.

Дискурс ірраціоналізму в повісті Ольги Кобилянської „Земля” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2104
Скачать документ

Дискурс ірраціоналізму в повісті Ольги Кобилянської „Земля”

Кінець XIX – початок XX століття – доба радикальних змін у політиці,
економіці, соціальній сфері багатьох країн, а також глибоких зрушень у
духовному житті Європи. Це кризова доба, позначена символом сонця, що
заходить, час, коли суспільство занурювалося в сутінки, темряву,
відчувало страх перед майбутнім і невизначеність. Мистецьким вираженням
перехідної духовної ситуації став ранній модернізм, забарвлений
декадентським умонастроєм. Ранньомодерністська література послідовно
відштовхувалася від міметичної поетики, характерної для реалізму та
натуралізму, шукаючи нових художніх способів зображення світу і
осмислення людського буття. С.Павличко зазначає, що нове мистецтво «було
засадничо неміметичним», «.наративні й логічні моделі поезії змінилися
сугестивними, амбівалентними образами й символами. традиційні наративні
структури й причинно-наслідкові моделі оповіді у прозі відступили перед
зображенням хаотичної й проблематичної природи суб’єктивного досвіду.»
[6, 16] Відповідно, активізувалися естетичні засади романтизму, що,
будучи оновленими і збагаченими новим мистецьким досвідом, науковим
пізнанням людини, оформилися в неоромантичний стиль. Як наголошує
Т.Гундорова, «неоромантичний стиль… реалізує універсальний художній
синкретизм, проголошений свого часу

романтизмом» [2, 171].

Художні зрушення відчувалися і в українському письменстві зламу століть,
точилася постійна дискусія про шляхи розвитку вітчизняної літератури,
про природу «нової краси». Неоромантичні тенденції позначають творчість
таких самобутніх письменників, як Леся Українка (яка, до того ж,
виступила і теоретиком «новоромантизму»), О.Олесь,
поети-«молодомузівці», М.Вороний, О.Кобилянська. Їхні художні пошуки
засвідчують органічну єдність українського літературного процесу із
загальноєвропейським.

Вихована у німецькомовному середовищі та на європейській літературі,
Ольга Кобилянська сповнила її ліризмом, глибоким психологізмом,
пориваннями «ins Blau», еротизмом, передаючи його через символи та
евфемізми, а також ірраціоналізмом. Критики перших її творів (В.Щурат,
Л.Турбацький, М.Грушевський, С.Єфремов у статті „В поисках новой
красоты”, почасти І.Франко) не сприйняли О.Кобилянську як письменницю,
чий творчий метод був би гідним для зображення життя українського
народу. На противагу їм Леся Українка у статті «Малорусские писатели на
Буковине» із захопленням акцентувала саме «європейськість» її творів.
Вона писала: «Самые реальные картины она [Ольга Кобылянська] постоянно
сопровождает лирическими отступлениями, которые напоминают симфонию, где
впечатления пейзажа и движения души сливаются в одну неразделимую
гармонию» [9, 70]. Про велику роль творів Ольги Кобилянської у розвитку
нової української літератури говорив і М.Євшан, акцентуючи увагу на
внесеному нею культурному елементі [3, 205]. С.Павличко назвала Ольгу
Кобилянську «першим психологом в українській прозі», письменницею, що
започаткувала новий етап її розвитку [6, 78].

Однією з визначальних рис неоромантизму є зневага до раціонального,
інтуїтивне пізнання та прагнення до ірраціонального, що відчутно у
творах О.Кобилянської. Можемо говорити про дискурс ірраціоналізму в її
повістях та оповіданнях, пов’язаний із осмисленням ключових онтологічних
питань: «чи життя раціональне, чи воно ірраціональне, непідвладне
людині, яка не здатна контролювати не тільки буття, але й свої власні
вчинки і

почуття» [6, 218].

