Реферат на тему:

Юридична деонтологія. Культура особи у контексті філософського аналізу

Проблеми деонтології пов’язані з онтологією особи та життєдіяльністю
суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає
суттєвого впливу філософських ідей, культурологічних традицій, оскільки
сама життєдіяльність суспільства творить культуру.

Поняття «культура» увійшло в науковий обіг європейської соціальної думки
у другій половині XVIII ст. Сьогодні філософи і культурологи не дають
йому єдиного тлумачення. Налічується близько тисячі дефініцій культури
[209, с. 6]. Це призводить до того, що висвітлити їх стає дедалі
складніше навіть у спеціальному дослідженні, оскільки доволі складно
одержати конкретне знання про об’єкт, що тлумачиться як власне деяка
субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах.

В. Розін виділяє три основні підходи щодо трактування категорії
«культура»: антропологічний, соціологічний, філософський [120, с. 12].

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особливостях кожного
народу, на поясненні буття нації. Соціологічний підхід скерований на
культурогенезу, цінності людини, взаємостосунки між людьми тощо.
Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.

Так, за допомогою аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інших
методів можемо дослідити справжню природу, сутність і генезу культури.
Отже, й філософський аналіз дозволяє узагальнити існуючі дефініції,
виявити їхнє ужиткове значення.

Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілізація». Цивілізація
є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація.
Вона виникає у процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими
культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації
перетворює на утопію ідею культурного відродження народу, породжує
значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа
потребує тіла.

Культура має постійно підживлювати цивілізацію, інакше остання
заперечуватиме, руйнуватиме культуру, нехтуватиме нею. Цивілізація є
тимчасовим явищем і означає перетворену людиною, окультурену природу,
засоби цього перетворення, соціальну культуру, людину, яка засвоїла
духовну та інші види культур. Культура — загальнолюдське надбання, вона
виступає своєрідним кодом, матрицею цивілізації [86, с. 21].

Загалом рівень цивілізації не обов’язково збігається з рівнем культури
суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована
на безперервний духовний, а цивілізація, як правило, — на фізичний
розвиток членів суспільства. Причина прихована в тому, що нехтується
використання здобутків окремих видів культур. Це бачимо на прикладі
того, що культуру творять етноси, а цивілізацію — нації. Тому при
розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого
правопорядку потрібно враховувати культурний чинник.

Зрозуміти сутність культури можна лише, дивлячись крізь призму
діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною.
Вона народжена тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного
життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому живе [94, с. 7].
З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури
особи, яка не є чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою
віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури
людського соціуму. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями,
системою життєвих смислів суб’єкта, що реалізуються у засобах та
результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не
позбавлена повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те,
що суперечить суспільству, природі. З цього приводу академік М. Амосов
зазначає, що, якби людство було розумне, то не існувало б глобальних
проблем і загрози загибелі біосфери [41, с. 6]. Це означає, що культура
особи полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні
коригуватися свідомість і практика, інакше виникне небезпека так званого
інтелектуального хаосу [78, с. 75].

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше
набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить
соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між
самими людьми є справжня духовність у формі вільного самоіснування [71,
с. 185]. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає
на розвиток культури. Адже культура особи повинна виступати невимушеним
творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію життя на землі.
Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним деформаціям у
суспільстві.

Гносеологія культури особи зумовлюється онтологією Всесвіту, тобто
першоначалом всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен
бути шкідливою штучною мікрочастинок) Всесвіту, а має органічно
«вписуватися» у природу, не руйнуючи її. Ця умова стосується як
матеріальної, так і нематеріальної сфери культури. Однак конструкторська
діяльність — це по суті опредмечування сутнісних сил природи. Адже
людина із природи дістає сили, дари і перетворює їх на продукт такої ж
або іншої сили. Природна суть і цінність створеної людиною культури саме
у тому і полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж
природа, сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура
не в усіх випадках виступає культурою для самої людини, її особистих
потреб та гармонійного розвитку.

Стосовно культурного процесу зазначимо, що це достатня реалізація
загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності.
Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги до
внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом
становлення її як універсально самодіяльної й водночас універсально
суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина
знаходить у ній той відповідно необхідний матеріал, який слугує
подальшому удосконаленню і розвиткові особистості.

Отже, культура як система духовних цінностей, що розвивається, і процес
людської творчості як вияв стосунків між людьми — це регулятор клімату
суспільства [43, с.8]. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в
осмисленні існуючих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з
природними об’єктами та якісному використанні без порушення цілісності
світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної
культури.

Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими
суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається
обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну
можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.

Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має прагнення
розкрити таємниці гармонії людини. Частково здійснити це, як зазначає А.
Арнольдов, можна через культуру. Справа в тому, що таємницю гармонії
особи закладено в її культурі [43, с. 75]. Вивчаючи діяльність людини,
її ідеї, творіння, можна дедалі глибше проникати у її внутрішній світ.

І хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж
неможливо повністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсолютно
точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це
вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які
вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми
вважаємо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши
рівень видів культури.

Гармонія особи — складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та
зовнішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами.
Замислюючись над їхньою дією, людина не може збагнути окремих живлющих
джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише
здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається
нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослідниками
неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що
сума витрат інтелектуальних запасів, на жаль, не наближається до суми
потенційних інтелектуальних можливостей, тобто людина не в змозі
«розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй
потрібне певне культурне підґрунтя — культурне середовище, сфера
культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо
передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні
труднощі у виявленні гармонійної діяльності людини.

