Досвід відчуття часу в художньо-філософській парадиґмі сучасної
української жіночої прози

У проблематиці сучасного літературознавства дедалі більшої ваги набуває
розуміння іманентності художньої дійсності, яка зберегла сутнісні
характеристики буття. Сучасна ситуація в сфері гуманітарних наук
свідчить про інтенсивне зближення наукового й художнього способу
пізнання об’єктивної реальності. Особливі зрушення спостерігаємо в сфері
філософії і літератури: дослідники (Н.Плетенчук [11, 17]) наголошують на
амбівалентності співвідношення філософії і художнього філософування, яка
походить із платонівської „абсолютної дихотомії філософії і літератури”.
У структурі художнього „Я” онтологічно присутній „homo philosophicus”
(Р.Барт), а Г.Гачев ввів поняття „мислеобраз” як еквівалент синерґійного
поєднання названих галузей людського знання [11,18].

Літературознавці порушували проблеми часопросторових параметрів
свідомості реципієнта, адже основним змістом роману ХХ століття є
внутрішній світ, свідомість. Вихідним методологічним принципом статті є
характерна загострена суб’єктивність і філософська насиченість творів
сучасної української жіночої прози. Отже, завданням дослідження є
окреслення основних часових координат творів і їх залежність від
суб’єктивного світосприйняття автора. З огляду на феноменологічне
прочитання змісту внутрішнього світу людини, синкретизм свідомості
категорія часу визначається саме як феномен свідомості.

Твори жіночої прози належать до тих текстів, які акумулюють у собі
багато глибинних значень і не можуть бути зведені до єдино можливої
інтерпретації. Часові координати в творах модифікуються подібно до того,
як вони психологічно моделюються в синкретичному потоці людської
свідомості. Ключові поняття часового циклу містять чуттєвий компонент
сприйняття простору.

Поняття простору і часу зараховують до фундаментальних категорій, які
виступають ключовими в процесі побудови „картини світу” і на певному
етапі розвитку культури, в давніх міфологічних, релігійних і
філософських системах, розглядаються як ґенетичний початок світу.

Л.Тарнашинська, аналізуючи категорію часу в творчості Ліни Костенко як
код структури людського досвіду, наголошує, що „тільки митцеві дано
художньо структурувати цей образ … надати йому тієї образної
множинності, що дозволяє відчути всю фактуру часовості … тобто
оприявнити розгортання образу часу в свідомості” [12, 43].

М.Бердяєв стверджував, що час пов’язаний з долею і внутрішньо
сприймається як

доля [2, 292]. Час стає проблемою есхатологічною. Християнський
світогляд визнає смисл часу, який є смислом історії індивідуальної і
світової. Християнство надзвичайно інтенсифікувало час, сконцентрувавши
його в одному, з якого результати будь-якого акту розповсюджуються на
вічність. Проте відповідальність на віки вічні за один момент часу
існує, якщо є вихід з часу до вічності. Есхатологічний смисл
християнського апокаліпсиса зводиться до ідеї суду кожної людини по її
справах. Отже , його масштабом є окреме людське життя – особиста і
універсальна есхатологія не відокремлені.

У цьому контексті схожі міркування висловив М.Трубников: „…час для нас
є … часом нашого ідеального і реального буття” [13, 110]. Отже, час в
історичній перспективі розглядається як дихотомійна категорія вічного й
плинного.

Таке розуміння часу представлене в повісті Н.Конотопець “На остатнім
стопню”. Сучасність невіддільна від минулого, тягар відповідальності за
нього несуть герої твору, вдивляючись у минулі події і вчинки: “…
сьогодні, помудрішавши душею, з висоти останнього стопня, обернувшись
назад, може, й надто суворо себе судять” [6, 57]. Суд над вчинками в
художньо-філософській парадигмі письменниці перетворюється на
метафізичну категорію залежності соціального від особистісного,
загального від соціального.

