Реферат на тему:

«Щоденник» О.Довженка — викривальний документ, звинувачувальний акт
тоталітарній системі (Урок).

Мета: Познайомити учнів з особливостями та змістом Довженкового
«Щоденника». Закріпити вивчене про стиль цього митця. Виховати любов до
України, формувати на основі прочитаного й опрацьованого національну
гідність і свідомість у старшокласників.

Хід уроку

І. Актуалізація і корекція опорних знань

1. Розкрийте образи батька та матері Сашка. Які проблеми піднімає автор

через образи старшого покоління?

Додаткове запитання: У чому полягає людини й природи у творі?

2. Проаналізуйте образи дідів Семена і Тараса, прабаби Марусини, дядька
Самійла.

Додаткове запитання: Для чого служать засоби сміху у «Зачарованій
Десні»?

3. В чому полягає глибока філософська думка автобіографічної кіноповісті
О.Довженка?

Додаткове запитання: Як ви розумієте слова із «Зачарованої Десни»:
«Давно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом
зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння»?

II.Виклад нового матеріалу

Епіграфом візьмемо слова Є. Сверстюка: «Щоденники надаються до створення
мозаїчних картин: у них є перли і діаманти».

Нагадуємо вчителю, що наші конспекти не звільняють його від праці з
текстом, причому від праці над текстом у співавторстві з учнями. Наші
методичні поради й літературознавчі аспекти мають цінність лише як
допоміжний матеріал на уроці, особливо на цьому, коли текст сам по собі
сильніший від усіх наукових розвідок про нього. Оскільки більш-менш
повно «Щоденник» Довженка видано аж у 1990 році, всі попередні видання —
з пропусками-купюрами, а в бібліотеках не завжди г остаточний варіант
цього твору, мусимо подавати розлогі цитати, пояснювати, як і чому виник
такий запис, як його треба розуміти. Це забирає багато місця у посібнику
й закономірно, що ущемлює сам методичний апарат, не завжди дозволяє
подати певну кількість запитань, які вчитель мусить поставити
старшокласникам, залишає поза увагою певні аспекти твору, до яких
словесник може підійти самостійно.

Золота сторінка в українській літературі — «Щоденник» О.Довженка —
до українського читача йшов довго, й досі не маємо права сказати, що
дійшов, бо тільки у 2009 році літературознавці отримають повний доступ
до архіву Довженка й, напевно, зможуть доповнити і цей його твір новими
записами. «Щоденник» настільки потужний, відверто-щирий і
безкомпромісний, що якби його автор не написав більш нічого, то й тоді
увійшов би у досить невелику когорту найталановитіших і найчесніших
українських митців.

Довженкові записні книги, які стали пізніше «Щоденником», особливі.
Власне це не щоденник у стандартному розумінні цього слова — це
молитва-розпач (через що Є.Сверстюк порівнює Довженків «Щоденник» з
«Давидовими псалмами» Шевченка — О.С), це надсадно-тяжкі роздуми Майстра
над мистецтвом, роздуми Патріота над долею України, роздуми Громадянина
над майбутнім свого народу. У «Щоденнику» митець поділяє себе на власне
«Я» — суто Довженка і на «Я» — ліричного героя. Деколи провести вододіл
між цими двома «Я» надзвичайно складно. То лише у художньому творі, та й
то при умові, що авторська позиція не завуальована, не прихована,
письменник, не маючи можливості чи права підкреслити той чи інший
змістовий нюанс, зобов’язаний так висловлюватися, щоб читач не менш
уважно, ніж той, хто в театрі слухає актора, відчував зображуване. В
іншому випадку автор не хоче й не мусить видавати себе дилетантові чи
пересічному читачеві, а тому заплутує колізію, виставляючи напоказ лише
те, що між автором і героєм є різниця, яка ж саме — в такому випадку не
суттєво.

