.

Зародження театру. Усна народна творчість ХVІ – ХVІІ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
538 4059
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Зародження театру. Усна народна творчість ХVІ – ХVІІ ст.

Усна народна творчість, або так звана усна словесність, у всіх народів
скоріше стала розвиватися, ніж письменство. Твори усної творчості
постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред широкого гурту
дає у пісні вислів тим думкам та настроям, які хвилюють загал. Загал
підхоплює пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його
пізніше ніхто не знає, тільки його пісня переходить із вуст до вуст, з
роду в рід. Так здебільшого постають усі твори усної словесності.
Первісний їх початковий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у
віршових творах, закріплених метричною й ритмічною будовою («з пісні
слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах).
Бувають також хвилини переживань у житті народу, які так потрясають
народною уявою, що вона всеціло звертається до нових подій. Тоді
призабуваються і втрачаються не раз пісні чи інші народні твори, що досі
були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного
таланту й народного руху, що їх викликали нові історичні події. Приклад
цього дають нам у житті українського народу т. зв. билини — історичні
пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби
давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, тюрків,
половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання,
пов’язані з татарським лихоліттям, з постанням та боротьбою козацтва,
билини в Україні призабулися, а на їхнє місце постали нові пісні, відомі
під назвою дум. Подібно перетворювалися, змінювалися, доповнювалися інші
роди народної творчості — від обрядових пісень починаючи і казками й
приповідками кінчаючи.

Українська усна народна Творчість є дуже давня, дуже багата й тому має
першорядне значення для історика культури. Давнину українських народних
пісень засвідчують, із одного боку, живі до сьогодні пісні, в яких
збереглися подробиці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них
згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що
виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в
народних піснях. Для історика народної культури, що хоче збагнути
народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна
творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик
української культури затримається при обрядових піснях: колядках,
щедрівках, веснянках, русальних, купальних,— знайде у них багато цінного
матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло
християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ
віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога,
Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок. Коли
знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень
родинного характеру (приколискових, весільних, похоронних), то не тяжко
йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина
різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його
історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як
відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку
народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на добро й
зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно
відчував красу світу та красу життя. Українська усна словесність давала
й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх
літературних писань.

Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою
цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення
як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука
і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного
життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка
стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство
в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав
пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують
найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні
проповідники й моралісти.

Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні У з них тісно
пов’язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди,
маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в’яжуться з
подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці
обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що
мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів
дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та
новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаївки, галагівки), незважаючи
на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і
відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій
мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що
заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не
дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш
розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як
це було колись у старинних народів.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас
християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв’язуючись із
новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків
візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків,
акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами
й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних
подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява
становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному
мистецтві.

Коли християнство стало на Русі офіційною державною релігією,
напівпідпільні поганські обряди здійснювали вже не тільки колишні жерці
(більшість з яких, переховуючись у лісах, організовувала повстання
тощо), а й безпосередні їхні продовжувачі – скоморохи.

Мистецтво скоморохів зазнавало утисків з боку церкви і держави, бо за
світовідчуттям (а не тільки за релігійними переконаннями) воно
протистояло офіційним святам християнського середньовіччя, яке вбачало
свій ідеал в аскеті і чернецтві. Що ж до офіційних свят, то вони
освячували і санкціонували існуючий лад, закріплюючи його на віки. Свято
таким чином ставало черговим торжеством уже готової, здобутої остаточної
пануючої правди, яка подавалась у незмінному вигляді як вічна істина.
Відтак і загальна атмосфера офіційно-церковних і загальнодержавних свят
могла бути лише монолітно серйозною, тобто мертвою.

Зовсім іншим світовідчуттям були сповнені ігрища і обряди скоморохів –
спадкоємців професіоналів поганського культу. Взявши своє світовідчуття
від поганських святкових ігрищ і обрядів, вони створювали несхожу на
реальне життя атмосферу – ряджені могли робити і говорити все, що
завгодно, без будь-яких заборон. Можливо, саме тому, незважаючи на
утиски і гоніння церкви, яких зазнавали глумотворці, народ любив їх і,
не боючись покарання, переховував у себе під час переслідувань офіційною
церквою.

Найстаршими пам’ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у
нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески
на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Але згодом скоморохи
почали» мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями
простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів,
народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо
горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів
зустрічаємо в XVI в.

Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіанти, котрі забрели
до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони
теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту,
та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки
й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому
давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до
сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до
розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв.
після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під
впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та
музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла
їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна
драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна
мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас
такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми,
народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання
вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки у страстний
тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості,
поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний
характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з
церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу.
За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм
головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти
томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі, її переплетувано
драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії
та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не
раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто
пише, що нові “філософи” не вміють читати церковні книги, а тільки
“комедії строють і грають”.

В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.

Десь у ХVІІ ст. в Україні з’являється ще одна постать носія сміхової
культури і пересмішника найрізноманітніших форм серйозного,
монументального і остаточного (це ж і про нього, цього пересмішника,
писав Шевченко: “ти смієшся, а я – плачу…”). Це – мандрівний студент,
мандрівний дяк (школяр, бурсак, спудей, бакаляр, миркач, канцелярист,
недоук, пиворіз, горілкопивець, а по суті – потішник,голодранець,
бешкетник, завзятий випивоха, любитель пива і браги, автор
бурлеско-травестійних і сороміцьких творів, норовливий громило-дяк),
тобто український вагант.

