Реферат на тему:

Юридична деонтологія. Педагогічна культура юриста

Педагогіка, як відомо, — це наука про виховання й навчання
підростаючого покоління. Однак у юридичній практиці педагогіка більшою
мірою стосується процесу виховання як динамічного складного явища, що
здійснюється на основі цілеспрямованого й організованого формування
громадянина незалежної держави. Тобто йдеться про виховання громадян,
які перебувають у правовому полі. Правове виховання здійснюють передусім
правники.

Виконання цієї функції є першочерговим професійним, юридичним,
службовим, функціональним тощо обов’язком фахівців права. І коли перед
юристом постає питання, з чого починати виконання своїх прямих
обов’язків, то відповідь однозначна — з правового виховання громадян. А
розкриття злочинів, вирішення цивільної справи, здійснення нотаріальних
дій — це питання наступного етапу. Нинішня ситуація свідчить, що
громадяни не знають (та й не всі можуть знати) тих елементарних правових
норм, яких потрібно дотримуватися у повсякденному житті. Це з одного
боку, а з іншого — навіть за наявності правового досвіду вони
часто-густо припускаються серйозних правопорушень. Іноді причина цього
криється у відсутності у громадян внутрішнього переконання, у зневірі в
ефективність правових норм, песимізмі і розчаруванні. Тобто у них
відсутнє якісне сприйняття вимог чинного законодавства.

Проте кількість порушень норм права не зменшиться, якщо не буде
належного правового виховання. Інколи абсурдною виглядає юридична
діяльність, яка зводиться до ліквідації наслідків, а не усунення причин
правопорушення. Правда, останнє, на перший погляд, невидимий процес,
результати якого виявляться лише згодом. Та це правильний і справедливий
шлях до регулювання суспільних відносин (досвід держав із цивілізованим
правопорядком у цьому переконує). Однак в Україні триває невиправдана
практика гонитви за кінцевими результатами, за так званими показниками
роботи. А правове виховання, профілактична робота й надалі залишаються
поза увагою, про них згадують лише між іншим.

Розглянемо вимоги, які ставляться до юристів з метою поліпшення якості
правовиховної роботи. Стосовно особистості юриста ці вимоги передбачають
його педагогічну культуру, яка є необхідним складовим елементом
професійної культури в цілому. Адже освічений юрист — це передовсім той,
який добре знає методику здійснення правового виховання різних верств
населення, а його фаховість є результатом оволодіння певними різновидами
духовної культури.

Педагогічна культура юриста — це творче освоєння теорії й методики
проведення правового виховання громадян на засадах педагогічної теорії,
педагогічної технології та професійного такту.

Наголосимо, що майже вся професійна діяльність юриста зводиться до
правового виховання, яке можна розглядати у двох аспектах — загальному і
спеціальному.

Предметом нашого розгляду є саме спеціальне правове виховання як одна із
проблем юридичної деонтології. Проаналізуємо найтиповіші ситуації,
пов’язані зі спеціальним правовим вихованням. Перша ситуація зводиться
до практичних прийомів юридичної роботи, наприклад, допитування
правопорушника (зокрема потерпілого, свідків та ін.), розгляду заяв і
скарг громадян, виявлення складу правопорушення, пред’явлення
звинувачення, винесення вироку, відмова у позовній заяві тощо. Виконуючи
звичайну, повсякденну роботу, юрист тією чи іншою мірою виховує у
громадян повагу до права, делікатно вказує на причини порушення
встановлених державою правил поведінки. Ці елементи правового виховання
присутні навіть у технічних нотаріальних діях. Загалом, будь-який
діловий контакт з юристом має виховний характер.

Специфіка другої ситуації також полягає у діях юриста, до яких він
вдається у випадку порушення громадянами правових норм. Насамперед це
стосується тих, хто вже притягався до різних видів юридичної
відповідальності. Звичайно, до такої категорії не обов’язково мусять
належати особи, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, чи
злісні правопорушники. Просто через певні обставини окремі громадяни
можуть часто потрапляти в поле зору правоохоронних органів. Тому їхнє
правове виховання повинно здійснюватися інтенсивніше, продуманіше. Одних
профілактичних заходів інколи вже замало.