За науковою дефініцією, ірраціоналізм – це „обмеження або заперечення
можливостей розуму чи те, що має відмінну від нього природу, утвердження
алогічного характеру самого буття” [11, 221]. Його риси тією чи іншою
мірою можна віднайти в більшості творів О.Кобилянської. Це відзначали
П.Филипович, Н.Томашук, М.Євшан, С.Кирилюк, С.Павличко та інші
дослідники творчості письменниці. Ступінь вияву ірраціонального залежить
у першу чергу від об’єкта зображення: змальовуючи психологію селянина,
авторка буквально пересипає твір образами-символами, передчуттями,
замовляннями, містичними елементами, відтворюючи свідомість людини
рустикальної, однак цього практично немає в повістях і оповіданнях про
інтелігенцію.

Повість «Земля», особливо показова щодо дискурсу ірраціоналізму, посідає
особливе місце у прозі О.Кобилянської: за словами Т.Гундорової, твір
«став тим смисловим центром, навколо якого утворювалося актуальне
смислове поле української літератури. В найзагальнішому сенсі, мова йде
про формування такого українського міфу, який би конституював цілісність
нації, культури, індивідуума в новій, модерній епосі ХХ віку» [1, 58].
Повість „Земля” написана на основі реальних подій, що сталися в с.Димка
на Буковині. Варто зауважити, що досить довгий час у вітчизняному
літературознавстві твір розглядався з погляду його гострої соціальної та
морально-етичної проблематики, у той час як елементи містики, розкриття
письменницею глибинних засад соціальної психології відходили в студіях
на другий план. Проте вважаємо, що мистецька оригінальність Ольги
Кобилянської виявляється насамперед у заглибленні вищезазначених проблем
через дискурс ірраціоналізму, занурення в сферу підсвідомого. Отже,
постає актуальна наукова проблема, пов’язана із необхідністю
реінтерпретації класичного твору. Цим зумовлена мета роботи – дослідити
дискурс ірраціоналізму та специфіку його художнього вираження в повісті
О.Кобилянської «Земля».

Містичні елементи розглядаємо як прояви дискурсу ірраціоналізму у творах
О.Кобилянської, що репрезентується практично кожним образом-персонажем;
позначає загалом образну систему творів, реалізуючись через символи
української міфології та демонології та власне авторські: ліс, земля,
обірвана струна, мара з лісу, свічка, кров із рани Михайла, вітер і
сніговий вихор тощо.

Слід зауважити, що персонажі, яких стосуються ті чи інші символи,
перебувають у стані емоційного зворушення, неспокою. Так, струна
обірвалась на весіллі, чи не найбільш хвилюючому дійстві для всіх його
учасників, де емоції оволодівають кожним; образ свічки присутній в
епізоді поховання Михайла. Саме через високу емоційну вразливість,
незнання певних процесів, відсутність віри у випадок селяни у творі
здатні розтлумачити будь-що як знак чи вказівку долі, Бога – чогось
вищого за них самих. Така реакція на незвичайне і таємниче, непояснюване
передається письменницею навіть через мову: «Ходи, Анно, погуляємо!
Промовив несміливо й подав їй руку. Вона підняла руки, щоб подати їх
йому, та в тій хвилі вмовкла музика. Голосним зойком урвалась одна
струна, і все зупинилось на місці» [5, 27]. Саме в цій сцені вперше
озвучується питання про владу фатуму над людиною. Образ-символ обірваної
струни накладається на долі Михайла й Анни, є щодо них пророчим, окрім
того, допомагає розкрити їх характер і внутрішній світ. Анна постає
перед читачем як проста селянська дівчина з надзвичайно сильним
інтуїтивним відчуттям, що заміняє їй холодне, тверезе розмірковування, і
яким вона керується в житті. Вона надзвичайно вразлива до всього, що
можна назвати містичним, довірлива і наївна. Знаючи про своє щастя, Анна
боїться зробити бодай крок до нього, щоб не прогнівити долю, болісно
сприймає негаразди. Адже саме Анна побачила мару, що ніби насувалась на
Михайла з панського лісу, розтлумачивши це як передвіщення лиха. Проте
інтуїція не стільки допомагає дівчині в житті, скільки шкодить: вона
залишається пасивною і підкореною долі, землі, перекладаючи на це все
відповідальність за власну бездіяльність. Лише після загибелі Михайла,
поневірянь і приниження Анна робить спробу вирватися, звільнити себе від
власних жахів: вирішує відіслати сина у місто, відірвати його від землі,
дати можливість побачити інші обшири.

sV@?

sV@?

sV@?

hsV@?

hsV@?

