РЕФЕРАТ
на тему:
До проблеми теорії і класифікації літературно-критичних жанрів
На сьогодні існує мало ґрунтовних досліджень майстерності критиків.
Немає одностайності і в розумінні генеалогії літературної критики. Але
наявні статті і монографії все ж дають уявлення про стан розробки
проблеми та основні напрямки її розв’язання. Можна назвати ряд статей і
розділів із монографій, присвячених як загальним, так і конкретним
аспектам літературно-критичних жанрів і, зокрема, аналізу їх специфіки в
творчості відомих критиків. Однак найбільшої уваги заслуговують праці
М.Полякова «Поэзия критической мысли» (М., 1968) і «В мире идей и
образов» (М., 1983), М.Зельдовича (Уроки критической классики. Вопросы
теории и методологии критики. Очерки» (Харків, 1976), Б.Єгорова «О
мастерстве литературной критики. Жанры. Композиция. Стиль» (Л., 1980),
Р.Гром’яка «Методологические основы литературно-художественной критики»
(К., 1980), В.Баранова, А.Бочарова, Ю.Суровцева
«Литературно-художественная» критика» (Л., 1982), Ю.Бурляя «Основи
літературно-художньої критики» (К., 1985), особливо розділ — «Жанри
літературно-художньої критики», Р.Гром’яка «Специфіка літературної
критики. Її сучасний статус» (Тернопіль, 1997).
Чи не першим у СРСР теорію форм літературної критики почав розробляти
Л.П.Гроссман. У статті «Жанры литературной критики», вміщеній у журналі
«Искусство» за 1925 рік, він виділяє та аналізує 17 типів критичних
виступів: 1) літературний портрет; 2) есе; 3) імпресіоністичний етюд; 4)
стаття-трактат; 5) публіцистична чи агітаційна критика
(стаття-інструкція); 6) критичний фейлетон; 7) літературний огляд; 8)
рецензія; 9) критичне оповідання; 10) літературний лист; 11) критичний
діалог; 12) пародія; 13) памфлет на письменника; 14) літературна
паралель; 15) академічний відгук; 16) критична монографія; 17)
стаття-глосса. Ця класифікація демонструє відсутність єдності принципів
підходу до характеристики літературно-критичних жанрів. Тому Б.Єгоров
вважає, що «класифікація Гроссмана в цілому заслуговує схвалення,
однак, фактично, тут змішані […] щонайменше три основні класифікації
жанрів: 1) за методом критика (сюди належать есе, імпресіоністичні
етюди, трактати, публіцистична критика, академічні відгуки, глосси; 2)
за «літературним» родом чи видом критичної діяльності (фейлетони,
оповідання, листи, діалоги, пародії, памфлети); 3) за ступенем і широтою
осягнення об’єктів (літературні портрети, огляди, рецензії, паралелі,
монографії)» [3, 14].
У праці «Поэзия критической мысли. О мастерстве Белинского и некоторых
вопросах литературной теории» М.Поляков пропонує інший принцип
класифікації та групування критичних жанрів. У його основі —
структурно-композиційне співвідношення у статтях літературного факту і
проблематики. Автор виділяє: 1) інтерпретаційний тип (в основі виступу
рух думки від літературного факту до соціальної і літературної
проблеми); 2) ідеологізований тип (коли у виступі здійснюється перехід
від проблемних висловлювань до літературного факту), сюди він включає
перш за все огляди; 3) тип переходу від факту до факту літературні
портрети, філософсько-критичні етюди, частково рецензії); 4) рефлективні
або полемічні жанри, у яких літературні факти дуже обмежені, а на перший
план виступає особа критика з визначеною ідеологічною позицією, а тому
рух думки здійснюється від проблеми до проблеми [5, 49-62]. У цій
класифікації пов’язано принципи композиції і сюжетного розвитку статті з
її жанровими особливостями. Однак критична практика показує, що у
чистому вигляді таких виступів майже немає. Б.Єгоров, аналізуючи стан
теорії жанрів літературної критики, згадує і класифікацію І.Попова, але
зазначає: «Звичайно, можливі й багато інших способів класифікації
критичних жанрів, наприклад, за ступенем близькості чи ворожості ідеалам
критика рецензованих об’єктів (позитивний відгук, нейтральна стаття,
іронічний відгук, сатирична пародія, полеміка, памфлет і т. ін.). Є й
унікальні жанри, які класифікаційно протистоять за якимись ознаками усім
іншим жанрам, разом узятим: такою є, наприклад, критична підробка —
пастиш — яка завдяки вигаданості об’єкта самим критиком, робить своїми
антиподами всі відгуки про реально існуючі твори» [3, 16].