Нарешті, у третьому випадку спеціальне правове виховання зводиться до
профілактичного обліку тих громадян, які злісно порушують вимоги права.
Це активна форма профілактичної роботи осіб, які поставлені на облік як
суспільне небезпечні. Навіть справедливе покарання розцінюється як один
з прийомів правового виховання.

Сформульоване визначення педагогічної культури юриста передбачає, що
юрист повинен мати хоча б елементарні педагогічні знання, здібності та
навички правовиховної роботи. Це завдання окремих видів культур
(субкультур), а особливо педагогічної культури юриста, основний зміст
якої визначають структурні елементи.

Так, одним із них є спеціалізована педагогічна теорія (техніка). І.
Зязюн, Л. Крамушенко, І. Кривонос зазначають, що педагогічна техніка —
це вміння використовувати власні психофізичні дані як засіб виховного
впливу. Це володіння комплексом прийомів, який допомагає педагогові
глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у
виховній роботі [114, с. 49]. Розрізняється внутрішня педагогічна
техніка (створення внутрішнього переживання особистості, психологічне
настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і
почуття) та зовнішня педагогічна техніка (втілення внутрішнього
переживання особистості вчителя у його тілесній природі — міміці,
голосі, мовленні, рухах, пластиці) [262, с. 49].

У юридичній практиці внутрішня і зовнішня педагогічні техніки набувають,
зрозуміло, спеціалізованого характеру. Адже юрист має справу з широкою
умовною аудиторією, до якої входять усі верстви населення. Також, окрім
правового виховання, юрист здійснює комплекс завдань державного
характеру для регулювання суспільних відносин. Усе це потребує
організаційно-педагогічних здібностей, широкого світогляду і спеціальних
підходів. Тому до педагогічної техніки юриста, на думку Г. Ризза, можна
віднести такі види культур: культуру цілепокладання, культуру
педагогічних знань, світоглядну культуру, культуру мислення, культуру
почуттів, культуру спілкування, організаційну культуру [119, с.
114-116]. Завдання педагогічної техніки полягає в умінні юриста керувати
своєю поведінкою та впливати на громадян.

Загалом юридичну діяльність можна розглядати і як мистецтво, і як
технологію. Мистецтво засноване на інтуїції, а технологія — на
закономірностях науки. Фактично, як зазначають О. Падалка, А. Нісімчук,
І. Смолюк, О. Шпак, юридична наука розпочинається з мистецтва, а
закінчується технологією [112, с. 128]. Адже у правовому регулюванні
суспільних відносин юрист використовує знання педагогічної техніки,
мистецтво професії і впроваджує їх у практику. Наразі це впровадження
ґрунтується на юридичній науці, на встановлених юридичних
закономірностях. Тобто педагогічна технологія визначає стратегію
юридичної діяльності, програму впровадження дійових заходів з метою
домогтися панування права в суспільстві. В цьому випадку вона відображає
будь-який юридичний процес, вказує шляхи вирішення конкретної юридичної
справи.

Важливим складовим елементом педагогічної культури юриста є його
професійний такт. За формою ця категорія нічим особливим не
відрізняється від звичайної людської тактовності, ввічливості, уважності
тощо. Ці загальнолюдські якості потрібні юристові, тому що він має
справу переважно з людьми не досить високих моральних якостей, із
зіпсованою людською психікою. Тож професійний такт юристові потрібний
для спілкування не лише з колегами, друзями, знайомими, а й з усіма
громадянами, які відвідують юридичну установу, навіть зі злочинцями.
Адже нескінченні зауваження, докори, звинувачення, погрози, окрики
неприємно впливають на відвідувачів.

Юрист не має права цілеспрямовано випробовувати терпіння людей, оскільки
вони можуть його втратити. Громадяни відстоюють власну честь і гідність
так, як можуть і вміють, часто у нетактовній формі. Однак нетактовність
юриста викликає нетактовність у його клієнтів.

Зауважимо, що професійний такт — це спеціальне фахове уміння, за
допомогою якого юрист у кожному конкретному випадку застосовує до
правопорушників найефективніший засіб виховного впливу. Його можна
інакше назвати педагогічним підходом до правопорушників або
психологічним доглядом. Це своєрідний паспорт загальної культури юриста.

Вирізняються такі основні принципи педагогічної культури юриста:
педагогічні здібності, евристичність, внутрішня зібраність під час
вибору лінії поведінки, мовленнєвий етикет, відповідальне ставлення до
правового виховання громадян, почуття міри, принциповість,
поступливість; почуття гумору.

Нині юридична професія стає дедалі масовішою, навіть модною. Однак не
всі майбутні та й теперішні юристи мають нахил до такої діяльності,
певні здібності у здійсненні правового виховання громадян. Адже юрист
повинен вміти створювати педагогічні технології щодо індивідуальних
особливостей громадян так, як це робить шкільний учитель, на що вказує
І. Зязюн [114, с. 6].

В. Яловик на основі досліджень інших авторів вказує на основні різновиди
педагогічних здібностей [160, с. 245-246]. Вважаємо, що успішну юридичну
практику забезпечують дидактичні здібності (готовність юриста виховувати
громадян, творчо розвивати юридичне мислення, привчати їх до
самостійного опанування елементарними правовими знаннями), комунікативні
здібності (уміння легко вступати в контакт з населенням, встановлювати з
ним правильні ділові взаємовідносини), конструктивні здібності
(здатність передбачати результати своєї роботи, а також помилки і
можливі негаразди, проектувати якість юридичних знань громадян),
гностичні здібності (уміння пізнавати зміст правового явища,
закономірності поведінки громадян, а також власне самопізнання),
перцептивні здібності (здатність розуміти психічний стан громадянина,
вміти фіксувати деталі його поведінки, а з виразу обличчя судити про
винність у кожному конкретному випадку), інтелектуальні здібності
(розуміння власного призначення, правових явищ, принципів, законів
природи, теорій, проблем тощо), а також деякі організаторські здібності,
яких вимагає певна ситуація.

Важливе значення для розвитку педагогічно-юридичної майстерності має
соціалізація. Зазначимо, що перерва у педагогічній діяльності негативно
позначається на професійному рівні юриста, його педагогічні навички
розвиваються у практичному виховному процесі. До речі, усі посадові
особи (у тому числі народні депутати, судді Конституційного Суду) мають
право займатися педагогічною діяльністю, працювати за сумісництвом.

Такий принцип педагогічної культури юриста, як евристичність, виявляє
творчий підхід до правового виховання громадян, спонукає юриста до
наповнення традиційного правового впливу новими формами, які
відповідають сучасному соціальному й економічному розвиткові держави.
Створення проблемної ситуації, залучення співрозмовників до її
розв’язання свідчать про високу педагогічну культуру юриста. Тут важливі
делікатність і доречність поставлених запитань, реплік, відсутність
іронії чи зневаги до інших учасників правової ситуації. Евристичність
педагогічної культури найпомітніше виявляється в запитаннях юриста.

Педагогічна культура юриста передбачає його внутрішню зібраність при
виборі лінії поведінки. Адже перше враження громадянина про юриста
досить часто буває остаточним. З перших хвилин зустрічі юрист активно чи
пасивно піддається перевірці на витримку, кмітливість, дотепність,
інтелектуальність. Його постава, вираз очей, тон бесіди безпосередньо
впливають на зміст висловленого.

