Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини
(дипломна робота)
Зміст
TOC \o “1-3” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc201475904” Вступ PAGEREF
_Toc201475904 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc201475905” Розділ I. Життєвими дорогами
Д.Николишина PAGEREF _Toc201475905 \h 11
HYPERLINK \l “_Toc201475906” Розділ II. Основні мотиви поезії
PAGEREF _Toc201475906 \h 20
HYPERLINK \l “_Toc201475907” Розділ III. Драматургія письменника
PAGEREF _Toc201475907 \h 27
HYPERLINK \l “_Toc201475908” Розділ IV. Літературознавча спадщина
PAGEREF _Toc201475908 \h 32
HYPERLINK \l “_Toc201475909” Висновки PAGEREF _Toc201475909 \h 42
HYPERLINK \l “_Toc201475910” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc201475910 \h 45
HYPERLINK \l “_Toc201475911” Додатки PAGEREF _Toc201475911 \h 49
Вступ
Дмитро Николишин (1884 – 1951) увійшов у літературне,
громадсько-культурне життя України на початку ХХ століття, будучи ще
студентом філософського факультету Чернівецького університету. 1903 року
дебютував як поет у місцевій газеті «Буковина». З часом пробує себе у
драматургії, далі починає займатися літературознавчими дослідженнями й
перекладами творів світової класики. Згодом уже важко визначити для
нього якесь одне поле діяльності. Д.Лукіянович стверджував, що як
літератора Д. Николишина характеризує деяка «універсальність» та «брак
зосередження на якійсь одній ділянці чи жанрові. Це останнє, – на думку
вченого, – пошкодило до деякої міри письменникові, розпорошивши його
творчу силу» [25, 3]. За класичний зразок такої універсальності критик
ставить творчість Ю. Федьковича. Професор Д. Лукіянович, безумовно,
має рацію, але не забуваймо і те, що жодна жанрово-видова сфера
літератури не стала проблемною для Д. Нико-лишина.
Оминаючи слово «геній» (не з об’єктивних причин, а задля дотримання
традицій), про Д. Николишина можна сказати коротко або дуже розлого.
Коротко, бо життєва стежка митця хоч і не була легкою, та все ж так
нагадувала долі багатьох письменників тієї доби. Рамки тісні –
психологічна епоха сприяла витворенню саме такої спадної схеми життєвої
вдачі людей непересічних: «жив-творив», займався просвітництвом, згодом
війна, нові пошуки щастя, відвертість, що тягне за собою безглузду
невідому смерть…
Д. Николишин залишиться на шпальтах історії української культури як поет
і драматург, літературознавець і критик, як перекладач-поліглот,
педагог, видавець, редактор, завідувач хором… – урешті, як невгамовний
громадський діяч, що брався за всіляку справу на потребу часу.
Він друкував свої твори в пору, коли вже І. Франко «розгорнув величне
багатство своєї могутньої творчості, коли «Молода Муза» відспівала і
переспівувала пісню; коли дискутувалися питання форми і слова, не тільки
змісту, коли поширилися, поглибилися взаємини з Наддніпрянщиною аж
так, що М. Грушевський мав змогу перенести до Києва
«Літературно-Науковий Вісник» і «Видавничу спілку», коли українська
література була на порозі до світової літератури. У такому суспільстві
нелегко триматись письменникові, ще й тоді, коли він пішов за традицією,
та не міг зважитися, якій саме ділянці творчості присвятити свій
талант[25, 5].
В. Луговий у статті, присвяченій 25-літтю творчої діяльності Д.
Нико-лишина, зазначає, що в атмосфері задушливого галицького життя
письменник не мав змоги вийти на широкий світ: «Може, серед інших умов
він би дав вдесятеро міцніші, цінніші художні твори, може, зайняв би
чільне місце серед інших драматургів…» І далі: «Бувають бо люди
скромного характеру, що десятками років працюватимуть мовчки, добре чи
зле, позбавлені широкої уваги чи критики. А хіба нормально, коли твори
одного і того самого автора виходять завше в одному місці, скажемо – в
тій же самій Коломиї?»[24. 13]
У статті «А до праці ніколи не зраджувався» критик і літературознавець
професор В. Качкан вдало зауважив, що на творчій біографії Д. Николишина
«відбилась чорна епоха нищительства, ота страшна лавиноперемелювальна
стихія, що стирала з пам’яті імена найчесніших, найпорядніших та
найталановитіших людей, хто словом чи справою намагався допомогти
своєму народові в його національно-духовному воскресінні» [10, 206].
Д. Николишин не був «передовим» письменником, не потрапив у лави
модерну, не визначився як авангардист. Припустити важко, що такий
невгамовний та спраглий досконалості, такий високоінтелектуальний та
всебічно розвинутий діяч знайшов би в собі некоректність не помітити
«революції в літературі».
На початку 20-х років Д.Николишин був активним членом «Просвіти» в
Коломиї, заснував там власне видавництво «Загальна книгозбірня», де
виходили друком його власні твори, а також праці С. Людкевича, М.
Роз-дольського, І. Раковського, О. Цісика, друкувалися також твори Ю.
Шкру-меляка та П. Франка. Там же вийшли друком чотири збірки поезій
Уляни Кравченко.
Педагогічна діяльність у Коломийській гімназії вимагала нових
літературознавчих розвідок. Але чомусь це були виключно рецензії на
твори класиків української літератури, зрідка – критика письменства
кінця ХІХ – початку ХХ століття, і ніде жодної згадки про молодомузівців
чи модерністику Наддніпрянщини. Чому? Чи свідомо Д. Николишин оминав
авангардистські кола і чому так завбачливо відгороджувався від нових
віянь у літературі?!
Він не був «місцевою зіркою» на літературному небосхилі Західної
України. Власне, людям такого скромного аристократичного характеру рідко
вдається стати загальновизнаними за життя. Тому можемо говорити лише про
несистематичні публікації-роздуми сучасників про митця. Його естетична
оцінка світу твердо прямувала стежками класицизму, хоча в поезії
Николишин, можливо, сам того не помічаючи, виявив себе як неокласик.
Раціональний, поступальний, подекуди дещо консервативний характер його
творів зробив письменника послідовником романтичної школи.
Щодо питання про ступінь дослідженості життя та творчості Д.
Нико-лишина. Розлогих фактів про життєву долю цього письменника ми не
знайдемо ніде, крім його особистих біографічних записів. Дуже коротко
про себе автор розповідає у «Моїй біографії» [34] , де найбільше
акцентує на післявоєнному періоді свого життя, коли змушений був з
родиною поневірятися Львовом у пошуках житла і роботи. Тоді на допомогу
прийшла давня знайома і товаришка по літературній ниві Ірина Вільде. Ще
більшої цінності даній автобіографії додає те, що в ній Д. Николишин
уміщує огляд власної творчості, намагається систематизувати праці так,
щоб хоч дотично відкрити градацію творчого процесу. Отож, «Моя
біографія» складає основу до знання життєвого і творчого шляху Д.
Николишина. Написана була у Львові «у дні Різдва Христового 1949 року»,
тому охоплює події лише включно до 1948 р.
Також у «Моїй біографії» Д. Николишин розповідає про іншу біографію під
назвою «Дещо про себе». Зауважує, що то була розлога розповідь,
«злагоджена в еміграції на задоволення відозви Празького Музею з приводу
скінченого 60-ліття»[34, 10]. Подальша доля документа невідома. Можливо,
Празький музей залишив за собою право володіти ним, відгородивши від
нашого з вами кругозору. У Львові на квартирі по вулиці Льва Толстого,
де зараз мешкають онуки письменника, у машинописному варіанті
зберігається чималий том записів Д. Николишина про себе. Деталізований
та художньо оброблений, він не може бути розповсюдним для широкого кола
, бо, на думку родичів, є занадто особистим у деяких моментах. До того ж
сам письменник за життя не просував працю по виданнях, що тепер
розцінюється як небажання її виходу в світ. Таке судження – суб’єктивне
воно чи ні – та все ж багато чого позбавляє нас у дослідженні життєвої
долі митця. І ще один момент: справа в тому, що ця машинописна
автобіографія, як і «Дещо про себе», була злагоджена в еміграції. Перша
здійснена в Гартмансдорфі 1945 року, тобто до часу написання «Моєї
біографії», а в ній про такий томик нічого не сказано. Отже, можна
припустити, що та «ширша біографія» для Празького музею – це і є те
невидрукуване й недоступне автобіографічне писання.
Ці три чи скоріш дві автобіографічні праці складають на даний момент
основу для поціновувачів життєписів і для цієї праці зокрема.
Сучасне ж літературознавство подає біографію поета-драматурга трохи не у
вигляді хронологічної лаконічної таблиці, обмежуючись тезами і кількома
датами, замовчуючи – з незнання чи обмеженості – матеріали про смерть
письменника.
Уже згадана стаття В. Качкана під назвою «А до праці ніколи не
зраджувався», розміщена на п’ятнадцяти сторінках книги, теж не дає
повних фактів з життя письменника. Біографія тут викладена у вступі на
третину сторінки…
В Енциклопедії Українознавства за редакцією В.Кубійовича[14, 1344],
рівно ж як і довіднику М. Васильчука «Письменство на Коломийщині» [1.
56] творчі досягнення Д. Николишина викладені дуже коротко і не в повній
мірі. Річ у тім, що більшість літературознавчих досліджень сьогодні
характеризують творчість поетів і зовсім мало уваги звертають на ті
події, що спонукали митця до літературної праці, а тим паче на те, що
передувало написанню того чи іншого твору. Але це ж так важливо!
Творчість Д. Николишина більше досліджена, ніж біографія. Його поезія,
драми та переклади стали об’єктом роздумів на шпальтах багатьох
галицьких періодичних видань того часу. Літературний доробок письменника
дуже різноплановий, тому охопити всі творчі та громадські досягнення Д.
Николишина можна лише аспектуально.
За 25 років наукової та творчої праці Д. Николишин видав 3 збірки
власних поезій: «Хвилини» (1919), «Світанки й сутінки» (1936), збірку
сонетів «Поминальна (листопадна) симфонія» (1941), а також драматичні
поеми «Розвіяне щастя» та «Новорічна казка» (1922). Жанр драми ще ширше
представлений у літературному доробку митця. У «Списі власних творів»,
вміщеному в перевиданні збірки «Поминальна (листопадна) симфонія»
(1993), Д. Николишин із пам’яті перелічує тридцять (!) драм, групуючи їх
у томи здебільшого за хронологічним принципом. Велика їх кількість була
поставлена на драматичних конкурсах. Драма «Синя квітка», написана 1928
року, була оздоблена музикою М. Гайворонського і поставлена 1937 року
театральною трупою О. Стадника. А «Маєві акорди» (1919), «Розладдє»
(1912), «На вечорницях» (1912) ставилися заходами театральної трупи ім.
