Реферат

на тему:

Болюча муза Василя Барки (за романом «Жовтий князь»)

Творчість письменників «третьої хвилі еміграції» (в основному воєнних і
перших повоєнних років) В. Барки, І. Багряного, В. Некрасова завоювала
велику популярність за кордоном, але не була відома в Україні. Завдяки
цим авторам українська література збагатилася новими темами: репресії
української інтелігенції, голодомор 1933 p., визвольна боротьба проти
радянської системи 40 — 50-х pp. XX ст., згубний вплив комуністичної
ідеології на духовність людини.

Василь Барка — поет модерний і елітний. Його ідеалістично-містичний
світогляд знайшов найповніший і найглибший вияв у поетичній творчості.
Саме нею він значно розширив стильові горизонти української літератури.
Правда, ці горизонти розкрилися лише наприкінці XX ст., коли сама
література стала іншою, і поезія Барки змогла поступово повертатися в її
різнобарвний контекст. Художній світ прози Василя Барки, яким би
різножанровим і багатоаспектним він не був, є цілісним і викінченим, як
дім, збудований людиною, яка добре знає свої можливості, має глибокі
знання про довколишній світ, власну думку про нього та чітко усвідомлює
свою місію на цій землі.

Проза Василя Барки несе на собі «печать» поетичності його світобачення.
Вона не просто описує, розповідає, фіксує щось, митець торкається
важливих екзистенційних, буттєвих проблем, намагається всебічно та
по-філософському, крізь призму одвічних загальнолюдських цінностей,
пізнати, осмислити навколишній світ у зіставленні з внутрішнім світом
людини, свого сучасника, запропонувати власну версію розуміння цих двох
світів, виділити в ній не саме явище, а його суть, ідею, тобто таку, що
втілена в образі.

Літературознавець Микола Жулинський пише: «Роки Василя Барки високі й
згорьовані Та долає він обрану ним добровільно трудну вершину
самопізнання

j жертовної творчої праці в самотині — в білому чернецтві, бо прийняв
цей спосіб життя усвідомлено на своє п’ятдесятиліття в надії «відновити
образ Христа Спасителя в українській літературі, як в зосередженні
всього культурного життя народу в Україні». Василь Барка глибоко
усвідомив мудру істину: світ довкола себе людина змінити не може, зате
здатна змінити його в собі.

Василь Барка не видається дивним, радше дуже мужнім і сильним — пройти
такий важкий, страшний і для декого просто непосильний шлях і так само,
як у далекому дитинстві, палко любити життя, радіти йому, вірити в себе
й у переможну силу добра, світла, людського духу. Про це говорять його
книжки, підготовлені самим автором для першої публікації їх в Україні, —
третій том лірики «Океан» (1992 р.) (два перші вийшли в Нью-Йорку),
епічна поема «Судний степ» (1992 p.), драматична поема «Кавказ» (1993
p.). Сама доля постійно кидала його в мандри, часом небезпечні, по світу
— Північний Кавказ, Москва, Берлін, Нью-Йорк і, нарешті, Глен Спей —
ніби на випробування стійкості духу, ніби для одержання великого
життєвого досвіду й усвідомлення через той досвід самого себе.

Життєвий шлях Василя Костянтиновича Очерета (це справжнє прізвище
письменника) почався 16 липня 1908 р. в с. Солониці Лубенського району
на Полтавщині. Василь був найменшим сином у родині з «козачого стану» —
батько його служив у козачій частині, був на російсько-японській війні,
звідки повернувся покаліченим. Родина Барки постійно бідувала, батько
теслював, доглядав разом із синами чужі сади, під час громадянської
війни виготовляв кінське спорядження для армії Будьонного. «Низове»
походження дало можливість дітям Костянтина Очерета безкоштовно вчитися
в Лубенській бурсі, яка невдовзі була перетворена на трудову школу. Отам
майбутній письменник і осягав перші свої «науки», з яких найбільше
притягувала до себе література. Пізніше в автобіографії Василь Барка
зізнається, що літературними вчителями його в молодості були Г.
Сковорода, Т Шевченко, І. Франко, Ф. Достоєвський, М. Коцюбинський.

