РЕФЕРАТ

на тему:

“А.Кримський”

ПЛАН

Вступ

1. Становлення А.Кримського як поета, науковця, громадського діяча

2. Наукові праці та художні доробки А.Кримського, їх значення у
мовознавстві та літературі

3. Патріотичні спрямування та інші особливості у творчій та науковій
діяльності А.Кримського

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ім’я Агатангела Кримського – поета, філолога, одного з найвидатніших
лінгвістів світу, знавця санскриту, східних і західних мов широко відоме
не лише в Україні.

А.Кримський (1871—1941) був не тільки визначним орієнталістом, але й
істориком української мови, фольклористом і перекладачем. Фактично
навіть філологам мало відомо про його літературну творчість — поезію та
прозу.

Саме Кримський став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським
Української Академії наук і очолював її історико-філологічний відділ.

Він опрацював «Найголовніші правила українського правопису». Ім’я
українського академіка у 1970 році було занесене у перелік видатних
діячів світу ЮНЕСКО.

1. Становлення А.Кримського як поета,

науковця, громадського діяча

Він побачив світ 15 січня 1871 року в м. Володимирі-Волинському. Батько
був учителем, мати домогосподарювала. Того ж року родина переїж- джає до
Звенигородки на Черкащині, містечка, яке назавжди запало в душу
Агатангела Юхимовича.

Вже дитиною виявив надзвичайні здібності, п’ятирічним пішов у «городське
училище», до самозабуття любив читати («… в Звенигородці я міг читати
крадькома, бо батько, шануючи мої очі, попросту одбирав у мене кожну
книжку, яку я ладився читати»). Далі, де б не вчився, був першим учнем —
і в прогімназії в м. Острозі, і в Другій київській гімназії, і в
знаменитій Київській колегії Галагана, де його надихнув на українську
ідею Павло Житецький, майбутній видатний вчений-мовознавець. Блискучі
знання та нахил до наукового мислення показав у Лазаревському інституті
східних мов у Москві і на історично-філологічному факультеті
Московського університету.

Після закінчення колегії (1884) А.Кримський добре володів німецькою,
французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. В
1892-96 — навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві, а з
1896 — на історико-філологічному факультеті Московського університету.

А.Кримський брав активну участь в українському національному житті кін.
19 ст., вів листування з відомими діячами української культури —
О.Огоновським, Б.Грінченком, І.Франком та ін.

У цей період своєї діяльності Кримський вів наукову полеміку з
Соболевським, який пропагував гіпотезу М.Погодіна про те, що давні кияни
були росіянами, які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли
на північ. У 1896-98 перебував у науковому відрядженні в Сирії і Лівані.
В 1898-1918 А.Кримський викладав арабську, перську, турецьку мови та
історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних
мов (з 1900 — професор).

Після встановлення в 1917 української державності А.Кримський вирішив
повернутися на батьківщину. У 1918 став професором Київського
університету (до 1941, з перервами).

Повернувшись до Києва 1918 р., став одним із фундаторів Всеукраїнської
академії наук і її першим неодмінним секретарем. Ця сторінка
організатора науки в Україні була надзвичайно драматичною — з огляду на
боротьбу ідейно-психологічну з… М.Грушевським.

В червні-листопаді 1918 А.Кримський разом з В.Вернадським, М.Василенком
та ін. був одним з організаторів Української Академії Наук, незмінний
секретар та голова історико-філологічного відділу (до 1929). Протягом
1921-29 А.Кримський очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в
Києві.

В травні 1928 після чергового переобрання А.Кримського секретарем УАН
більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром були
ліквідовані і всі установи, які очолював вчений.

В 1930-і рр. А.Кримський був практично усунений від науково-викладацької
роботи в академічних установах України. 20.7.1941 А.Кримського було
заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській
націоналістичній діяльності і ув’язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї
(тепер Казахстан). Помер (за ін. дан., був закатований) 25.1.1942.