Тобілевича в Коломиї та були разом із «Підводними скелями» (1939), «На
становищі» (1930) та «Борвійними хвилями» (1931) відзначені на
літературних конкурсах.
Але і на цьому Д. Николишин не зупинився. Його праця на злобу дня
представлена у науково-популярних розвідках з історії української
літератури («Історичні поеми Т. Шевченка», «Пророк і ми. Промова на
святі Тараса Шевченка», «Андрій Чайківський: Ювілейний реферат», «Осип
Юрій Федькович: Промова на святі сотніх роковин народин» та ін.
Вартісними є і його мовознавчі студії, особливо праця «Недостачі
української письменницької мови, з додатком основних правил звучності та
зразків імен і дієслів» (1923).
Коли в умовах Першої світової війни творча і видавнича діяльність
письменника припинилась, він, не гаючи часу, віддавав чимало зусиль
перекладам з латинської, старогрецької, німецької, французької та інших
мов. Серед них твори К. Салюстія Кріспа « Змова Каталіни» (1919), М.
Тулія Ціцерона «Промова проти Каталіни» (1920), Демосфена «Олінтийські
промови» (1923), Овідія «Переміни. І-ІІ ч.» (1927), Мольєра «Витівки
Скапена» (1933), Й. Гете «Торквадо Тасса»(?) , що був відредагований
Василем Сімовичем, але через воєнні дії так і не вийшов друком.
Чи можна ж перелічити все, що зробила така людина за роки невгамовної,
нетлінної праці?! Д. Николишин – актуальний і сучасний, доробок його
значущий. Він півстоліття натхненно працював на розвиток українського
слова , на право засвідчити існування української нації. Попри все це
він півстоліття не отримував за це вдячності… Усе це не дає нам права
залишати його ім’я в минулому столітті. Тому повернення його імені в
історію літератури – обов’язок сучасного українського філолога, історика
та краєзнавця.
Отже, метою даної розвідки є:
презентувати особистість Д. Николишина на тлі історико-літературної та
психологічної доби;
дослідити життєво-творчий шлях митця і підготувати його об’єктивний
літературний портрет;
репрезентувати творчість Д. Николишина у якомога повнішому обсязі.
Довести значущість постаті Д. Николишина не лише у світлі письменства
початку ХХ століття, а й з боку літературознавчої науки та критики.
Практичне значення нашої роботи бачиться нам у можливості використання
її матеріалів при вивченні загального курсу історії розвитку української
літератури XX ст. А також у контексті досліджень з історії України XX
ст., краєзнавства та історії театрального мистецтва на Прикарпатті.
Зрештою, маємо нагоду більше нового можна дізнатись про діяльність
«Просвіти» в Коломиї, про розвиток шевченкознавчої науки завдяки
діяльності «Літературознавчого гуртка » в Чернівецькому університеті під
орудою професора С. Смаль-Стоцького, про те вузьке коло
західноукраїнської інтелігенції, що стала в скрутні для України часи
осередком її духовного та національного відродження.
Предметом дослідження стали твори і рукописи Д. Николишина, що
збереглися у фондах Музею історії міста Коломиї, Музею Гуцульщини, в
краєзнавчому відділі районної бібліотеки м. Коломиї, а також в Наукових
бібліотеках Чернівецького та Львівського національних університетів.
Джерельною і методологічною основою для написання даної роботи стали
літературно-критичні статті дослідників творчості Дмитра Николишина: Д.
Лукіяновича, В. Лугового, Д. Панчишина, В. Качкана, М. Ва-сильчука, Б.
Мельничука, Д. Романківа та ін., а також такі синтетичні праці, як
Енциклопедія українознавства, збірник статей і спогадів «Коломия й
Коломийщина», довідник М. Васильчука «Письменство на Коломийщині» та
ін.
Робота складається із вступу, чотирьох розділів та висновків. У вступі
репрезентується постать Д. Николишина в контексті історико-літературної
доби, наводиться короткий огляд критичних праць, що дають змогу ширше
представити творчість письменника, а також висвітлено основні проблемні
питання для вивчення його життєво-творчої спадщини. Перший розділ
присвячено викладові біографії Д. Николишина. У другому розділі
аналізується ідейно-тематичний зміст його поезій. Третій розділ уміщує
загальний огляд драматургії. А в четвертому прослідковується розвиток
критичної думки Д. Николишина, зокрема його дослідження в галузі
шевченкознавства. Своєрідним узагальненням усіх чотирьох розділів є
висновки. Тут наведено ще цілу низку питань, що можуть стати предметом
для подальшого вивчення творчості Д. Николишина.
Розділ I. Життєвий шлях Д.Николишина
Народився Дмитро Николишин у селі Іванків, що біля Скали-Подільської на
Тернопільщині. Лагідна природа, без надмірної склистості, просторі
галявини, розлогі дерева… Це так схоже на живу душу письменника.
Д.Николишин – один з тих, хто вміє і може збирати в душі квіти
зовнішнього світу й утворювати власний витончений вінок. Багато можна
говорити про вплив місцевості й оточення на формування образності митця,
де в чому і вдачі…
Поблизу села Іванків протікає Збруч. Тут залишилося чимало безтурботних
днів молодості поета.
Отож тут 28 жовтня 1884 року з’явився на світ перший син Василя
Николишина від шлюбу з Варварою із роду Герасимовичів – Дмитро. Батько
був провідником церковного і громадського хору – людиною знаною і
шанованою в товаристві. Він дбайливо передав синові Дмитру власні знання
– навчив теорії музики, спромігся з дев’ятьма дітьми на руках дати
старшому синові належну освіту, влити в нього свої сили і надії. Як
виявилось, далеко немарними були ті зусилля. Роль батька у формуванні
тонкої натури Дмитра Николишина, його творчого світогляду і загальної
людської чистоти, очевидно, була не посередня. «Батька я найбільше
любив, хоч і боявся. Він був моїм найвищим авторитетом і запорукою. Він
виповнював моє життя, мої дитячі думки, мій невеличкий, по-дитячому
оформлений світ…» – згадував письменник у машинописній автобіографії
1947 року [30, 35].
Про потужний вплив батька на поета свідчать і численні поезії-присвяти,
особливо зі збірки «Світанки і сутінки» (1936), де, звертаючись до
спогадів дитинства, автор порушує «світлу пам’ять батька й матері». Як
приклад, такий сонет-присвята батькові:
Малим я був для тебе, та важким
Куди не йшов ти – брав мене з собою
Чи то «на спів», чи то на хори з колядою
Вночі санками шляхом морозним
Тобою я гордився як головним
Борцем у змагах світла з темнотою:
Радів, як з лихом доброю рукою
Ти бивсь, смутивсь – як не справлявся з ним
Та я бував для Тебе і грізним,
Як муза душу, ласу на вражіння,
Ввела у світ любовного тремтіння…
Та от, коли мені здавалось – гину,
Ти кидав слово: «Я при тобі, сину!»
Й розгонові в безсмертя ставив стрим!» [41. 13 ]
Ріс Д. Николишин сиріткою, бо матір Варвару втратив ще першого року
життя. Відомостей про жінку, що залишила в серці поета одні лише
спогади, та й ті з чужих уст, не знаходимо багато. Щодо її особистих
якостей, то переконуємось зі слів самого Дмитра Васильовича, що мала
«велику гарячу душу». За оповіданнями батька син взяв саме від неї таку
лагідну і сумирну вдачу, справді аристократичну скромність. У згаданій
вище збірці матері відведено теж належне місце. Кожен сонет наповнений
сумним риторичним запитанням : «Хто ти була, матусю невідома?!» Воно
зоріє крізь призму дитинства у всій творчості письменника.
Батько недовго залишався сам по смерті дружини. Отож опікою дитячої долі
Д. Николишина стала Анна Совтус. В неопублікованому на загал,
надрукованому 1947 року власноруч щоденнику автора знаходимо чимало
спогадів про цю жінку. За його словами, мачуха не була до нього лихою.
Взагалі, довший час Дмитро Николишин і не підозрював, що то не рідна
йому людина. Але «добрі сусіди розповіли». Після того він суто морально
почувся покривдженим.
Родина Василя Николишина була чималою: окрім старшого Дмитра, було ще
восьмеро дітей: Марія, Маланка, Параска, Михайло, Іван та Настя. Про
побут родини Николишиних, стосунки із зведеними братами й сестрами
письменник говорить дуже обережно. Зазначає, що Анна Совтус була завжди
заклопотана, можливо, тому часом йому перепадало за всілякі дрібниці.
Але й рідні діти не були у цьому винятком. Тому про погане ставлення з
боку цієї жінки говорити не варто. Інші думки навіюють деякі поезії Д.
Николишина, хоч прямо – з аристократизму, звичайно ж – письменник нічого
такого не говорив. Така вже він людина, що не вмів кричати про образи,
зносив буденний бруд, як належить справжньому інтелігентові – тихо, з
гідністю. В поезіях же дозволив думці відкритись:
«Невже в серцях тепер найшли і ви
Куток для мене, сестри та брати?
Невже, як кожен мандрівець щасливий
Під рідну стріху можу я зайти?
Чи прояснив туман нерозуміння,
Розсіяний підзорними грудьми?
Чи від години спільного терпіння
Вже найдемо і спільну мову ми?…» [41.34 ]
Початкову освіту здобував у рідному селі. Уже там брав активну участь у
місцевій «Просвіті». Побачивши неабиякі здібності у хлопця, директор
школи М. Загаєвський, порадив батькові на останній, четвертий клас
перевести його до школи в сусідньому селі Скала, де навчання велося на
вищому рівні. Ще через рік за сприяння того ж таки М. Загаєвського
Дмитра записують до Станіславівської гімназії. Запалений впевненістю
директора, хлопець взяв з батька слово, що віддасть його до гімназії. І
вже хоч як нелегко було це зробити, та він все ж виконав обіцянку.
Згодом Коломийська вища гімназія приймає Дмитра у свої освітянські лави.
Навчання в гімназії, як і у В.Стефаника, Л.Мартовича та ін.,
запам’яталося дошкульними закладами на провінційність гімназистів із
села. Та все ж не забував згадати і той «широкий новий світ знань», що
відкривала перед ним гімназія. Ще в 1903 році сімнадцятирічним юнаком
він дебютує в чернівецькій газеті «Буковина» з двома невідомими нині
поезіями. То був перший, ще несміливий, але, як виявилося, вдалий крок
поета «мистецькими сходами».
1906 року Д. Николишин успішно склав іспити на атестат зрілості. Того
ж року обирає собі за alma mater тоді ще німецький Чернівецький
університет, присвячує себе студіям з української мови та літератури при
філософському факультеті. Не оминає лекцій і з класичної філології
(латинської та грецької мов), германістики (англійської та німецької
мов), історії та філософії. Словом, у ці роки він намагається «ввібрати
в себе» якомога більше знань, найменш некомпетентність ставить собі за
великий недолік.