Після закінчення Лубенського педтехнікуму довелося вчителювати на
Донбасі, у невеликому шахтарському селищі під назвою Сьома Рота. Але те
тривало зовсім недовго, почалися конфлікти з місцевим партійним
начальством, яке переслідувало енергійного вчителя математики й фізики
за його новаторський підхід до системи викладання. У 1928 р. він
виїздить на Північний Кавказ у м. Краснодар, вступає на філологічний
факультет місцевого педінституту. Тоді ж наважився надіслати до Харкова
П. Тичині власні вірші, які були опубліковані.

Та подія додала впевненості в собі — 1930 р. з’явилася перша книжка
поезій «Шляхи». Але слави авторові вона не принесла, навпаки — у
«Літературній газеті» його звинувачено у виявах «класово-ворожого»
світогляду, «буржуазному націоналізмі», змушено до прилюдного каяття на
зборах РАППу (Російської асоціації пролетарських письменників, до
української секції якої входив поет). Звісно, та перша книжка була ще
учнівською, але символічне наповнення образів свідчило про великі
потенційні можливості обдарування молодого поета, що, напевне, і
привернуло пильну увагу партійної критики, яка виховувала й підтримувала
лише покірні посередності.

Уже з перших кроків у літературі Василь Барка заявив себе як «чужорідне
тіло», що його система без вагань готова була коли не придушити, то
виштовхнути геть за межі «комуністичного раю». Із цієї причини твори
українського письменника Василя Барки впродовж кількох десятиліть були
взагалі невідомі на рідній землі: на них було накладено табу. Зате ніщо
не перешкодило йому понести у своєму серці рідну Україну в широкий світ.
Але спочатку треба було вчасно замовкнути, герметизуватися, щоб не
знівелювати те основне в собі, що могло невдовзі буйно прорости на
благодатнішому ґрунті, Василь Барка спочатку «вдягає маску» — 1932 р. в
Харкові виходить його наступна книжка під назвою «Цехи», тепер
ідеологічно правильна, на «виробничі сюжети», що зафіксував і відгук на
неї в тій же «Літературній газеті». Поезії, що ввійшли до збірки,
створювалися під свіжим враженням від спостережень на заводі
«Красноліт», де автор був у «творчому відрядженні».

Усе. про що писав Барка, обов’язково мало місце в його житті. Це
стосується й «Жовтого князя». Передісторія роману почалася ще в
1932—1933 pp., коли в Україні лютував голод, який знищив мільйони
людських життів. У той час Василь Барка перебував на Кубані, працював у
Краснодарському художньому музеї. На Кубані, за його свідченнями,
вимерла третина населення.

Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи
хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими
селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше — діти, і
останніми — жінки. Голод нівелював моральність — у багатьох місцевостях
були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим наслідком голоду
була смерть дітей. Про масштаби дитячої смертності свідчить такий факт:
у с. Плешкані на Полтавщині незадовго до голоду 1932—1933 pp. всі чотири
класні кімнати у школі були наповнені учнями. Після голоду школу
закрили, оскільки більше нікому було її відвідувати.

Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла
смерть: міське населення саме терпіло від нестачі їжі, та й боялося
надавати допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» і «саботажникам».
Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією;
вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати
в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли
загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само
розстрілювали селян, які намагалися врятуватися втечею через польський
або румунський кордон.