2. Наукові праці та художні доробки А.Кримського,

їх значення у мовознавстві та літературі

А.Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських
країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу («Історія
мусульманства», 1904-12 «Історія арабів і арабської літератури», 1911-12
«Історія Персії та її письменства», 1923 «Історія Туреччини та її
письменства», 4 тт., 1924-27).

Окремі історико-літературні монографії А.Кримського присвячені «Хамасі»
Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П. Алеппському.

Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури,
фольклору, етнографії. А.Кримський — автор праць: «Українська граматика»
(2 тт., 1907-08), «Нариси з історії української мови» (1922, у
співавторстві з О. Шахматовим), редактор першого тому «Академічного
словника» (1924). Як письменник А.Кримський відомий поетичними творами
на східні теми, що увійшли до збірки «Пальмове гілля» (З тт., 1901,
1908, 1922), оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя»,
1895 і «Бейрутські оповідання» 1906 та романом — «Андрій Лагоський»
(1905, повністю опублікований в 1972). А.Кримський належать численні
художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза, Міхрі-Хітум,
Фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських поетів.

Особливою пружиною дослідження є акцент на пошуках Кримським власної
політичної та сексуальної ідентичності. Цей наголос органічно виник із
скрупульозного аналізу його життя і творчості, здобутого за допомогою
новітнього інструментарію. Заново відкрито — перепрочитано — роман
Кримського «Андрій Лаговський», «дешифрування» якого методом
психоаналізу розгортає сюжет драматичних пошуків головним героєм (котрий
є alter ego автора) власної сексуальної самототожності. Досить
переконливо авторка вибудовує багатозначний перегук реальних фактів
життя Кримського та їхнього відображення в тексті, долучаючи сюди також
зафіксовані у слові свідчення з щоденників та листів, зокрема до Франка
та Грінченка.

Постає своєрідний «науковий детектив», заснований на старанному вивченні
текстів. Монографія цінна тим, що має надзвичайно багате тло: сучасні
дослідження з проблем особистісної ідентичності, також «модні» в часи
Кримського публікації Фройда, Крафта-Ебінга та ін. Докладно аналізується
елліністична теорія Еросу, життя і творчість Оскара Вайлда, роман
росіянина М.Кузміна «Крила» тощо. Усе це — поважне підгрунтя для
вивчення феномену Кримського, зокрема, природи його неврозів і
відтворення тонкощів психічного життя у поетичній та прозовій творчості.
Справді, для вдумливого дослідника тексти говорять самі за себе. Відтак
читач може збагнути, чому Кримський не був здатен вийти за рамки
особистого досвіду в тій-таки творчості, як душевно-тілесна
нереалізованість шукала забуття в науковій діяльності. Ця постать
починає розкриватися через «двозначні» юнацькі щоденникові записи та
листування, у якому Кримський, з одного боку, «виливає душу», а з іншого
— «заплутує сліди». Зрештою, дослідниця висновує: життєва аскеза
призводить до завмирання творчості, яка живиться так чи інакше еросом, а
не логосом. Щодо логосу, то Кримський виявив себе авторитетним вченим у
таких різних галузях, як історія, мовознавство, що природно поєднувалися
в його практиці визначного сходознавця. Тобто, Кримський був філологом у
найширшому розумінні цього слова. Саме слово, тобто українська мова,
стало визначальним у його пошуках національної ідентичності. Справа в
тому, що «за кров’ю» ця людина не була українцем. Він походив із
російськомовної родини, батько — зросійщений не в першому поколінні
кримський татарин, мати — білоруска.

Ще в Колегії Галагана під впливом — найбільше — Житецького, Кримський
прилучився до української мови як прибрано-рідної, але пізніше життя у
Москві та наукова творчість російською мовою внесли певний дисонанс у
свідомо обраний шлях. Втім, пошуки «остаточної» політичної платформи
привели Кримського до твердого «політичного українства». Він категорично
не приймає поверхове українофільство. Мало того, він виявився більшим
українцем, ніж «закононароджені», а в політичних поглядах — більшим
радикалом, ніж такі діячі, як, наприклад, Драгоманов, із котрим затято
полемізував.