Багато в чому подібним до попереднього є образ батька Михайла – Івоніки.
Він також чутливий до проявів того невідомого «чогось», повсякчас
відчуває його присутність і так само, як і Анна, не може знайти в собі
сили змінити хід подій. Івоніка чує синовній біль як свій, який ніби по
невидимих дротах передається йому. Селянин, який усе молоде життя
працював на те, щоб придбати землю, дбайливий господар, він передчуває
наближення лиха, але теж нічого не робить, щоб відвернути його.
Патріархальна звичка підкорятися старшому за тебе руйнує і сім’ю, і
самого Івоніку.

Досить сильний зв’язок батька й сина письменниця передає через образ
сніжного вихору, який розбився об Івоніку, коли той знаходився у бурдеї.
Перебуваючи у стані розпачу після того, як один із його синів убив
іншого, він не міг інакше пояснити це явище, як містичним способом: це
Михайло приходив до нього попрощатись. Саме смерть сина пробудила в
Івоніці дух протесту проти обставин, ніби дала прозріння, змусила
захищати родину, навіть сина-братовбивцю. У повісті «Земля» Анна і
Івоніка є образами, які найточніше і найяскравіше відображають селянську
психологію, але при цьому і в дечому з ним різняться від решти селян:
під впливом життєвих потрясінь герої все ж змогли досягти змін у собі, у
своїх поглядах.

У використанні письменницею образів-символів відчувається вплив творів
М.Метерлінка, драм з його „театру смерті”. Про спорідненість творчих
методів, нахил до містичного говорила і сама О.Кобилянська в листах до
професора С.Смаль-Стоцького. Спільним знаменником творів української
письменниці і бельгійця є відчуття прихованого жаху, трансформація
образів долі і фатуму, сугестивність, спроби уведення читача в транс.
Згадаймо „Непрохану” чи “Сліпців” М.Метерлінка у зіставленні із «Землею»
О.Кобилянської: той же страх перед невідомим, образ лісу, образ смерті,
яка весь час поряд, але яку можуть бачити або відчувати лише деякі люди,
чимось відмінні від решти сірої маси. Якщо у творах М.Метерлінка такими
«духовно прозрілими» є переважно сліпі люди, то О.Кобилянська наділяє
такими можливостями Анну і Івоніку, які були вищими за інших селян у
духовному плані.

Наявний у творі української письменниці ще один світовий мотив – мотив
покари – як за скоєний злочин, так і за бездіяльність. Зокрема, для Анни
і Івоніки смерть Михайла і була карою. Що стосується Сави, то авторка
знов повертається до містики, щоб довести його провину. Під час похорону
одна із свічок, що стояли в головах покійного впала і підкотилась до ніг
вбивці: «Одна свічка, що горіла в головах умерлого, впала, покотилася
саме до ніг Сави і тут загасла» [5, 223]. Цього було достатньо, щоб люди
розвіяли сумніви стосовно особи вбивці. Не маючи надії на слідчих, вони
знов усе передають у руки долі, згадуючи якісь сни та ворожіння.

Образ Михайла постає у повісті як символ безпорадності і слабкості
селянина в житті. Цей велетень, перший парубок на селі, бажаний зять у
кожній родині, господар і трудівник, постає абсолютно нікчемним у місті,
війську. Він не знаходить у ньому місця для себе. У цьому проявляється
безвольність Михайла, духовна слабкість. Пізніше ми бачимо це вже у
взаєминах з Анною і батьками, адже він боїться піти проти їх волі,
боїться бути щасливим. Цей злочин проти самого себе авторка не пробачає
героєві, вона карає і змінює його, вдаючись до містики: через досить
довгий час після смерті Михайло відгукується на образи Марійкою Анни, з
рани, ніби промовляючи до присутніх, потекла свіжа кров. Він захищає
свою кохану від нападів матері, уже не належачи до світу людей, тобто
певним чином звільнившись.