Питанням розвитку і класифікації жанрів літературної критики приділяли
увагу автори посібника «Литературно-художественная критика» Баранов
В.І., Бочаров А.Г. та Суровцев Ю.І. Вони, формулюючи критерії
розрізнення жанрів, нагадують, що поняття «жанр» однаковою мірою
стосується як літератури, так і критики. Їх висновок підтверджує і
критична практика. Однак визнаючи, що формування системи критичних
жанрів підпорядковане загальним методологічним критеріям, слушно
твердять: «Критерії розрізнення критичних жанрів і логіка їх
систематизації випливають з природи даної творчої діяльності, а також із
суспільного побутування і функціонування літературно-художньої критики»
[1, 139]. На думку дослідників, «поділ критичних жанрів на групи,
«блоки» здійснюється перш за все за об’єктом дослідження: твір, автор,
процес. Відповідно до цього можна говорити про три опорних жанри
— р е ц е н з і я, т в о р ч и й п о р т р е т, с т а т т я.
Це ніби три ядра системи жанрів, навколо яких групуються всі різновиди»
[1, 141]. На відміну від розглянутих вище класифікацій критичних жанрів
тут маємо чітко сформульований критерій розрізнення жанрів — об’єкт
дослідження, а також перелік ряду інших, не менш важливих, критеріїв.
Серед них: цільове призначення критичного виступу, творче завдання, яке
потрібно розв’язати у ньому, глибина дослідження аналізованого явища, а
відтак і масштабність висновків та узагальнень.
Серед українських літературознавців, які досліджували проблеми теорії
літературної критики, слід назвати В.Брюховецького, Р.Гром’яка,
М.Зельдовича, Г.Клочека, К.Фролову та ін. Найширше питання класифікації
жанрів літературної критики представлене у посібнику Ю.Бурляя «Основи
літературно-художньої критики». В основу своєї класифікації автор поклав
формотворчі чинники критичного виступу: 1) предмет аналізу; 2) завдання,
що розв’язується при аналізі; 3) адресат (той, на кого розрахований
розгляд); 4) засоби «критичних комунікацій»; 5) обсяг критичного
виступу» [2, 112]. Ю.Бурляй, відповідно до функцій критики, поділяє усі
критичні виступи на дві великі групи: «велику» і «малу» критику. Причому
до великої зараховує монографію та її різновиди, літературно-критичний
нарис, літературно-критичний портрет, книгу-біографію, книгу-альбом про
письменника, літературно-критичну статтю та її різновиди. Але детальні
пояснення та ілюстрації, подані самим автором, вказують, що він має на
увазі швидше праці істориків літератури, а не критиків [див.: 2,
113-137]. Деталізація жанру рецензії — чи не єдине на сьогодні ґрунтовне
дослідження цієї проблеми — заслуговує схвалення. Однак, на нашу думку,
виділення рецензії-відгуку мало обґрунтоване. Ю.Бурляй пише: «Коротка
рецензія може набирати форми відгуку — лаконічно висловлених
розмірковувань-гадок (виділено нами. — Н.К.) з приводу якогось видання.
Опубліковані в пресі відгуки здебільшого є виразом точки зору читачів,
глядачів, слухачів — масово зацікавленої широкої аудиторії і свідчать
про формування громадської думки з приводу якоїсь публікації» [2, 144].
Якщо ми говорили про фахову критику, то чому «гадки»? Та і серед «масово
зацікавленої широкої аудиторії» не так багато фахівців, а саме вони
дають глибоку професійну оцінку художніх явищ і впливають на розвиток
літературного процесу. Зрештою, фаховий критик, якщо і висловлює
принагідні думки «з приводу», то вдається до есе, тим більше, що і сам
Ю.Бурляй виділяє рецензію-есе [2, 138].