На думку М.Бердяєва, існує два ставлення до часу теперішнього:
переживання без рефлексії про майбутнє і як вічне. Друге є миттю, у якій
переживається повнота, а пам’ять освітлює ціле життя: “Пам’ять є творча
сила, перетворююча сила, вона зовсім не є пасивність. Ми повсякчас
наштовхуємось на парадоксальність часу” [2, 331]. Минуле і майбутнє
представляються нам фатальними, бо ми об’єктивуємо їх. У Г.Пагутяк з
наближенням людини до межі земного існування час об’єднує у собі ці
об’єктивовані частинки: “З віком до людини приходить відчуття єдності
минулого й теперішнього … Пам’ять залишається з тобою

до кінця” [9, 137].

Функцію інтеграції різних поколінь несе пам’ять у Н.Конотопець у повісті
“Короткі екскурсії у минуле…”: “І збагнути тих, хто був перед мною …
Вони тільки нам з тобою передали пам’ять про цю дорогу” [6, 75]. Життя
усвідомлюється героєм як вічні мандри (таке розуміння спричиняють образи
блукальців з минулого [6, 77]) і включене у метаісторію: “ … людині
навіть несила збагнути, звідки висотується її вчинок… таку
причинно-наслідкову закономірність може осягти хіба що саме безперервне
життя” [6, 90].

Розрив між минулим і майбутнім є основна хвороба нашого часу, адже
неможливо було б спізнати реальну дійсність у цілісному часі. В
одкровенні Білого Пташка (герой Г.Пагутяк) постає розірване розуміння
людьми історії як минулого, теперішнього і майбутнього, тоді як воно
існує у вигляді нескінченної лінії як цілісне [9, 120].

Життя Білого Пташка складається з “минут”, коли він минає небо і землю.
Життя людини містить баланс добрих і злих “минут”, які недовготривалі.
Вони постають у творі як вихід у Вічність [9, 117]. Герой “Радісної
пустелі” у єднанні з природою позбавляється руйнівного впливу
невблаганного часу: “Але я схиляюсь над водою, такою ж чистою, як у
дитинстві …, – і поступово опиняюся всередині цього світу на цілу
вічність” [137, 91]. Вода в цьому контексті виступає символом
несвідомого, первісної нерозчленованої єдності.

Час потрібний для вічності у перспективі поглиблення часу у вічність. Це
поглиблення відбувається за мить, яка вже не є відрізком часу. Діоген,
один з героїв роману “Смітник Господа нашого”, є своєрідним втіленням
“фаустівської душі” (О.Шпенглер [14, 520]), яка прагне руху у
нескінченність, і шелест лісу має глибокий зв’язок з долею, пориненням у
вічність. І хоча авторка застерігає від довільного трактування своїх
символів [9, 71], проте здається можливим і таке трактування образу Лісу
– вічної сили, яку здобуває герой, перебуваючи у його межах.

Одвічна заклопотаність, брак часу, існування як споживання, а не
творення, усвідомлюються у романі “Радісна пустеля” як прямування у
Ніщо, у Безвість: “Без смутку заспіваємо про день, який відходить. Вином
окропимо затоптану підлогу. Нема того, що було, Нема того, що буде, нема
того, що є… За рікою біжим, за рікою, яка нікуди не впадає і назви не
має … [9, 88]. Архетипний образ ріки – водної стихії, характеристиками
якої виступає течія, рух, тривалість, а функціональним призначенням в
онтологічній структурі світу є „умиротворення, нівеляція, пом’якшення”
[3, 206], розчленованого Богом твердого тіла матерії, є асоціативом
плинності часу.

„Заклопотані люди” в художній парадиґмі творів Г.Пагутяк містять
інтенцію вічного парадоксу, який підтверджують епізодичні герої: людина
прагне оприявнити, закріпити себе в речах, тим самим зупинити швидкий
темп протікання часу, позбутися відчуття „жаху історії”(К.Ясперс).

Протест проти штучного буденного абсурдного життя звучить у болісному
крику душі героїні, яка прагне Вічності (“Радісна пустеля”): “Чому так
мало справжніх днів, навіть не днів, а хвилин? Знаю, що їхню кількість
вирішую не я, а те, що ззовні, можливо, навіть Бог” [9, 89]. Авторка
моделює ні що інше, як мить трансценденції – проживання-розуміння
власної сутності, іманентності „Я”, конфліктність між іманентним і
трансцендентним, адже, як стверджує М.Аркадьєв, саме „через людину в
фундаментально-несвідому єдність універсуму увійшла свідомість” [1, 74].
Людина виступає носієм принципового онтологічного глибинного дисонансу,
який міститься в амбівалентності „свідомості-ейдосу” (час та історія
зупиняються, „міфологізуються”) і „свідомості-хроносу” (пробудження
свідомості, незворотності часу, страждання „вкинутості” в світ).