Коли читаємо «Щоденник» О.Довженка, мусимо пам’ятати, що людині, яка так
прискіпливо вдивлялася в себе, було не 60 і не 70, щоб підводити
підсумки, а всього тільки 45 років — вік зрілості, повноти сили й
творчих планів. «Щоденник», як і весь архів О.Довженка, зберігається в
ЦГАЛИ РФ (Москва). Право розпоряджатися всією спадщиною геніального
кінорежисера належало дружині Ю.Солнцевій. Ще за життя вона заповіла
дозвіл на публікування «Щоденника» двом літераторам — Олександрові
Підсусі (Київ) та Юхимові Левіну (Москва), але обидва ненабагато
пережили Солнцеву, за заповітом якої весь архів Довженка та її власний,
як і московська квартира Довженка, перейшли до адміністративного
працівника «Мосфільму» Ірини Петрової. В долі архіву є багато
загадкового. Частина його деякий час знаходилася в руках наших
кінематографістів С.Тримбача і Т.Дерев’янко, які завезли його на
експертизу не до Києва, а до ЦГАЛИ РФ. Відновити повний текст
«Щоденника», за твердженням директора цього закладу, можна буде тільки
тоді, коли вступить у дію дозвіл Ю.Солнцевої, тобто не раніше 2009 року.

Відразу після смерті Довженка Ю.Солнцева пропонувала передати все його
майно Україні, якщо в Національному музеї в Києві відведуть для цього
окрему кімнату. Й одержала відмову: нема місця. Фактично, це був злочмн
бюрократів-чиновників і проти Довженка, і проти України. Солнцева
запросила науковців з України упорядкувати архів Довженка. Олександрові
Підсусі випало завершити велику роботу: розшифрувати місця, які колись
виявилися нерозбірливими для друкарки, опублікувати нові щоденникові
записи воєнного часу, які заповнювали прогалини, ліквідувати
пропуски-купюри (тоді й з’явилися пам’ятні старшому поколінню публікації
в «Литературной газете» (№ 134 від 10 жовтня 1962), у журналі «Дніпро»
(№ 7-12 за 1962) — О.С), а згодом написати передмову до виданого
«Щоденника» в книжці «Україна в огні» у видавництві «Радянський
письменник». Зараз ця редакція «Щоденника» вважається найбільш повною,
але це ще не весь твір. Є.Сверстюк підкреслює: «Після вироку в Кремлі
Довженко знищив три записні книжки. Ми не знаємо, що він записував до
війни, на початку війни. Найімовірніше, що й тоді записував. Раптово він
не міг би навчитися так мислити і так усе розуміти… В перших
щоденникових записах Довженко тверезо дивиться на все навколо, як вільна
людина, часом іронічно і саркастично, ніби збоку і зверху. Це свідчить
про те, що він, як кажуть, «не спав і все-чув».

Чи мала влада уявлення про те, що Довженко веде «Щоденник». Безперечно!
Таку людину тримали під лупою, не раз і не два, очевидно, робили й
обшуки, не оприлюднюючи їх. Навіть у «Щоденнику» знаходимо запис про
підісланих кадебістами висококваліфікованих спецпрацівників, які
втиралися в довір’я до генія:».. .Три роки ходив до мене в дім генерал
С. під виглядом знайомого. На «ти» перейшов і, видно, людина добра була.
Скільки він мені розповідав всіляких страхітливих речей про своє
відомство, про свого шефа Берію. І потім одного разу раптом заявив:
«Прощайте, я більше до Вас не прийду». А Юлії Іполитівні: «Я мав велику
неприємність на службі. Лаврентій Павлович потребував від мене
знищувальну доповідну про Довженка. Я сказав, що совість не дозволяє
мені нічого, крім доброго, писати про нього. Тоді Берія грубо вилаяв
мене». З тих пір я ніколи не бачив генерала» (18 липня 1954). Звичайно,
надто чесному кадебістові пришилося сутужно, може, Й розстріляли, але ж
інші справлялися із завданнями бездоганно. Втім, вплив генія навіть на
сексотів був позитивний, Довженко своєю щирістю теж умів
«перевербовувати» на свою сторону. О.Підсуха залишив таке свідчення :
«Юлія Іполитівна Солнцева якось достовірно розповідала мені, що не раз
рятували Олександра Петровича його земляки — двоє високих генералів
ГПУ-НКВС (хоча, може, саме вони й були приставлені до нього від служби
кремлівського деспота?)».

