Реферат на тему:
Бароко як літературний напрям у мистецтві Західної Європи
Бароко (італ. Вачосс – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та
літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі
європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було
його запереченням. Художня система бароко надзвичайна складна, їй
властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко
характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів,
тяжінням до різних, контрастів, складної метафоричності, алегоризму і
емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем,
риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах бароко
складалося неодночасно. Серед країн православно – слов’янської
культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного,
розвитку в Україні та в Білорусії, що безпосередньо стикалися з
польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього,
бароко мало і власні, націєпемні, джерела: києво – руські та
фолькролорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – “високому”
, “середньому” та “низовому”. Бароко в історії української літератури
трактувалося по різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як
естетичну систему Д. Чижевській у монографії “Українській літературний
бароко” (Прага, 1942 – 1944рр.) але тільки на XI Конгресі влавістів у
Празі 1968 вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема
українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець
XVI – XVIII ст. і простежується у різних жанрах, зокрема в поезії Лазаря
Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем
барокових віршів є збірка “курйозної поезії Івана Величавського млеко от
овци, пастирю належноє”. Виразні барокові риси має шкільне дфальтургія.
Серед прозових творів бароко найбільше проявляється в араторській прозі
(збірника проповідей Лазаря Барановича “Меч духовний ”, “Труби словес
проповідних”; Іваника Галятовського “Ключ розуміння”; Антонія
Радивиловського “Огородок Марії Богородиці”, “Вінець Христов”) та
козацьких літописах самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.
На зміну Ренесансу в європейській культурі приходить бароко, у ньому
поєднуються традиції готика і Ренесансу.
Визначальні прикмети бароко:
Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці)
Повертається готи сниці геоцентризм, але зберігається антропоцентризм,
лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як
найдосконаліше його творіння.
Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне
забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя.
Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову
помітне посилення ролі церкви і держави.
Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з
християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і
фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення
традицій античної і християнської.
Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у
мистецтві ), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як
шлях пізнання досконалості й милосердя Творця.
Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко
виробило і власні особливості.
Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної
кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола
готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін,
трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.
Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного
релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити,
справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі
вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення
парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до
важливих форм до універсальності всеохопности.
Митці Ренесансу цінували простоту і структурність організації твору,
митці бароко стрункість розуміють як схематизм, простоту замінюють
вигадливістю, надуманість, пишномов’ям. Для них мистецтво це – часто
забава, гра розуму. Розвивається пристрасть до алегорій, з’являється
алегоричні драми, поеми, вірші. Важливого значення набуває зовнішній
вигляд твору, пишуться вірші у вигляді хреста, чари, ковадла, колони,
ромба, стають популярними акровірші та мезостики.
Поети бароко часто бавляться нанизуванням вигадливих метафор,
порівнянь, антитез. Приміром, “любов зв’язує золото з крицею, пряжу – з
більшим шовком, спонукає жаливу тягтись до шляхетної троянди, до до
перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому
дереву солодкий плід”.
Із постанов бароко виливає і найпотужніша його вада: часом надто велика
перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, з якою
часом зникає або відводить на задній план глибокий сенс, внутрішній
зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке
напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, – це призводить
бароко до надмірного замилування у мистецькій грі до переобтяження
творів формальними елементами.
З огляду не спробу поєднання романтичного й реалістичного типів
творчості, на пошук золотої середини між крайнощами роздвоєної людської
натури доба бароко, з одного боку, була добою буйного розвитку
природознавства і математики, а з другого добою розквіту багатослів’я,
великої (“тридцятилітньої”) релігійної війни, добою великих містиків та
філософів – ідеалістів (Сведенборг, Кемт, Сковорода). Людина бароко або
втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, поринає у вир політичної
боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів
поліпшення стеку всього людства чи то політичною (проекти штучних мов),
чи якоїсь іншою реформою.
І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, релігійний екстаз,
реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні
поезії, у драматургії – звернення до містерії. Герой барокового
мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від світу,
у появі себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру
(напр.,”Стійкий принц” еспенського драматурга Педро Кальдерана де м
Берхи (1600 – 1681рр.) чи “Катерина Грузинська” німецького драматурга А.