Поряд із українським «татарське» усе більше стає рідним для Кримського:
свого часу до тюркського елементу він ставився досить недоброзичливо.
Дослідниця підкреслює: бути чужим у своїй країні, мові, навіть у
біологічній статі — надзвичайне випробування. Однак така «постмодерна
позиція» була вкрай плідною — і творчо, й інтелектуально. Взагалі,
перебування на «кордоні культур», політичних поглядів створюють
особливий феномен Кримського.

Учень А.Кримського, світового імені історик А.Пріцак пише, що його
вчитель був «дуже яскравий представник європейського fin de siecle» і
«становить певний виняток в українській інтелектуальній історії, і
властиво, не ввійшов у її канон. Через подиву гідну активність
Агатангела Кримського в багатьох ділянках (орієнталістика, славістика,
політика, публіцистика, література, націологія) спадщина його
надзвичайно важко піддається цілісному аналізові. До того ж тут маємо
справу з украй суперечливою, складною особистістю, занурення у
внутрішній світ якої вимагає від дослідника грунтовних знань у галузі
психології та психіатрії».

3. Патріотичні спрямування та інші особливості у творчій та науковій
діяльності А.Кримського

Ще в юному віці його полонив образ України, до глибини серця вразила
стражденна доля її народу.

Двадцятирічним остаточно визначає своє кредо: «Я все-таки вважаю себе за
націонала (не за націоналіста, але націонала), бо признаю народності». А
в слові на смерть М. Драгоманова писав:

«Твій безсмертний дух витатиме над нами: додаватиме нам сили на працю
коло твоїх ідеалів! Твій безсмертний дух літатиме коло нас, сиротят,
янголом-хранителем, і наші далекі потомки так само поклоняться тобі,
великому прадідові України».

Що А. Кримський був інтернаціоналістом по-справжньому, свідчить і його
захоплення мовами, історією і культурою різних народів. На запитання,
скільки і які мови знає, жартома відповідав, що йому легше перерахувати
ті, яких не знає. В листі до Б. Грінченка, однак, спробував
«розсекретитися»:

« Слов’янські — знаю добре всі, разом з літературними наріччями. Само
собою розуміється, що добре знаю й мертву стару церковнослов’янську.

Із класичних мертвих дуже добре знаю грецьку і латинську, а філологічно
— санскрит…

Романські — зовсім добре, французьку і італійську, зле — іспанську…

Германські — зовсім добре німецьку і англійську, гірше — голландську і
датську…

Із іранських мов добре знаю тільки перську (почасти — з її наріччями)…

Із семітських мов зовсім добре знаю староарабську і новоарабську
(сирійське наріччя знаю так, що говорю ним, а другі новоарабські наріччя
знаю теоретично). Філологічно знаю мову жидівську і арамейську…
Грузинську вчив, але багацько з неї забув…

З урало-алтайських мов знаю турецько-татарську. Найкраще, розуміється,
знаю наріччя османське, бо доводиться завсігди мати практику.

… Міг би додати, що єсть іще й такі мови, які я розумію більше-менше,
хоч і не вчив їх (напр., португальську)… »

І казав, що виучуються мови «легко» (на час написання листа — 1902 рік —
студіював абіссінську).

Знання мов допомогло А. Кримському в роботі над науковими дослідженнями
в галузі арабістики, семітології, тюркології, іраністики. Йому належать
«Історія Персії та її письменства», «Історія Туреччини», «Тюрки, їх мова
та література» та ін. До речі, Кримський глибоко дослідив національний
характер народів, про яких писав. У книзі «Мусульманство і його
будучність» прозираються нинішні причини тероризму, йдеться про можливі
наслідки релігійного «фаталістичного застою і фанатичної ненависті до
всього чужого, не мусульманського».

