Реферат на тему:

Юридична деонтологія. Інтелектуальна культура юриста

Інтелект пов’язаний з такою ознакою, як розум, розумові здатності.
Проте ототожнювати інтелект з розумом, вважаємо, не слід, оскільки
поняття «інтелект» ширше, ніж поняття «розум». Крім розуму, інтелект
охоплює мудрість особи, рівень її мислення, набуті знання, ерудицію,
компетенцію, інтуїцію, глибину осмислення явищ, уміння аналізувати тощо.
Тобто інтелект відображає ступінь розумової обдарованості, творчий
розвиток здібностей, вагомість розумових зусиль, систему розумових
операцій. Інакше кажучи, інтелект — це здатність людини керуватися
розумом, почуттями, волею, пристосовувати внутрішнє ставлення до
зовнішніх чинників, абстрактно мислити й розв’язувати проблеми,
раціонально пізнавати та ін.

Можна стверджувати, що інтелект має два аспекти: широкий і вузький. Під
широким розуміється пізнавальна діяльність особи, здатність осмислювати
дійсність, а під вузьким — мислення, розмірковування тощо.

Загалом інтелект — це якісні й кількісні характеристики розуму,
своєрідний його критерій. Якщо розум є даним людині природою, то
інтелект в основному є результатові соціалізації особи.

Безумовно, інтелект має певні властивості. Це передусім абстрактність,
розсудливість, особливості сприймання, пам’яті, мислення, уяви, а також
творчість, яка виявляється у практичному мисленні.

Всебічно розкрити поняття «інтелект» допомагають наявна глибина
пізнання, широта творчості, високий потенціал, свобода мислення,
розвинені емоції та особиста активність.

З інтелектом тісно пов’язане також поняття «інтелігентність», яке
характеризує власне людину з притаманним їй високим розумовим розвитком,
здатністю до теоретичних узагальнень і засвоєнням наукових знань.
Інтелігентність поєднує високий рівень загальної культури й освіченості.

Усе це вказує на те, що розум далеко не ідентичний інтелектові.

Не викликає сумніву те, що природні задатки, зокрема розум, з його
безмежними можливостями, мають велике значення для юриста. Проте
розумовими нахилами, власним інтелектом необхідно вміти користуватися,
отож, важливо оволодівати певною інтелектуальною культурою або культурою
«вияву інтелекту» (в тому числі розуму). Адже хизування власним
інтелектом, надмірна віра у свій розум, у неперевершеність своєї
розумової діяльності свідчить про низьку не тільки етичну, а й
інтелектуальну культуру.

Інтелектуальна культура найбільше виявляється у процесі творчої
діяльності й контактуванні з іншими людьми, особливо в критичних,
нестандартних умовах. Це яскраво ілюструє приклад осіб, які посідають
керівні посади. І мабуть, закономірно, що чим вища посада юриста, тим
більші вимоги потрібно ставити до його інтелектуальної культури.

Отже, інтелектуальна культура юриста — це знання законів логіки, вміння
її використовувати у пізнанні правової дійсності, здатність правника
приймати логічно обґрунтовані рішення, забезпечувати їх неспростовну
аргументацію.

Справді, для юриста одним з основних завдань є пізнання правової
дійсності. Але глибоко осягнувши в суть проблеми, він може водночас
відчути творче безсилля, хоча мозок постійно перебуватиме в інтенсивному
робочому режимі. Справа у тому, що мотивація розумової юридичної
діяльності залежить від багатьох зовнішніх й внутрішніх складових
факторів. Зовнішні чинники здебільшого впливають на професійну
діяльність, незалежно від волі юриста, а внутрішні відображають
загальноосвітні й професійні знання, компетенцію, ерудицію тощо.

Для пізнання правового явища, як зазначає І. Ладенко, юрист повинен
здійснювати аналіз і синтез, що виявить його інтелектуальні можливості,
уміння, навики та методологічне орієнтування [90, с. 15]. У сукупності
ці положення свідчать про рівень інтелектуальної культури правника,
інтелектуально-правову ерудицію, підготовленість до розв’язання творчих
та професійних завдань, а отже, до встановлення істини.

Інтелектуальність юриста у пізнанні правової дійсності вимагає
культурних контактів, які відбуваються, за визначенням М. Гольберга,
через діалог [56, с. 9], тобто шляхом порівняння аналогічних подій, в
яких брав участь юрист особисто або його колеги. Порівняння, зіставлення
юридичних фактів спричиняється до самостійного прийняття рішення.
Принцип діалогу культур відображає взаємодію інтелектуальної культури з
іншими субкультурами. Тобто всі знання юриста спрямовуються на
осмислення того правового явища, яке він досліджує, інтелектуально
осмислюючи здобутки інших видів культур (субкультур). Це закономірне
явище, воно відображає закон економії зусиль у культурі.

