Реферат на тему:

Юридична деонтологія. Юридична деонтологія. Політична культура юриста

Професія зобов’язує юриста вникати в усі сфери суспільного життя. Проте
атмосфера закритості колишнього радянського суспільства позначилася на
його політичній культурі. Тому має місце деяка політична невпевненість,
розгубленість, дефіцит політичних переконань. Часто-густо це стає
перешкодою виваженій політичній стратегії у правоохоронній діяльності.

Як відомо, закон забороняє юристам вступати до будь-яких політичних
партій. Але позапартійність не означає деполітизованості. Юрист має
право на власні політичні погляди, які, однак, не повинні впливати на
юридичну діяльність.

На думку деяких дослідників, термін «політична культура» з’явився у 50-х
роках XX ст. Зміст цього поняття трактується по-різному, що виявляється
в численних дефініціях.

Політична культура є складовою духовної культури. Вона увібрала в себе
ті структурні елементи усіх видів політичних субкультур, які необхідні у
юридичній діяльності. Тому політична культура юриста тісно пов’язана з
політичною культурою суспільства, окремих соціальних груп та осіб.

С. Рутар окреслює такі аспекти політичної культури: 1) ментальний епітет
політичної системи (свідомість суб’єктів політичного процесу); 2)
якісний стан функціонування інститутів політичної системи; 3) якісна
сукупність політичних цінностей інформації [121, с. 29]. Є думка, що
найоптимальніший третій аспект, оскільки політична культура
розглядається у контексті розвитку мислення юриста. Тут політичне
мислення виступає засобом оцінки політичних подій, поведінки окремих
людей у політичних структурах, що має важливе значення для розгляду
юридичної справи.

Розглянемо компоненти, які визначають політичну культуру юриста.
Насамперед, це знання політичної історії України, оскільки Україна
зазнала багатоколоніального тиску, якого не пережив жоден народ в
Європі, свідоме засвоєння і критичне осмислення ним історичних та
сучасних політичних ситуацій. Це означає, що політична культура як
суспільний феномен передусім потребує інтелектуального осмислення
історичного досвіду українського народу. Інформаційний фонд щодо історії
України становить основу політичної культури юриста. Лише теоретично
осмисливши минуле, можна здійснити багатоаспектний культурологічний
вимір політичної історії України, її політико-культурних елементів.
Соціальна пам’ять у питаннях політики, ставлення до власної історії,
практики, політичної боротьби активно впливає на формування політичної
культури юриста, оскільки засвоюються політичні уроки, глибоко
усвідомлюється національно-політична ідея.

Сформовані таким чином політичні погляди і знання юриста дають змогу
більш ефективно аналізувати й оцінювати явища суспільного життя. Так чи
інакше юрист при виконанні службових обов’язків вступає у політичні
відносини, політичні діалоги з колегами та громадянами. Тому важливо
формувати високий рівень політичної культури юриста, здатність чітко
орієнтуватися у політичних ситуаціях, роз’яснювати мету і смисл
політичних подій громадянам. Проте незалежно від політичних уподобань,
головним у діяльності юриста є право. Тобто передусім юрист повинен
формувати у собі політичну неупередженість.

Отже, випливає що політична культура юриста — це знання політичної
історії України, сучасної політичної ситуації, їх оцінка та використання
у професійній діяльності в межах позитивного права.

Не менш важливою є здатність кожного юриста виробити політичний імунітет
проти деформації почуттів та переконань, які стають причиною
неправильного, а то й фальшивого тлумачення політичного становища в
Україні. Тому потрібно розвивати навички осмислення й політико-правових
реалій в Україні.

Зміст політичної культури юриста містить такий компонент, як переконання
та усвідомлення політичних цінностей. Політична культура правника сприяє
піднесенню культури юридичної діяльності, забезпечує вдумливе, свідоме
ставлення до виконання службових обов’язків. Вона передусім постає для
юриста засобом утвердження загальнолюдських вартостей, передбачення
перспективи подальшого розвитку українського суспільства, застерігає від
сліпого наслідування чиєїсь (часом ворожої) думки.