З мовознавчих праць назвемо «Древнекиевский говор», «Українська мова,
звідкіля вона взялася і як розвивалася», «Нарис історії українського
правопису до 1927 року». Він доводив, зокрема, що мовою древнього Києва
була давня українська мова.

А. Кримському належить чималий поетичний і прозовий доробок — три
частини екзотичної поезії «Пальмове гілля», численні переклади з Омара
Хайяма, Гафіза, поетів монгольського лихоліття, ліричної поезії XV віку.
Цілком по-сучасному, скажімо, звучать рядки з поезій Абуль-Аля
Маарійського (ХІ ст.)

Заблукались мусульмани;

Шлях згубили християни;

Блудять-рутяться жиди;

Маги теж — сюди-туди!

Люди всі — на два ранжири:

Є розумні — та без віри.

Другі — вірою міцні,

Але глуздом — аніні!

Важко переоцінити внесок А. Кримського у розвиток вітчизняної науки.
Будучи одним із засновників Української Академії наук, він проводив
величезну організаторську роботу як її неодмінний секретар (з 1918 по
1928 рік): вибивав кошти, приміщення, дбав про розширення напрямків
діяльності, виявляючи себе як дипломат, людина компромісів. Завжди
протестував проти арештів учених, аби задобрити владу, заявляв: «Я
переконаний комуніст». С. Єфремов у щоденнику зауважив: «Не розберу,
навіщо це йому здалося, бо комуніст з його такий, як з мене далай-лама
тібетський».

Прикро, що він і його побратими по українській справі — М.Грушевський,
С. Єфремов, М. Скрипник не знаходили спільної мови (одвічна українська
біда!), про що Соломія Павличко писала: «Кримський і Грушевський були
героями, інтриганами й жертвами одночасно. Вони обидва програли як один
одному, так і могутнішій за них силі».

Висновки

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) сходознавець, славіст,
письменник, перекладач Походив з татарського роду. Народився 15 січня
1871 року у м. Володимир-Волинський у родині вчителя історії та
географії. Основними дисциплінами вченого були арабська філологія, іслам
та арабська література, перська і турецька мова та література.

1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси
семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і
навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З
1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором
арабської літератури та історії мусульманського Сходу.

За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав
цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького
Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів,
персів і турків.

У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом
Павлом Скоропадським Української Академії наук. У Києві Кримський був
творцем українського сходознавства.

В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ,
кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію
історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921
року він також був директором Інституту української наукової мови.

У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському
університеті. Водночас він був редактором «Записок
Історично-філологічного відділу Української Академії наук», головою
Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства. У Києві Агатангел
Кримський плідно працював лише у 1918—1928 роках. З 1929 року його
почали переслідувати, позбавляти посад. 20 липня 1941 року Кримського
заарештовують, вивозять до Казахстану. 25 січня 1942 року вчений помер у
кустанайській в’язниці.

Агатангел Кримський був учений надзвичайного обдаровання і широти
наукового діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний
фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер,
що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, він був водночас одним з
найкращих знавців української мови та літератури, белетрист, автор
популярного роману «Андрій Лаговський» та збірки екзотичних ліричних
поезій «Пальмове гілля».

Завдяки своїй феноменальній пам’яті Кримський був винятковим ерудитом і
часто скаржився знайомим, що «не може нічого забути». Фізично немічний,
хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він,
проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на
мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і
дуже любив музику.

Він був людиною самітньою, нещасливою в особистому житті, мав проблеми з
нервами. Як і в багатьох геніальних людей, у нього були
психо-неврастенічні відхилення, депресії. Сам визнавав: «Я слабий на
нерви, але я головою здоровий і не психопат».

Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енергією, пристрасною
любов’ю до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел
Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе
високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем. /І.Франко.
1910./

Жоден із нових істориків Османської імперії не мав такої ерудиції, як
Агатангел Кримський. /О.Пріцак. 1996/

Список використаної літератури:

Енциклопедія українознавства. – К., 1994-1996.

100 видатних українців. – К., 2001.

Літературна енциклопедія. – К., 1999.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи