Детектив очима жінки

Класичний детектив – жанр не новий. Але зараз у світі детективна
література переживає період розквіту як в плані збільшення кількості
публікацій самих творів, так і в плані зростання числа супутніх видань:
реклами (в газетах, журналах, на книжкових обкладинках), критичних
статей, бібліографічних збірок і т.д. Жанр детективу стає популярним не
тільки в країнах, що традиційно славляться інтересом до цього жанру
(Англії, Америці, Франції), але і в країнах, які з низки причин (як
культурно-історичних, так й ідеологічних) донедавна не мали гідних
представників в цій області: Греції, Кубі, Японії, Румунії, Іспанії та
ін. Літературні і культурно-історичні традиції накладають свій відбиток
на поетику і стилістику кожного національного детективу, проте існують
деякі інваріанти, які непорушні у всіх літературах (див. [1]).

Саме детектив став першим масовим жанром, що самостійно розвивається в
панорамі пострадянської масової літератури. Якщо радянська детективна
традиція була представлена здебільшого боротьбою позитивних міліціонерів
та негативних злочинців – порушувачів спокою, а також нечисленними
шпигунськими романами та перекладами детективної класики, то література
пострадянського простору витворила різноманіття жанрів та піджанрів
детективного штибу. Хоча починалося все з кримінальних романів та
“бойовиків”, знову-таки перекладних, то сучасний “місцевий” детектив
зараз представлено десятками серій різних видавництв, які, принаймні за
назвами, освоїли всі можливі піджанри детективу. Наприклад, Д. Валікова
згадує історичний (Б. Акунін), утопічний (Є. Лукін і В. Рибаков),
економічний детектив (об’єктом дослідження в якому є не дрібні
обивательські пристрасті, але глобальна корупція в державі
(Ю. Латиніна), а також детектив, наближений до трилера (або бойовика);
крім того, романи Н. Васиної про “жінку-апельсин” можна було б визначити
як чистої води детектив-гротеск [2], є також ідеологічний детектив.

Проте найбільшою популярністю користується так званий жіночий детектив,
який став абсолютно новим феноменом пострадянського (російського)
простору, а саме один із його піджанрів – іронічний, а іноді навіть і
“затишний”, детектив (у серії “Уютный детектив” видавництво “Олма-пресс”
друкує романи Варвари Клюєвої – своєрідний “російський варіант пані
Йоанни Хмелевської” [4]).

Збільшення популярності жіночого детективу характерне не тільки для
пострадянської літератури. Наприклад, кількість жіночих детективних
романів у США потроюється щоп’ять років, починаючи з 1985 року. Сьогодні
нараховують більш ніж 700 авторок та більш ніж 800 серій жіночого
детективу в різних видавництвах.

Початки цього жанру закордонні дослідники вбачають в останніх
десятиліттях позаминулого століття. Першими прикладами були романи Г.
Роквуд (Clarice Dyke, 1883) Анни Катаріни Грін, (That Affair Next Door,
1897), Зельди Попкін, що видала 6 детективних романів

у 1938-44 роках [24]. Загалом американський жіночий детектив продовжував
англійську традицію – героїнею була самотня жінка середнього класу,
самотня й іноді дивакувата, яка у розслідуванні спиралася більше на
інтуїцію [22, 4]. Вже у 50-х роках героїні американських жіночих
детективів розділяються на 2 типи – молода, струнка, приваблива і
розумна, але самотня жінка-полісмен або приватний детектив, і жінка
бальзаківського віку, негарна, із зайвою вагою, для якої детективна
діяльність становить хобі й яка, проте, здатна розплутати найскладніші
справи.

В. Марлінг вважає, що перші детективні романи з жінкою-протагоністом
були написані чоловіками, зокрема Е.С. Гарднером під псевдонімом
А. Фейра [24]. Проте, починаючи від 1970-х років, жанр жіночого
детектива привертає увагу феміністичного руху, і далі розвивається з
ухилом переважно в цей бік. Дослідниця К. Гейлбрун вважає, що саме у
жіночому детективі вперше з’являється жінка як власне героїня роману,
всі попередні спроби витворити жінку-головного героя дослідниця вважає
“невизначеними”. Жінка-детектив репрезентує новий тип успішності, якого
раніше не існувало в суспільній думці – не заміжня домогосподарка, а
активна самостійна особистість, яка стає на рівні з чоловіками, а іноді
навіть перевершує їх. Л. Мізієвскі доводить, що успіх жіночого детективу
як у жінок, так і у чоловіків пояснюється тим, що такі романи руйнують
як гендерні стереотипи, так і стереотипи самого детективу як жанру
[25, 254] Наголошуються саме розум, вправність, незалежність
жінки-детектива, її нова роль у суспільстві, успішність та визнання
завдяки власним зусиллям. Жіночий детектив американські дослідники
вважають справжньою жіночою літературою, написаною жінками й для жінок,
яка пропонує новий образ жінки, що вже не відповідає стандартним
патріархальним уявленням.

