразки в боротьбі за
українську державність протягом 1917—1920-x pp.: «Всі вони пішли в
літературу тільки тому, що серед безвихідності то був, може, єдиний
вихід для ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю
мистецтва й культури, а зброєю поезії— в першу чергу… А надмір енергії
владно кликав до національної творчості в сфері хоч би лише духовної,
нематеріальної чи майбутньої, України».

Ріс Євген Маланюк у домі, де панував, з одного боку, дух старовинного
козацько-чумацького побуту та свідомого, як писав поет,
«україноцентризму» («дідова хата»), а з іншого — дух знов-таки
національно свідомого українського сільського інтелігента, «не
спокушеного ані далеким Петербургом, ані близькою Одесою» («батькова
хата»). Завдяки домашній бібліотеці батька, який був народним учителем,
повіреним у містечковому суді, режисером місцевого самодіяльного театру,
співав на свята в церковному хорі, писав статті в різні часописи,
зокрема в повітову єлисаветградську газету «Голос Юга», Євген змалку
ознайомився з багатьма історичними працями, львівськими виданнями, у
тому числі комплектом найпопулярнішого свого часу українського журналу
«Зоря», з Шевченковим «Кобзарем», творами І. Карпенка-Kapoгo, М.
Коцюбинського та багатьох інших українських письменників. Екзальтованій
матері, доньці поміщика, яка була носієм уже іншої традиції («якихось
степових… дворянських гнізд з… сентиментальними романами й
романсами… слідами спогадів про… декабристів і байронічних
лермонтівських поручників»), завдячував чутливим серцем й поетичною
натурою. Єлисаветградське ж училище ввело юного Євгена передусім у світ
російської культури та літератури модного тоді символізму.

Найбільше ж для гартування мужнього й стійкого характеру та твердих
національних переконань Євгена Маланюка дала його служба в українській
армії, безпосередня участь у боротьбі за незалежну українську державу,
особистий приклад героїчних і самовідданих Євгена Мішковського та Василя
Тютюнника. Євген Маланюк не мав класичної гімназійної освіти: закінчив
технічний заклад — реальне училище, і тому мусив продовжувати саме в
цьому напрямку, тому вступив до політехнічного інституту в Петрограді,
потім до Господарської академії в Подебрадах. Пізніше технічна освіта
Маланюка формально зробила неможливим викладання курсу літератури в
університетах Чехословаччини, Польщі, США та Канади, хоча за обсягом
знань і глибиною розуміння літературного розвитку Маланюк, безперечно,
був до цього готовий, про що свідчить його «Книга спостережень».

У 1930-х pp., коли з’явилися переклади поетичних творів польською мовою,
Є. Маланюк став найпопулярнішим і найшанованішим сучасним українським
поетом у Польщі. Після Другої світової війни Ю. Лободовський, теж
політичний емігрант, регулярно друкував поетичні переклади творів
Маланюка, якого вважав найбільшим поетом української еміграції, на
сторінках найповажнішого літературного журналу польської еміграції
«Kultura», що виходив у Парижі за редакцією Єжи Гедройця. У 1947—1973
pp. надруковано 23 вірші Маланюка (найбільше з-поміж українських
поетів). Перебуваючи в Чехословаччині, Є. Маланюк познайомився з
декількома чеськими письменниками. Найважливішим для митця було
знайомство в Празі 1930 р. з видатним поетом, визнаним лідером чеської
модерни Йозефом Сватоплуком Махаром, з яким він листувався, твори якого
перекладав і переспівував, якому присвячував власні поезії, на мотиви
поезій якого віршував.

На думку сучасної дослідниці Юлії Войчишин, хоча Маланюк і починав «у
романтичному стилі з домішкою символізму, та для створення тенденційної
поезії великого напруження, що відповідала б його намірам, він почав
писати також і в експресіоністичному дусі». В експресіоністичних творах
Маланюк силою таланту намагався перетворити негативну дійсність на
позитивну. «Маланюк ніколи не був невільником якогось одного стилю, а
свідомо чи несвідомо в його поезії чергуються експресіонізм із
символізмом і неоромантизмом», а пізніше він, на думку критиків
Святослава Гординського та Юрія Шереха, послідовно наближається до
неокласицизму. Та крім ознак цих творчих напрямів, у поезії Маланюка
присутнє й реалістичне зображення — в особистісній,
побутово-психологічній ліриці, спогадах про дитинство та юність, воєнні
будні, у натуралістичному образку з таборового життя.