Що й казати, таких сумлінних студентів завше помічають ще під час
лекційного курсу. Відомий учений професор-славіст Чернівецького
університету Степан Смаль-Стоцький узяв Д. Николишина під свою наукову
опіку. У спогадах про університетський період Дмитро Васильович
неодноразово наголошує на силі впливу творчого і наукового таланту
професора на нього самого , як і на всіх, хто якимось чином зміг стати
його протеже.
Чернівецький період життя Д. Николишина позначився також чисельними
знайомствами з буковинськими просвітянами та колом місцевої
«прогресивної молоді». Велике враження, очевидно, справило на нього
знайомство з В.Сімовичем, ім’я котрого нині активно повертається на
історико-культурні простори силами буковинських учених. Вперше вразив
його В.Сімович у літературній дискусії з приводу статті в
«Літературно-науковому віснику». «Саме тоді вже почали на нього насідати
«тверді», але він, хоч і «м’який», але твердо боровся, і за ними була
перемога…» [34, 9].
Але і тоді, і під час другої зустрічі, коли Сімович декламував деякі
вірші, Д.Николишин відчув себе повністю на його боці, та аристократичний
з голови до ніг Сімович, «так міцно загорнений в ковнір», був тоді ще
для нього «занадто високо». Пройдуть роки, тісне літературне коло
зблизить їх, творчі успіхи Николишина привернуть увагу багатьох. І ось
вони вже товариші. Професор Сімович напише короткого, але вищого за всі
схоластичні речі листа, в якому вони на одній ниві: «Ми ж якось – хоч я
був за Вас старіший – разом якийсь час виростали в бурсі. Обидва ми – з
Поділля, що для нас дуже-дуже дороге, що ми таки його дуже-дуже любимо,
разом в Чернівцях сходилися, вчилися були, не забували один про одного і
в пізніших часах – то якось приємно робиться, що дожили поважного віку,
що не безслідно його дожили, і що таки щось залишимо по собі…» І далі:
«Я у своїй бібліотеці, Ваші книжечки, і я їх зраховую, – число їх
поважне, – і я всім дивом дивуюся, скільки Ви вклали в усе це енергії,
скільки у Вас було своєрідної впертости – тієї впертости в гарному
розумінні цього слова, щоб не зневіритися в собі, ні у своїй праці, – і
все це складається у мене на щирі для Вас почуття…» [38, 3].
Обов’язкові студії в університеті закінчилися навесні 1910 року, і тієї
ж осені почалася педагогічна діяльність Д. Николишина. Спочатку була
Вижницька гімназія на Буковині, де письменник не затримався надовго.
Весною 1911 року він одружується з Наталею Молодіївною – корінною
коломиянкою зі старовинного і патріотичного міщанського роду. Вона, як
зазначає Д. Николишин у своїй «Біографії» 1947 року, була «народною
вчителькою»: готувала дівчат до здачі матури (іспитів). Брала також
активну участь у філії «Союзу українок». Він переходить до гімназії в
Коломиї у якості викладача української мови та літератури. Педагогічний
колектив гімназії не був бідним на постаті: Богдан Левицький –
найближчий колега-україніст, Леонтій Кузьма (латиніст), М. Роздольський
(германіст), О. Світник (класична філологія). Гімназія на той час була
осередком морального і культурного виховання української молоді.
Ініціатива йшла головним чином від самих студентів: вони створювали
гуртки, організовували вечори на честь М. Шашкевича, М. Лисенка, В.
Стефаника, Лесі Українки та ін.
На свої свята українські гімназисти запрошували польських учнів. Але
1911 року на святі памяті Т. Шевченка було дуже мало польських учнів та
викладачів. Це стало сигналом закінчення ери бодай удаваної національної
терпимості молодих українців поляками. Джерелом цієї нетерпимості стала
політична ситуація в Галичині напередодні Першої імперіалістичної війни.
Боротьба українських партій, особливо радикальної, за соціальні та
національні права українців на своїй землі не могла не мати впливу на
молодь гімназії.
1914-1915 навчальний рік так і не почався, бо вже в середині вересня
1914-го царські війська зайняли Покуття. Всіх учнів гімназії, починаючи
від 18-річних, мобілізовано до армії. «Опинилися молоді воїни на різних
фронтах конаючої Австрії та віддали свою кров за чужі інтереси,» – писав
В. Волощук у книзі 1997 року «Коломийські гімназії» [7, 36]. Навчання
почалося за скороченою програмою.
На 1914 рік припадає чимало подій у житті Д. Николишина. За таких
скрутних умов він змушений складати вчительський іспит, який через війну
закінчився аж у 1918-му. Того ж 1914 року він засновує власне
видавництво «Загальна книгозбірня». До вересня 1941 року тут вийшло біля
30 книг: серед них чотирнадцять збірок власних творів, сім – Уляни
Кравченко, решта – інших авторів (С. Людкевича, М. Роздольського, І.
Раковського, О. Цісика,
П. Франка,Ю. Шкрумеляка та ін.)
1915 року Д. Николишин іде на війну як ополченець. Про цей період життя
не знайдемо широких відомостей, позаяк і сам автор згадує про ці роки
нехоче. «Тих вісім місяців забрали од мене добру дещицю світла, сам не
розумію, що саме змінилося тоді в моїй середині, але коли не коли стає
при сих спогадах тужно, дуже тужно…» [30, 45].
Повернувшись з війни, Д. Николишин продовжує вчителювати в гімназії аж
до 1929 року. Останні роки викладання тут знаменні посиленням польської
пацифікації українців у Галичині, тобто ідеологічним натиском з боку
уряду. 1930 року польська шкільна рада звільнила його з посади викладача
в українській державній гімназії, і він переходить до приватної гімназії
в тій же Коломиї при товаристві «Рідна школа».
Але перемелювальна дія війни знову втрутилася в долю родини Николишиних,
на цей раз остаточно і безповоротно. Ще восени 1939-го року
Д. Николишину доручають вести курс лекцій з української мови та
літератури у вищій школі для дорослих. Більшість слухачів були євреями
або абсольвованими польськими гімназистами, які раніше не вивчали
української. У 1941 році письменника приділено до купецької школи. За
німецької окупації він продовжує свої лекції в реактивованій класичній
гімназії.
Після відступу Червоної Армії та окупації Коломиї місцева Головна Управа
наклала на нього обов’язки формального технічного редактора місцевого
часопису «Воля Покуття». Але письменник неодноразово наголошував, що
обов’язки його зводилися лише до технічного коректування [ 34, 9].
У березні 1941 року почалася евакуація громадян. 24 березня того року
родина Николишиних виїжджає з Коломиї. Спочатку вони переховувались в
лемківському селі Верхомлі, що на кордоні зі Словаччиною. Та вже в
середині 1941 року змушені вирушити далі – до Словаччини, а згодом у
Німеччину.
В скрутних умовах, коли, за словами Д. Николишина, «доводилось ночувати
на возі й під возом, на підсінню, в стодолі, а то й під голим небом»
[34, 9], загубили вони дочку Оксану. Дівчина потрапила на роботу до
швейної фабрики в Гартмансдорфі. І лише за рік їм судилося знову
зустрітися і жити разом. Письменник із дружиною в ті часи були
завербовані до примусових робіт на фабриках. В автобіографії Д.
Николишин не випадково називає числа, під якими їх зареєстрували. Для
нього це стало досить символічним натяком: людина – число, людина –
номер: як коридівський бик, призначений для єдиного…
Коли місто звільнили американці, наші війська мали змогу звільнити всіх
полонених. Але українців, у тому числі й Николишиних, іще більше року
тримали із «величезної вдячності» на демонтажних роботах. Д. Николишин
за мізерну плату виконував функції перекладача, дочка Оксана –
громадського творчого організатора. Була тоді змога емігрувати у США,
або ж залишитися в Німеччині, але відмовилися. «В нас жевріло бажання
вернутися знову до Рідного Краю й віддати свої сили в користь рідного
народу…»[ 34, 9]
Аж 26 червня 1946 року родина Николишиних побачили Україну. Одразу
поїхали до Львова, повертатися в Коломию не було сенсу. Усе майно
поростягали сусіди і зайди…У перші тижні перебування у Львові, родину
прийняла до себе актриса Стефа Стадник. Згодом Ірина Вільде віддала в
їхнє розпорядження одну кімнату свого помешкання.
Дмитро Васильович робить численні спроби працевлаштуватись. Він береться
за наукові статті, але рукопис із життєписом М. Заньковецької 1947 року
не задовольнив редактора видавництва. Справа видання класичної
бібліотеки при університеті ім. І.Я. Франка згодом теж «застрягла на
мілині».
Трохи оговтавшись від колишніх душевних переживань, Д. Николишин вирішує
знову зайнятися педагогічною діяльністю. Спершу стає вчителем
англійської мови при Медичному інституті, наступного року переходить до
Педагогічного інституту, де дає лекції німецької мови. Посаду цю допоміг
здобути Д. Николишину професор М. Рудницький.
Та недовго довелося Д. Николишину відвідувати професорські зали…
10 грудня 1950 року він був заарештований за звинуваченнями в
«українському буржуазному націоналізмі». Без будь-якої звістки родичам
запроторений до в’язниці. Далі – нічого конкретного невідомо. Дочка
Оксана пригадує, що із львівської тюрми від батька прийшла записка, за
неї мати віддала останнього родинного персня. За словами матері Наталі,
Оксана стверджує, що батька закатували ще 14 січня 1951 року. Хоч
звістка про «кончину в связи с заболеванием сердца» прийшла аж 1952
року!
Близький товариш Д. Николишина у спогадах про однокласника з
Коломийської гімназії скаже: «Д. Николишин був великим мрійником.
Збагнути не можу, як така благородна і незахищена найдрібнішою крихтою
грубостями людина витримала знущання у совєтському концтаборі?! Зрештою,
не витримав, помер на каторзі…» [ 7. 243].
Д. Николишин (1884 – 1951) увійшов у історію української літератури
поет, драматург, критик, мовознавець, перекладач, видавець та
громадсько-культурний діяч. У своїй творчості нівелював шаблонність і
намагався писати самобутньо, «від душі».
Розділ II. Основні мотиви поезії Д. Николишина
Віками поетів ховали за рамками дозволеного, стискали кліщами цензури,
нищили ім’ям беззаконня в ім’я неіснуючої держави. Їхні імена
забувалися, але з плином часу хтось знову відкривав стару скриню і
діставав пожовклі фото. Кожен з тих митців, знищених епохою, перед
смертю уявляли собі цей момент – час, коли про нього згадають. Адже всі
наші вчинки для когось – це підсвідома надія на вдячність, хоч би якою
некорисливою була людина. Тому повернути ім’я забутого таланту в історію
– справа честі.