Педагогічна культура — це також належне володіння культурою професійної
мови, дотримання мовленнєвого етикету. У мовленні застосовуються і
несловесні елементи — міміка, жести, поведінка тощо. Вони також
виконують комунікативні функції і формують певний мовленнєвий етикет
юриста. Таким чином останній можна розглянути як поведінку юриста
загалом.

Сутність педагогічної культури становлять: зацікавленість населення у
сповідуванні правових норм, вміння визначити якість та обсяг доступного,
повчального матеріалу, дотримання службової таємниці, поєднання правових
норм з духовними та ін. Головне завдання у педагогічній діяльності
юриста — довести людям, чого від них вимагають держава, суспільство, і
навчити дотримуватися цих вимог.

Важливим принципом педагогічної культури є почуття міри. При цьому
збільшення вимогливості юриста до членів суспільства не обов’язково
спричиниться до більшої поваги з боку останніх. Тут необхідне почуття
міри, критерії якого встановити доволі важко. Почуття міри виявляється в
деяких тактичних діях юриста, які дають змогу юристові умовно зблизитися
навіть з правопорушником. Це своєрідний ігровий хід, але без ницості.
Почуття міри виявляється також в індивідуальному підході до всього
юридичного ироцесу або окремих його стадій. Не менш важливим є
налагодження ділового партнерства, що дає змогу юристові поводитися зі
злочинцем як з рівним. Так чи інакше почуття міри досить точно
характеризує ступінь педагогічної культури юриста.

Логіка юридичної діяльності вимагає як принциповості, так і
поступливості у деяких питаннях. Цей принцип педагогічної культури
зумовлений тим, що службова діяльність працівників побудована на
справедливій принциповості, на встановленні істини й прийнятті
правильних рішень. Важливим для професії юриста є вміння виділити
основне й другорядне. Педагогічна майстерність спонукає правника бути
принциповим у значному й поступливим у малому. Юрист в окремих випадках
може виявляти податливість (особливо тоді, коли його впевненість
необґрунтована) або більше орієнтуватися на компроміс. Така поведінка не
означає нехтування деякими правопорушеннями чи всепрощення. Просто
професійна тактика вимагає відступів задля розв’язання основних правових
завдань.

У педагогічному впливі на населення присутня певна експресивність. Юрист
не може обійтися без почуття гумору. Це, з одного боку, підкреслює його
доступність, емоційний стан, а з іншого — психологічно готує тих, хто ще
внутрішньо не налаштувався сприймати юриста як свого захисника чи
порадника. Сам повчальний тон мало переконує, і не кожен уміє повчати.
Але, жартуючи, розповідаючи навіть застарілі банальні історії, юрист має
змогу проводити свою правовиховну лінію.

Сутність педагогічної культури юриста реалізується через низку функцій,
головними з яких є такі:

— формування здатності педагогічної спостережливості і передбачливості;

— набуття уміння аргументації юридичних доказів, тактики й етики допиту;

— підвищення культури юридичного діалогу;

— піднесення якості юридичних консультацій;

— досягнення ефективного двостороннього процесу у вихованні;

— застереження від педагогічного свавілля;

— виховання юридичної активності населення, юридичної просвіти.

Одна із основних функцій педагогічної культури юриста — формування
здатності педагогічної спостережливості та передбачливості. Йдеться про
здатність юриста відчути якісні та кількісні зміни у поведінці
громадянина, у конкретному правовому явищі. Зокрема, завдяки
спостережливості можна виявити ступінь причетності особи до юридичної
справи, тенденції розвитку подій, що відбувалися, зрозуміти психічний
стан людини на різних етапах. Взагалі кожний контакт з громадянином
юрист розпочинає зі спостереження. Це дає змогу передбачати майбутню
поведінку громадянина, прогнозувати перспективу розвитку подій, робити
більш обґрунтовані юридичні висновки. Загалом з цією функцією
педагогічної культури юриста пов’язане своєрідне педагогічне
діагностування поведінки особи в конкретній правовій ситуації.