Радянський режим заперечував факт існування голодомору в 1933 p., тому
кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку
загиблих. Голод 1932—1933 pp., а також його витоки та наслідки стали
справжньою національною трагедією. 1, звичайно, велике людське горе,
горе цілої нації, не могло не відобразитися в художній літературі. В
українській і світовій літературі в різні часи з’явилися твори про
жахіття 1930-х pp. Найглибше, найгрунтовніше, найпроникливіше розробили
тему соціальної катастрофи письменники української діаспори Улас Самчук
і Василь Барка. Але якщо Улас Самчук, змальовуючи життя українського
села впродовж кількох десятиліть, аналізує в повісті «Марія» (1933 р.)
передусім витоки великої народної трагедії 1933 p., то Василь Барка у
своєму романі «Жовтий князь» (1963 p.), художньо узагальнюючи
документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч
жахливих картин цього апокаліпсису, через окремі людські долі, вчинки,
моральну позицію персонажів відтворює цілий народ у певній історичній
конкретиці. Твір В. Барки просто-таки переповнений страшними фактами,
подіями — реаліями чорного лихоліття.

Над романом «Жовтий князь» Василь Барка працював упродовж двох років
(1958—1959 pp.). To була наполеглива й дуже важка праця, що
супроводжувалася глибокими емоційними переживаннями. Автор хотів
якнайточніше, найоб’єктивніше увічнити ті страшні для його народу події,
розказати світові болючу правду про них. Водночас Барка дбав про те, щоб
з-під його пера з’явилася не

документальна хроніка, а художній, філософський, узагальнюючий
твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на
своєму шляху. Василь Барка прагнув і численні фактичні свідчення, і
«хмаровиння почуттєве» що переповнювало його душу, поєднати у викінчену,
доступну широкому загалу романну форму.

«Жовтий князь» став, як і автор, «відкритою книгою» для широкого кола
читачів. Але його не можна назвати «чистим» реалістичним твором, який
дзеркально відбиває вражаючу українську дійсність 30-х pp. XX ст., тому
що роман створювався все ж таки письменником-модерністом, основні ознаки
індивідуального стилю якого виявилися вже в перших поетичних збірках і
міцно вкорінилися в наступних творах різних жанрів. Реалістичного в
романі, звичайно, більше, ніж у поезії Барки, але цей твір також
«вписується» в цілісну модерністичну модель індивідуального стилю
автора. Цьому значною мірою сприяє суб’єктивне, авторське бачення,
особливе (під кутом зору містико-ідеалістичних переконань) трактування
світу зовнішнього в співвіднесенні з внутрішнім, духовним, тобто
метафізичним світом людини. Найдієвішим стилетворчим чинником «Жовтого
князя», «будівельним матеріалом» авторської буттєвої моделі однаковою
мірою став і матеріальний світ, уявлення про який виніс письменник з
реального життя, і власний великий внутрішній світ, вагомий духовний
досвід, що допоміг Барці написати модерністичний, новаторський твір. Ця
модерні-стичність у романі виявляється багатоаспектно, на різних рівнях:
змістовому, тематично-проблемному, образному, образно-символічному,
формотворчому.

Сам Василь Барка визначив три взаємопов’язані й постійно присутні у
творі ідейно-тематичні лінії, три своєрідні структурні плани:
реалістичне змалювання трагедії родини Мирона Катранника під час
голодомору; передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від
голоду; «метафізичний вимір, властиво духовний», що полягає у
«висвітленні декотрих явищ із іншої, вищої сфери, відкритих зосібна
через церковне життя, а також явищ із світу темних могутностей,
незамиримо ворожих людській природі». Увиразнити це авторське пояснення
можна в схемі, яка втілює весь зміст «Жовтого князя»: правдивий відбиток
реального, матеріального світу; вираження світу метафізичного,
духовного; художні моделі авторських думок, ідей.