Д. Николишин не шукав незримих висот, не кидався гучними словами – не
вмів. Його громадська робота, творчість, родинне життя – світ чеснот і
переживань. Хто скуштував пуд лиха не зможе лицемірити. Тому в творчості
поета все так життєво, якось так щиро і неупереджено: кохання і сумніви
зливаються воєдино, спогади набувають форми сну, сни переходять у життя,
життя твориться руками рідних, за це їм безмежна вдячність. Поезія з
гідністю, з чистотою. Така ж, як і сам Д. Николишин. Як сказано в
передмові до третього видання «Поминальних симфоній» (1933), «Д.
Николишин – це тип людини суспільноактивної, працьовитої, що серйозно
ставиться до своєї праці, не гналася за легкою і дешевою популярністю,
лише вперто, твердо, мужньо та чесно верстав свій життєвий шлях» [38,
3].
І все ж чим була поезія для Д. Николишина: виверженням думок, способом
власної реалізації, одним із внутрішніх «я»? Гадаю, всім. У роки юності
– товаришем, в часи війни – потребою, в хвилини розчарування –
товаришем. Так і склалося, що перші поезії перейняті подекуди надмірним
ліризмом, а пізні – глибинною філософією.
Д. Николишин не зміг сповна реалізувати свій талант. Причиною тому стали
і соціальні умови, і особливість характеру письменника. Влучно зауважив
професор Д. Лукіянович: «Д. Николишин виступив серед таких умов, що не
ламав ледів і не переборював труднощів поза своїм я» [25, 4]. Не можна
заперечити справедливості слів науковця, лише доповнити сказане. Бо
детальніший розгляд біографії Д. Николишина свідчить про його великі
громадські обов’язки, значну просвітницьку роботу, що забирала всі
творчі сили, увесь вільний час. Тому важко в таких умовах говорити про
високу мистецьку ноту, про нормальні психологічні умови (особливо у
воєнні та післявоєнні часи) для розвитку істинної лірики – адже саме
вона як стиль була найближча поетові.
Завадою на шляху до ширшого визнання творчості Д. Николишина стала також
і його скромність. Не зміг він заявити про себе гучним голосом, не зміг
протистояти часові, не зумів і пристосуватись до нових тенденцій.
Б. Романенчук у статті до книги «Коломия й Коломийщина» відносить
ім’я Д. Николишина до списку галицької еліти, що формувала і
спрямовувала літературне життя в Коломиї. Зокрема, він так говорить про
його творчість: «Твори Николишина були на свій час досить відомі й мали
критику, а деякі п’єси йшли на сцені, але великого визнання не здобули.
Дві його п’єси були нагороджені на конкурсах і в українському
літературному процесі мають своє місце» [ 21, 197].
Ось так багато треба сказати для кращого розуміння поезій Д.
Нико-лишина. Адже він не з тих людей, що запросто відкривають свої
таємниці. Поезії, прибрані у форму балад, елегій, романсів, сонетів – не
що інше, як натяки, відгуки справжніх переживань. Збагнувши це,
відкриваємо нового поета.
Поезія Д. Николишина представлена в трьох друкованих збірках «Хвилини»
(1919), «Світанки й сутінки» (1936), «Поминальна (листопадна) симфонія»
(1936, 1937, 1993). До поетичної творчості В. Качкан зараховує і
драматичні поеми «Розвіяне щастя» (1922) та «Новорічна казка» (1922)
[19. 206], хоча цей жанр поєднує прикмети драматургії та поезії.
Збірка інтимної лірики «Хвилини» стала результатом 17-річної роботи
письменника і була видана 1919 року у «Загальній книгозбірні» – власному
видавництві Д. Николишина. Тут хронологічно упорядковано цикли
«Первоцвіти», «Придавлені згуки», «Серед плеса», «Червоний шлях».
«Первоцвіти» охоплюють поезії 1902-1908 років. Тут зібрані ранні проби
пера із притаманними юному поетові надмірними переживаннями, чутливістю
та максималізмом.
1903 року Д. Николишин, будучи дев’ятнадцятирічним юнаком, знайомиться з
майбутньою дружиною – Наталею Молодіївною. Образ коханої стає
наскрізним. Їй присвячено у збірці більше півтори десятка поезій, а
більша половина всієї лірики «Хвилин» – їхньому коханню. Про те, як
складалися відносини з Наталею, можна прослідкувати за художньою правдою
поезій. Відтак провідною стає тема розлуки і нерозділеного кохання
(«Тебе знову нема», «Ти забула про мене, дівчино…», «Дівчино, в погану
годину…» та ін.). У вірші з присвятою «Наталі М.», написаному восени
1905 року, згадується про приїзд коханої, але біль, що висмоктав з серця
ніжні почуття, не дає втіхи від її повернення:
Ой не в добрий час, моя подруго,
Повернула ти з чужого краю
І під осінь кличеш свого друга
На квітчасті береги рукою
Вже повіяли ті квіти пахучі,
Що ясніли чаром та красою;
Їх Малина скидала до кручі,
А води забрала із собою… [ 43, 17-18].
Продовження теми кохання знайдемо і в наступних циклах. 1911 року Д.
Николишин одружився з Наталею Молодіївною, тому цикли поезій 1910 року
під назвою «Придавлені згуки» (початкова назва «Наталя») автор присвячує
дружині повністю. Тут уже є впевненість у завтрашньому дні,
опоетизування перших зустрічей, спогади з усмішкою на устах. Вагання ще
не дають спокою, але тепер він їх відкидає:
Глузлива зграя спогадів і снів
Мов гайвороння наді мною кряче,
Тушить тужливий згук нових піснів,
На душу думи наклика ледачі… [ 43, 35].
Пам’яті матері поет присвячує поезію «Сон», де знову звучить філософське
запитання-докір, чому так рано він втратив її і хто вона була:
«… І страшно на душі зробилося мені
І виплило із уст моїх питання: «Хто ви?»
У відповідь на се почув слова дивні
Я та, що привела тебе на світ з любови…
… І враз я зрозумів цілу вагу тих слів
В душі озвалося тривожне: сиротина…
Тим словом хтось чужий мене раз пожалів
І від тоді я чув його вже щогодини» [ 43, 39 ].
У третьому розділі збірки – «Серед плеса» – знайдемо багато художніх
інтерпретацій фольклорних сюжетів із опоетизуванням природи та
філософськими роздумами («Покучерявилась земля», «Весно, вже пора
надходить…»).
Четвертий розділ під назвою «Червоний шлях» має відмінне від загальної
картини лірики звучання. Тут зібрано поезії з яскравим
громадсько-патріотичним звучанням («Тарасови», «Цар на суді», «Гураґан
занімів: не гримить…» та ін.). Присутні тут також ноти інтимної
лірики.
Загалом же романтизм Д. Николишина нетиповий для ХХ ст., бо забагато в
ньому, сказати б, фольклору та інтимності. Поет лише зрідка вдається у
філософські роздуми, нівелює також модерними стильовими прийомами для
створення образу коханої. Його поезії перейняті надмірним ліризмом,
притаманним швидше традиціям романтиків початку ХІХ ст. У його поезії
присутні психолого-особистісні тенденції В. Забіли та Є. Гре-бінки, є і
гіперболізоване болісне сприйняття життя, властиве М. Усти-яновичу. Але
разом з тим в поезії знайдено і той оптимізм, бажання руху вперед, що
виявлялось в тенденціях класиків кінця ХХ століття. Отож, не можна
розглядати «Хвилини» лише як перші , несміливі проби пера. Збірка дуже
біографічна, але й філософія у ній глибинна, і стиль витримано
бездоганно.
Збірка сонетів «Світанки й сутінки» побачила світ 1936 року у
львівському видавництві «Ізмарагд». Створена вона під впливом спогадів,
тому основною рисою її ідейного звучання вважаємо ретроспективність.
Написана в рідному селі Іванків ще 1934 року, має присвяту «Дорогим
тіням Батька й Матері».
Крізь призму загальної ідей збірки провідною стає тема таємниці смерті.
Таким є зокрема перший вірш. Несподівана телеграма з оповісткою про
смерть батька наштовхує на роздуми:
О не глибинна таємниця смерти!
Жаль рідні тобі вдалося стерти –
І впала вістка болем як стріла… [41, 7]
Батько як «актор зламаний, струджений, що довго в грі державсь». А тепер
їм доведеться зустрітись десь «за межами добра і зла».
У білий день Тебе таємна Ніч
Взяла в обійми тугі, неласкаві
Й поклала край життя поважній справі
Яка це дивна, хоч і проста річ! [41, 11].
Цікавим є вірш «Ти мав для мене ще останнє слово», в якому Д. Нико-лишин
назавжди прощається з батьком і змирюється з тим, що батькова таємниця
навіки відійде з ним у небуття: «і я вже більше не дійду до основ тієї
тайни, що тебе боліла…»
Автор опоетизовує своє дитинство, коли пішов до школи, малює правдиві
моменти, як «міські хлопчиська – влізливі нечоси – вже селюха відкрити
встигли в ньому й давай зганять собі на нім оскому…». Минули роки, а та
пора нагадує: «Душа моя ще боса». Опоетизовується тут і рідне село:
розлогі краєвиди постають в образі колиски природи для юної творчої
душі. Адже згодом будуть нові таємниці великого міста, і яка невловима
радість, коли знову:
Я йду. Село мов гай: густе, зелене
Всміхається привітливо до мене
І канву літ дитячих розгорта…[41, 11]
Босоноге дитинство, перші дитячі образи, перші суперечливі думки – все
це відгукується усмішкою – не болем. Тут провідним стає образ батька,
роль якого у формуванні тонкої натури, творчого світогляду та
загальнолюдської чистоти Д. Николишина була очевидна.
Далі поет переводить перо на ноту спогадів, і перед читачем – штрихи
образу незабутньої матері. Син наче прийшов на гріб, а там «Христа нема…
Лише в ногах черешня»:
«Хто ти була матусю невідома?
Що ти несла у серці в сірий світ?»
Такими риторико-філософськими запитаннями письменник намагається знайти
ту грань життя і смерті, добра і зла. Автор пробує осмислити сенс
власного буття: «клубком питань даремними і досі б’юся… Ровесниця твоя –
стара бабуся не вміє в цьому помогти мені…» [ 41, 21].
TH
?J
J
L
N
P
?
?
?
?
†
?
?
?
E
E
I
fIfRgooooooooooooooooooooooooeee
&
F
dh@&a$
&
F
?h®?·oeoeoeoeeeeeaoeoeoeoeoeoeoeoeoeOeeeee
dh@&a$
^
oooooooooeTHTHTHTHTHTHTHTHTHooTHTHTHTH
`„A
ooccccccccccooooocccocccco
`„A
Отже, ретроспективний характер поезій дозволяє відтворити правдиву
картину дитинства письменника. Опоетизування і наповнення минулого
ностальгійними інтонаціями робить ближчим до нас і самого Д. Николишина.
В. Качкан розцінює це як спробу перевести поетичний магнетизм слова на
свою сутність, намагання осмислити сенс свого буття, свої проблеми.
Збірка «Світанки і сутінки» є цінним матеріалом для біографів Д.