Екзистенціалістська концепція, у якій відчуття часу, продукованого
свідомістю, розглядається в психологічних і феноменологічних аспектах,
усвідомлює темпоральний код як переживання митця (Р.Інґарден). У повісті
О.Забужко “Інопланетянка” характер сприйняття часу автобіографічною
героїнею Радою позначений чуттєвим компонентом (що характерне для
творчості письменниці в цілому). Цілісна „Радина істота” говорить
„безсловесним поривом”, що відображує стадію інтуїтивного пізнання,
сферу несвідомого: „На мить здалося, наче вона розчиняється в повітрі,
розпливається незримою хмаркою … і – далі, далі, в непорушно застиглу
глибоку зелень чагарника” [5, 170]. Цей стан відчуття цілісності,
повноти, єдності порівнюється з любов’ю, екзистенціалістське (М.Бердяєв,
Е.Фромм) трактування якої полягає в об’єднанні розколотих частинок,
відповідно й у більш глобальному вимірі – трансценденції, досягненні
Вічності. На користь такої інтерпретації промовляють метафори
застиглості, непорушності, коливання („у безшелесному повітрі живопліт
вітально тріпотів листочками їй назустріч” [5, 171]), інтертекстуальні
коди повісті („мікросвіт”, сковородинівська „внутрішня людина”; душа –
„та, що поглинає простори” в гностичних апокрифах: „Кожен носить увесь
світовий час у собі” [5, 176]).

Характер сприйняття часу буденною людиною позначений “тут-буттям”: “Поки
я вимовляю це слово, “тепер” уже проминуло. Люди живуть йому навздогін і
називають це плином часу. Насправді ж ніякого плину нема, світ –
одночасний резервуар усіх минулих і майбутніх подій”, а люди зирять лише
крізь шпарку “тепер” [5, 175].

У житті людини можна виділити декілька типів подій. Події, які
відбуваються з її власної волі, внаслідок збігу обставин і ті, що
підкорені силі визначеної закономірності, детермінованою вчинками
людини. Останні відрізняються від вчинків і подій тим, що тримають у
собі власний початок і кінець і виявляють дію долі. На відміну від
художніх творів, стверджує М.Епштейн [15, 66], реальне життя багате на
події. Ключем для розуміння долі є мистецтво, причому різні напрями
тяжіють до зображення випадкового або до жорстких причинно – наслідкових
схем.

Іудео – християнська концепція долі тримає у собі не рівновагу причин і
наслідків, а безперервний процес зростання доленосного начала, готуючи
людей до кінцевого виконання доль, Страшного Суду. Події у книзі Іова,
стверджує М.Епштейн [15, 70], доленосні в силу наслідків, а не причин. У
такій асиметрії полягає таємниця людської волі, зустріч якої з
абсолютною волею Божого волевиявлення і складає феномен долі.
Філософський підхід до теорії долі виявляється в тому, що між вчинками і
подіями немає зв’язку, а є співпричетність одному смисловому полю суду –
долі [15, 76].

Сучасна наука приходить до індетермінізму, бо в житті велику роль
відіграє випадок, який, як стверджує М.Бердяєв [2, 293], пов’язаний із
свободою. “Я” переживає випадок як долю, фатум. Так розкривається
зв’язок часу із свободою. Мотив випадковості реалізується Г.Пагутяк у
сповненому відчаєм сприйнятті героєм дійсності: “Не кожен хворий мусить
померти негайно чи від тієї хвороби, яка йому найбільше дошкуляє.
Трапляються і нещасливі випадки. А також – щасливі” [9, 79].

???????????X ???????X?ного міста” [4, 9]. Взагалі сюжет твору
побудований на веселій грі випадковостей на противагу раціональній
логіці, події у житті героїні детермінуються містикою міста, в основі
якої її суб’єктивне переживання дійсності, яке веде до надособистісного
життя з об’єктивністю Бога.