До модерністських віянь Маланюк ставився критично. Навіть його зближення
наприкінці життя з поетами з Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком,
Богданом Рубчаком, Остапом Тарнавським не свідчить про зміну цього
упередженого ставлення. Із цими поетами він зійшовся, оскільки йому,
украй самотньому, було потрібне ненав’язливе дружнє творче спілкування,
і він його одержав: «ньюйорківці» сприймали його таким, яким він є.
Зближенню сприяло те, що пізній Маланюк усе більше замислювався над
своїм буттям як суто людським, а людська екзистенція якраз і була в
центрі уваги поетів Нью-Йоркської групи. Але якоїсь помітної
спорідненості ні в модерновому світосприйманні, ні в поетиці між ними та
Маланюком не було. Як визнає Б. Бойчук, «творчої співзвучності» з нею
«не мав», «але мав, видно, потребу існувати як поет у молодій
генерації». І все ж таки поезія Маланюка виражала й модерністичні
імпульси — експресіоністичні й декадентсько-символістичні (міжвоєнна
творчість) і екзистенціалістські (переважно повоєнна творчість).

Є. Маланюк, продовжуючи традиції класиків української літератури в
модерні, збагатив їх новими досягненнями. Він підніс ідеали краси та
художні як головні в поетичному мистецтві. Поетичний стиль Маланюка не
вкладається в узвичаєні уявлення. Витоки його неоромантики — поезія
бароко, найвиразніший засіб поетичної мови — символіка. Символи яскраві
та прозорі: стилет, стилос, земля, залізо, проща, перстень, посох. Вірші
поета за будовою суворі: строфи вагомі, «залізні». Вільні ритми,
алітерації, асонанси, повторювані звукосполучення, афористичність,
вишукані епітети, несподівані метафори, історичні символи, циклічне
розміщення поезій у збірках — основні ознаки творчої манери Маланюка.
Велику роль у його поезіях відіграє пунктуація, яка несе певне смислове
навантаження. Творчість Євгена Маланюка свідчить про широту мислення
високого інтелекту поета-державника.

У світоглядному плані поезія та проза — есеїстика Є. Маланюка —
становлять одне ціле, взаємодоповнюють одна одну, розвивають ті самі
ідеї, відображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найголовнішою,
стрижневою була ідея української державності, яка становила енергетичне
джерело творчості поета, була його вірою та головною настановою.
Державність із політичної категорії переходила у світоглядну, творила
систему відношень поета до світу, перетворювалася на своєрідний
моральний імператив. Усе, що сприяє державності, — беззастережно добре,
усе, що протистоїть їй, — вороже. Від перших сторінок табірного
альманаху «Озимина» й до посмертної книжки «Перстень і посох», де
нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає
«державницький мотив» поезії Є. Маланюка.

Творчість Євгена Маланюка умовно можна поділити на два основні періоди:
поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного, і доробок,
написаний після Другої світової війни. Першому періоду властивий
войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання
апокаліптичних візій, у яких має очиститися й воскреснути Україна.
Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні,
посилив трагедійність світовідчуття поета та скерував його творчість від
навмисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до
проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності
поставала ієрархічність світобудови у світоглядній концепції Є.
Маланюка. На вершині ієрархії — Бог, вища справедливість, вищий суддя.
Поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру
степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії.
Слово поета — трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові та
слово прокляття — чинне, державотворче, нащадки зрозуміють,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Яких цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

Рання збірка «Стилет і стилос» відбиває процес подолання у внутрішньому
світі ліричного героя дилеми бойового чину й мистецтва їхнім синтезом.
Символ першого — стилет (невеликий кинджал із дуже тонким і гострим
клинком, звичайно тригранним), другого — стилос (паличка для письма у
римлян). Автор збірки задекларовує себе як поета-державника (і
громадянина-державника), який знає свій козацько-чумацький рід і
натхненний героїзм предків. Маланюк оригінально обігрує слова «стилет» і
«стилос», надаючи їм символічного звучання, указує на .суперечність між
ними. Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і стилос», —
найпродуктивніша для першого періоду — була вирішена на користь стилосу.
Вибір диктували обставини, та поет робив усе для того, щоб його стилос
нагадував стилет.

Для Є. Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні,
оскільки пов’язане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядковане
чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх
вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне.
Завдання української поезії в еміграції поет сформулював у статті «Група
«Танк». Автор вважає, що українське мистецтво має бути «органічною
частиною духовної чинності Нації», «міцно зорганізована… група
національних митців» буде постійно висилати «на Батьківщину нашу
національну енергію». Маланюк писав: «Тільки озброєні ідеологією, в якій
емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь
до неї… Українець-мистець не може не бути воїном!»

За концепцією Маланюка, нова українська література мала «двоєдине
джерело» та двох фундаторів — Шевченка та Куліша (перше напруження
національного інтелекту), які сфокусували в собі й визначили дві такі
різні й водночас невід’ємні одна від одної основні гілки її розвитку.