Гріфіуса (1616 – 1664рр.) образ мученика за віру постійний і в живописі
бароко (“Розп’ята Петра” П. – П. Рубери).
Визначальним у філософії та мистецтві, почасті і в масовій свідомості
стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове, тутешнє “життя – є
сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ –
долина страждань які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті,
єднаючись душею з Богом. А з звідси барокові метафори: життя людини –
троянда, що швидко губить нелюдський, проте колючий й сухе стебло;
людина – недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра,
та ін.; вірші, ціні збірки під заголовками “Цвинтарні думки” “Похоронні
пісні” тощо.
В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним
після доби Київської Русі розквітом української культури, передусім
архітектури, літератури, освіти, громадянсько – політичних інституцій,
самоврядування. Це розумовим такі чинники.
Саме бароко виявилось найбільш суголосним емоційним, романтичній,
хмільній до зрівноваження різних начал українській душі;
На той час в Україні було послаблено, а на певний період і зовсім
зникло, колоніальне ярмо, побудовано досить сильно гетьманську державу,
що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів Івана Мазепи).
Українське бароко порівняно з західноєвропейським має такі особливості.
В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники
над світськими. Хоча й не брак останніх: маємо світську лірику, навелу,
хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.
Античність приводить в українську культуру вже після Ренесансового
протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору
залучаються антично – міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під
охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діві часом ототожнюється з Діною,
хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних тракторах з’являється
амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській літературі без
жодного опру й боротьби, просто для нього давно вже був готовий духовний
грунт.
мова барокової української літератури принципово лишилася церковно –
слов’янською, я і в попередній період. Обібравши в себе велику кількість
елементів народної мови, вона, на жаль, не улягала жодним певним нормам.
Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до
польської, то – зрідка у другій половині XVIII ст. – до російської.
елементи бароко приступають уже в стилі І. Вишневецького (довгі періоди,
нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, скупчення формальних
прикрас). Однак стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування
Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко –
утворення Києво – Могилянської академії, цілком барокової за суттю. І
письменство цієї доби вирізняються ще такі постаті, як Петро Могила,
Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Мазепа, Феофан Прокопович
Йоанській Галятовський, Дмитро Туптало, Григорій Граб’янка, Самійло
Величко, автор літопису Самовидця. Але найяскравішим представником
українського бароко став Григорій Сковода.
Починаючи з кінця XVI століття в мистецтві Італії відмічаються нові
явища. Світлі й урівноважено – спокійні образи мистецтва епохи
Відродження змінються похмурим, темним, неспокійним. У мистецтво входить
бурхлива рухливість, трагедійність.
Розвивається мистецтво театру, балет, музика. Створюються величезні
палаци, площі, грандіозні пам’ятники і фонтани. Будівлі прикрашаються
витіюватою скульптурою і величезними багатофігурними розписами релігійно
– міфологічні теми. Влаштовуються урочисті ходи, свята на честь
повелителів. В Італії торжествує папській Рим. Найбільшою пишнотою
відрізняються всі заходи глави католицької церкви (папи): і свята, і
богослужіння.
Урочистість, перебільшення у всьому – такий зовнішній бік стилю, що
народжується не в одній тільки Італії, але і в інших країнах, що були в
культурній залежності від Рима протягом цієї епохи, наприклад в Австрії.
Противником цього стилю називали його словом бороко, тобто дивний,
нестримний, химерний (від португальського perola barroca – “перлина
химерної форми”).
В історії мистецтв слово бароко залишилося для позначення складного,
суперечливого, порою трагічного мистецтва, що панувало в Європі, і
насамперед в Італії, з кінця XVI до середини XVIII століття.
Найбільш характерні риси італійської архітектури ціле. У римській
архітектурі бароко з’явилися типи храму, міської площі і палацового
ансамблю.
Першим зразком стилю бароко можна вважати церкву Іль – Джезу, зведену в
Римі в 1975р. архітекторами Джакомо Бароцці та Віньйола (1507 – 1773) і
Джакомо делла Порту (приблизно 1537 – 1602) для чернечого ордена
єзуїтів. Автор основної частини проекту Віньйола звернувся до форми
купольної базиліки. Центральний неф церкви тут коротший і ширший, ніж ми
купольної базиліки. Центральний неф церкви тут коротший і ширший, ніж в
попередніх спорудах подібного типу, а замість бічних нефів з двох боків
розташовується капели (каплиці).