Значення «Щоденника» О.Довженка неймовірно велике не лише для нашої
літератури як частки національної культури, а й для значно важливіших
аспектів життєдіяльності нації. Ліна Костенко у праці «Гуманітарна аура
нації, або Дефект головного дзеркала» пише: «Карамзін відкрив Росію, як
Колумб Америку, — сказав Пушкін. Додамо: відкрив великою мірою за
рахунок української історії. Америку Колумб відкрив, шукаючи Індію. Доля
аборигенів відома. Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не
загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає
перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал».
На наш погляд, саме О.Довженко і саме своїм «Щоденником» зробив першу
досить вдалу спробу «становити в нашому національному телескопі головне
дзеркало на місце, усунути в ньому бодай найбільші дефекти». Ясна річ,
що потуги українського митця в цій справі аж ніяк не могли викликати
схвалень тоталітарної системи, яка силою нав’язувала Україні довічну
роль колонії.

Розпочати аналіз Довженкового «Щоденника» варто в хронологічному
порядку, але притримуючись певних тематичних ракурсів. Наприклад, на
початку уроку можна розпочати дискусію про жінку під час війни за
матеріалами «Щоденника». Для цієї роботи годиться чимало записів за 1941
рік, а також записи від 6 березня 1942, 4 квітня 1942, 25 травня 1942,
24 червня 1942, 2 липня 1942, 7 листопада 1956… Наведемо найбільш
ідеологічно гострі уривки: «Я глибоко переконаний, що німці одружуються
з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдатів і
забрати в подружжя ворожих жінок… А найстрашніше — що дівчата не
знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не
учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили
історії»», «Я пригадав і ще одне оповідання… про два написи на стіні
на станції, написані рукою однієї дівчини. Перший — коли її везли
фашисти в рабство до Німеччини під час Великої світової війни, другий —
коли везли її з фашистської Німеччини на вічне заслання в Сибір за те,
що вона була в німецькій неволі. В обох написах вона прощалася з людьми
і Батьківщиною, ідучи на безнадійну загибель», і, нарешті страшне
свідчення від 29 вересня 1943 про жорстокість і дикість власних
визволителів: «…Під Мелітополем на фронті він був свідком явищ
глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили
дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.

У Харкові в перший день визволення одна комсомолка, що півроку не
вилазила з льоху, нарешті вилізла, мов із могили. Надівши святкову
сукню, а що могло бути більшим святом, вона вибігла на вулицю і кинулася
з радісним привітанням до лейтенанта.

— Забирайся геть, німецька…! — гукнув на дівчатко визволитель,
гордовито

простуючи по тротуару».

Після опрацювання цієї теми підходимо до питання про національну
свідомість і гідність українців у «Щоденнику». Довженко підкреслює, що в
радянські часи було зроблено все для того, щоб принизити й викорчувати
українську мову з коренем, щоб зневажити й поглумитися з української
історії. В 1941 році О.Довженко робить промовисті записи: «Єдина країна
в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де
історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це
Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де
плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як
не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить
пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий
час», «Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в
примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти
знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель. А що ж таке
історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу»,
«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». А ось про мову,
найбільшу національну святиню, та ще й з логічним висновком: «В
університеті розмовляли (по-українському) тільки початківці і поети.
Решта вся по-руськи, на радість Гітлеру». Підозра до всього українського
призводила й до казусів, які були б просто неможливі у цивілізованій
державі:

Чому ви живете четверо в одній кімнаті і всі українці?

А хіба не можна?

Чому ви не взяли до себе одного росіянина?

Чому тільки і вашим вірити?» (запис від 8 квітня 1942 року).

Довженко прекрасно розумів, що уряд України був ворожим і Україні, і її
нації, виконував завдання Сталіна про систематичне й неухильне знищення
всього українського: «Я знаважаю уряд України за його скотиняче
ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає
любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за
це»(запис, не позначений датою). І хоч Україна з останніх сил зберігає
острівці своєї культури, на них ведеться наступ, за їх знищення нікого
не судять, хіба що нагороджують. У записі за 21 вересня 1944 року
зустрічаємося з майже готовою новелою про ув’язнений музей, в якому з
картини уважно й зневажливо дивився гетьман Іван Мазепа на Богдана
Хмельницького, який запродав Україну Росії. Цей музей в радянські часи
вважався крамольним, сюди не пускали відвідувачів, а завідуючих
систематично заарештовували й розстрілювали. Коли в перший день війни
бомба поцілила у ґанок музею, секретар обкому не дозволив гасити
історичні цінності, побоюючись, що люди побачать шедеври, усвідомлять
своє історичне минуле, чого радянська влада не могла допустити.