Мотив випадку є наскрізним у творах Л.Демської. Герої іншого оповідання
“В’язень дощу” підпорядковані волі абсурдного випадку, існування постає
як ланцюг нелогічних подій – раптова гроза, зустріч із псом, який п’є
пиво. Пес працює у цирку, ходить по канату, і кожної миті може загинути,
у цьому і полягає сенс життя – не запізнитися, поки не здійснилася воля
надособистісних сил: “Я можу впасти і розбитися, і тоді ми вже ніколи не
побачимося” [4, 174]. У такий спосіб авторкою доводиться самоцінність
кожної „здійсненої”, прожитої хвилини життя, відчуття якої емоційно
маркується пафосом трагізму, гіркоти скороминущого існування.

М.Бердяєв називав людину “дитиною Божою”, яка терпить свою трагічну долю

у світі [2, 61]. Автобіографічна героїня Г.Пагутяк відкриває сенс
існування, наперед визначений волею Бога, у трагедії пізнання: “Цей
вінець творіння здатний зламатися під несподіваним тягарем сумління, і
недалекий час, коли це станеться, бо для чого ми живемо на світі? Щоб
прозрівати у стражданні. Це духовний сенс нашого існування” [9, 73].

Авторка ототожнює героя – жінку з біблійним Іовом, долю якого визначає
суперечка Диявола і Бога, реалізуючи мотив терпіння, скореності перед
вищими силами: “Але мені не минути попелища. Колись я відведу погляд від
нього і зустрінуся з очима, втомленими і ласкавими. І це буде кінець,
тобто початок” [9, 87].

Оскільки час відокремлений од вічності, то розглядаючи земну історію, її
можна представити у вигляді лінійної послідовності, проте в межах
міфологічної структури створення світу і його руйнації являє собою
завершений цикл: людина і світ повертаються до Творця, час обертається
на Вічність. Отже, християнський час, на думку А.Назаретяна, постав як
лінійний і незворотній лише в певному обмеженому смислі [8, 161].

Зазначимо, що для творчості Г.Пагутяк характерне розгортання міфологеми
страждань Іова, яка реалізується в ремінісценціях із Біблії, в образі
безногого Грицька (роман „Радісна пустеля”). Наратор ототожнює себе із
біблійним героєм, благаючи знищити час, який несе страждання.

Дивний прецедент страждань праведного Іова став об’єктом
психоаналітичного дослідження К.Г.Юнга. Він стверджував, що фактор
особистісно-морального зв’язку в релігійному смислі почав відігравати
суттєву роль у стосунках людини і Бога досить давно. К.Г.Юнг наголошує
на тому, що „Яхве (Бог) – …антиномія, тотальне внутрішнє

протиріччя” [16, 120], характеризує його як істоту, яка перебуває в
ситуації тотальної самотності, суму за „Іншим”, що дало б можливість
спізнати свою самість. Іов у свою чергу пізнає внутрішню антиномічність
Господа і в цьому пізнанні дорівнюється ступіню божественної
„нумінозності” [16, 112], тобто, антропоморфізованості релігійних
уявлень, які критичний розум не відокремлює від метафізичного ґрунту. У
такий спосіб Іов пізнає внутрішню неоднозначність і роздвоєність Бога.

К.Г.Юнг визначає Іова як „нещасливу жертву”, над якою було здійснено
надлюдське насильство, а Яхве як феноменальну особистість, яка не бажає
усвідомити себе, що в свою чергу може означати: над Яхве панує певна
moira (доля) і людина з’ясувала, пізнала Бога, дорівнюється йому.
Відповідно, вчинки його і суд Божий – амбівалентні, але безмежна віра
Іова в можливість апеляції до справедливості не знаходить підтримки у
Яхве, який схиляється до намовлянь Сатани. Отже, Іов пізнає таємницю
мудрості Бога, який „заклав у кожній частині раю шматочок аду”.

Відповідно така інтенція закладена в характерах героїв прози Г.Пагутяк,
які в більшості своїй позначені дитинною незахищеністю, рисами жертви,
підпорядковані впливу Долі, але оптимістично налаштовані вірою у Божий
промисел, тобто, критичний діалог відсутній у авторки: безногий Грицько
на смітнику залишається щасливим і не перестає любити людей. Проте
амбівалентність страждання акцентована уже в ранніх творах письменниці.