Створюючи жанрову класифікацію, необхідно враховувати не лише
формально-змістові ознаки того чи іншого жанру, але і взаємозв’язок
усіх, за М.Г. Зельдовичем, «параметрів критичної статті», традиції,
газетний чи журнальний контекст, історичні умови побутування професійної
літературної критики. Особливу увагу слід звертати на виявлення
специфіки одного жанру в порівнянні з іншим, на чому наголошує
Г.Поспєлов: «Вивчення лише окремих жанрів, без спроби створити їх
систему …, не може привести до позитивного результату. Без
співставлення одних жанрів з іншими важко з’ясувати своєрідність кожного
з них» [6, 154].
Аналіз історичного розвитку української літературної критики XIX-ХХ ст.
яскраво демонструє різну активність конкретних жанрів і їх вплив на
літературний процес. Якщо на початку XIX ст. були популярні такі
жанрові форми, як промови, відкриті листи, роздуми, то вже ближче до
середини століття переважають оглядові та проблемні статті. У другій
половині XIX ст. спостерігається активізація монографічних рецензій,
літературно-критичних нарисів і монографічних статей. Початок ХХ ст.
характеризується широким використанням (подеколи домінуванням) малих
жанрових форм, переважно есеїстичних. Домінуюча роль якогось одного
жанру є симптоматичною, що свідчить про певні тенденції розвитку
критики. Система жанрів відображає особливості соціального і культурного
стану суспільства, статусу і ролі критики у ньому. У системі жанри
взаємопов’язані, бо в них спільна соціальна й естетична тематика,
функції, принципи, аналіз літературного процесу, способи виявлення
особистісного начала, але кожен з них виконує своє завдання. Потреби
суспільства іноді вимагають взаємопроникнення жанрів, що в свою чергу
формує нові варіанти жанрових моделей, які дозволяють доволі гнучко й
оперативно реагувати на нові явища соціального, ідеологічного і
літературного життя. Власне аналіз таких жанрових систем дозволяє
з’ясувати не тільки специфіку критичних жанрів, але може сприяти
обґрунтуванню критеріїв періодизації історії літературної критики і
класифікації її напрямів і течій.
Зміст і структура критичних жанрів визначається перш за все широким
діапазоном діалогу критики і літератури. Аналізуючи літературний процес,
критик, залежно від поставленої мети, розглядає літературний твір як
мистецьке явище, намагається вплинути на літературний процес з позицій
тієї групи, соціальні й естетичні ідеали якої він представляє. При цьому
він спирається на образний зміст літератури як на предмет аналізу й
оцінки, що в свою чергу впливає на зміст і структуру критичного
судження, на систему аргументацій, композицію і стиль виступу критика.
Функціонування критики — складний процес. Його складники постійно і
безперервно змінюються та взаємодіють один з одним: задум і мета
критика визначають жанр, до якого він звертається, а в самому жанрі
активізуються або знову створюються найбільш доцільні в кожному
конкретному випадку компоненти, зв’язки, структури, здатні виявити
творчі ідеї критики з максимальним результатом. М.Зельдович пропонує
[4] враховувати такі компоненти критичного виступу:
— автор (образ автора) — читач (адресат);
— інформація —аналіз — узагальнення — оцінка, їх тип і характер;
— своєрідність, ступінь розгорнутості, роль і місце аргументації;
— співвідношення логічного й емоційного компонентів, тип їх стильового
втілення;
— теорія (загальноестетична, власне теорія критики), її характер і
структурно-композиційне втілення;
— художньо-образний аспект — публіцистичність, їх характер і
структурно-композиційне співвідношення;
— сутність і тип структури критичної праці (композиція відкрита,
замкнена, завершена та ін.);
— заголовок — епіграф — початок — кінець праці;
— «чуже слово» і його змістово-композиційна роль у структурі праці.
Названі компоненти, як і програмність критики, яка впливає на всю
систему жанроутворюючих факторів, дослідник пропонує покласти в основу
такої досить умовної системи.