Йдеться про уміння юриста осмислювати своє ставлення до правової
дійсності з політичних позицій. При цьому домінує здатність політичної
оцінки національної ідеї, яка є теоретичним підґрунтям політичної
культури. Своєю чергою усвідомлення національної ідеї сприяє формуванню
у юристів глибоких патріотичних почуттів, адекватного розуміння
тимчасових політичних, ідеологічних й економічних труднощів. Проте,
політична нейтральність невизначеність юриста позитивно позначається на
виконанні професійного обов’язку.

Важливим компонентом політичної культури юриста є також уміння
передбачати політичні наслідки власної професійної діяльності. Юрист не
повинен бути пасивним спостерігачем політичного життя країни. Він має
опановувати політичну науку, усвідомлювати мету розвитку українського
суспільства і застосувати це при вирішенні конкретних життєвих ситуацій.

Одним із методів демократизації і правового розвитку України є якомога
повніше врегулювання суспільних відносин правовими нормами. Саме
політична культура дає змогу зрозуміти, що правові та економічні реформи
обов’язково повинні супроводжуватись політичними. Справа у тому, що
розв’язати правові проблеми неправовими та силовими методами неможливо.
Це особливо стосується України, де політичні надії й сподівання
поступово перетворювалися у політичні орієнтації. Відтак методологічного
значення у діяльності юриста набуває українська політична етика, що
вміщує поєднання національних та загальнолюдських цінностей.

У процесі виконання службового обов’язку юрист має керуватися
державницькими цілями, передбаченими Конституцією України. Тільки з
позиції конституційної культури та інтересів держави він спроможний
справедливо вирішувати політичні інциденти у правовій діяльності.
Політичні права людини, закріплені в Конституції України, юрист зобов
‘язаний охороняти, оскільки у протилежному випадку можуть виникнути
правові наслідки.

Загалом політична культура юриста є основою розв’язання правових проблем
при виконанні службового обов’язку. Специфіку політичної культури нації
зумовлює своєрідність національної культури в цілому, оскільки
першовитоком є духовно-ментальні алгоритми етносу. Різні форми культури
по-різному пов’язані з «душею народу» [136, с. 28].

Основними принципами політичної культури юриста є: державотворча
ідеологія, ідейність, духовність і моральність, культура діалогу,
політичний імунітет, логічність, справедливість.

Державотворча ідеологія як принцип політичної культури юриста
визначається основним законом держави — конституцією. Межа політичного
плюралізму окреслюється правовим почуттям. Поява нових державних
ідеологій повинна сприйматися юристом однозначно. Адже на ідеології
формується право, яке реалізується здебільшого юристом. Крім цього,
оновлюється не тільки право, а й сама політична система, розвиваються
власні національні ідеали, усувається фрагментарність у політичній сфері
українського суспільства та ін. Це зобов’язує юриста підвищувати рівень
політичної культури, знати механізми політико-правової дії, оскільки він
як суб’єкт політичного життя повинен сприяти державі, поширювати і
впроваджувати політико-культурні цінності. Однак при цьому дії юриста
мають підпорядковуватися праву і лише праву.

Національна ідейність як принцип політичної культури юриста передбачає
розуміння загального політичного курсу держави, на основі якого
формується правова політика. Зміст цього принципу відображає основні
складові національної ідеї — державність, самостійність, соборність,
миролюбність, демократизм, які визначають масову політичну свідомість
громадян. Витоки національної ідейності юриста беруть початок в
історичній свідомості та історичній пам’яті українського народу. Тому
можна стверджувати, що цей принцип пронизує сферу не тільки правової
діяльності, а й усього життя юриста. Без ідей, зокрема національних, та
осмисленого ставлення до власної історії політична культура юриста
позбавлена перспективи, що призводить до правового нігілізму, зневіри у
можливостях держави, розчинення цілісності українського національного
буття.

Важливими принципами політичної культури юриста є духовність і
моральність, які ґрунтуються на загальнолюдських вартостях і
національній моралі. Адже політична культура юриста розвивається разом з
національною мораллю. Водночас відбувається деяка моралізація політики
(мораль виникла раніше від політики) і блокується політизація моралі.
Друге явище небажане з певних причин. Зокрема, у деяких регіонах України
переважає російська ментальність, або неконструктивний націоналізм. Такі
ультратенденції у політиці конче небезпечні. Тому вона повинна
керуватися природним правом, національною мораллю, що сприяє моральній
соціалізації політичної культури юриста. Також цей принцип забезпечує
формування моральної свідомості у політичних відносинах юриста, скеровує
його у бік здорового глузду, що дає змогу успішно розв’язувати
морально-політичні, ідейно-моральні проблеми службової діяльності.

У політиці неможливо уникнути суперечностей, службових конфліктів тощо.
Тому з політичною культурою пов’язаний такий принцип, як здатність до
культурного діалогу. Йдеться про переведення конфлікту з емоційного
стану в інтелектуальний, досягнення взаєморозуміння між співбесідниками.
Цей принцип передбачає мистецтво спілкування юриста у політико-правовому
полі, виробляє запобіжні методи ймовірних політичних конфліктів, захищає
політичні права людини, виключає політичну інертність юриста,
зорієнтовує масову політичну культуру на модерну демократичну політичну
культуру, засновану на позиціях українського національного патріотизму.

Принцип політичного імунітету найбільш притаманний саме політичній
культурі юриста, який має певні переваги (без втручання вищих інстанцій)
у політичних відносинах завдяки знанню права. Його власні погляди та
уявлення ґрунтуються на юридичному мисленні, конституційній культурі, що
дає змогу виробити власне політичне бачення розв’язання правоохоронних
проблем. Така відносна самостійність забезпечує творче вироблення нових
ідей, формує індивідуальне політичне мислення.

Політична культура юриста немислима без такого принципу, як логічність.
Він пов’язаний насамперед з інтелектом особи, з її умінням
зорієнтуватися в розмаїтті суспільно-політичних явищ, поглядів. Адже їх
зміна навіть без зміни ідеології держави — це цілком нормальне явище.
Однак при цьому повинна існувати допустима межа нестабільності поглядів,
яка вписується у рамки логічного. Крім цього, логічність потрібна для
зв’язку політичної культури сучасності з політичною культурою минулого,
політичної культури юриста з політичною культурою суспільства.

Відомо, що у політиці часто використовуються некоректні методи
політичної боротьби, фактично існує ринок правди, де кожен по своєму її
тлумачить. Окремі політики вдаються до обману, перекручення історичних
відомостей, інсценування політичного тиску тощо. Це зобов’язує юриста
дотримуватися принципу справедливості. Вона завжди контролюється
сумлінням юриста, внутрішнім імперативом службового обов’язку,
політичною довірою й вірою в людину взагалі. Справедливість у
політико-юридичному житті характеризується оцінкою політичних явищ,
миролюбністю, доброзичливістю, визнанням певних політичних взірців, що
запобігає, деформації політичної культури особи. Цей принцип зобов’язує
юриста вдосконалювати елементи політичної культури на основі конкретного
знання коренів та причин як підвищеної, так і заниженої політизації
громадян. Тим більше, що одне і друге явище має пряме відношення до
правопорядку.

Важливим завданням у дослідженні політичної культури юриста є визначення
її функцій — політичної оцінки результатів юридичної діяльності,
формування політичної культури юриста, вироблення політичної орієнтації
у виконанні службового обов’язку, запобігання деформації політичної
свідомості юриста, впорядкування політико-юридичних культурних процесів,
формування української політичної еліти.