Важливість такої функції педагогічної культури правни-ка, як набуття
уміння аргументувати юридичні докази, тактики й етики допиту,
пояснюється тим, що це завдання лише професійними методами не завжди
вдається розв’язати. Володіючи фактами, юрист інколи не в змозі
«переконати» правопорушника у його неправомірних діях. Потрібно
вдаватися до педагогічних прийомів (у тому числі й математичних методів
доведення), етики юридичної діяльності, щоб довести громадянинові його
неправоту. Ця своєрідна тактика поведінки фахівця права потребує
педагогічного осмислення з тим, щоб успішно розв’язати правове завдання,
дати правову оцінку, прийняти правове рішення [67, с. 213-214].

Звичайно, юридична діяльність побудована на правовому спілкуванні. Тому
педагогічна культура забезпечує піднесення культури проведення
юридичного діалогу. У правовому спілкуванні, як зазначають А. Солодухіна
і О. Солодухін, беруться до уваги мотиви, стимули, стратегія, тактика,
етика, логіка й прагматика проведення співбесід з учасниками правового
процесу [134, с. 65-90]. Звідси важливість формування своєрідної
логічної культури у правовому спілкуванні, зміст якої спрямований на
запобігання перетворенню конфліктної ситуації у затяжний процес; вибір
оптимальних форм інтелектуальної практики ведення юридичного діалогу
тощо.

Високий рівень педагогічної культури — необхідна умова становлення
юридичної майстерності, досягнення якої пов’язується із введенням у
навчальні плани вищих закладів освіти юридичного профілю спецкурсів з
проблем методики та педагогіки правового виховання громадян.

Список використаної літератури

Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до ідеології права.-
Чернівці: Рута, 1999.- 295 с.

Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология
культуры: Введение в обобщенную теорию познания.- К.: Наук, думка,
1993.- 216 с.

Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права.-М.:
Юрист, 1995.- 304 с.

Культурология. История мировой культуры: Учебн. пособие для вузов / А.
Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н.
Марковой.- М.: Культура и спорт, 1995 .-224 с.

Нариси з сучасної західної філософії права: Навч. посібник.-Харків,
1997.- 148 с.

Невважай И. Д. Философия права: проблема рациональности права
//Правоведение.- 1995.- № 3.- С. 67-75.

Петрова Л. В. Методологія правознавства: філософський дискурс //
Правознавство: Доповіді та повідомлення ПІ Міжнародного конгресу
україністів.-Харків: Око, 1996.-С. 23-29.

Петрова Л. В. Нариси з філософії права: Навч. по-сібн. / За ред. проф.
В. О. Чефранова.- Харків, 1995.- 260 с.

Рабінович П. М. Філософія права: деякі науковоз-навчі аспекти // Вісник
Академії правових наук України.-1997.-№1 (8).-С. 36-46.

Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция: Философия права.-М.: Академия, 1996.-
120 с.

Сливка С. С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний
аспект).-Львів: Світ, 2000.- 336 с.

Сливка С. С. Самозахист населення: Моральний аспект.-Львів: Каменяр,
1996.- 144 с.

Сливка С. С. Українська національна філософія права: антологічний
ракурс.-Львів: Воля, 2001.- 168 с.

Сюкшйнен. Шариат: религия, нравственность, право //Государство и право-
1996-№ 8.-С. 120-129.

Тадевосян Э. В. Социология права и ее место в системе наук о праве //
Государство и право.- 1998.- № 1.-С. 46-53.

Тихонравов Ю. В. Основы философии права: Учебн. пособ. для вузов.- М.:
Вестник, 1997.- 608 с.

Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции.- М., 1991.-160 с.

Фромм Э. Душа человека- М.: Республика, 1992.-430 с.— (Серия «Мыслители
XX века»).

ЦиппеліусР. Філософія права: Підручник: Пер. з нім-К.: Тандем, 2000- 300
с.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії.- Харків: Фоліо, 1997-223 с.

Похожие записи