Так, приреченість людської долі представлена у новелі “Плач ріки
Бистриці”: “Творець породжує безліч смертних форм, заздалегідь
приречених на боротьбу і страждання. Чим форма досконаліша, тим важче їй
ведеться” [10, 182]. Трагедія людського існування закладена в парадоксі
людських діянь.

У С.Майданської у романі “Землетрус” існування виступає примарним,
людина – не готовою до нього: “Ти скаржишся на нестерпний біль, а тобі
кажуть: життя на те й дається, щоб боліло…” [7, 47].

Якщо у інших авторів наявні абстрактні образи долі, то у С.Майданської
вони представлені у конкретній формі: “…невидима рука насотує дорогу
на клубок … Ті, що ловили час,– плескали у долоні, та … на
роздоріжжі їхніх ліній зостався лиш пилок од крилець

молі…” [7, 87]. Авторка створює також цікавий образ Фортуни, що
жбурляє свої подарунки на смітник [7, 117].

Відчуття часу в свідомості людини загострюється з підсиленням
відокремленості, розпаду Цілого, адже цілісність „не знає часу”, „час –
функція відокремленості –

відділеності” [3, 215]. Жах, який відчуває людина в обмеженні,
усамітненні, є нічим іншим як переживанням часткового існування.

Ставлення особистості до часу є парадоксом зміни і єдності: їй потрібно
себе реалізувати у часі і разом з тим час уражує особистість, як об’єкт.
Вічність, на думку М.Бердяєва [2, 295], є виходом з об’єктивації. В
об’єктивованому світі розкривається лише кількісна нескінченність,
математично вимірюваний час, хоча інтенсивність переживань змінює
характер виміру часу.

Індивідуальний темп часу, його прискорення залежить від усвідомлення
болю і скінченності існування у героя Г.Пагутяк: “Колесо долі шалено
обертається, але це десь угорі, де стільки зірок, куди падаєш у
дитинстві, перейнята жахом безодні, а згодом, наче Йов, порпаєшся у
попелищі, благаючи Бога знищити час, бо далі жити несила” [9, 87]. Образ
колеса долі (його можна прочитати як „колесо історії”, „колесо часу”)
акумулює значення циклічності часу.

Таємниця забороненого кохання, жах невагомості і неможливості зустрічі з
коханим у майбутньому (“і наші світи … уже не можуть перетнутися”)
прискорюють відчуття часу кінця Анни у “Землетрусі” С.Майданської: “
…та машина вже набирає швидкості … машина

часу…”[7, 161].

Індивідуальний час героїв відтворює кризу комунікативних зв’язків людей
у “Радісній пустелі” Г.Пагутяк: “Кожен з нас живе у власному часі, але у
скруті чи радості наші струмочки з’єднуються. Коли нас будять, ми спимо.
Коли ми будимо, інші сплять. І це називається самотністю” [9, 91].

М.Бердяєв наголошував на тому, що “час нашої дійсності несе смерть” [2,
55]. Час є внутрішньою долею людини, викликає сум: жах майбутнього
переходить в жах смерті … жах перед відсутністю кінця у часі [2, 296].
У повісті “Душа речей” Н.Конотопець вічний закон природи представлений
як біологічна доля людини: “У нашому народженні закладена програма
життя, кінцевим етапом, якої є смерть” [6, 97]. Подібне бачення
знаходимо в творах Г.Пагутяк: Смерть – це любов, яка, породивши нове,
має право зникнути” [9, 89].

Концепція Апокаліпсису є одкровенням про парадокс часу, зіткнення часу і
вічності, адже він витлумачується у перспективі майбутнього (часу) і
понадчасового (вічності). У творах Г.Пагутяк знаки кінця постають у
часовому вимірі реального життя, підсилені натуралістичними деталями:
“Піду туди, не знати куди … І зустрінеться мені один з коней
Апокаліпсиса, виринувши з темного, пропахлого сечею, дворика старовинної
кам’яниці” [9, 59]; “Це можна назвати передднем Апокаліпсису, а можна й
передднем третього тисячоліття. І ми живемо зараз, не вчора і не завтра,
живемо сьогодні, визираючи крізь пелену неба, сіру від попелу спалених
душ” [9, 112]. Образ-мотив спалених душ виступає як концептуальний у
творчості Г.Пагутяк, адже варіюється в асоціативних метафорах метелика,
що летить на вогонь, засушених троянд, які щільно пов’язані з категорією
часу, адже корелюють із міфологемою Смерті, яка є межею часовості. Жах і
сум героя твору викликаний поєднанням у його свідомості іманентного і
трансцендентного, часового виміру і вічності, оскільки передвісники
кінця світу викликають уявлення про власну смерть.