Нико-лишина, адже в ній письменник змальовує численні пам’ятні моменти
із власного життя.
Збірка сонетів «Поминальна (Листопадна) симфонія» вперше побачила світ
1941 року в коломийській друкарні «Воля Покуття». Тут зібрано низку
віршів-панахид за померлими листопада-січня 1918 року. Серед них
рясніють лиця гімназистів, що віддали свою молодість у нищівному бою під
Крутами, а також герої Базару.
Ці сонети мають свою історію. Ще 1937 року видавництво «Смолоскип»
здійснило їх перше видання під назвою «Листопадова симфонія», але
польське Городське староство у Львові сконфіскувало збірку, а окружний
суд затвердив конфіскату, мотивуючи тим, що «книга має на меті через
пропаганду українських націоналістичних сепаратистських кличів закликати
до державної зради чи пак похваляти цей злочин». Але на розгляді справи
11 січня 1938 року суд не визнав «знамен» такого злочину і відхилив
конфіскату. Та прокуратор не згодився із таким рішенням, і збірку було
затримано.
30 січня на сторінках газети «Діло» на цю збірку виходить рецензія, в
якій сказано: «Всі сонети витримано у строго класичній формі; автор дуже
дбайливо стежить за мовою, не зловживає наголосами ні ліцензіями,
пам’ятає про те, що остання строфа повинна кінчатися рефлексією…» – і
далі: «Не один сонет міг би стати добрим текстом для декламації на
ріжних патріо-тичних святах»[38 ,3].
Отож, в поетичній творчості Д. Николишин визначився передусім як лірик.
Нового звучання набула остання збірка письменника – «Поминальна
(Листопадна) симфонія», де представлено вірші громадсько-патріотичного
звучання.Розділ III. Драматургія письменника
Д. Николишин має значний драматургічний набуток: драми (драматичні
картини, біблійні драми), комедії, трагедії та інтерпретації античних
сюжетів.
Дебютував він 1908 року драмою «Розладдє», будучи ще студентом
Чернівецького університету. У 4-х актах цієї п’єси висвітлюється
розладнання подружнього життя гімназійного вчителя Бориса Малиновського
та його дружини Олени, яку він здобув хитрощами та із розрахунку.
Подружжя піддається авантюрам колишнього коханого Олени Ореста і своячки
Бориса Ярини. Невдовзі їхній шлюб дає тріщину, і вони розходяться.
У передмові до п’єси І. Гаврилюк справедливо зауважує, що сама
організація твору дещо суперечить технічним можливостям сцени. Проте
помітним є вміння автора зберегти єдність дії, часу та місця, а також
особливий стиль. Щоправда, були критики – наприклад, М. Євшан – що на
сторінках «Літературно-наукового вісника» негативно відгукнулися на таку
роботу Д. Николишина. Проте драма з успіхом ставилась театрами Галичини
і Буковини, а 1911 р. була відзначена грамотою на конкурсі крайового
виділу у Львові.
1914 р. Д. Николишин засновує в Коломиї власне видавництво «Загальна
книгозбірня». З цього часу його п’єси друкуються систематично: «Маєві
акорди» (1919), «Тайна» (1923), «На вечорницях» (1923), «Артисти»
(1924), «Алькайська строфа» (1927), «Самсон» (1928), «Згідлива сімейка»
(1929), «Мати» (1929), «Королівська казка» (1931), «Ірод Великий»
(1936), «Синя квітка» (1936), «На становищі» (1941). Інші драматичні
твори залишилися у рукописах, між ними цикл «У вирі молодощів», до якого
ввійшло п’ять драм, написаних раніше, що разом творять одну сценічну
картину. Які саме це драми – сказати важко. У «Списі моїх творів» [38,
22-23] Д. Николишин згадує цей цикл, датуючи його 1905-1926 рр., 1945 р.
А серед інших невидрукованих і невідомих нам нині згадує ще «Епамінонд»
(?), «Заквітчане судно» (1938), драму-трилогію «Підводні скелі» (1939),
що була нагороджена на літературному конкурсі Українського видавництва
1942 року, «Холодний острів» (1943), «Борвійні хвилі» (1931). Остання за
спогадами автора, була відзначена на драматичному конкурсі 1937 р.
Невідомими є також такі драми як «На закруті» (?), «Братня колотнеча»,
(1927), «Повінь» (1944), «Поклик крови» чи «Два світи» (1944), «Волошки»
(1944), «Модний паша» (1947). Доля цих творів невідома. Частина з них
зберігається у Львові по вул. Л. Толстого в онука Д. Николишина актора
О.Гринька. Решту розкидано по літературних фондах Коломиї та Львова або
ж втрачено в роки Великої Вітчизняної війни.
Отож майже всі друковані драматичні твори Д. Николишина були видані з
власної ініціативи у власному ж видавництві. Це була вимога часу.
Звичайно ж, явище це «ненормальне», як висловився В. Луговий у статті
«На роботі 25 літ» [24, 82], але тогочасна атмосфера не дуже
сприяла виходу в широкий світ митців із провінцій.
Із зазначених драматичних творів спробуймо детальніше проаналізувати
«Маєві акорди», «Тайну», «На вечорницях» та «На становищі».
«Маєві акорди» (1919) – це картина в трьох діях зі співами і танцями,
присвячена «Високоповажному й дорогому товаришеві Теодорові
Піотровському на спомин спільної служби Богині артистичної горстки
«Народного театру імені Тобілевича в Коломиї». Драма презентує
патріотичну молодь в образі сільського вчителя, який за натхненну працю
став улюбленцем різних поколінь. Це особливо виявляється у фіналі п’єси,
коли вчитель заручився із сільською дівчиною, склав власну пісню, слова
якої «Хто в неволі не бажає жити» кличуть до національного відродження.
Спеціальна масова періодика добрим словом привітала цей твір. Журнал
«Театральне мистецтво» вважало, що «книжка написана талановито, автор
малює життя на селі не по шаблону дотеперішніх п’єс з його злими
сторонами, але таким, як воно в ідеальному значенню повинно бути»[ 19,
210].
А газета «Український голос» зазначала, що ця п’єса представляє
«взаємовідносини між сільською інтелігенцією і селянами, написана вона
цікаво і правдиво, гарною народною мовою … Дуже бажаємо, щоб її (було)
ставлено аматорами по селах, аби поширити цю симпатичну п’єсу між
селянами» [19, 210].
«Тайна» (1923) – трагедія у п’яти діях. Центральним образом п’єси
виступає Стефа – головна героїня і власниця таємниці. Вона нещодавно
одружилася із заможним міщанином Остапом, скорена його чистотою і
повагою до неї. Але до справжніх почуттів ще далеко. Надто ятрить ще
рана попереднього кохання. Молодий маляр Кость змальовував з неї
картину, втіливши вроду Стефи в образі оголеної русалки на фоні
водоспаду. Але згодом маляр кинув тайну її чистого кохання до нього на
людський глум. В день Стефених іменин Кость знову з’являється в її долі
після подорожування Європою. Він хоче ще раз завдати їй болю, принизити
і зламати родинне життя. Останнє йому вдається. Стефа покидає чоловіка
Остапа, який в потрібну хвилину не спромігся ні підтримати, ні зрозуміти
її. А на Костя чекає кривава розплата – в бурях емоцій Стефа вбиває
його.
Тогочасна критика позитивно оцінила таку роботу Дмитра Николишина. Є.
Грицак у газеті «Український голос» підкреслив, що автор «бере тему з
життя нашої інтелігенції… Акція з психологічного становища умотивована
добре, характери дієвих осіб зображені переважно вірно… Особливо цікавою
повинна бути ця драма для нашого жіноцтва, що знайде тут представниць
двох жіночих типів: новомодного і консервативного» [19, 210]. А так,
відгукнувся на трагедію Іван Рибчин на сторінках періодичного видання
«Книжка»: «Концепція трагедій наскрізь оригінальна… Виставити її – це
вельми вдячне завдання для українського театру. Автор зробив своє
якнайкраще». В. Качкан визначив «Тайну» як «своєрідний протест жінки
проти приниження тонкої аури, у яку вона увійшла, зі своїм розумінням
щастя» [19, 210].
Того ж року світ побачила драматична картина в одній дії «На вечорницях»
(1923). На сорока сторінках тексту Д. Николишин зумів заплутати і
розплутати любовний п’ятикутник: Ольга – Денис – Настка – Володимир –
Остап. Настка довго вагалася між двома прихильникам, тримала біля себе
обох, тим самим принижуючи їх. Гордощі не дали Денисові щиро пояснити
свої почуття, а Настці – свої. Тому Денис поспішно заручається з Ольгою.
На вечорницях їм усім випало зустрітися. Якось мова заходить про музику,
і товариство просить Настку заграти на фортепіано, а Дениса – виконати
скрипкову партію. Дівчина починає грати «Надію» – їх спільний твір, ноти
якого Денис спалив по розлученні, але не міг забути. В апогеї гри
скрипаль зумисне зриває струну. Але Настка робить ще одну спробу
повернути коханого: розповідає історію їхнього кохання нареченій Дениса.
Ольга відмовляється від шлюбу, помітивши, що любов до іншої ще не
згасла. Тепер Остап має надію щодо Ольги. Самотнім залишається лише
Володимир.
П’єса цікава з погляду динаміки сюжетної лінії, вміло підібраних
образів, мова акторів колоритна і яскрава. Крім того, вартісність твору,
з нашої точки зору, підсилюється легкістю її постановки. Отож і у творі
малого обсягу Д. Николишин виступив як добрий знавець сцени і мистецтва.
Драматична картина з життя у 3-ох діях під назвою «На становищі» (1941)
написана Д. Николишиним у досить зрілому віці, тут відчувається
досвідчене писемницьке перо. П’єса охоплює кілька сюжетних ліній.
Просвітницька діяльність молодого подружжя вчителів Степана та Насті
викликає вогонь з боку некомпетентного та аморального директора школи, а
також місцевого корчмаря, котрому дуже зменшився прибуток через
організований подружжям атиалкогольний клуб. Згодом їхніми силами в селі
також організовано громадську молочарню, хор і школу для дівчат. Тим
часом директор організовує проти них авантюру, але освітній інспектор в
розмові зі Степаном переконується у протилежному. Унаслідок директора
поспішно відправляють на пенсію, а його місце займає Степан зі своїм
девізом «Не правду я не кажу, а за правду нічого боятись».
Цікаво би було ознайомитись ще із невидрукованою драмою-трилогією
«Марта»(?) – з життя невідомої української письменниці У. Кравченко, в
яке, за характеристикою «увійшла й частина життя великого Каменяра».
Гадаємо, що рукопис драми мусить бути збережений, адже, за словами
письменника, 1942 року її друга частина «Підводні скелі» була
нагороджена на літературному конкурсі «Українського Видавництва». Отож
рукописна спадщина Д. Николишина – широке поле для діяльності
літературознавців.