Спробуємо дослідити особливості жанру жіночого детективу на
пострадянських теренах.

Сучасний жіночий детектив вперше масово був представлений творчістю
О. Марініної

в 1990-х роках, після чого виник справжній бум російського
(російськомовного) детективу. Слідом за нею почали видаватися детективи
дуже великої кількості авторів-жінок, так що видавництво “Ексмо”
створило серію “Детектив очима жінки”, в інших видавництвах теж
з’явилися відповідні серії, і навіть з`явилися групи авторів-чоловіків,
що пишуть під жіночими псевдонімами (наприклад, М. Сєрова, С. Альошина)
на замовленння.

В “Ексмо” з початкової єдиної серії “Детектив очима жінки” спеціально
для Д. Донцової створюють серію “Іронічний детектив”, потім починається
“просування” Г. Куликової, що пише в цьому ж піджанрі – її виділяють в
серію “Шоу-детектив”, а Н. Александрову друкують під серійною назвою
“Комедійний детектив”, Д. Калініній надали серію “Дамські приколи”.

Зараз вже правомірно говорити про існування в російськомовній масовій
літературі піджанру “жіночий детектив”, на противагу піджанрам
“чоловічого” бойовика і тріллера. “Найпопулярнішим жанром зараз є
жіночий детектив – перевагу йому віддає четверта частина опитаних, у
трійку лідерів потрапили ще й сучасна жіноча проза та російський
бойовик. Тенденція останніх років полягає в тому, що жінки стають все
активнішими читачами”, –

говорить соціолог І. Палілова [5]. Ці тенденції в масовій літературі
пострадянського простору відповідають тенденціям, які спостерігаються в
англомовній літературі.

Читачі-жінки – загалом найбільша група споживачів масової літератури.
Є. Добренко свідчить, що белетристика у структурі читання чоловіків
займає 71%, у жінок – 91% [6, 57]. Оскільки кількість жіночого населення
у Східній Європі традиційно перевищує кількість чоловічого, стає
зрозумілим, що саме жіноча аудиторія переважає і серед читачів масової
літератури. Але зрозуміло, що популярним жіночий детектив є не лише
завдяки кількісним показникам.

А. Марініна, П. Дашкова й інші авторки створили тип детективу, відмінний
від звичного детективу радянських часів, який мав жорстку чоловічу
орієнтацію і за якістю тексту не задовольняв запитів саме жіночої
аудиторії. Не дивно, що цей піджанр отримав популярність. На думку
О. Обухової, важливим видається той факт, що критика спочатку (а в
певному сенсі й досі) не знайшла інструментів аналізу та оцінки цього
нового літературного явища, вичитуючи, як і за радянських часів,
соціальні, ідеологічні й інші сенси там, де початкова інтенція автора
була якісно іншою [12]. Хоча дослідниця відзначає кілька вдалих, на її
думку, спроб проникнення у суть жанру – на її думку, А. Горбачева точно
визначає генезис жанру: “Успіх творів Марініной цілком передбачуваний:
це суміш детективу, мексиканського серіалу і дамського роману”, а Ольга
Кушліна, здається, розуміє причини читацького успіху –

“всередині тексту читач повинен відчувати себе комфортно і затишно…”
[10, 517]. Цікаво, що деякі автори самі й свідомо наголошують на
ескапістських та терапевтичних ефектах власної творчості.

Н. Смірнова виділяє такі риси жіночого детективу: “Жіночий детектив, як
він склався в масовій культурі, має властивість “опобутовлювати”
страшне, наблизивши його на таку відстань, коли воно втрачає свій
жахливий вигляд. Героїні, що розслідують злочини, або займаються цим
професіонально, що привносить відтінок робочої рутини, або, опинившись у
ролі “жертви”, змінюють її на роль “ката”, переслідувача. В останнього
типу героїнь спостерігається повна атрофія страху, тому що “нема чого
втрачати”, і гарячкова активність, яка, зрештою, виявляється правильною
стратегією. Вони, як правило, не можуть побудувати логічної версії, але
з’являються в потрібний час у потрібному місці. Ще їх відвідують раптові
осяяння. В перервах між рішучими діями героїні в неослабному темпі
перевдягаються, п’ють каву, приймають ванни, фліртують і шукають
балакучих стареньких. Крім цього, в тих же паузах вводиться
найрізноманітніша інформація” [15, 135].

Дослідник М. Кронгауз виділяє 3 типи жіночих детективів: іронічний,
сентиментальний та “детектив гулящих жінок”. Головними ознаками жіночого
детективу він вважає жіноче ім’я на обкладинці та жінку-протагоніста
(або хоча б один з головних героїв має бути жінкою). Причому перша
ознака є дуже важливою, оскільки “автором жіночих детективів може бути й
чоловік, а жінка, взявши чоловічий псевдонім, відразу випадає з цього
ряду” [9, 141].