Отже, у сприйнятті часу героями досліджуваних творів відбивається
екзистенційна невпевненість сучасника перед обставинами життя і
проблемою його обмеженості. Свідомість героя або автора виступає
способом відтворення апокаліптичного змісту. Апокаліптичні візії
відтворюють домінантні риси художньої свідомості, яка порівнює зникнення
власного світу і навколишнього у нескінченному процесі самоусвідомлення
культури та історії. Релігійний світогляд, завдяки наявності
есхатології, дозволяє співвідносити історичні події з кінцевим
катарсисом, який скасовує недосконалість земного. Таке розуміння історії
властиве для творів Г.Пагутяк, Н.Конотопець. Специфічною і своєрідною є
рецепція апокаліптичних візій у творчості Г.Пагутяк, оскільки для
авторки Апокаліпсис – це подія сьогодення, реальності, яку авторка
підкреслює натуралістичними чуттєвими деталями. Так, наприклад,
відчуження героя у Г.Пагутяк втілює у собі мотиви кризового стану
суспільства, у якому порушені комунікативні зв’язки. Доля, Фатум –
поширений мотив творів Л.Демської, С.Майданської, Г.Пагутяк. Можна
стверджувати, що індетермінізм — один із провідних принципів
синерґетичного бачення світу — знаходить своє відображення в творах
названих письменниць. Особливо виокремлюється із цього ряду Л.Демська,
адже сюжети її творів побудовані на суцільній грі випадковостей: героїня
повісті „Місто в тіні” завдяки випадку знаходить коханого; пес, який
працює в цирку, кожної хвилини може впасти з канату („В’язень дощу”).

Література

Аркадьев М. Конфликт ноосферы и жизни (эскизное введение в
фундаментальную структурно-историческую антропологию) // Ноосфера и
художественное творчество. – М.: Наука, 1991. – С.74-87.

Бердяев Н. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – 523 с.

Гачев Г. Европейские образы пространства и времени // Культура, человек
и картина мира / Под ред. А.И.Арнамедова, В.А.Кругликова. – М.: Наука,
1987. – С.198-227.

Демська Л. Місто в тіні. – К.: Смолоскип, 2000. – 208 с.

Забужко О. Сестро, сестро: Повісті та оповідання. – Вид. 2-ге. – К.:
Факт, 2004. – 240 с.

Конотопець Н. Короткі екскурсії в минуле: Повісті та оповідання. – К.:
Молодь, 1990. – 168 с.

Майданська С. Діти Ніоби. – К.: Родовід, 1998. – 296 с.

Назаретян А. Архетипы времени в традиционной культуре // Общественные
науки и современность. – 2001. – №4. – С.160-167.

Пагутяк Г. Записки Білого Пташка. – К.: Український письменник, 1999. –
151 с.

Пагутяк Г. Потрапити в сад: Роман, оповідання. – К.: Молодь, 1989. – 224
с.

Плетенчук Н. Поетика світомислення Уласа Самчука: Дис. к. філол. н.
10.01.01. – Івано-Франківськ,

2002. – 198 с.

Тарнашинська Л. Час у творчості Ліни Костенко як темпоральний код
структури людського досвіду // Слово і час. – 2005. – №6. – С.42-52.

Трубников Н. Проблема смерти, времени и цели человеческой жизни (через
смерть и время к вечности) // Философские науки. – 1990. – №2. –
C.106-115.

Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т.2:
Всемирно-исторические перспективы. – М.: Мысль, 1998. – 606 с.

Эпштейн М. Поступок и происшествие. К теории судьбы // Вопросы
философии. – 2000. – №9. – С.65-77.

Юнг К.Г. Собрание сочинений. Ответ Иову. – М.: Канон, 1995. – 352 с.

Похожие записи