Ірраціональне й містичне у повісті не обмежується лише розглянутими
образами. У творі ще багато ірраціональних дій і вчинків. Зокрема,
досить дивним видається наказ слідчих про негайне поховання тіла
Михайла, як наслідок цього – поховання вночі з порушенням ритуалу. Крім
того, довіра селян ворожінню, віщуванням, снам. Власне, навіть
центральна проблема землі, її необхідності для життя селянина також
вирішується неоднозначно, бо земля у творі не матінка-годувальниця, а
скоріше злий геній села, доля, фатум, те, що підкорило людину і не
випускає зі своїх тенет. У міфології багатьох народів світу земля є
дійсно годувальницею, центральною частиною триєдності Всесвіту, символом
жіночого начала, материнства. Тобто як вища сила вона повинна
піклуватися про своїх дітей. Відомо, що у слов’ян існував культ землі.
Але в повісті О.Кобилянська трактує цей міфопоетичний образ по-іншому,
роблячи акцент на зверхності землі стосовно людей. Т.Гундорова так
говорить про це: «Бог землі кровожерний і грізний, він потребує жертв і
вибирає собі найкращих, таких, як Михайло. Він також застерігає грішних,
нагадуючи про себе символічними знаками, породжує передчуття й забобони,
творить містичну зав’язь людського закону, прив’язаного до землі» [1,
59].

Естетично значущим у повісті є міфопоетичний образ лісу. У міфології він
не має однозначного трактування. Ліс – це одне з основних місць
перебування сил, які ворожі людині, через нього лежить шлях до царства
мертвих. Бачимо, що у творі письменниця трактує ліс цілком традиційно
для слов’ян, називаючи його осердям усього лихого та таємничого,
містичного, цілком ворожого до людини.

Отже, можемо підсумувати, що у повісті О.Кобилянської «Земля» дискурс
ірраціоналізму відіграє надзвичайно велику роль, проникаючи в усі
компоненти образної структури твору: ірраціональне мотивує сюжетні ходи,
стає засобом розкриття психології окремої особистості та свідомості
селян загалом; містичні елементи створюють особливу атмосферу
таємничого, гнітючого, очікування чогось жахливого. Ірраціональні
елементи художньої структури пов’язуються із міфопоетичною образністю,
зокрема через традиційні символи землі і лісу. Можна говорити про те, що
дискурс ірраціоналізму увиразнює одну з ключових філософських проблем
повісті: проблему підвладності людини фатуму, можливості змінити власну
долю. Сама залежність селянина від землі трактується не в аспекті
соціальному, а скоріше – містичному і частково психологічному.

ЛІТЕРАТУРА

Гундорова Т. Кобилянська – Довженко: навколо «Землі», або Різниця
аналогій // Слово і час. – 1997. – №11-12. – С.57-62.

Гундорова Т.І. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку
ХХ століття (теоретико-методологічний аспект) // Проблеми історії та
теорії реалізму української літератури ХІХ – ХХ ст. / За ред.
М.Т.Яценко. – К.: Наукова думка, 1991. – С.166-191.

Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. – К.: Основа, 1998. –
658 с.

Кирилюк С. Ольга Кобилянська і світова література. – Чернівці: Рута,
2002. – 172 с.

Кобилянська О. Твори: В 2-х т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1983. – 571 с.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь,
1999. – 447 с.

Теорія літератури: Підручник / За ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. –
488 с.

Томашук Н. Ольга Кобилянська. Життя і творчість. – К., 1969. – 321 с.

Українка Леся. Малорусские писатели на Буковине // Українка Леся.
Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.8.
Літературно-критичні та публіцистичні статті / За ред. П.Й.Колесника.
1977. – С.62-75.

Филипович П. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1991. – 270 с.

Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С.Аверинцев,
Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичёв и др. – М.: Советская энциклопедия, 1989. –
815 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020