Страшні, вражаючі картини голоду в Україні 1932—1933 рр. (а на Кубані
він продовжувався ще й у 1934 р.) лягли в основу змісту роману. Дедалі
настирливіше, з наростаючою експресією в життя українського села
Кленоточі, де відбуваються головні події твору, і зокрема в конкретну
родину Мирона Даниловича Катранника, входить голод. Він поступово руйнує
звичний селянський побут, збиває усталений віками ритм важкої
хліборобської праці, яка перестає бути сенсом життя й перетворюється на
омріяне недосяжне благо, гасить внутрішній вогонь душі й насамкінець
запановує повновладно — справді «жовтим князем». Але спочатку ця біда
просто-таки вривається, як грім серед ясної тиші. Це підкреслює автор:
яскравого сонячного ранку Дарія Олександрівна одягає малу Оленку й у
душі почуває від того велику радість: «Наряджає доню: здається, то
власне серце, вибране з грудей, окремо радіє». Та радість притлумлює
неясна поки що тривога за чоловіка, якого чогось покликали до сільради.
Щастя материнства перемагає поки що все й надалі залишиться підсвідомою
внутрішньою силою, що допоможе й в екстремальній ситуації не втратити
людського обличчя, не скоритися «жовтому князеві». Це відчуття радості,
яке автор поділяє зі своєю героїнею, підсилюється присутністю в цій
сцені малої Оленки, Яка нагадує янгола: уся в білому, довкола чола
кілька квіток, які «здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі
сторони».

У цю ідилічну картину ясного недільного ранку, що уособлює собою саме
добро та життєву благодать, вривається біда: у Кленоточі прибуває «рудий
промовець» Григорій Отроходін, який сповіщає селянам урядову постанову
про негайну здачу державі хліба. За його нудною та нещирою промовою —
глибокий і страшний зміст, який автор розкриває, передаючи справжні
думки представника влади: постанова буде виконана з більшовицькою
твердістю, навіть якщо селяни вмиратимуть голодною смертю. Далі
фантасмагоричним калейдоскопом постають картини насильницького
відбирання в людей хліба та всього їстівного. Такі картини автор сам
спостерігав на Кубані й Полтавщині, тому вони описані з достовірністю й
точністю. У насильницьких акціях беруть активну участь комсомольці, і це
найстрашніше, бо свідчить про те, що з перших кроків свого свідомого
життя молодь уражена небезпечною недугою рабської покори сильним світу
цього (представникам радянської влади), бездумного та жорстокого
виконання наказів згори. Злочинність, абсурдність цього антигуманного
дійства підкреслюється страшними деталями: насильники витрушують із
колиски крупу для немовляти — отже, ці невинні маленькі янголи стануть
першими жертвами голоду. Так чорною хмарою повисла над Кленоточами
кампанія викачування хліба, затьмарила людям сонце, перевернула все
життя, звичні стосунки між усіма та покотилася далі Україною.

Від села залишилася пустка, руїна. Поступове згасання свідомості селян
від голодних мук закінчується смертю. Далі з вражаючими натуралістичними
подробицями Барка розгортає картини-історії людоїдства, самогубства,
голодних мук, пошуків хоч якоїсь їжі на зимових полях — усі вони
постають крізь призму сприймання героями. Такий спосіб оповіді підсилює
відчуття достовірності, правдивості зображуваних картин, що подаються
мовби зсередини, із супроводжуючою оцінкою не автора, а реального
учасника подій, у результаті чого читач стає мовби їхнім співучасником.
Отже, у центрі авторської уваги — внутрішній світ героїв: здивування,
відчуття несправедливості, розгубленість, опір, непевність, зневіра,
страх, турбота, доброта, співчуття, покара, знесиленість, спустошення,
збайдужіння, любов, надія, віра. Для агресорів-нападників існує інший
світ, значно бідніший, який є лише тлом: жорстокість, бездумність,
спокуса, злість, владність, сила, безглуздість. Крізь ці чуттєві виміри
подано в «Жовтому князі» картини зовнішніх подій.

У центрі твору мученицький шлях на Голгофу однієї родини — сім’ї Мирона
Катранника. Усі випробування, страждання, що випали на долю її членів,
набувають у творі символічного значення. Страшне лихоліття, що прийшло
на нашу землю рівно «через дев’ятнадцять віків після розп’яття
Спасителя», — це пришестя антихристів в образі більшовицьких
реформаторів-осквернителів. Про це твердить перед смертю Дарії Катранник
старенька мати, устами якої промовляє весь народ, який страшну
злочинність сатанинської влади намагається пояснити через апокаліпсичне
пророцтво.