Зміст функції політичної оцінки результатів правової діяльності полягає
в тому, що прийняті юристом неправильні рішення можуть отримати
негативний резонанс у суспільстві, оскільки багато правопорушень мають
політичне забарвлення. Тоді виникатимуть негативні оцінки діяльності
органів державної влади, стану політичної культури держави в цілому.
Своєю чергою недоліки правової діяльності безпосередньо впливають на
низку політичних явищ, стають певною лазівкою для розкрадання
національних багатств. Тому боротьба зі злочинністю, особливо у сфері
економіки, має політичний характер. Це ж стосується
адміністративно-правових та цивільно-правових порушень. Відтак високий
рівень політичної культури юриста є своєрідним чинником демократичної
правової держави України, доповнює фахову культуру, забезпечує пріоритет
загальнонаціональних справ. Політична культура дає змогу виявити не
тільки ментальний рівень політиків (тобто їхню самооцінку), а й їхню
конкретну поведінку у тій чи іншій політичній ситуації. Політична
культура, як зазначає С. Рутар, здебільшого відображає попередній досвід
і змінюється значно повільніше, ніж інші елементи політичної системи
[121, с. 29]. Крім цього, результати правової діяльності безпосередньо
впливають на політичний клімат колективів юридичних установ. Члени
колективу, які бачать ефективність своєї роботи, позитивно сприймають
правові норми, відчувають дієву політику держави і вірять у вибраний
політичний курс.

Юрист, незважаючи на високий соціальний статус, є передусім громадянином
України. Тому його політична культура спрямована на формування, як
зазначає І. Старовойт, насамперед громадянської культури [136, с. 28].
Це означає, що юрист має керуватися законами Української держави, бути
зразковим громадянином, підпорядковувати власне громадянське життя
конституційним нормам. У результаті такої громадянської соціалізації,
формування громадянської свідомості у юриста виробляється ефективне
сприйняття українських політичних реалій.

Розглядаючи таку функцію, як формування політичної орієнтації у
юридичній діяльності, треба наголосити, що політична культура відіграє
роль трансляції для кожного правника. Адже у багатьох випадках йому
потрібні знання політичних намірів тієї чи іншої соціальної групи,
зокрема, знання програмних вимог політичних партій України, їхніх ідей,
передвиборної компанії, розставляння політичних сил тощо, що допоможе
ефективно впливати на стан правопорядку в Україні, виробляти адекватні
профілактичні заходи. Високий рівень політичної культури юриста дає йому
змогу відповісти на запитання: яка політична партія зможе здійснити
позитивні зрушення в суспільстві, реалізувати (а не тільки
запропонувати) дієве регулювання суспільних відносин, не завдаючи шкоди
українській національній ментальності?

Важливою є функція запобігання деформації політичної свідомості юриста.
На жаль, у правовій діяльності ще й досі виявляються негативні тенденції
політичної психології, пов’язані з відчуттям «меншовартості»,
побоюванням зміни політичного курсу держави, фактами нетерпимості до
інакомислення тощо. Усе це наслідки культурних деформацій. Нинішній стан
політичної культури характеризується морально-політичною кризою як
наслідком узурпації частини влади бюрократією, консервативного
соціально-політичного блоку, мафії, породжених ленінським політичним
розгулом, сталінським «чистилищем» та брежнєвською вседозволеністю. Це
породжує у деяких правників байдуже ставлення до утвердження
цивілізованого правопорядку.

Політична культура має функцію впорядкування політи-ко-юридичних
культурних процесів в Україні. Йдеться про творче використання духовної
культури з метою наповнення норм поведінки громадян політико-юридичним
змістом. Сюди можна віднести повагу до особи, рівень правопорядку, стан
правосуддя, розвиток соціально-правової активності та ін. Ці процеси
мають і зворотну дію, оскільки безпосередньо впливають на вдосконалення
елементів політичної культури особи юриста. В цьому випадку виправданим
є домінування ідеології, яка визначає напрям використання здобутків
культури у праві.

Чи не найважливішою функцією політичної культури є формування політичної
еліти суспільства. Цю функцію покликана забезпечити насамперед добре
продумана система освіти (зокрема соціологічної й політологічної), через
яку передається зміст духовності національної еліти, транслюється
культура. Еліта як активна група авторитетних інтелектуальних осіб є
носієм національної ідеї.