Говорячи загалом про драматургію Д. Николишина, помітними є
недосконалість у галузі композиційної організації творів, неглибока
обізнаність молодого драматурга з тонкощами театрального мистецтва,
зокрема, з технічними можливостями сцени. І це, безумовно, негативно
відобразилося на перших постановках творів. Мав рацію І. Гаврилюк,
закладаючи драматургові-початківцю «зашироку мотивацію й деяку
незручність у групуванні дієвих осіб». Зате він оцінював уміння автора
зберегти єдність дійства, часу й місця, хвалить за стилістичне
оформлення: «Автор кладе вагу на душевні переживання дієвих осіб та
розкриває їх при помочі зручного діяльогу, який ставить до акторів
чималі вимоги» [ 11. 46].
Правда, були критики, наприклад М. Євшан, що на сторінках
Літературно-наукового вісника зневажливо оцінили драматургію Д.
Нико-лишина. Проте, його драми з успіхом ставилися на сценах театрів
Галичини й Буковини.
Розділ IV. Літературознавча спадщина
Наприкінці XIX – початку XX століття у шевченкознавчій науці з’явилося
чимало нових праць. У відомій монографії О. Кониського під назвою “Тарас
Шевченко-Грушівський” знайдемо детальний розгляд біогафії Кобзаря
починаючи з дослідження його родини і закінчуючи останніми днями
великого письменника. І хоча О. Кониський не ставив своїм завданням
проаналізувти світогляд поета, він усе ж певною мірою характеризує його
суспільно- політичні погляди, використовуючи для цього головним чином
життєписний матеріал і майже не притягуючи творчість.
1955 року в Мюнхені П. Зайцев видав свою грунтовну працю “Життя Тараса
Шевченка”, в якій робить спроби систематизувати попередні досягнення
шевченкознавчої науки і здійснити глибинний аналіз окремих творів
Кобзаря.
Проте ці монографії були занадто загальними щодо літературознавчих
досліджень творчості Т. Шевченка. Відтак такі історичні поеми, як
“Іржавець”, “Здача Дорошенка”, “Чернець” та інші, взагалі залишилися
поза увагою шевченкознавців.
На Західній Україні шевченкознавство розвивалося силами місцевої
інтелігенції, органами “Просвіти” та при навчально-освітніх закладах.
Дуже сучасним виявився підхід Б. Лепкого до вивчення Шевченка. У своїй
одноіменній праці “Тарас Шевченко” дослідник по-новому представляє
читачеві постать Кобзаря: він відмовляється від усталеного сприйняття
цього письменника в якості “геніального селянина”, доводить високий
рівень інтелекту Т. Шевченка.
На Буковині осередком шевченкознавчих студій став гурток в Чернівецькому
університеті під керівництвом професора-славіста Степана
Смаль-Стоцького. Він як мудрий садівник відкрив своїм учням тонкощі
літературознавства, навчив розуміти і любити слово, вслухатися в
звучання кожного поетичного рядка. Відтак багато його студентів самі
стали професорами і сформували власну «оранжерею». Загалом же можна
сказати, що в “Гуртку” панувала дружня атмосфера, відчувається заряд
цікавістю до україністики. Гуртківці винесли зі стін університету не
просто знання філології, не лише уміння правильно і доречно потрактувати
певні аспекти науки, а й (мабуть найголовніше) натхненно працювати,
вірити і служити слову.
Троє гуртківців — Василь Сімович, Дмитро Николишин та Омелян Цісик стали
активними дослідниками творчості Т. Шевченка і відтак видали власні
літературознавчі праці. Д. Николишин ще 1914 року видав свою працю
“Козаччина у Т. Шевченка” та “Історичні поеми Т. Шевченка”. Остання була
перевидана 1921 року. 1925 року у видавництві Д. Николишина виходить
праця О. Цісика “Політичні поеми Т. Шевченка”. В. Сімович 1921 року
видав “Кобзар для народу”, 1940 року — працю під назвою “Тарас Шевченко.
Його життя та творчість”.
Омелян Цісик у своїх “Політичних поемах” (1925) чітко розрізнив
політичні та історичні поеми т. Шевченка. До історичних відніс такі
твори, як “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, а до політичних
“Розрита могила”, “Чигирин”, “Великий льох” та “Суботів”.
О. Цісик досліджує також генезу ідей Т. Шевченка, вивчає історію
написання “Чигирина”, ”Розритої могили” та інших творів. Зокрема,
зазначає, що “Чигирин” написаний Т. Шевченком під впливом розмов з
Осипом Бодянським, який перекладав праці Шафарика. А “Розрита могила”
написана під впливом переживань від поїздки на Україну 1843 року.
Нарешті дослідник доходить справедливого висновку: Т. Шевченко під
тиском питання “Хто винен в руїні України” вдається до звинувачень Б.
Хмельницькому, що допустив злуку України з Москвою. “І вислід з того
такий, що чужинці (жиди, німці) розпаношились на українських землях, а
москалі нівечать до решти Україну, та ще й земляки-перевертні помагають
їм у тій руїнницькій роботі”[ 55, 21]
О. Цісик зумів здійснити глибинний аналіз ідейно-художнього змісту поем
Т. Шевченка, знайти яскраві приклади неприхованого патріотизму
письменника, довести його обізнаність в історії України, заперечивши тим
самим хибний культ Кобзаря в якості старця у тулупі, як його полюбляла
предсталяти радянська наука.
“Всі вважають Поета за свого ідеольога, промовчуючи, очевидячки, всі
його вислови, які не дають ся вбгати в рами партійної програми, а дехто
призадумується над тим, чи не заступити б уже його становища яким новим
генієм, що своєю ідеольогією більше відповідав би інтересам моменту” –
писав О. Цісик у передмові до “Політичних поем Т. Шевченка”[55, 4].
В. Сімович під псевдонімом Верниволя видає свою працю “Тарас Шевченко.
Його життя та творчість”(1940). У передмові до “Політичних поем Т.
Шевченка” О. Цісик наводить короткий огляд шевченкознавчих праць того
часу. Про дослідження В. Сімовича говорить так: “Перший, що дав нам
систематично і гарно поясненого “Кобзаря”, се був др. В. Сімович. Одначе
його виданнє призначене для широких верств народу”. О. Цісик має рацію,
адже у своєму дослідженні В. Сімович найбільше апелює до народної думки.
Загалом уся праця виглядає як просвітницька стаття, а не
літературознавча розвідка. Отож В.Сімович своїм “Кобзарем” (1921) та
дещо пізнішою працею “Тарас Шевченко. Його життя та творчість”(1940) мав
на меті дещо наблизити Кобзаря до народу, зробити його життєвішим, більш
зрозумілим для широких верств. Саме тому стиль мови дослідження простий,
проте інформативна наповненість твору на високому рівні. Професору В.
Сімовичу вдалось просто розповісти про геніальне — завдання не з
простих. Ось як кількома словами дослідник визначив значення Т. Шевченка
для розвитку української культури: “Так до Шевченка ніхто ще не писав
на Україні ні про кривду народну, ні ніхто не змальовував так гарно
минуле України, ні не жалував за її колишньою славою, ні не плакав так
над тим. що тодішні люди нічого вже не знали про славну давнину, а
мовчки робили свою тяжку роботу…”
Дуже цінною для шевченкознавства є праця професора С. Смаль-Стоцького
“Т. Шевченко. Інтерпретації” (1934). Тут грунтовно викладені основні
засади тогочасного шевченкознавства, проаналізовано десятки джерел і
праць про Т. Шевченка, здійснено детальний ідейно-тематичний аналіз
творчості письменника, наведено безліч фактів історії для підтвердження
власних міркувань. С. Смаль-Стоцький дуже широко охопив творчий шлях Т.
Шевченка, зумів у праці на неповних 240 сторінок викласти свої
десятилітні дослідження у цій галузі.
Аналізуючи історичні поеми Т. Шевченка професор С. Смаль-Стоцький
вдається до дискутування з ідеями В. Щурата, С. Єфремова, В.
Антоновича, П. Куліша, П. Тихоновського, І. Огоновського, Б.
Навроцького та ін. Наводить до прикладу також і цитати з праць своїх
учнів: Д. Нико-лишина, В. Сімовича та О. Цісика. С. Смаль-Стоцький був
не згідний із певними ідеями С. Єфремова. “В наших дослідників історії
літератури настала мода шукати впливів. Ця “впливологія” йде так далеко,
що трохи не в кожному слові Шевченка добачають чужі впливи”[ 52, 35].
Центральною темою в дослідженнях С. Смаль-Стоцького стає ідея
самостійності України в творчості Т. Шевченка: “ У Шевченка ніхто не
знайде ні одного слова якихнебудь федерацій чи союзних міркувань.
Навпаки . Він усіляку злуку україни з Московщиною уважав за найбільшу
недолю, за найбільше нещастя України, за джерело її фізичного,
духовного, культурного й морального занепаду…”
Студіювання Шевченкової спадщини для Д. Николишина почалося ще 1906
року, коли він став студентом Чернівецького університету. Відвідуючи
шевченкознавчі студії під керівництвом професора С. Смаль-Стоцького,
Д.Николишин ближче потоваришував з О. Цісиком та В. Сімовичем.
Перша шевченкознавча праця під назвою “Козаччина у Т. Шевченка” вийшла
у світ 1914 року. На жаль, досі не знайдено ані її рукопису, ані
друкованого варіанта.
Того ж 1914 року вийшли “Історичні поеми Т. Шевченка”. 1921 року ця
книга була перевидана у “Загальній Книгозбірні” — власному
видавництві Д. Николишина. Праця мала великий вплив на тогочасне
літературознавство. У пресі були різні відгуки на таку роботу Д.
Николишина. Більшість науково-публіцистичних видань містила схвальні
рецензії на ці дослідження. У газеті “Діло” за 27 лютого 1914 року
зазначалося, що праця Д. Николишина гідна особливої уваги. “Ся книга
написана з потрібним знанням, отже, й досі дає читачеві, особливо нашій
молодіжи, позитивне знаннє намість кілька загальних, а то й пустих
фраз, якими нераз послуговуються, говорячи про Україну, її любов і про
Шевченка…”[ 19, 213]
С. Смаль-Стоцький високо оцінив дослідження Д. Николишина. Він ставить
його ім’я в один рівень з В. Антоновичем та В. Щуратом. Особливо
відзначає наукове підгрунтя пояснень Д. Николишина історичних поем
Т. Шевченка[50, 34-40].