У муках помирають діти Катранників Микола й Оленка, на очах своїх
батьків, а батьки нічим не змогли їм допомогти. У пошуках їжі, серед
чужих людей, у муках голоду гинуть також виснажені Мирон і Дарія
Катранники. Єдина гілочка їхнього роду, малий Андрійко, залишиться
живим, щоб зберегти пам’ять про велику трагедію століття. Корінь його,
зв’язок з рідною домівкою назавжди знищений — хлопчик шукатиме загублені
сліди своєї неньки на цій багатостраждальній землі. І в цьому теж
символічний підтекст пройшовши крізь апокаліпсичні муки, нелюдські
випробування, не згубивши в собі добра, не вбивши історичної пам’яті,
народ наш мусить відродити в собі найкраще, найчистіше, що йде з глибини
віків.

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей,
до дрібних деталей зображуються пошуки рятівних крихт, вражають
розповіді про людоїдство, моральну деградацію, епізоди, пов’язані з
похованням живих і мертвих. Однак значна увага у творі акцентується на
кращих людських якостях, що їх у дні горя й скорботи не втратив наш
народ. Над жорстокістю й моральним падінням домінує доброта, милосердя,
здатність прийти на допомогу одне одному. Так Андрійко ділиться рештками
роздобутої ховрашатини з незнайомою жінкою, аби врятувати їй життя. У
той же час подружжя Петрунів ділиться з хлопчиком останнім борошном і
картоплею. Отже, у поєдинку зі смертю народ усе ж таки зберіг найкраще:
людяність, природний альтруїзм, здатність спільно долати біду. І в цьому
гуманістичний і життєстверджуючий пафос роману В. Барки «Жовтий князь».
Написаний на початку 1960-х pp. у США, твір цей є на сьогодні
найобґрунтованішою історичною конкретикою, епічним полотном про свідомий
геноцид українського народу в 1933 p., злочинно, підло організований
більшовицьким тоталітаризмом.

Так, в історії сталося багато жахливого з українським народом, не раз
протягом XX ст. йому загрожувало повне винищення, але, попри всі
негаразди, українське село — основний носій української народності —
вистояло, передусім завдяки своїй жазі до життя. І сьогодні, коли ми
розбудовуємо нове суспільство, не повинні забувати сторінки історії,
якими страшними вони б не були.

Авторський задум виходив далеко за межі докладного опису, фіксації
страшних подій голодомору в Україні, Барка прагнув порушити чимало
болючих проблем української нації, України як підневільної, а не
суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий
матеріал, показати світові той розхвалений «рай» радянського життя,
справжню антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі
суспільства. Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина
повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту,
притчового підтексту. Свої думки, ідеї автор висловлює опосередковано,
без публіцистичних чи ліричних відступів, однак це не зменшує
актуальності звучання багатьох «вічних» морально-філософських понять,
таких як життя та смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і
зрада, батьки й діти, добро та зло, натовп та індивідуальність. Ці
поняття виступають у яскравих, екстремальних ситуаціях, що розкривають
справжній зміст контекстів.

Трагедія 1933 р. осмислюється письменником через біблійне пророцтво як
результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія
більшовиків і її вожді, які асоціюються з фатальним диявольським знаком
«666». Звір із цим знаком постає з розповідей подорожнього в жовтому
одязі — так через весь роман проходить символічний образ Жовтого князя,
який несе смерть, горе, страждання, суцільне нищення й руйнацію,
спустошує не тільки землю, але й душі людські: «Всіх супротивних йому,
але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя,
вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер
робиться. Погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть,
коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при
дияволі ходить»

У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, які,
запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми
сатрапами в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні
крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть.

Вражають своєю реалістичністю картини апокаліпсичної руйнації, вчиненої
партією більшовиків. Картина соціального лиха вражає широтою художніх
узагальнень, асоціаціями з образами біблійних пророцтв.