Довженко навіть робить величезний список тих архітектурних пам’яток, які
знищені в Києві за часів радянської влади до війни і під час війни. З
грудня 1943 року він робить великий запис, де кожне слово дише болем:
«За моїх часів у Києві зникли такі пам’ятки культури:

Михайлівський монастир з церквою дванадцятого віку. Верхівка Ірининської
церкви одинадцятого віку.

Никольський собор, збудований Мазепою, — надзвичайної краси церква в
стилі українського бароко. Дзвіниця цього монастиря.

Київський братський монастир на Подолі. Знамените братство з Академією,
звідки вийшли перші просвітителі Росії, де вчився був Ломоносов.

Дзвіниця одинадцятого віку Кирилівського монастиря.

Пам’ятник часів магдебурзького права на Подолі. Самсон, що роздирає
лева.

Києво-Печерська лавра — Успенський собор, геніальна за красою церква,
рівної якій, може, ніде немає.

Межигірський Запорозький Спас — монастир колишніх запорозьких козаків.
Чимала кількість других церков старовинних на Подолі.

Десятинна церква, Трьохсвятительська старовинна красива церква.

Університет св. Володимира. Публічна бібліотека на вулиці Кірова.

Хрещатик, Миколаївська, Мерингівська, Ольгинська, Енгельса, Прорізна і
частина Пушкінської вулиці—архітектура XIX століття, що придавала місту
особливий його власний стиль і наближала його до хороших європейських
міст.

Одне слово, двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і
дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, й одинадцятого. Зоставив биту цеглу,
кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю». А
далі Довженко натякає, що ці нищення — діло рук не диверсантів і не
німців, а заплановані акції радянської системи, адже ж вціліли всі її
творіння, в яких ні смаку, ні художньої цінності нема: «Не може ж
хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи Раднаркому, чи
КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім’я їм —
позичене убозтво, претензійне й брутальне.

Яка шкода, що найпотворніші будинки в Києві — будинок ЦК, Раднаркому,
КВО, універмаг зосталися цілі. Зостався цілим і ідіотський будинок
воєнвєда проти «Арсеналу», і найдурніший з усіх залізничних вокзалів,
які я абиколи бачив на залізницях всіх країн».

А ще раніше, З1 травня 1942 року, знаходимо явне звинувачення в
нишительстві: «Лавру Печерську зірвано мінами. «Зачем она?» Будуть
мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому
народу. Уже мстять».

У «Щоденнику» Довженка зустрічаємо цитати античних мудреців. Четверта
записна книжка починається епіграфом, яким стали слова Евріпіда: «Все
життя людське скорботне». Тут же Довженко ще раз цитує цього ж
драматурга, підкреслюючи, що будь-якому митцеві у світі в будь-які
історичні часи особливо незатишно, що він постійно почуває невдоволення,
є глибоко нещасливим: «Ти будеш змінювати життя і нічому не порадуєшся.
Те, що перед тобою, не подобається тобі, і ти оддаватимеш перевагу тому,
чого нема». Є й у другій записній книжці цитати. Наприклад. Конфуція:
«Людина міряється не з ніг до голови, від голови до неба». Геніальний
митець розумів, що тоталітарна система схильна ростити представників
жандармського і військового відомств, а не культурних діячів. А це вело
до вихолощення духовних сил націй: «Народ не може бути великий у кожен
даний момент тільки в одній галузі. Нема поетів — є генерали, маршали.
Бувають епохи художників, бувають і інші епохи, які породжують людей
розумних і сильних, надзвичайно мужніх.

Але все ж, щоб бути художником, треба мати залізну мужність. У нас нема
художників через брак мужності. В нашій країні немає більше оригіналів».