У першому вірші циклу «Вічна» Маланюк визначав суть своєї
громадсько-політичної діяльності як змагання за самостійну Україну на
прикладі Ханаану (обітованої землі, до якої Мойсей вів свій народ з
єгипетського полону) та Київської держави, оновленого відродження якої
прагнув:

А я згораю і борюсь,

Щоб над ланами України

Засяла Ханааном — Русь.

Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою
покликаність поезією як єдино можливий в умовах еміграції «національний
чин» Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок.
Поезія була здатна не тільки збудити націю, але й підготувати її до
майбутніх випробувань. Поезія Євгена Маланюка творила у слові все те, що
було відсутнім у реальності, яка його оточувала:

Та вдарить день і загудить Дніпро,

Й хрестом своїм ми ідола розколем…

Майбутнє ж знов різьбитимуть мечі

При смолоскипах, що запалять війни

В сей чорний час. Отсє тепер. Вночі.

Історизм поезій Є. Маланюка тісно пов’язаний з її географізмом. Поет
відтворює географію України умовно — від Синюхи до Дніпра, тобто від
своєї малої Батьківщини до великої. Людина вписана в географію,
«виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного
прокляття степом України, яка спричинює зворотне поетове прокляття,
адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному
нею. Поезія намагається зняти це одвічне прокляття степом, адже вона
звернена до Бога-та здатна руйнувати та творити гори:

…Суворий формотворче,

Кажи горбами стати сій землі, —

Вода й вогонь хай дику плоть покорчать.

Щоб степ узрів блакить і кораблі.

Але реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Лише
кілька віршів написав поет під час війни, і, всупереч войовничості
попередніх поезій, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю
особистісного й історичного начал. Усе частіше поет порівнює свого
ліричного героя з образом Одіссея, який повертається на Батьківщину, для
якого важлива вже не війна, а дорога повернення. Поет стає уважнішим до
пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і
чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Автор
використовує прийом нагадування, це для нього спосіб контактування з
минулим і його оцінки контекстом сучасного. Ліричний герой поета стає
заземленішим, втрачає риси богообраності й навіть ставить під сумнів
свій зв’язок з Богом, переймається почуттям смирення й провини, і це, з
позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність
поета над юрбою. Але Маланюк не відмовляється від державницької ідеї,
він лише переоцінює засоби її осягнення, перевтілення суворого пророка й
«імператора строф» в особу теж царського роду, але невпізнанну й
загублену — Одіссея, який шукає дорогу до своєї Батьківщини й рідних.
Прокляття поета стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не
виправдала його сподівань:

Будь проклята, співуча мово

Сльозавих і слизьких пісень,

Бо кожен чин пожерло слово,

Бо зміст заїла передмова

І в ніч лягає кожен день.

Образ Одіссея в Євгена Маланюка не випадковий, тому що поет —
представник народу, який перебуває на шляху до здобуття своєї
державності.

Маланюк не сприймав європейського модернізму, трактував його як згубний
вплив «достоєвщини», яку не приймав у своїй країні. Обурення поета
викликали вірші на підтримку більшовицької диктатури, до того ж
полемічно спрямовані проти еміграції та релігії. Поезія Є. Маланюка — це
позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не служить ніяким
партійним доктринам, у полі його зору були і європейські модерністи, і
літературний процес в Україні, і чехи, і поляки, і музика, і малярство,
і театр. Об’ємна есеїстика поета підтверджує це.

Творчість поета надзвичайно цілісна, відзначається бездоганним
літературним смаком, «не вливається і не йде навіть паралельно ні з
традиційним, ні з модерністичним напрямками». Він «розвиває… всякі
норми своєю метафорою, своїми образами і тим несхопним ні в які формули,
що є правдивою суттю поезії». Поезія Маланюка має вольовий характер, у
якому відчувається справжній державник — організована, рішуча й
енергійна людина.

Художній світ Євгена Маланюка глибокий і неповторний. Поезії Маланюка
притаманна філософічність з її поривом до неба, частими звертаннями до
Бога та водночас міцними зв’язками з землею. Головна проблема творчого
пошуку поета — людське існування, сенс життя, відповідальність за власну
долю

З-поміж інших поетів Євгена Маланюка вирізняє оригінальність строф. У
його творах простежується неоромантизм, характерний для поезій про долю
української нації («Одна пісня», «Варязька балада», «Лист», «Пам’яті Т.
Осьмачки»). Неоромантизм ґрунтується на проникненні у внутрішні
суперечності української історії. До поезій автор залучає античні образи
(вірш «Символ»). Антична скульптура виростає до символу буття цілої
нації. Через образи античності поет уводить до своєї творчості
загальнолюдські цінності й ідеали. У поезіях Є. Маланюка також звучить
думка про призначення та роль поета в сучасному суспільстві. Маланюк
надзвичайно високо оцінював роль поета у суспільстві, про що свідчать
такі його вірші: «Молитва», «Ave poetica», «Напис на книзі віршів»,
«Зерову».