Як письменник-модерніст Василь Барка не описує чи розповідає, а
інтерпретує, моделює. Основною художньою «моделлю» роману «Жовтий князь»
є модель тоталітарного суспільства. Василь Барка не міг оминути проблеми
антигуманної сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні
явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності,
уселюдського братерства, щастя для всіх. Уже на перші сторінки роману
проривається болючий контраст у поділі людей на господарів становища та
безправних рабів, на ситих і голодних. Цей поділ є узагальнюючим,
найточнішим і по-справжньому «модерністичним».

У «Жовтому князі» митець створює модель радянського українського
суспільства з відповідною ієрархією справжніх і уявних цінностей, з його
розмаїтістю виконавців дуже різних ролей (будівничих,
охоронців-руйнівників, підсобників, катів, жертв) у тому
фантасмагоричному дійстві, яке зветься радянським життям. Цією моделлю
служить невелике село Кленоточі, яке одним із перших на Полтавщині, за
версією Барки, потрапляє в епіцентр голодомору, а тому приречене на
знищення. Усе, що відбувається з жителями Кленоточів під час голодомору,
розкриває моторошну сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян,
селян-хліборобів з діда-прадіда, навмисне штовхає в голодну прірву, з
якої їм, здається, уже ніколи не вибратися. Цей існуючий у такому
вигляді світ — абсурдний, усі правічні закономірності в ньому порушені,
селяни-хлібороби вмирають голодною смертю. Наприкінці твору ця думка ще
більше підсилюється в довгоочікуваній сцені збирання нового врожаю —
щедрого й великого, але його вже нема кому збирати, та й у тих, хто з
великими фізичними зусиллями вийшов на поле, зовсім немає впевненості в
тому, що цей новий хліб знову хтось не відбере. На краю прірви був не
лише Мирон Катранник, є небезпека потрапити до прірви всьому
суспільству.

Барка, алегорично змальовуючи тоталітарне суспільство, моделює процес
його руйнації, передапокаліпсичкий стан. Кульмінацією цієї моделі є
історія життя селянської родини Мирона Катранника, у якій поступово
вимерли всі. Ця велика дружна родина, у якій завжди панував лад,
взаєморозуміння, культ праці й любові, утілила у своїй трагічній історії
долю всього українського селянства, якому судилося у XX ст. витримати
важке випробування не тільки на фізичну, але й на духовну міцність. У
творі також підкреслюється, що всі, хто вгорі, біля державної машини, є
насамперед слухняними рабами цілої системи, маленькими, але дуже
потрібними в ній гвинтиками. Система в будь-який момент може кожного з
них викинути, замінити іншим. Проблема знищення тоталітарною системою
людського в людині пов’язана в романі з проблемою повного ігнорування
владою індивідуальності, перетворення всіх і кожного на безлику масу,
якою легко було б керувати. Автор розповідає трагічну історію про
старого Ґонтаря, яка засвідчує цілковиту безправність, несвободу людини
в тоталітарному суспільстві. Василь Барка наголошує на тому, що
тоталітаризм — явище позанаціональне, це вселюдська біда, яка може
прийти в кожну країну, до кожного народу, неспроможного захистити себе.

Викривальний пафос у романі присутній скрізь: у реалістичних описах,
психологічному зануренні в почуття героїв, їхніх розмовах між собою, у
внутрішніх монологах, символічних сценах, умовних картинах. Однак у
«Жовтому князі» Василь Барка викриває, розвінчує, але не береться
судити. Він пише про це в передмові до роману, називаючи себе «свідком
для суду: розповідати, що сталося в житті». Але автор не залишається
абсолютно байдужим до зображуваного, хоч і відступає від давньої
традиції «плакати» разом зі своїми героями над їхньою гіркою долею,
співчувати їм. Авторська анти-байдужість виявляється передусім у тому,
що, усупереч загальній песимістичності реально-конкретного матеріалу,
Барка робить оптимістичним і обнадійливим закінчення свого загалом
похмурого «Жовтого князя» — вселяє людині надію в перемогу добра над
злом.

Похожие записи