Геніальний кіномитець уже на початку потерпав за долю тих, хто залишився
на зайнятій німцями території. Мирне населення було кинуте радянською
армією при відступі напризволяще, але після війни планувалося спитати за
все якраз у мирного населення. Генерали не дбали про те, щоб виграти бій
з меншими втратами, навпаки, хизувалися один перед одним, як і командири
нижчих рангів, коли багато бійців гинуло. 6 червня 1942 року Довженко
записує: «Дурний генерал назвав кількох командирів зрадниками. А
командири назвали цим епітетом своїх підлеглих. Почався бій. Комадири
майже всі загинули в бою, так що нікому стало командувати. Загинули з
відчаю, і туги, й образи, а мо’, й від страху. Вирішив кожен для себе
краще вмерти, аби тільки довести свою чесність. Оповідання офіцера ще
про одного дурного генерала, що давав усім мацати свої біцепси і
стверджував, що чим більше у частині вбитих, тим краще, значить, билася
частина. Це дуже нагадує Миколу II, який, коли йому доповіли, що у бою
забито наших солдат 18 000, — крикнув натхненно: «Великолепно!» На жаль,
не можемо цитувати досить розлогий запис від 27 червня 1942 року,
подаємо лише витяги: «Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші
тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карать ні в
чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами
під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що народ просто був під німцями
і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний
німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще
своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло
паркана.

— Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців, — прицілюється

уже… Д».

Під час відступу великі групи військовослужбовців потрапляли в оточення.
В армії ніхто їм не давав інструкцій, що робити в такому випадку. Тому
солдати квапилися якнайшвидше дістатися до рідного дому. А там уже були
німці й вербували їх у поліцію, як це показав Довженко в «Україні в
огні» на прикладі сина Хуторного. Було й по-іншому: свої ж розстрілювали
тих, хто з трудом видерся з оточення, вважаючи їх зрадниками, а в
страшному хаосі могли прибрати й мирних, неповнолітніх місцевих хлопців,
яких запідозрили в дезертирстві з армії: «Піймали парубка. Він так
перелякався, йому так багато задали зразу запитань, він так розгубився,
на нього так вороже дивилося багато сердитих очей і так навколо страшно
клацала зброя, що в нього опустіла голова і не слухався язик, і він
промовляв тільки кінчик запитань.

Признавайся, сволоч, ти дезертир?

Дезертир…- белькотів язик.

Ти прийшов шпіонить сюди, так?

Так, — говорив він, як у сні.

Він увесь час хотів плакать і всю силу потратив на те, щоб стримати
плач, і не стямився, як його уже розстріляли і пішли далі. А прибігла
мати і все життя буде тепер плакати і до смерті не взнає, за що ж його
вбили свої люди».

Довженко знав, що людину, яка потрапила у полон, автоматично вважали
ворогом народу, які б чудеса героїзму вона не показувала пізніше. Не
можна без внутрішнього зненавидження сталінізму читати запис від 22
червня 1942 року: «Як утік боєць з німецького полону, прикинувшись
шпиком. Як не сказав він нікому про це. Бився, був нагороджений орденом
за геройство, був двічі тяжко поранений і раз, лежачи в шпиталі, під час
читання однієї статті, сказав:

-І я ж був такий, отак утік, тільки що не сказав нікому. Кому воно,
думав я, потрібно.

— Комісар шпиталю доніс в особливий відділ, особісти зраділи клієнтурі.
Одне слово, тягали хлопця-героя, багато списів ламалося навколо нього,
багато суддів сперечалися, прокурорів і різних холодних умів, і хлопця
розстріляли. Цей факт кричить до неба на цілий світ. Він є така
кісточка, що по ній видно кістяк звіра. Страшно! Страшно згадувати…»