А ти старозавітним жаром

Натхнув сьогоднішні слова,

Щоб кожен день був — гнів і кара,

Що вірш пожежею палав.

Поет намагається зрозуміти закони буття, визначити місце людини у світі.
Роздуми над проблемою людського існування, відповідальність за власну
долю приводять Маланкжа до висновку, що все в житті підпорядковане
певним, чітко визначеним законам («Літо», «Остання весна»). У зображенні
поетом вічної боротьби протидіючих сил велику роль відіграють сили
природи. Сонце в поетичному доробку Маланкжа — образ-персоніфікація
життєдайної, переможної, а також руйнівної сили. У віршах поета
улюбленими порами року виступають весна й осінь. Весна символізує
відродження в природі, молодість, незалежність держави, волю й свободу
народу. Метафори «перша весна», «гасне неповторна весна», «остання
весна» відповідають етапам поетового життя, а не порам року. З особливим
теплом пише Маланюк про осінь, яка стає символом людської зрілості та
повноти («Не треба мудрості»). Ця пора року, за словами поета, — не лише
пора згасання, але й період загострення відчуття життя. В образі
«неустанного кругообігу» — думка про мудру визначеність всього в
природі, циклічність розвитку.

Перечекай. Це ще не чорна осінь.

Це — золота, як згадка про весну,

Це здогад той, що не доснився й досі,

Що все трива в анабіозі сну.

Є. Маланюк —майстер інтимної лірики. У його віршах про кохання
поєднується чистота високого почуття земною пристрастю. У поезії
«Присвятні строфи» оспівується далека юність, хвилюючі чари першого
кохання.

Ліричний герой поета роздумує над вічністю, шукає своє призначення у
світі, досліджує самого себе й приходить до Бога. У вірші «Історія»
йдеться про те, як усвідомлення власної гріховності, розуміння добра та
зла зумовлюють смиренну покору перед Усевишнім. Бог у поезіях Маланкжа —
уособлення архітектора, диригента, світового творця, небувалої космічної
влади та сили («Вечір», «Зловіте», «Чужина»). Поет звертається до
біблійного образу Божої Матері, називає її Мадонною. Божа Мати —
заступниця України, тому поет, уболіваючи за долю свого народу,
звертається до неї.

У «Книзі спостережень» Є. Маланкжа — роздуми про літературу, оригінальні
думки щодо творчого шляху Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка. Окремий
розділ присвячено малоросійству, яке поет карав за рабську покору,
почуття меншовартості, духовну слабкість. Щоб збудити національну
свідомість, слід критично оцінювати минуле й сучасне, не ідеалізуючи їх,
слід показувати не тільки позитивне в історії України, але й мужньо
вказувати на потворне й ганебне. Є. Маланюк писав: «Малоросійство бо —
наша історична хвороба… хвороба многовікова, отже, хронічна. Ні часові
застрижи, ні навіть хірургія тут не допоможуть. їх треба буде довго —
довгі десятиліття ізживати».

Майже всі вірші Маланкжа народилися внаслідок протиставлення протилежних
властивостей якогось явища, що можна сформулювати як бажання увиразнити
й тим самим уточнити певний тематичний мотив. Найчастіше негативні
якості протиставляються позитивним, але буває, що змальовуються
протилежні явища, які не суперечать одне одному. Символіку назви збірки
«Перстень і посох» треба розуміти так: перстень — ознака прив’язаності
до осілого життя, чарівної сили, казкової влади, тобто поетичного
обдарування, а посох — це архаїчний синонім до палиці чи ціпка
мандрівника. Отже, поєднані цілком протилежні поняття. Такими
протилежностями сповнена вся творчість Євгена Маланкжа. Деякі заголовки
збірок складаються з протилежних понять: «Стилет і стилос», «Земля й
залізо», а збірка «Остання весна» має розділ «Перша весна» тощо.

Кожний з поетів-емігрантів, попри наявність спільних для всієї
емігрантської поезії мотивів (варяги, степ, княжа та козацька доба,
втрата рідної землі) утверджував власну історіософську концепцію
України, яка отримувала свою образну домінанту. Євген Маланюк розкриває
концепцію України через наскрізні образи-символи (Степова Еллада та
Земна Мадонна). Ці образи — персоніфікація рідної країни в жіночому
образі, з одного боку, а з іншого — проекція персонажа на Україну в
широкому історико-філософському плані.

Євген Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції стає
видатним українським поетом XX ст., його поетична історіософія — не
тільки крик зболеного серця, але й той очисний вогонь, через який
проходить наш народ на нелегкому шляху до своєї державності й духовної
повноцінності.

Похожие записи