В. Сімович у спогадах про університетський “Гурток” пише: “Із
українського семінара професора Стоцького вийшов і Д. Николишин, що,
скінчивши університет, покинув Буковину й перенісся до Коломиї. Але ж і
він не позбувся “інтерпретаторської жилки”, винесеної з Чернівців. У
своїй “Загальній Книгозбірні” він, мабуть, перший із нас видав історичні
поеми Шевченка з дуже гарними поясненнями. Чи була спроба закласти і в
Коломиї “Гурток”, мені не відомо. Але коли 1921 року я в Коломиї
зустрівся в домі Николишина з Цісиком, дуже діяльним членом
кіцманського “Гуртка”, з дискусії, що почалася з приводу мого видання
“Кобзаря” для народу, я набрав вражіння, що і в Коломиї йде дуже жвавий
обмін думок у справі розуміння Шевченкових творів, і то між учителями,
колишніми чернівецькими студентами”[47, 80-81]
І справді, в Коломиї студіювання Шевченкових творів набрало розмаху
саме на початку XX століття. Місцеві “Просвіти” щороку організовували
Шевченківські свята, де лунали доповіді про життя і творчість Кобзаря,
декламувалися поезії, інсценізувалися драми Т. Шевченка, співалися
народні пісні. На одному з таких свят 1929 року Д. Николишин виголосив
промову під назвою “Пророк і ми”, текст якої був вміщений на сторінках
місцевої газети (?), а згодом видрукований окремою брошурою.
У передмові до “Історичних поем Т. Шевченка” Д. Николишин окреслює
роль і значення Шевченкових творів, а також вводить читача в історичну
епоху сучасності поета.
До історичних творів Д. Николишин зараховує такі поеми Т. Шев-ченка,
як “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Здача Дорошенка”, “Іржавець”, “Чернець”
та “Швачка”.
Досліджуючи історичне підґрунтя поеми Т. Шевченка «Іван Підкова»,
Д. Николишин зазначає, що вибір імені головного героя не випадковий і не
помилковий, як про це говорили деякі вчені (В. Щурат, В. Сімович).
Багато дослідників цієї поеми співвідносять персонажа Івана Підкову з
історичною постаттю Павлом Підковою, але така тотожність є хибною,
зважаючи на історичну правду та хронологію, адже Павло Підкова не брав
участі в морських походах на Царгород. Д. Николишин співвідносить ім’я
персонажа із узагальненим образом сильного та мужнього запорожця, який
міг руками зламати підкову. Отож, постать Івана Підкови швидше не
історична, а алегорична, створена штучно для кращого змалювання
історичних подій.
Інші дослідники (І.Огоновський, В. Щурат, П. Куліш) також зійшлися на
думці, що на Т. Шевченка не можна дивитися як на історика, адже
залишається не з’ясованим і сам факт такого походу.
Д. Николишин, на відміну від П. Куліша та І. Огоновського, вважає поему
«Іван Підкова» завершеною і повною. Зазначає також, що «простота стилю,
бистра обсервація і чисто малярська промисловість роблять поему справді
епічним стихотвором»[54, 36]
Високо оцінює Д. Николишин також «Гамалію» Т. Шевченка. Досліджуючи
стиль та композицію поеми, науковець приходить до висновку змістову та
ідейну схожість поем «Гамалія» та «Іван Підкова», говорить навіть про
певне доповнення однієї поеми іншою.
Найперше літературознавець звертає увагу на історичне підґрунтя твору.
Для доказу відповідності художньої правди історичній Д. Николишин
використовує свідчення турецького історика про напади козаків на
турецькі прибережні міста. Також автор статті робить спробу встановити
реальну історичну постать головного героя. Тому він звертається до
«Історії Русов» і з’ясовує, що в історії козаччини тричі зринало ім’я
Гамалії, але воно жодним чином не мало місця в морських походах козаків
на турків. Тому Д. Нико-лишин робить справедливий висновок, що ім’я
«Гамалія» – це лише криптонім для назви головного героя, а сам герой
найбільше співвідноситься із гетьманом Петром Сагайдачним. Для доказу
такої думки Д. Николишин зіставляє історичні факти поеми зі свідченнями
про морські походи П. Са-гайдачного на Кафу та Царгород.
Варто також відзначити, що дослідник зумів детально вивчити композицію
та структуру поеми «Гамалія». Так, він виділяє 5 частин:
Козаки в неволі плачуть-співають, а їхній жаль переносять води Босфору,
Чорного моря і Дніпра на Січ (1 – 27 рядок).
Запорожці почули тужливий спів братів-невольників і рушили їх визволяти
(28 – 57 рядок).
Мирного сну Візантії не перебиває рев неспокійного моря. Тим часом
бранці моляться в склепу, щоб часом не довелося їм пропасти на чужині, в
неволі (58 – 82 рядок).
Їхню молитву перебиває боєвий голос Гамалії, що саме напав на скотарську
фортецю. Козаки розбивають мури тюрми, визволяють побратимів і
повертаються додому (82 -137 рядок).
На зворотньому шляху запорожці співають щойно складену пісню на честь
Гамалії. Мимо догідного вітру Візантія не вислала човнів навздогін
козакам. Поки зійшло сонце, сховалися запорожці за «живії гори їхнього
моря». [ 54, 40]
Вдається також Д. Николишин до характеристики змалювання персонажів
поеми, відзначає вдале представлення образів козаків-невільників.
Також науковець прослідковує частоту зміни ритму. «Загалом в цій поемі,
– пише Д. Николишин, – довгій, на 186 рядків, змінюється ритм аж 15
разів!» [54, 40]
Вдало підмітив дослідник і особливість оповіді Т. Шевченка в цій поемі.
Відзначив, що розповідь ведеться з «епічним спокоєм, не висуваючи надто
свого «я»[54. 40]. Помітив Д. Николишин і вплив на творчість Шевченка
народної пісні, нарахувавши у «Гамалії» аж три пісні. Першу зіставив із
народною піснею про епоху Руїни Січі «Ой полети, галко, ой полети,
чорна…», яка ритмом лягла в основу «невільницьких псалмів». Друга ж, на
думку вченого, написана так званим шумковим ритмом, а третя –
коломийковим. «Обі вони наскрізь оригінальні, але вже за формою
підходять під лад народних пісень.» [54, 42]
Ще одну історичну поему Т. Шевченка Д. Николишин вплітає у вінок із
твором «Іван Підкова» – це «Тарасова ніч».
«В сій поемі зобразив нам поет економічні, політичні, релігійні і
національні причини перших козацьких повстань. – зазначає Д. Николишин.
– Але тут згадка кобзаря про мертві могили, ті поодинокі свідки
колишньої слави й сили народу, засмутили молодих слухачів і витиснули їм
з очей сльози» [54, 43-44].
Спираючись на згадану вже «Історію Русов» автор статті-розвідки робить
справедливий висновок відповідності між художньою та історичною правдою
у зображенні повстання козаків під проводом Тараса Трясила проти
польської шляхти. Цей бій отримав назву Переяславська битва (1630 р.).
Погром був страшенний: лише панів тоді загинуло три сотки. Згаданий у
поемі Конецьпольський справді здався і пішов до козаків на переговори.
Фабулу поеми формує розповідь сліпця-кобзаря про те, як «москалі, орда,
ляхи бились з козаками». Вкладаючи ціле оповідання в уста старого
кобзаря, поет вказує на велике дидактичне значення кобзарства.
Також Д. Николишин аналізує ритміку поеми і констатує, що «Тарасова ніч»
майже вся написана 14-складовим віршем, тільки в кінці переходить у
шумковий ритм.
Вірш Т. Шевченка «У неділеньку, у святую», Д. Николишин друкує у своїх
«Історичних поемах» під назвою «Вибір гетьмана» і визначає як поему.
Крім того дослідник, констатуючи історію козаччини XVII століття
доходить висновку, що у своєму творі Т. Шевченко припускається великої
помилки. Адже насправді ніякої згоди між Григорієм (не Іваном) Лободою
та Павлом Наливайком не було. Більше того, вони злучилися на певний час
лише для проведення спільних бойових операцій. Дискусію викликає в
істориків кінець цієї історії. В «Історії Русов» говориться про спалення
і Лободи, і Наливайка. Бантиш Каменський стоїть на тім, що ці старшини
померли в муках у Варшаві.
Помилку Т. Шевченка легко виправдати, звернувши увагу на рік написання
твору – 1848 – це другий рік заслання поета, коли він не мав доступу
жодних історичних джерел. Проте сам процес вибору козаками гетьмана
зображено вірно. Щось подібе мало місце аж у 1630 році, коли злучилися
Павлюк і Томиленко.
Автор розвідки також зазначає, що вірш написано «неправильним ритмом та
римою», але хвалить талант Т. Шевченка з повагою розповідати про часи
козаччини.
Досліджуючи поему «Іржавець», яку Т. Шевченко написав в Орську 1847
року, Д. Николишин зазначає, що основа твору історично відображена
вірно. Також автор розвідки досліджує народні пісні про руйнування Січі
1709 року, які представлені в творі.
У поемі «Чернець» Т. Шевченко описав прощання Семена Палія із світським
життям і його відхід у Межигородський монастир. І знову письменник
допускається відступу від історичної правди. Адже в історичних джерелах
констатується факт смерті Палія охотничим полковником через рік після
Полтавськоі битви. Проте у творі чітко і яскраво зображено вдачу
головного героя. Помилку ж можна пояснити тим, що за життя Семен Палій
був «богоугодним чоловіком» – будував церкви, щедро жертвував на
монастирі. Замилування образом головного героя для Т. Шевченка – за
словами Д. Николишина – почалося ще 1844 року. Тоді Т. Шевченко готував
другий випуск альбому «Живописна Україна», де планував помістити картину
Семена Палія під назвою «Семен Палій у Сибірі». Цікавість перемогла
після знайомства Т. Шевченка з П. Кулішем та захопленням «Чорною радою»,
а особливо сценою, де старий козак іде доживати віку в монастирі.
Напевно, саме це підштовхнуло письменника відхилитись від історії.
Праця Д. Николишина “Історичні поеми Т. Шевченка” має велике значення
для розвитку шевченкознавства XX століття. Дослідник зумів детально
проаналізувати ці поеми. Використовуючи факти історії, Д. Нико-лишин
робить висновок, що для Т. Шевченка важливим є не сама хронологія
подій, а швидше їх суть і наслідки для України.
Висновки
Народився письменник, перекладач, педагог і громадський діяч Дмитро
Николишин (1884-1950) у с. Іванків на Тернопільщині 28 жовтня 1884 року.
Початкову освіту здобував у рідному селі. Уже там брав активну участь у
місцевій “Просвіті”. Згодом Коломийська вища гімназія приймає до своїх
освітянських лав. А 1906р. майбутній письменник обирає собі за alma
mater Чернівецький університет, присвячує себе студіям з української
мови та літератури при філософському факультеті. 1903 року дебютував як
поет у газеті “Буковина”. Чернівецький період життя Д. Николишина
позначився також знайомствами із С. Смаль-Соцьким, В. Сімовичем, О.
Цісиком та іншими талановитими філологами.
Обов’язкові студії в університеті закінчилися навесні 1910 р., і тієї ж
осені почалася педагогічна діяльність Д. Николишина. З 1911 р. працює в
Коломийській гімназії викладачем української мови та літератури.