До першої групи включаємо жанри, які спеціально не орієнтовані на
програмність, але об’єктивно володіють нею і у змісті, і у типі аналізу,
системі критеріїв і оцінок, і, нарешті, у певному типі структурної
організації критичної праці. Такі жанри складають переважну більшість,
але є, на думку вченого, маргінальними хоч і необхідними і до певної
міри впливовими. Діапазон достатній — від анотації до рецензії, а в
рідкісних випадках і до статті.
Другу групу складають жанри, які є перш за все аналітично програмними,
відзначаються розгорнутою аргументацією, різноманітністю внутрішніх
співвідношень компонентів і явною, хоч і не акцентованою нормативністю.
Сюди включаємо рецензію, монографічну статтю, особливо такий її
різновид, як стаття-дослідження, оскільки саме цьому жанрові властивий
величезний творчий потенціал і структурно виражена цілеспрямована
турбота про перспективи розвитку літератури.
До третьої групи відносимо ті жанри, які спеціально найважливішим своїм
завданням вважають програмування літератури і критики, нерідко
використовуючи для цього активну взаємодію матеріалів художніх і власне
критичних. Це, насамперед, маніфести, програмні декларації (аж до
теоретичних праць), проблемні статті, огляди.
І хоч межі трьох названих груп досить умовні, вони все ж відбивають
реальні особливості і програмності, і жанрових потенціалів
літературно-критичних виступів.
Однак не зайвим буде нагадування про те, що мова не йде про догматичну
нормативність критичних жанрів. Сам тип структурної організації
критичного виступу, набір і співвідношення творчих компонентів у ньому —
це ті варіації, які практично демонструє критик у межах програмності.
Саме тому М.Зельдович наголошує: «Критичний жанр … обирається, чи
краще сказати, створюється залежно від суті програмної установки, від
визнаних найбільш доцільними, тобто насамперед своєчасними і доказовими,
способу і форми програмності. Це означає також, що в самій структурі
жанру актуалізуються ті його компоненти, структурні взаємодії, що
найбільшою мірою відповідають і програмному аспекту задуму в межах
загальної цільової настанови автора (усяке «роз’єднання» цих аспектів
буде штучним, суперечитиме єдності різноманітних устремлінь творчої
практики). У свою чергу, критерієм оцінки компонентів і їхньої взаємодії
є те, що саме переважно, яким способом, з яким ступенем аналітичності і
теоретичних узагальнень, з якою силою емоційно-логічної «заразливості»
(програмність же звернена і до читацької аудиторії!) можуть бути втілені
в даному жанрі програмні устремління критика» [4, 15]. Отже, якщо у
творчості, скажімо, М.Рудницького домінує літературно-критичне есе, то
якраз тому, що цей жанр максимально відповідає тим завданням, які
завдяки знанням, переконанням, досвіду, світогляду, таланту стали для
критика визначальними. Крім того, слід пам’ятати і про те, що структура
твору, його багатогранність, соціальна конкретність, аналітичне
дослідження зображуваної дійсності, стильова своєрідність здатні активно
впливати на критика, породжувати непередбачені його світоглядом і
теоретичними постулатами спостереження і висновки, спонукати критика
вийти за рамки усталеного, проникнути в такі ідейні та структурні
тонкощі, котрі критиком були теоретично не усвідомлені, не стали
предметом його роздумів і узагальнень. Тобто критик щоразу «створює»
жанр власного виступу. І в цьому виявляється його дискурсивність.
Література
1. Баранов В., Бочаров А.Г., Суровцев Ю.И.
Литературно-художественная критика. – М.: Высшая школа, 1982. – 207 с.
2. Бурляй Ю. Жанри літературно-художньої критики // Основи
літературно-художньої критики. – К.: Вища школа, 1985. – С. 107-162.
3. Егоров Б. О мастерстве литературной критики. Жанры. Композиция.
Стиль. – Л.: Сов. писатель, 1980. – 320 с.
4. Зельдович М. Программность критики и критические жанры. К
поста-новке проблемы // Русская литературная критика: история и теория:
Межву-зовский научный сборник. – Саратов: Изд-во Сар-го ун-та, 1988. –
С. 88-97.
5. Поляков М. Поэзия критической мысли. О мастерстве Белинского и
некоторых вопросах литературной теории. – М.: Сов. писатель, 1968.
6. Поспелов Г. Проблемы исторического развития литературы. – М.:
Просвещение, 1972. – 271 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