Довженко акцентує на масових знищеннях ні в чому не винних людей. І це
при тому, що цілий світ знає, які втрати понесла Україна під час війни,
під час довоєнних голодоморів і під час передвоєнних репресій. Читаємо
запис від 6 вересня і 945 року: «Україна втратила за час війни
тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною
неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи
помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної
України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба
лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків
своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними
в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку великої
соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях
і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік.
За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч
і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню, так вельми
жаждали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких
утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один
народ у світі. І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах
з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі,
або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко,
бо се було б «політично шкідливим». Довженко не боявся прямо сказати про
нічим не оправдані репресії, про винищення інтелігенції, і казав про це
афористично: «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У
нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де». Закономірно, що Довженко
прекрасно розумів, що пасинкують з метою виростити робочу силу,
слухняних коліщат і гвинтиків, а не інтелігенцію і не талантів. Запис за
6 вересня 1945 року вражаюче підкреслює розуміння Довженком трагедії
своєї нації, яку позбавили права на духовність: «Мій час — край загибелі
мого народу. Як встати йому на своїх окривавлених ланах? Як обробити їх?
Його сили підуть на обробіток землі, яку він прокляне як недолю свою чи
не прокляне, а плазуватиме по ній, як раб, челядник, хлібозаготівельник
Європи. Що робиться в його культурі? Стільки знищено, розігнано, якими
людьми обсаджені заклади, де творяться культурні кадри? Скільки
провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів! О
другорядність, яка страшенна сила в тобі! Сонце, і небо, і земля, і
квіти — ніщо не затулить і не висвітлить творчі неприглядності. О дике
поле Європи!» Темі репресій Довженко присвятив не одну сторінку
«Щоденника». У тоталітарному суспільстві загрози бути заарештованим,
безпідставно звинуваченим, катованим і розстріляним не міг уникнути
ніхто. В тюрмі сиділи дружини кращих друзів Сталіна, членів уряду. Перед
Другою світовою війною було репресовано найкращих воєначальників, чим
зроблено неоціненну послугу Гітлеру. В записах за 28 листопада 1943 року
знаходимо натяк на дикі катування чекістами маршала Рокоссовського:
«…У Рокоссовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і
за що, не знаю, а ходить тепер Рокоссовський з золотими вставними
зубами. І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних
вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори.
Він, очевидно, в своєму житті пересвідчивсь у чомусь вельми важливому».
З позиції гуманіста Довженко вважав примусове виселення людини з рідної
землі найбільшим злочином. А в СРСР виселяли цілі народи! У
щоденниковому записі за 13 квітня 1941 року через призму світогляду
художнього героя подано таку думку:

«Левко Цар: — Я не згоден. Висилати людей з країни, навіть злочинців, я
не згоден.

Скидан: — А що ж по вашому?

Левко Цар: — Що завгодно. Бийте палками, саджайте в тюрми, позбавляйте
прав, состоянія, стріляйте, карайте прилюдно. Тільки не висилайте до
чужих пустель. Не знаю, як вам сказати. Тільки отут щось мені говорить,
що це є багато більший злочин, ніж усі ті злочинства, що учинили
винуватці».

Якщо В.Стус у статті «Я звинувачую КДБ» писав: «Я обвинувачую КДБ як
організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську тому, що вона зробила
мій народ і без’язиким і безголосим», то в Довженка нема таких прямих
звинувачень, зате є завуальовані про «зачаровану трибуну» (записи за
1941 рік) та засилля «державних дурнів» (запис за 12 липня 1942).

Під час війни Довженко мав нагоду порівняти господарську жилку,
прагнення до краси й достатку, творчу уяву своїх земляків, які завжди
влучно й поетично називали кожен куточок природи, міста чи села,
придумували дивовижну легенду до кожного явища, із байдужістю до всього
— від матеріальних статків і до розуміння краси — росіян: «Багата
держава, яку утворюють бідні люди, — абсурд! Держава не може будувати
свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян. Ми проїхали від
Саратова до Тамбова. Бідність, сірість та сама, як і скрізь… Ні одного
гарного обличчя, ні одного привітного виразу, ні одної стрункої, чіткої
фігури. Обдерті старі і молоді ходять без будь-яких знаків людської
гідності в позах. Вони нагадують муляжі чи розхлябані потвори. Вигляд
такий, неначе у них вийнято мозок…

— Как называется эта речка?

-Эта?

-Да.

— Да так как-то… Течет себе…

«Да так как — то. Течет себе», — фраза чудесна. Істинно руська. І війна
у нас «как-то течет себе», і кров».

На цьому уроці нема смислу торкатися тих сторінок «Щоденника», в яких
йдеться про розправу сталінської кліки над Довженком за «Україну в
огні». Якщо вчитель вважає за потрібне про це нагадати, то мусить
повести розмову так, щоб вона не забрала багато часу.