1914 року письменник заснував власне видавництво “Загальна книгозбірня”:
до вересня 1941 року тут вийшло майже 30 книг: 14 – власних творів, 7 –
Уляни Кравченко, решта – інших авторів (С. Людкевича, М. Роздольського,
О. Цісика, Ю. Шкрумеляка, П. Франка).
Творчість Д. Николишина репрезентується найперше в поезії. 1919 року
виходить перша збірка лірики під назвою “Хвилини”, що містить переважно
ранні проби пера, сповнені інтимних переживань, мелодійністю вислову і
тяжінням до фольклору. Наступними роботами в поезії стали збірки
“Розвіяне щастя” та ”Новорічна казка” (1922). А у книгах сонетів
“Світанки і сутінки” й “Поминальна (листопадна) симфонія“ письменник, за
словами В Качана, сягнув “вищої школи поетичної майстерності“ [1, 206].
У 1920-1930 роках Д .Николишин активно займається перекладами з
латинської, старогрецької, німецької, французької: перекладає твори
К. Салюстія-Кріпса “Змова в Каталіні” (1919), “Промова проти Филипа
Македонського” (1923), Овідія “Переміни” (1927), Ж. Б. Мольєра “Витівки
Сканина” (1933). Ці роботи здобули схвальні відгуки критиків.
Як драматург дебютував 1912 року драмою “Розладдє”. Іншими помітними
роботами в цій царині стали п’єси “Маєві акорди” (1919), “На вечорницях”
(1923), “Артисти” (1924), “Алькайська строфа” (1927), “Самсон” (1928),
“Мати” (1929), “Королівська казка” (1931), “Ірод Великий” (1936), “Синя
квітка” (1936), “На становищі” (1941), присвячені, зокрема,
переосмиленню біблійної тематики, античних сюжетів, буттю творчої
інтелігенції.
У час Другої світової війни родина Николишиних змушена була евакуювати
до Німеччини, звідки повернулася до Львова 26 червня 1946 року. Відтоді
Д. Николишин викладає іноземні мови в Медичному, згодом в Педагогічному
інститутах. Та не довго довелось йому відвідувати професорські зали. 10
грудня 1950 був заарештований за звинуваченням в українському
буржуазному націоналізмі. Без будь-яких пояснень родичам запроторений до
в’язниці. За словами доньки Оксани Николишин-Грищенко, її батько був
закатований ще 14 грудня 1950 р.
Д. Николишин залишиться на шпальтах історії української літератури,
культури як поет і драматург, літературознавець і критик, як
перекладач-політолог, педагог, видавець, редактор, урешті, як
невгамовний громадський діяч, що брався за всіляку справу на потребу
часу.
Д. Лукіянович стверджував, що Д. Николишина характеризує деяка
“універсальність та брак зосередження на якісь одній ділянці чи жанрові.
Це останнє, – на думку вченого, – пошкодило до деякої міри
письменникові, розпорошивши його творчу силу”. Доробок його значний, і
це не дає нам права залишати ім’я Д. Николишина у минулому столітті.
У нашій праці ми намагались дослідити життєвий шлях Дмитра Николишина,
розглянути його творчість якомога об’єктивніше, окреслити значення його
творчості цього письменника для української літератури XX століття.
Проте залишилось чимало нез’ясованих фактів у біографії та творчості
письменника. Зокрема, вартує детальнішого вивчення драматургія Дмитра
Николишина, адже тут представлено твори різного ідейно-тематичного
змісту, а загалом їх налічується аж 35 одиниць. Ще багато нового можна
віднайти, досліджуючи поетичну творчість Д. Николишина, зокрема збірку
«Поминальна (листопадова) симфонія». Не дослідженими є для нас твори
письменника, що залишаються у машинописному варіанті, а це понад 20
творів.
Таким чином, поет, драматург, літературознавець і мовознавець,
перекладач, громадсько-культурний діяч, Д. Николишин був яскравим
представником української творчої інтелігенції першої половини XX
століття. Його продуктивна діяльність, трагічна доля своєрідно
віддзеркалювала долю цілого покоління. Точніше, без внеску Д. Николишина
в загальнонародну скарбницю здобутки цього покоління сьогодні вже
неможливо уявити.
Список використаної літератури
Васильчук М. Письменство на Коломийщині. – Коломия, 1993. – 102 с.
Васильчук М. П’ять імен. Діячі української культури на Коломийщині. –
Коломия: Плин, 1995. – С. 17-23.
Васильчук М. Силуети. Коломиєзнавчі тексти. – Коломия: Вік, 2006. – С.
72-76.
Васильчук М. М. Коломийський азбуковник. Друкарство, журналістика,
література 1939-1999 рр. Бібліографічний словник. – Коломия: Вільний
голос, 2000.
Верниволя В. Тарас Шевченко . Його життя і творчість. – Краків, 1940. –
45с.
Вічний як народ. Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка. – К.: Либідь,
1998. – С. 229-244.
Волощук В. Коломийська гімназія. – Коломия, 1997.
Дзюба І. Тарас Шевченко. – К.: Альтернативи, 2005. – С. 158-209,
364-436.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ
– ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 574с.
Дзюба І. Тарас Шевченко. – Київ: Альтернативи, 2005. – с. 158-209,
364-436.
Гаврилюк І. Передмова / Николишин Д. Самсон. Біблійна драма в п’яти
діях. – Коломия, 1928. – 40 с.
Дмитро Николишин. З нагоди 40-річчя письменницької та громадської
праці//(Воля Покуття)[матеріали з фондів Музею історії м. Коломиї]
Дмитро Николишин. Суцільний погляд на історичні поеми Шевченка// Вільний
голос, 1993. – №25.- С. 2.
Енциклопедія українознавства. Словникова частина/ за редакцією
Кубійовича В. – Львів, 1996. – С.1605-1999
Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. (Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, 1955) К.:
Обереги, 1994. – 453с.
Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. (Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, 1955) К.:
Обереги, 2004. – 477с.
Зеров М. Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка (нариси
з новітнього українського письменства) – Дрогобич: Відродження, 2007. –
С.153-170.
Йому дякував сам Стефаник // Вісник Коломиї. – 1997. – №31.– С. 4.
Качкан В. А до праці ніколи не зраджувався/ Качкан В. Хай святиться ім’я
твоє. Українознавство та пресологія ХІХ – ХХ ст. Книга третя. – Львів:
Фенікс, 1998. – С.206-220.
Коли та які історичні поеми написав Шевченко// Вільний голос. – 1992. –
№35.
Коломия й Коломийщина. Збірник споминів та статей про недавнє минуле. –
Філадельфія, 1988.
Кониський О. Тарас Шевченко. – Хроніка його життя. – К.: Дніпро, 1991. –
702с.
Лепкий Б. Життєпис Тараса Шевченка. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004.
– 214 с.
Луговий В. На роботі 25 літ// Західна Україна. – 1929. – №2-3. –
С.82-84.
Лукіянович Д. Дмитро Николишин. Літературна силюета// Краківські вісті.
[1937-1939] – Ч.290. – С. 3.-5.
Мороз О.Н. Етюди про сонет. (До питання про традиції і новатроство в
розвитку сонета). К.: Дніпро, 1973. – 111с.
Над Прутом у лузі. – Торонто: Срібна сурма, 1962.
Неділько П.Я. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К.: Радянська школа,
1988. – 246с.
Николишин Д. Андрій Чайковський. Ювілейний реферат. – Коломия, 1929. –
31 с.
Николишин Д. Автобіографія. Машинопис. – [1944-1947]
Николишин Д. Із Красноїлі в Буркут// Коломийські вісті, – 1927. – №
11-13. – С. 2-3.
Николишин Д. Ірод Великий. Історична драма. – Коломия, 1936.
Николишин Д. Мати. – Коломия, 1929. – 32с.
Николишин Д. Моя біографія// Літопис Коломийський. – 1991. – Ч. 2. – С.
8-10.
Николишин Д. На вечорницях. – Коломия: Дрібна книгозбірня, 1923. – 40 с.
Николишин Д. Недостачі української писемницької мови з граматичним
додатком. – Коломия, 1923. – 146 с.
Николишин Д. Поминальна (листопадова) симфонія. Сонети. – Коломия: Воля
Покуття. 1944. – 22 с.
Николишин Д. Поминальна (листопадова) симфонія. Сонети. – Коломия.
Видання третє, 1993.
Николишин Д. Розладдє. Драма в чотирьох діях. – Коломия, 1927. –
124 с.
Николишин Д. Самсон. – Коломия: Дружність, 1928. – 40 с.
Николишин Д. Світанки й сутінки. – Львів: Ізмарагд, 1936. – 40 с.
Николишин Д. Тайна. Трагедія у 5-ти діях, – Коломия. 1923. – 25 с.
Николишин Д. Хвилини. Поезії. – Коломия, 1919. – 76 с.
Овідієві переміни (метаморфози). З латинської мови перевіршував
Д. Николишин. Т. 1. – Коломия, 1927. 48с.
Огоновський І. Николишин Дмитро// Український вісник. – 1921. – Ч. 48. –
С.4-5.
Панчишин Д. Суспільний погляд на історичні поеми Шевченка// Вільний
голос. – 1993. – № 2-5.
Романків Д. До 110-річчя від дня народження Дмитра Николишин// Вісник
Коломиї. – 1999. – Ч. 59.
Романюк М. М., Глушко М. В. Українські часописи Коломиї 1865 – 1994 рр.
– Львів, 1996.
Сімович В. Літературознавство. Культура. Т.2. – Чернівці: Книги ХXІ. –
С. 80-81.
Сімович В. Тарас Шевченко. Його життя і творчість. – Краків, 1940. – 45
с.
Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь// Культурно-історичний образок. –
Чернівці: З друкарні товариства «Руська Рада», 1897. – 295 с.
Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. – Варшава, 1934. –
236 с.
Статті з історії культури й освіти на Коломийщині. – Івано-Франківськ,
Коломия. – № 1. – С. 16-19.
Тарас Шевченко. Історичні поеми /Пояснив Дмитро Николишин. Друге,
доповнене видання. – Коломия, 1921.
Тарас Шевченко. Історичні поеми/ Пояснив Омелян Цісик. – Коломия, 1925.-
240 с.
Тарас Шевченко. Історичні поеми. З поясненнями Д. Николишина. –
Коломия, 1914. – 87 с.
Чернівецький університет. Сторінки історії 1875-1995. – Чернівці: Рута.
1995. С. 3-35.
Штикайло Д. Вечір Дмитра Николишин. Літературно-мистецький клуб// [?]. –
Львів, 1942. – С. 6.
Дмитро Николишин у таборі військовополонених.
Гартмансдорф. Фото 1946 р.
З фонду Музею історії міста Коломиї. Дмитро Николишин з театральною
трупою театру ім.Тобілевича на презентації драми «Розладдя»
Дмитро Николишин та Денис Лукіянович
PAGE
PAGE 52
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