Треба зауважити, що всі види культур (субкультури) духовної сфери є
результатом інтелектуальних зусиль юриста, що певною мірою визначає його
інтелектуальну культуру. У процесі інтелектуальної діяльності юрист
закономірно використовує здобутки інших галузей культури і науки.

Не менш важливим компонентом інтелектуальної культури юриста є його
здатність до розсудливості у прийнятті законних й справедливих рішень.
Це велика відповідальність, оскільки йдеться про кінцевий результат
юридичної справи, використання певних знань, інтелектуального і
соціального досвіду. Розсудливість у юридичній діяльності породжує
своєрідну систему інтелектуально-правових цінностей, яка реалізується
шляхом інтелектуального міркування, розумного діяння, вмінням управляти
власною розумовою діяльністю. Це наводить на думку, що розсудливість у
прийнятті рішень відображає інтелект у юридичній дії, у процесі руху
думки. Важливо вміти правильно й гнучко використовувати свій інтелект,
швидко реагувати у складній, зокрема криміногенній, ситуації на
обставини, дії чи слова.

Такий вияв розсудливості можливий за певних умов. Так, юрист повинен
уміти застосовувати як індуктивний, так і дедуктивний методи пізнання,
володіти навичками доказів та заперечення. Але існує, власне, така
закономірність: якщо думку не розвивати, вона сама собою повернеться у
зворотний бік. Така ситуація призводить до потреби повторити доведення
істин, але рішення може бути новим у кращому випадку, в гіршому —
виявлятиметься низька інтелектуальна культура юриста. Все залежить від
інтелектуальної саморегуляції — здатності юриста складати власну
програму професійної діяльності для управління думками й діями.

Розсудливість у юридичних питаннях вимагає, безумовно, високих
інтелектуальних почуттів і відчуттів, незалежності у відстоюванні
власного судження. Інтелектуальні почуття зумовлені специфікою юридичної
діяльності, до якої можна віднести: культуру сумніву, культуру
здивування, почуття власного задоволення від розумного, справедливо
винесеного рішення тощо. Зауважимо, що інтелектуальні почуття юриста
пов’язані з духовними, моральними, естетичними і, звичайно, з правовими
почуттями.

Те ж стосується інтелектуального відчуття. Адже обмін думками,
інтелектуальна напруженість стимулюють творчу активність юриста і
виробляють у нього потрібну правову інтуїцію, передбачливість та
здатність прогнозувати.

Наголосимо, що юридична розсудливість ґрунтується на інтелектуальній
єдності і взаєморозумінні правника та його клієнта, що створює певний
психологічний мікроклімат. Звідси випливає, що сутність інтелектуальної
культури полягає також у структуруванні відносин між середовищем й
організмом, а її розвиток, на думку С. Анісімова, виявляється в більш
адекватній адаптації [42, с. 69].

Важливим чинником інтелектуальної культури юриста є його ставлення до
законів Всесвіту. Воно може існувати у трьох формах: позитивній,
негативній, байдужій. Останні дві форми свідчать про те, що юрист нехтує
законами Всесвіту чи законами природи, не дотримується їх. Таке
ставлення не сумісне з інтелектуальною культурою. Щодо позитивної форми,
то йдеться головним чином про духовну культуру юриста, складовою
частиною якої є інтелектуальна культура. У силу специфіки своєї професії
юрист перебуває в динамічному інтелектуально-духовному просторі, центром
якого є інтелектуальні здобутки минулих цивілізацій. Історична пам’ять —
один із найважливіших компонентів інтелектуальної культури. Без
переосмислення минулого, як зазначає В.Горський, неможливе ані свідоме
розуміння сьогодення, ані реалістичне прогнозування дня прийдешнього
[57, с. 45].

Використання юристом традицій світової й національної культури сприяє
кращому осмисленню законів Всесвіту, висвітлює динаміку інтелектуального
розвитку людства, вказує, що інтелект особи не тільки залежить від
середовища, а й передається спадкове.

Отже, одним із джерел формування інтелектуальної культури юриста, вважає
І. Ладенко, є історія науки, історія інтелектуальної діяльності та умови
її розвитку [90, с. 15]. Позитивне ставлення юриста до законів Всесвіту
допоможе йому краще встановити істину і прийняти найбільш розумне
рішення.

Зосереджуючи увагу на принципах інтелектуальної культури, зазначимо, що
вони характерні для професійної діяльності фахівців різних галузей. Адже
інтелект особи повинен мати конкретну цілеспрямованість, спрямовану на
забезпечення ефективності реалізації права.

З правової точки зору основними принципами інтелектуальної культури
юриста є продуктивне мислення, інтелектуально-правова допитливість,
правова інформаційність, альтернативність версій, висунутих іншими
особами, поміркованість і виваженість прийняття рішень.

Продуктивне мислення у юридичній діяльності важливе, оскільки правник
орієнтується передусім на логічне завершення справи. Тобто його
інтелектуальні зусилля скеровані на отримання позитивного кінцевого
результату. У цьому процесі поєднуються дієвість мислення і юридична
цілеспрямованість. Це забезпечує стратегічне бачення юридичної
перспективи, вдале застосування теоретичних правових знань на практиці.

Крім цього, принцип продуктивності інтелектуальної культури юриста
визначає мобільність, швидкість, самостійність й критичність його
професійної діяльності. З цим пов’язане розуміння продуктивності,
оскільки справедливе вирішення юридичної справи потребує усунення
шаблонності, безпричинного затягування часу, негативного впливу
сторонніх осіб, а відтак і систематичного переосмислення особистих
думок. Власне критичне ставлення юриста до своїх розумових операцій
значною мірою гарантує об’єктивність правової оцінки й свідчить про
творчий підхід до будь-яких (навіть найелементарніших) питань.

Принцип інтелектуально-правової допитливості полягає в тому, що юрист
повинен глибоко вникати в суть проблеми, що виникла у правовому явищі.
Звичайно, такий підхід вимагає необхідних знань, пошуку нових фактів,
вироблення альтернативних версій тощо. Допитливість виявляється й у
бесіді з громадянами, які мають відношення до юридичної справи або
навіть і не мають (варто знати й думку сторонніх). Важливо також знати
будь-які деталі про об’єкт, предмет й суб’єкт правопорушення. Звичайно,
такий підхід, що характеризує інтелектуальну діяльність, вимагає
додаткових знань, чимало часу, ділових контактів з багатьма
спеціалістами. Адже від цього не тільки залежить доля людини, а й
зростає інтелектуальна культура юриста. Тобто інтелектуально-правова
допитливість межує з пізнанням, що супроводжується додатковими зусиллями
для встановлення істини.

Відомо, що вся інтелектуальна діяльність юриста пов’язана з інформацією:
юрист без інформації — не юрист. Зміст принципу правової інформаційності
реалізується шляхом розміщення будь-якої інформації у правовому полі.
Юрист з високим інтелектом надає кожній потрібній інформації юридичного
осмислення, необхідного для конкретної справи. В цьому випадку
виключаються різноманітні інформаційні румінації (пусті балачки, плітки,
хоча і це слід знати). Високий рівень інформаційної культури не дозволяє
юристові використовувати будь-яку неправову інформацію у професійній
діяльності.

Особливістю цього принципу є кмітливість, що виявляється в одержанні,
використанні, поширенні та зберіганні юристом як правової, так і
неправової інформації. Вміле оперування інформацією на всіх етапах
притаманне високоінтелектуальним юристам.

Альтернативність версій, висунутих іншими особами, означає насамперед
повагу юриста до думок своїх колег, а також громадян. Цей принцип є
міцним фундаментом інтелектуальної культури юриста. Зрозуміло, що при
цьому можуть виникати нові ідеї. Професійна діяльність юриста завжди
відзначається новизною, евристичністю пошуку розв’язання проблеми. Юрист
має змогу не тільки розширити джерельну юридичну базу, а й знайти
підтвердження своїм діям, краще прогнозувати, передбачати наслідки і
коригувати дії.

Однак альтернативність версій, висунених іншими особами, не виключає
самостійності прийняття юристом рішень. Інтелектуальна культура вбирає у
себе й уміння використовувати наукові здобутки суспільних галузей знань.

Необхідним принципом інтелектуальної культури юриста є поміркованість і
виваженість прийняття рішень. Загалом поміркованість — це інтелектуальна
здатність визначати спільні та відмінні риси правових явищ. Характерною
особливістю поміркованості юриста є його дипломатичні, зважені стосунки
з колегами та громадянами, уміння говорити й вислуховувати
співбесідника, уникати конфліктів, зберігати таємницю слідства тощо.
Принцип поміркованості та зваженості інтелектуальної культури юриста
спрямований на прийняття справедливого рішення. Це і розсудливість, і
одна із гарантій дотримання правового почуття.

Інтелектуальній культурі юриста властиві певні функції. Вони дають змогу
здійснювати той чи інший інтелектуальний вимір юридичної діяльності.