Зате варто, щоб хтось із сильних учнів, напередодні прочитавши «Поему
про море», поділився своїми враженнями від цього твору, а тоді допоміг
вчителю зіставити ейфорію радості від будівництва штучного моря в
кіноповісті з документальними болючими щоденниковими записами, де
О.Довженко більш об’єктивний, ніж у художньому тексті. Маємо дві
іпостасі митця: Довженка-споглядальника будівництва Каховського моря і
Довженка-судцю над неуками й нищителями природи. Каховське море, ще не
давши жодної користі, вже зруйнувало села, розбило сім’ї, кинуло
переселенців у страшні злидні: «Насправді ніхто у Покровському не
оголошував людям на загальних зборах про те, що треба переносити
половину села. Жодної загальної роз’яснювальної роботи не проводилося.
Просто заходили у двори, обміряли, записували і кожному індивідуально
повідомляли про затоплення і про необхідність переселятися на гору.
Більше того, усім, хто не встиг переселитися у визначений строк,
заявляють: — Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо — будемо
ламати будинок бульдозером незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні».
Записи за 1954 рік вражають цинізмом системи, її байдужістю до трагічної
долі переселенців, які напередодні зими залишилися під голим небом:
«Пізно увечері, йдучи зруйнованою і залишеною вже людьми вулицею, я
зустрів хлопця. Він був з велосипедом. Дуже сумний, заклопотаний
чоловік. Він член риболовецької артілі. Йому дах не збудували, він
боїться зими, у нього дружина й маленькі діти і він дуже пригнічений і
стурбований… Від нього я почув, що минулого року зі старого
Грушевського Кута людей виганяли силоміць.

Що це таке? Це вже. виходить, війна? — у голосі рибалки страждання. –
Дехто собі, вибачте, вже й нужник шифером покрив, а мої діти без
покрівлі», — і далі Довженкова оцінка настрою переселенців: «Помітив я
ще одне в колгоспах: ніде не зустрів жодного веселого обличчя. Усі
невеселі, стурбовані. І багато Облич печальних. Важко живеться народу.
Немає пісень. Ніде не співають. Є горілка. Як страшенно дорого обійшлася
народу нашому війна».

Довженко не приховує, що в радянському повоєнному суспільстві йде різке
розшарування на багатих представників влади й бідний трудовий народ:
«Порожньо в хатах. Ніхто нічого не має. І життя нікому нічого, крім
праці і шматка хліба, не обіцяє. Коли подумаю я про Москву, про Київ —
про «діячів», квітучих, вгодованих.., і згадаю їхні наскрізь брехливі,
безсоромні розмови про народ, про село… Тут нас заїла лососина… Усі
жирненькі стали, мов відгодовані свині». Довженко в глибині своєї
чуйної, доброї та ліричної душі потерпав від невідомості, чи не навмисно
пускає Хрущов під воду мало не чверть чорноземної України: «Інші греблі?
Зокрема, Кременчуцька? Чи потрібна вона? Чи така вже вона необхідна? Для
чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці
турбіни, на сії вісім тощих фараонових корів? Чи не надто дорого
обійдуться сії запорізькі їхні кіловати?» Нищення сіл, які йдуть під
воду, в «Щоденнику» показано як Апокаліпсис, кінець українського
національного світу. Візьмемо, для прикладу, загибель селянського гнізда
— білостінної хати: «Стіни іїміцні. Вона могла б ще простояти добрих дві
сотні років. Вона земляна вся, ніби сама виросла, мов печериця, із землі
і ніхто ніби її не будував. І двір ще майже не торканий. Стіни її ще
білі й чисті. Але з неї вже виламали ломом вікна і двері. На місці вікон
зяють чорні, неправильної форми отвори, і вона чимось з першого погляду
нагадує мені давньогрецьку трагічну маску з Есхіла. Він неї віє похмурим
жахом невблаганної приреченості. Це засуджена на загибель жінка. Навіть
більше. Це засуджена на щезання Ера селянського буття». Довженко був
свідком того, що ніхто не розпорядився переносити на нове місце
архітектурні цінності сіл, які мали йти під воду. Своє особисте майно
селяни рятували, як уміли, власними руками розбирали будівлі й за
власний кошт перевозили на нове місце. Церкви ж розтягали бульдозерами,
хоч саме ці споруди мали найбільшу цінність, були збудовані ще козаками.
Від споглядання такого варварства Довженко-атеїст перетворюється у
глибоко віруючу людину, яка може волати про справедливість хіба що до
Бога: «Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти
літ не вірю в Бога і відтоді не був у церкві. Але в с. Покровському я
пошкодував, що Бога нема. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився
хоча б на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник
давньої архітектури, споруджений на честь Його Божої Матері, покарав
лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай,
Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тебе не зменшилося. Зменшилося
краси». Довженко натякає, що нові села отримають нові убогі назви, щоб і
сліду не залишилося від історії: «У цьому дурноватому селі знищили
чудову камінну церкву, збудовану свого часу запорожцями. Церква на честь
Покрови Богородиці. Звідси і назва села — Покровське. Йолопи церкву
зруйнували. Залишилось ім’я. До імені йолопи ще не добралися».

