ДОВЖЕНКО Олександр Петрович

(11.09.1894 р. — 25.11.1956 р.),

режисер, сценарист, автор розповідей і повістей.

Народився в селі Сосниці Чернігівської губернії на Україні. Закінчив
Глухівський вчительський інститут (1914). Учився в Київському
університеті і Комерційному інституті в Києві. Викладав фізику,
природознавство і гімнастику в гімназії (1914-1917). У 1920-1921 брав
участь у створенні Київського відділу народного утворення, у 1921-1923 —
на дипломатичній службі в Польщі і Німеччині. Вчився живопису в Мюнхені
й у Берлінському художньому училищі. У 1923-1926 — художник-ілюстратор
газети «Вісти ВУЦВК» у Харкові. З 1926 — режисер-постановник на
кіностудіях Одеси, Києва, Москви. У 1949-1951 і 1955-1956 — викладач
ВГИКА. Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940). Народний артист
РСФСР (1950). Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за
літературний сценарій «Поема про море»). У 1957 Київській кіностудії
художніх фільмів привласнене ім’я А. П. Довженко. У 1972 затверджена
Золота медаль імені А. П. Довженко «За кращий військово-патріотичний
фільм».

Олександр Петрович Довженко — український режисер, сценарист,
письменник, народний артист РСФСР.

Наскрізний сюжет творчості Довженко каноничен для класики соцреалізма —
це боротьба старого і нового в житті народу. Унікальність же створінь
Довженко полягає в тім, що в суперечці цих двох почав у нього завжди
проглядається присутність третього — вічності. Виходець з багатодітної
селянської родини на Чернігівщині, у якій майже всі діти вмирали, не
досягши повноліття, Довженко одержимо ревною любов’ю до свого народу як
роду і — жахаючим баченням його історичної смерті як нації. Очевидно, це
і штовхнуло молодого шкільного вчителя, натхненного ідеями української
національної державності, спочатку в ряди прихильників петлюрівської
Центральної Ради, а після жорстокого розчарування в її політику — до
комуністів (згодом пережите знайшло відображення у фільмі «Арсенал»,
1929). Комуністичному ідеалу Довженко зберігав вірність усе життя, але
інтерпретував його надзвичайно своєрідно.

Драма взаємин людини з природою — от визначальний мотив його творчості.
Життя народу і життя природи зв’язані і взаємообумовлені. Ритми
соціального і природного життя незмінно співвіднесені — звідси і виникає
остання в кінематографі Довженко тенденція до подовження кадру, опора на
внутрікадрове (переважно природне) рухання, що дуже нетипово для
радянського кіноавангарда 20-х років. Звідси — і пафос його
кінематографа. Усе це повною мірою позначилося вже в першій авторській
роботі Довженко в кінематографі, куди він прийшов з живопису (якої
учився в Мюнхені), — кінопоемі «Звенигора» (1928). Однак повне
підпорядкування силам природи поставило людини на край загибелі, роблячи
його неспроможним перед обличчям будь-якої стихії — як природної, так і
історичної. Тому приорітет перед історичним минулим у художника, як
правило, відсутній. Історія представляється йому ланцюгом катастроф.
Порятунок же — у розгадці таємниць природи, її мови, у співтворчості з
нею — прилучення до вічності. Таку можливість і надає народу, по
Довженко, революція, що виступає реальним утіленням багатовікових
народних сподівань, що знайшли відображення у фольклорі. Фольклорні
мотиви, постійно використовувані режисером у фільмах, є втілення
народної свідомості, його мудрості й обмеженості одночасно. Фольклорна
метафора в «Звенигоре» виникає в Довженко від повноти відчуття ідеалу і
незнання дійсного історичного шляху до нього (мотив зачарованого
скарбу).

З ще більшою гостротою колізія ця виникає в наступній картині Довженко
«Арсенал», присвяченої революції на Україні, де центральною подією
виявляється більшовицьке повстання в Києві в січні 1918 року проти уряду
Петлюри. Вирішений у традиціях історико-революційної епопеї, фільм дає
образ народу-маси як жертви стихії. Іншим утіленням маси й одночасно
антагоністом її виявляється робітник Тимош, що усвідомлює своє історичне
призначення і тому виростає в знаменитому фіналі до легендарного
сверхгероя, невразливого у своєму безсмерті для ворожих куль. Найвищий у
своїй творчості гармонії і сили досягає Довженко в останньому німому
фільмі «Земля» (1930), що як би спресували в традиційному для того років
сюжеті про вбивство куркулями молодого сільського активіста увесь досвід
світової культури. Пафос співтворчості людини з природою, дії по її
законах, а не насильство над нею визначили внутрішню гармонію фільму і
відмовлення від монтажної естетики. У суперечці між старим і новим у
«Землі» беззастережно перемагало — вічне. Саме в «Землі» з максимальною
повнотою втілилися ідеали Довженко, і саме «Земля» наочно показала
розбіжність їх з державними.

У наступних творах Довженко робить серйозні внутрішні зусилля, щоб
примирити свій авторський ідеал з офіційною доктриною, що позбавляє ці
картини гармонії і цілісності «Землі», але додає їм затаєний внутрішній
драматизм. Визнаючи неминучість розриву з традиціями народного життя,
Довженко залишає за собою право сприймати цей розрив як історичну й
особисту драму, рівно як і протистояння двох іпостасей образа народу —
маси і героя, що опановує стихіями. Усе це знаходить втілення в його
добутках 30-40-х років: «Іван», «Аэроград», «Щорс», «Мічурін». У 1934
році Довженко залишає Україну, рятуючи від хвилі репресій проти
національної інтелігенції, і знаходить у Москві притулок і заступництво
Сталіна, що наміряється зробити Довженко придворним художником. По його
особистій указівці Довженко створила міф громадянської війни у фільмі
«Щорс». Однак він так само намагався облагородити сьогодення ідеальним
образом минулого, як ніколи в «Землі» — майбутнім. Драматичний образ
головного героя — монументального богатиря, що ховає від усіх свої
переживання. Саме в період роботи над «Щорсом» сценарій Довженко з
короткого монтажного плану перетворюється в самостійний літературний
твір, що існує паралельно з фільмом. Літературі відтепер найбільше
довіряє Довженко самі таємні думки і почуття, особливо після того, як
жорстокому розгрому Сталіна піддався сценарій «Україна у вогні» (1943).
Страх перед погрозою загибелі цілого народу, що знову загострився в ті
дні в Довженко, викликав до життя сценарій-плач про трагедію народу,
кинутого в перші тижні війни на сваволю долі байдужою державою. Подальші
кінематографічні задуми Довженко або припинялися, або безжалісно
спотворювалися, як це відбулося з чудово поетичною «Життям у кольорі»
(1946-47), перетвореної в канонічний історико-біографічний опус
«Мічурін» (1949). Основна увага в ці роки Довженко приділяє роботі над
епохальним задумом національного роману «Золоті ворота». Але цей задум
не був довершений, і місце подібного добутку в українській літературі не
зайнято дотепер. Однак ця робота дала поштовх до створення сценарію про
будівництво Каховського водоймища «Поема про море» (1936), де внутрішня
боротьба Довженко із самим собою досягає граничної і нерозв’язної
гостроти: ідеал і реальність взаємно відривають один одного. І
напередодні першого знімального дня Довженко вмер у Москві, так і не
одержавши дозволу повернутися на оспівану й оплакану їм Україну.

Похожие записи