Розглядаючи усвідомлення правником закономірностей юридичної діяльності
як функцію інтелектуальної культури, треба наголосити, що до уваги
беруться закономірності суспільного розвитку. Юрист, перебуваючи в
інтелектуальному середовищі, виробляє у себе правові почуття, спрямовані
на справедливе виконання професійних дій. Рівень інтелектуального
розвитку дає змогу юристові передбачити несподіванки і бути готовим до
них.

Що стосується підвищення культури застосування знань на практиці, то ця
функція передусім формує у правника юридичне мислення, професійну
принциповість. Адже юридична діяльність — це фактично інтелектуальна
боротьба фахівця права з усіма учасниками справи. Причому ця боротьба
ведеться за високими правилами загальної культури та її інтелектуальними
компонентами.

У сучасних умовах, як зазначає В. Мовчан, поняття «повчання» вживається
рідко і переважно з негативним емоційним забарвленням [100, с. 82].
Проте саме завдяки високій інтелектуальній культурі юрист має моральне
право повчати інших (малодосвідчених), але на матеріалах правничої
практики. Інтелектуальне повчання органічно пов’язане з моральністю.

У теоретичній сфері ця функція не діє, оскільки її виконує
юрист-педагог. У цьому процесі враховується як загально світоглядне, так
і фахове Інтелектуальне формування юриста, рівень розвитку його
природних здібностей. Поза цими умовами юрист не має морального права
здійснювати таке повчання.

Отже, інтелектуальна культура юриста відображає таку систему правових
цінностей, яка відповідає рівневі досягнутого юристом правового прогресу
і відображає стан свободи правника, інші найважливіші соціальні
цінності. Вона є захисним механізмом, дія якого виявляється в
специфічному способі аналізу правових проблем (при цьому ігноруються
емоційні та афектні почуття), а також виробляє здатність юриста
справлятися зі складними правовими завданнями, успішно включатися у
соціокультурне життя. Межі впливу інтелектуальної культури залежать від
широти мислення юриста, володіння психічними категоріями, творчого
використання знань.

Предметом інтелектуальної культури юриста є система його розумових
здібностей, стратегія і тактика розв’язання правових проблем, ефективний
підхід до ситуації, що вимагає активної пізнавальної діяльності.

Завданням інтелектуальної культури є розвиток інтелектуальних здібностей
юриста, творчого професійного мислення й ерудиції, культури
інтелектуальних почуттів, високих особистих моральних якостей, глибокої
поваги до права, відповідальності за долю людей, здатності самокритично
оцінювати результати власної діяльності.

Список використаної літератури

Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до ідеології права.-
Чернівці: Рута, 1999.- 295 с.

Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология
культуры: Введение в обобщенную теорию познания.- К.: Наук, думка,
1993.- 216 с.

Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права.-М.:
Юрист, 1995.- 304 с.

Культурология. История мировой культуры: Учебн. пособие для вузов / А.
Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н.
Марковой.- М.: Культура и спорт, 1995 .-224 с.

Нариси з сучасної західної філософії права: Навч. посібник.-Харків,
1997.- 148 с.

Невважай И. Д. Философия права: проблема рациональности права
//Правоведение.- 1995.- № 3.- С. 67-75.

Петрова Л. В. Методологія правознавства: філософський дискурс //
Правознавство: Доповіді та повідомлення ПІ Міжнародного конгресу
україністів.-Харків: Око, 1996.-С. 23-29.

Петрова Л. В. Нариси з філософії права: Навч. по-сібн. / За ред. проф.
В. О. Чефранова.- Харків, 1995.- 260 с.

Рабінович П. М. Філософія права: деякі науковоз-навчі аспекти // Вісник
Академії правових наук України.-1997.-№1 (8).-С. 36-46.

Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция: Философия права.-М.: Академия, 1996.-
120 с.

Сливка С. С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний
аспект).-Львів: Світ, 2000.- 336 с.

Сливка С. С. Самозахист населення: Моральний аспект.-Львів: Каменяр,
1996.- 144 с.

Сливка С. С. Українська національна філософія права: антологічний
ракурс.-Львів: Воля, 2001.- 168 с.

Сюкшйнен. Шариат: религия, нравственность, право //Государство и право-
1996-№ 8.-С. 120-129.

Тадевосян Э. В. Социология права и ее место в системе наук о праве //
Государство и право.- 1998.- № 1.-С. 46-53.

Тихонравов Ю. В. Основы философии права: Учебн. пособ. для вузов.- М.:
Вестник, 1997.- 608 с.

Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции.- М., 1991.-160 с.

Фромм Э. Душа человека- М.: Республика, 1992.-430 с.— (Серия «Мыслители
XX века»).

ЦиппеліусР. Філософія права: Підручник: Пер. з нім-К.: Тандем, 2000- 300
с.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії.- Харків: Фоліо, 1997-223 с.

Похожие записи