Одну із верств національної еліти становлять юристи. Українських юристів
згуртовує національна ідея. Політико-правова українська еліта постійно
намагалася випереджувати дії держави, формувати дієздатні моделі
правових норм.

Формування нової національно-політичної еліти здійснюється на засадах
багатовимірного підходу. Це дає змогу налагоджувати політичну взаємодію
між регіональними елітами, різними верствами громадян, доходити
компромісних рішень тощо. Незважаючи на те що регіональна еліта України
має дещо різну політичну, культурну й економічну орієнтації, їй потрібно
об’єднуватися, оскільки Конституція України ставить завдання
систематично відстоювати державницькі інтереси народу шляхом виваженої,
організованої політичної активності юристів.

Відомо, що між політичною та правлячою елітами є суттєва відмінність.
Якщо для першої групи важливим є талант і обдарованість, то для другої —
політичне лідерство. Проте для піднесення рівня професіоналізму еліти
необхідні обидва компоненти, оскільки українська політична еліта повинна
діяти у політико-правовому полі, тоді національна ідея може отримати
перемогу.

Отже, політична культура юриста — це складний соціально-культурний
феномен. Вона включає політичну свідомість, культуру політико-правової
поведінки, сприяє культурі функціонування юридичної установи в цілому.
Тут поєднується політична наука з конкретними політико-правовими діями
на основі духовної, моральної, правової й інших видів культур. Політична
культура дає змогу юристові уникати стандартизованих, одновимірних,
регламентованих світоглядних поглядів у правовій діяльності, запобігати
авторитарності, фрагментарності, амбівалентності, нецілісності,
неорганічності у політичній культурі не тільки юриста, а й суспільства в
цілому.

Список використаної літератури

Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до ідеології права.-
Чернівці: Рута, 1999.- 295 с.

Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология
культуры: Введение в обобщенную теорию познания.- К.: Наук, думка,
1993.- 216 с.

Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права.-М.:
Юрист, 1995.- 304 с.

Культурология. История мировой культуры: Учебн. пособие для вузов / А.
Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н.
Марковой.- М.: Культура и спорт, 1995 .-224 с.

Нариси з сучасної західної філософії права: Навч. посібник.-Харків,
1997.- 148 с.

Невважай И. Д. Философия права: проблема рациональности права
//Правоведение.- 1995.- № 3.- С. 67-75.

Петрова Л. В. Методологія правознавства: філософський дискурс //
Правознавство: Доповіді та повідомлення ПІ Міжнародного конгресу
україністів.-Харків: Око, 1996.-С. 23-29.

Петрова Л. В. Нариси з філософії права: Навч. по-сібн. / За ред. проф.
В. О. Чефранова.- Харків, 1995.- 260 с.

Рабінович П. М. Філософія права: деякі науковоз-навчі аспекти // Вісник
Академії правових наук України.-1997.-№1 (8).-С. 36-46.

Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция: Философия права.-М.: Академия, 1996.-
120 с.

Сливка С. С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний
аспект).-Львів: Світ, 2000.- 336 с.

Сливка С. С. Самозахист населення: Моральний аспект.-Львів: Каменяр,
1996.- 144 с.

Сливка С. С. Українська національна філософія права: антологічний
ракурс.-Львів: Воля, 2001.- 168 с.

Сюкшйнен. Шариат: религия, нравственность, право //Государство и право-
1996-№ 8.-С. 120-129.

Тадевосян Э. В. Социология права и ее место в системе наук о праве //
Государство и право.- 1998.- № 1.-С. 46-53.

Тихонравов Ю. В. Основы философии права: Учебн. пособ. для вузов.- М.:
Вестник, 1997.- 608 с.

Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции.- М., 1991.-160 с.

Фромм Э. Душа человека- М.: Республика, 1992.-430 с.— (Серия «Мыслители
XX века»).

ЦиппеліусР. Філософія права: Підручник: Пер. з нім-К.: Тандем, 2000- 300
с.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії.- Харків: Фоліо, 1997-223 с.

Похожие записи