Інтер’єр храму, оформлений могутніми колонами і пілястрами, численними
скульптурами прикрасами, на вигляд дуже урочистий. Велика кількість
деталей притягує до себе увагу тих, хто ввійшов в церкву, ніби навмисно
утруднюючи рух до купола, де його чекає просторовий прорив в гору. Все
це нагадує духовний шлях людини до спілкуванням з Богом – через
подолання пристрастей і вад.
Цікава композиція фасаду Іль – Джезу, виконана Джакомом делла Порту.
Майстер розділив величезну площину стін на два горизонтальних яруси,
оформивши кожен з них ордером. Вужчій верхній ярус обрамований по краях
спіральовидними деталями – волютами (итал. voluta – завиток) і немов
перетікає вниз. Це додає фасаду складного і виразного вигляду.
В Італії XVII століття прославився скульптор Лоренцо Берніні (1598 –
1680), виключно обдарований майстер. Берніні став центральною фігурою
серед художників стилю бароко. Берніні працював в Римі, він здобував тут
загальну пошану, був придворним майстром римських пап і французького
королівського двора. Вже одна з перших його статуй “Давид” (1623, музей
і галерея Боргезе, рим) наочно показує відмінність нового мистецтва від
мистецтва епохи Відродження. “Давид” Берніні, створений більше ніж 100
років, зображений в динаміці – в момент кидання каменя з пращі: він весь
у русі, в напруженні, в гніві, навіть прикусив губу. Якраз всі ці риси і
характерні для стилю бароко, який прийшов на зміну простому і суворому
стилю Ренесанс. Для бороко зовнішнє вираження пристрасть і хвилювання
стало важливішим за самі людські почуття.
Берніні протягом свого довгого життя створив безліч портретних бюстів і
статуй. Його скульптура завжди поєднувала з архітектурою і природними
умовами. Прикладом може бути знаменитий фонтан Чотирьох рік на площі
Новона в Римі (1648 – 1651). У гробниці Медичі, створеній Мікеланджело у
Флоренції, чотири фігури, що втілюють день, ніч, ранок і вечір, були
повні глибокого загально людського значення. Чотири фігури в фонтані
Берніні повині були просто зображати чотири великі ріки світу: Ганг
(Азія), Ніл (Африка), Дунай (Європа) і Ріо дела Плата (Південна
Америка). Ця скульптурна група, увінчала вивезеним з Єгипту давнім
стовпом – обеліском, в поєднанні з реальними каскадами води, частинами
скель і додатковими декоративними фігурами справляє неповторне,
незабутнє враження.
Берніні став засновником стилю бароко в архітектурі.
У 1657 – 1663 рр. Берніні спорудив по боках величезної поощі перед
собором Св. Петра в Римі – перед найбільшою і найвищою будівлею в той
час у всій Європі – дві грандіозні заокруглені галереї. Вони створюють
ніби дві руки, що обіймають масу людей, які рухаються до собору.
Інший великий архітектор Італії XVII століття – Франческо Борроміні
(1599 – 1667) створив ряд споруд, палаців і храмів, які відрізняються
характерною виключно для бароко великою кількістю прикрас,
криволінійними контурами обрамлень дверей і вікон. Він ввів в оздоблення
фасадів скульптурні фігури, цілі групи, поєднував найрізноманітніші
будівельні матеріали.
Для архітектури стилю бароко характерні грандіозні споруди. В основному
це були палаци королів, князів і світської знаті, а також церкви і
монастирі. Фасади будівель прикрашалися і деталями, що багато разів
повторюються, чергуються, нагромадженнями різних форм. У внутрішніх
приміщеннях споруд стилю бароко все розраховане на ефект освітлення:
поєднання таємничої напівтемряви і яскравого світла. Архітектори бароко
широко використали живопис, позолоту, всі види декоративного мистецтва.
Особливо характерним став розпис стель найскладнішими багатофігурними
картинами, які ніби розширюють внутрішній простір до нескінченності.
Завдяки сукупності різноманітних художніх приймів мистецтво бароко
справляло дуже сильне враження на глядачів, приголомшуючи їх своєю
величчю і грандіозністю.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