Крім того, читач завжди розумніший за героїню та здогадується, хто є
вбивцею, значно раніше, іноді навіть всередині книжки, якщо не на
початку. Проте, якщо навіть у жіночому детективі розумова перевага на
боці читача, це не свідчить, що розумові здібності останнього високо
поціновуються. Подібні тексти занадто повчальні та містять забагато
детальних пояснень, іноді щодо найпростіших речей.

Дослідник доходить висновку, що “жіночий детектив загалом виявляється
жіночим (більшою мірою любовним) романом, обтяженим детективною
інтригою”, і, власне, є “комерційно успішним видавничим проектом.
Традиційно детектив розглядається як гра, в якій беруть участь автор,
герой та читач, але жіночий детектив – це гра видавця з читачем. Автор
переважно є виконавцем, якого можна замінити іншим автором, автором
іншої статі, колективом авторів, залишивши бренд – ім’я на обкладинці”
[9, 142].

Тут ми стикаємося із загальною ознакою масової літератури – відсутністю
або прихованим запереченням авторства. “Видавництво випускає на місяць
певну кількість назв тривіальних романів того або іншого жанру (жіночий,
детективний, вестерн, пригодницький, науково-фантастичний, солдатський
романи), суворо регламентованих у плані сюжету, характеру, мови, стилю і
навіть обсягу (250–272 сторінки книжкового тексту). Для цього воно
тримає на договірних умовах авторів, які регулярно, в терміни, що
визначені наперед, подають до редакції рукописи, що відповідають умовам.
Ці рукописи видаються не під ім’ям автора, а під яким-небудь голосним
псевдонімом, який належить так само, як і рукопис, видавництву. Воно має
право, не погоджуючи з автором, виправляти і переробляти рукописи на
свій розсуд і випускати рукописи різних авторів під загальним
псевдонімом”, – таку стратегію західні видавництва використовувати від
1970-х років [11, 109] Зараз саме такий вигляд має в нас і виробництво
детективів. “Адже, приміром, давно встановлений факт: “Марина Сєрова” –
не що інше, як колектив “негрів” із міста Саратова, причому переважно
чоловічої статі…” [2]. А обсяг томиків у м’якій обкладинці не
перевищує 348-350 сторінок.

Таким чином, авторське начало знищується в самому процесі виробництва
масової літератури. Ця її особливість формувалася поступово. В кінці
XVIII ст. і пізніше авторство в масовій літературі, зберігаючись по
суті, залишалося прихованим, неявним, часто просто невідомим (зараз це
спостерігається в анекдотах, “блатній” пісні і т. ін.). Сучасна ж масова
література незмінно й послідовно відмовляється від категорії “автор”. Ця
категорія замінюється категоріями “серія”, “бренд”, “проект”: наприклад,
“Б. Акунін” – свідомо створений та розрахований до дрібниць проект
Г. Чхартишвілі.

Ігор Шевелев так само вважає, що в Росії жіночий детектив – це проекти
видавництв, а не письменників [18, 14].

Отже, за категорією автора жіночий роман не надто відрізняється від
загальних стратегій паралітературної продукції. Які ж інші його риси?

Друга важлива деталь – жінка-протагоніст. О. Обухова вважає, що це тягне
за собою відповідну деталізацію – звертається увага на побутові
дрібнички, модний одяг, кулінарію, покупки, дієти, косметику,
відпочинок, інтер’єр осель – тобто все те, що традиційна мораль вважає
“жіночими справами” [12]. У романі “Сабіна” Г. Куликової основою сюжету
є бажання головної героїні схуднути й відповідна дієта. Є випадок
видання навіть збірки рецептів – Д. Донцова надрукувала бестселер
“Кулинарная книга лентяйки”. Крім того, видано “Холостяцкие рецепты
Бездария Донцова” – натяк очевидний. Видавництво “доповнило” й самі
детективи цієї авторки – окрім власне детектива, в кожній книжці тепер
публікуються поради та рецепти від “шаленої оптимістки”. “Тепер у
кожному виданні буде міні-журнал, в якому Д. Донцова відповідатиме на
питання з листів читачів” [21].

Хоча Донцова тут не є єдиним прикладом. Автори Лазерсон, Синельников та
Соломник видали “За столом с Ниро Вульфом, или Секреты кухни великого
сыщика: Кулинарный детектив” у видавництві “МиМ-Дельта” 2003 року.

Крім того, в російському жіночому детективі присутній і продактплейсмент

маркетингова стратегія розміщення реклами певних товарів у тексті
книжки. Його можна помітити чи не у всіх головних представниць цього
жанру.

Потрібно зауважити, що, на нашу думку, “жіночий” антураж романів є
вислідом не того, що авторка чи героїня є жінкою, як вважає Н. Смірнова,
а того, що потенційною аудиторією читва є саме жінки, які нібито
потребують інформації про наведені сторони жіночого життя. Цей
стереотип, перебраний так само від жіночих журналів (які теж є успішними
комерційними проектами), є цікавим полем для гендерних досліджень
жіночих детективів.

4?80

Похожие записи