У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише
конкретній особі. Це власний феномен її життєдіяльності. Він не може
збігатися чи діяти за аналогією з феноменом іншої людини. Феномен
власної культури відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні
почуття особи, які, як вважається, мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул.
Повинен існувати Дух культури. Дух культури формується залежно від волі
і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний
світ культури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення
його людиною. На цій основі конструюється новий елемент загальної
культури, який передається у майбутнє. Так на основі колишньої, виникає
нова культура, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури
своїх предків.

Культура особи як результат сприйняття світу має свій час, вона є душею
культури в той чи інший історичний період. З його завершенням
залишається дух культури, який частково або повністю використовується
іншим, наступним поколінням. Людина творить культуру упродовж всього
життя. Але інколи їй буває важко визначити міру власних досягнень. Щоб
по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися
від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу
дослідити місце особи у Всесвіті та осмислити значення її культури.

Отже, культура особи — це максимальні якісні, індивідуальні здобутки
людини у матеріальній і духовній сферах та впровадження набутих
цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колективними, суспільними
досягненнями, інакше вони можуть виявитися не потрібними, марними.

Максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності людини
залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у психічному
житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія
розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку — як залежну,
цілком змінну і таким чином розкриває єдність культури та психіки,
шикуючи їх у тимчасовому порядку: культура — це стимул, а психіка —
реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соціальну і
гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про методологію і
теорію між психологами й антропологами [82, с. 361].

Культура людини та її психіка — нерозривні поняття, які взаємодоповнюють
одне одного. Культура і психіка підтримують одна одну в людині,
створюючи своєрідну культурно-психічну рівновагу.

Потреба такої рівноваги з’являється у випадку відриву людини від рідної
культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди,
прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони
відмовилися від попереднього способу життя, почуттів минулого,
попередніх прийомів пристосування до нових умов життя [59, с. 7-8]. Тому
їхня культура повинна формуватись еволюційно, з урахуванням культурних
надбань предків.

Звичний термін «культура людини» здебільшого розуміється однобічно,
ототожнюючись з «культурою поведінки». Культура людини — це її цілісний
внутрішній і зовнішній світ. Слово «культура» означає або все, або
нічого.

Треба мати на увазі, що з різних причин з’являються різноманітні
культурні феномени. Вони в окремих випадках утворюють окрему групу
здобутків, які називаються субкультурою. Наразі виникають субкультурні
елементи загальної культури, які не претендують на те, щоб замінити
собою панівну культуру, витіснити її [59, с. 157]. Тобто культура мирно
співіснує зі своїми субкультурами, оскільки останні відображають
особливості певного напряму культури, пов’язаного зі специфікою
життєдіяльності людей. Натомість часто замість терміна «субкультура»
вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття пов’язані з
класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: професійними, національними,
соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування
певних видів культур: професійної, екологічної, політичної, правової
тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. їх існує безліч.
Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб’єкта культури.
Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру
селянина, політичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація
субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура покликана тримати субкультурні ознаки в певній
ізоляції від «іншого» культурного шару [59, с. 158]. Тим самим кожна
субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну
культуру.

Отже, культура особи передбачає раціональне використання природних
ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі
життєдіяльності. При цьому людина не може і не повинна прагнути
цілковито оволодіти природою, стати панівною над нею. На це нездатний
людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з
культурою. В жодному випадку вона не повинна йти на розрив з природою,
Всесвітом. Тут діє закон підкорення і творчого використання.

Список використаної літератури

Алексеев А. И., Ястребов В. Б. Профессия — прокурор: Введение в
юридическую специальность.— М.: Юрист, 1998.-144с.

Алексеев Н. Н. Основы философии права.- СПб.: Лань, 1999.-256 с.

Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного
исследования.- М.: Статут, 1999.- 712 с.

Амосов М. Суспільство: оптимальність і розумність // Україна: Наука і
культура.- 1996.- Вип. 29.- С. 6-34.

Анисимов С. Мораль и поведение.- М.: Мысль, 1985.-155 с.

Арнольдов А. И. Человек и мир культуры: Введение в культурологию.- М.:
Изд-во МГИК, 1992.— 240 с.

Белый А. Символизм как миропонимание / Сост., вступ, ст. и прим. Л.
А.Сугай.- М.: Республика, 1994.- 528 с.-(Мыслители XX в.).

Блюмкин В., ГумнщкийГ., Цырлина Т. Нравственное воспитание:
Философско-этические основы.- Воронеж, 1990.- 125 с.

Борее Ю. Б. Эстетика: Изд. 2-е.- М.: Политиздат, 1975.-399 с.

Бохенькт Ю. Духовна ситуація часу // Вісник Національної академії наук
України .- 1997.-№ 11-12.-С. 71-76.

Букреев В. И,, Римская И. Н. Этика права: От истоков этики и права к
мировоззрению: Учеб. пособ.- М.: Юрайт, 1998.-336 с.

Венгеров А. Б. Теория государства и права.- М.: Юрист, 1996- 168 с.-Ч.
2: Теория права.-Т. 1.

Венгеров А. Б. Теория государства и права.- М.: Юрист, 1997- 152 с.-Ч.
2: Теория права-Т. 2.

Вичев В. Нравственная культура руководителя / Пер. с болг.- М.:
Политиздат, 1988.- 158 с.

Вопленко И. Н. Правовая символика // Правоведение.- 1995.-№4-5.-С.
71-73.

Похожие записи