В «Щоденнику» напрочуд вдало передано перепади настрою автора, його
психологічний стан. Олесь Жолдак пише: «Він увесь збуджений, особливо
коли торкається наболілих проблем духовності нашого народу, занепаду
культури, подальшої русифікації населення через початкові, середні й
вищі школи, культурні заклади, державні установи. Прохоплюються слова
дошкульні й убивчі, коли йдеться про горе-керівників, «напівпровідників
культури», людей підлих, нікчемних духом. Але очі в нього враз
світліють, коли називає імена чесних, талановитих письменників,
художників, артистів».

ІІІ. Первинне усвідомлення поданого матеріалу

Слід проаналізувати ті записи, які стосуються життя самого автора
безпосередньо. Варто ще раз нагадати, що система тиснула на генія,
цькувала, шантажувала, забороняла, старалася змусити стати перед нею на
коліна.

Рекомендуємо розглянути й проаналізувати такі записи:

а) «Запам’ятайте, Юлія Іполитівна, — сказав у 1935 році моїй дружині
керівник кінематографії Ш., — поки я живий, ніхто з рук вашого сіроокого
вовка (сиріч мене) у кінематографію не увійде. Ці слова старого
авантюриста і космополіта я згадав сьогодні, коли мені повідомили, що
учора на «Мосфільмі» після переробок, перелицьовок, одне слово, після
псування був

заборонений сценарій Вальсюненне, над яким я працював рік. Сценарій був
хороший, кращий багатьох сценаріїв «Мосфільму»;

б) «…Пригадую диявольську пику, що скорчив Берія, коли привезли мене
до Сталіна на суворий страшний суд з приводу невдалих помилкових фраз,
що вкрапилися, за словами самого Сталіна, в мій сценарій «Україна в
огні». Витріщивши на мене очі, як фальшивий поганий актор, він грубо
гаркнув мені на засіданні Політбюро (на початку сорок четвертого року):

— Будем вправлять мозги!

Хто тільки не вправляв мені мозги…»;

в) «Художній твір є завжди до якоїсь міри протестом на користь чи проти
когось чи чогось. Не слід хитрувати з читачем. Коли ви пишете, уявляйте
собі, що ви завтра помрете і що ви пишете заповіт для любих своїх
дітей»;

г) «.. .Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я
попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей
моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над
Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій
землі!

Зникни, зненависть! Щезни, убозтво!

Часом мені здається, що я вже вмер і давно лежу в ямі, і кожна звістка з
України падає на мої груди, як могильна земля, заступ за заступом. Що
мене не тільки вже нема, а наче й не було ніколи. Неначе не створювала
мене зовсім українська земля п’ятдесят один рік тому, не годувала хлібом
і медом, не поїла думками, почуттями, не купала у віруваннях і звичаях
нашого народу, не вкладала в мою душу ні своїх гордих героїчних поем, ні
любові до себе, ні плачу, коли плакала сама, як удова в неволі. Так,
попросивши один раз хліба поради і одержавши камінь осуду, я, народжений
для добра, похитнувсь і мовчки впав, як падає мертвий, і кров моя
запеклась і присохла до сивого мого волосся…»

IV. Домашнє завдання

Вміти аналізувати «Щоденник» О.Довженка. Виписати зі «Щоденника» 5 цитат
про розправу Сталіна та його зграї над геніальним українським
кіно-митцем за «Україну в огні». Прочитати кіноповість «Україна вогні».

Похожие записи