За Іваном Франком, “се тип, що витворився при Київській академії не
раніше другої половини ХVІІ віку, а в ХVІІІ віці зробився характерним
признаком Подніпрянської України, – елемент кочовий і цинічний, носитель
усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і
жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники
академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця
і добитись якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна – за
дяківство, за малярство, справу книжок, часто голодуючи та ніколи не
покидаючи свого гумору. Їм завдячуємо, певно, значну часть тих
гумористичних віршів про празники християнської церкви”.

Початок театру припадає в нас на час культурно-національного руху кінця
ХVІ і початку ХVІІ століть, що виник на Україні після сполучення її з
Польщею 1569 р.

Це була причина великих змін у стосунках клас на Україні, що стала
однині складовою частиною Польщі; українське панство щоб зберегти свої
права, мусіло пристосуватися до нових умов і зріктися своєї мови та
релігії, що були тоді ознакою національної приналежности.

Але загальний релігійний характер освіти того часу й те, що вона цілком
була в руках духовенства, головним чином ченців, надали й школам того
часу переважно релігійного характеру.

У католицьких школах тоді культивувалося шкільну драму, що прийшла з
протестантських шкіл, заснованих гуманістами.

Отже, і в наших школах почалися шкільні, переважно релігійні, вистави на
зразок єзуїтських. Найраніші згадки про театр на Україні сягають ще
кінця ХVІ ст.

Найстарішими датованими драматичними сценами українською мовою писаними
є дві інтермедії 1619 р. Написав їх поляк Якуб Гавваторович додатком до
своєї ж п’єси польською мовою “Смерть Івана Хрестителя”, складеної і
виданої в Каменці Струмиловій у Галичині. Треба думати, що в Галичині
взагалі з’явилися перші наші вистави.

До першої половини ХVІІ ст. належать і ще декілька недатованих,
здебільшого неповних п’єс, як уривки про Архангелові віщання Марії,
пролог та епілог з якоїсь різдвяної п’єси й інш. Від тридцятих років
ХVІІ ст. є вже звістки й про вистави в Києві в свіжо-заснованій
братством і реформованій Петром Могилою Києво-Могилянської колегії
(пізніше академії). Ця школа, як відомо, зробилася в ХVІІ – ХVІІІ ст.
осередком нашого старого театру. Більшість п’єс кінця ХVІІ ст. було
написано і виставлено в її стінах.

Звісток про вистави у Могилянській колегії протягом ХVІІ ст. маємо не
багато, бо бурхливі події часів Хмельниччини й епохи Руїни не сприяли
культурній роботі. Тільки за часи гетьманування Мазепи, коли закінчились
довголітні війни, в академії складають і виставляють драми. Важка
політична атмосфера відбивала в київських професорів охоту влаштовувати
вистави, бо, за тодішнім звичаєм, треба було співати панегіріки владі.
Але, не відповідаючи новим вимогам і смаку пануючих верств, стара
шкільна драма, про те, ще була довгий час популярна серед українського
міщанства та селянства. Так звані “недоучені дяки” використовували в
уривках старий шкільний репертуар і утворювали такі ж сцени в такому-ж
дусі для народних вистав. Ці вистави відбувалися або в сільських
дяківських школах або в хатах найзаможніших міщан чи селян. Те що старий
український театр був театром духовним і шкільним до певної міри
визначав його характер і форми, котрі протягом більш як 100 років мало
змінилися: це була схоластична драма на релігійні теми, де тільки
невеликою мірою відбилося тодішнє життя, і то переважно в комічних
інтерлюдіях. Протягом досить довгого свого життя стара українська драма
не зробила великої еволюції, і пізніші п’єси формою часто ні в чому
майже не відрізняються від п’єс давнішніх.

Ще за часів Відродження шкільні вистави визнано як могутній педагогічний
засіб. Їх завели по своїх школах гуманісти, а звідти перейняли їх під
час реакції і католицькі педагоги. Вони обрали для шкіл форму містерії,
що найбільш відповідала їхній меті, бо була здавна драмою релігійною.
Головною частиною шкільного театру були справжні спектаклі під час
вакацій – різдвяних, великодніх чи весняних, або приурочених для
урочистого випадку. До нас дійшло декілька редакцій вертепних п’єс: всі
вони звичайно складаються з двох частин – духовної і світської. В першій
показували свято Різдва Хрестового: народження його, поклоніння йому
трьох царів, вбивство Іродом немовлят, нарешті смерть самого Ірода.
Друга частина продовжувала першу, але в ній виступали представники
різних верств населення, що раділи народженню Христа. Але цей зв’язок
був тільки зовнішнім – тут просто йде низка побутових сцен, де кожна
дійова особа виступала серед типових для неї обставин. Формою вертепна
п’єса теж тісно зв’язана з шкільною оскільки духовна частина її має на
собі виразні ознаки впливу давніх різдвяних п’єс, а світська шкільних
інтермедій.

Школа тих часів була чи не єдиним осередком навколо якого гуртувалося
все інтелектуальне життя нечисленної української інтелігенції і не
даремно шкільні виступи та вистави відвідували сторонні “любителі наук”
та всякі офіційні особи.

Шкільна драма дала матеріал і для зовсім народного театру кінця ХVІІ
століття. Таким чином. Вплив шкільного театру поширився не тільки на
учнів, а й далі. І хоч характер його був напів релігійний, але такими
взагалі були інтелектуальні інтереси тієї епохи. Задовольняючи їх,
шкільний театр сприяв взагалі духовному розвитку народу, прищеплюючи
йому пошану і інтерес до освіти.

Отже, коли освіта на Україні в кінці ХVІІ ст. була набагато популярнішою
в порівняні з іншими слов’янськими землями, що цьому аж дивувалися
чужоземні мандрівники – то частина заслуги в цьому безперечно належить і
старому шкільному театрові.

PAGE

PAGE 9

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020