Реферат на тему:

Юридична деонтологія. Духовна культура юриста

Незаперечним є те, що життєдіяльність людини і духовність
взаємозумовлені. Однак взаємозв’язок між ними ще недостатньо вивчений.
Людство не раз охоплювала глибока криза духовності. Сьогодні, на жаль,
можна бути свідками духовного зубожіння суспільства, що є наслідком
учинених впродовж останніх десятиліть злочинів проти духовності. За
таких умов дуже важливо, щоб саме юристи оволодівали культурними
здобутками людства і нації, підносили рівень професійної культури.

Формування духовної культури юриста розпочинається з опанування ним норм
природного права, передусім законів Всесвіту як законів краси, законів
природи.

На відміну від юридичних, норми природного права людина не створює, а
лише засвоює. Якщо юридичні закони людина порушує своїми діями, то
природні — не тільки діями, а й думками, помислами. Причому, як зазначає
М. Семенко, за порушення юридичних законів настає юридична
відповідальність, а незнання й порушення норм духовного права призводить
до негативних наслідків і страждань окремих людей та цілих народів [126,
с. 102]. Тому юристи у практичній діяльності повинні особисто виконувати
й спонукати громадян до виконання вимог природного права. У цьому
полягає основний зміст духовної культури правника.

Норми природного права існують у кожному виді культури (субкультури) і
множині культур, які формують у юриста певний світогляд, суспільну
свідомість, духовні норми суспільних відносин тощо. Йдеться про ті
духовні й освітні надбання людства, які віддзеркалюються у наукових
працях, мистецтві, історії, літературі, культурі загалом. Вони позитивно
впливають на професійну діяльність юриста, допомагають правильно оцінити
правові явища, визначити внутрішній імператив службового обов’язку,
прийняти справедливе рішення. Інакше кажучи, норми духовного права
розширюють діапазон мовленнєвих дій, сприяють створенню власних духовних
цінностей правоохоронної діяльності.

Отже, духовну культуру юриста треба розглядати як ступінь засвоєння ним
норм природного права, оволодіння сукупністю духовних надбань людства у
галузі науки, освіти, мистецтва та практичну реалізацію цих цінностей у
його професійній діяльності.

Структурними елементами духовної культури юриста повинні бути:

— знання філософії законів Всесвіту;

— інтелектуальне осмислення історії людства, народних традицій, релігії,
художньої літератури, мистецтва;

— дотримання норм вищої правничої етики;

— використання загальнолюдських цінностей у правовой му полі.

Ці структурні елементи є важливими чинниками правової культури як
феномена духовної культури. Вони свідчать про рівень духовного розвитку
правознавців, духовні виміри їхнього професійного буття. По суті, кожен
елемент духовної культури наповнює юридичну практику глибоким змістом,
усвідомленням необхідності виконання духовного обов’язку перед
громадянами.

Таке розуміння різноманітних елементів духовної культури виявляє її
органічний взаємозв’язок з інтелектуальною, моральною й внутрішньою
культурами. Деякі дослідники, зокрема X. Гуцерієв, В. Сальников, В.
Федоров, О. Худяк вважають, що духовність не тотожна інтелектуальності й
моральності [62, с. 88-94]. Вони зазначають, що духовність підміняється
інтелектуальністю, остання — раціональністю, утилітарністю. Тобто
інтелект має бути насамперед духовним, а інтелектуальну культуру юриста
має вирізняти духовне забарвлення. Хоча моральна культура є складовою
частиною духовної, проте юрист, володіючи високою моральною культурою,
може виявляти низьку духовну культуру. Важливо також враховувати
внутрішню культуру юриста. Річ у тому, що моральна культура є виявом в
основному дій юриста, а внутрішня — виявом його думок. Одне й інше має
суттєве значення для духовної культури. Загалом внутрішня культура
юриста найбільше наближена до духовної, однак перша характеризується
здебільшого культурою внутрішніх психічних процесів, чого для другої
явно недостатньо.

Духовну культуру юриста як сукупність видів культур (це стосується також
принципів та функцій) визначають такі принципи: державність,
моральність, інтелектуальність, людяність, глибинність, синтез
культурних здобутків людства, безмежність, пріоритет духовного над
матеріальним.

Принцип державності полягає у тому, що духовна культура має формуватися
на основі національного духовно-історичного ^досвіду народу, духовного
самовідтворення нації. Цьому сприяє визнання духовного змісту юридичних
законів та державних символів України. Тобто юрист, пов’язаний з
державою духовним стрижнем, здійснює значну духовно-просвітницьку
діяльність, сприяє процесові державотворення в Україні, духовному
оздоровленню народу. Тому світобачення юриста закономірно має
національно-державне забарвлення. Прикладом може бути духовний образ
українського козацтва чи стрілецтва.

У духовній культурі юриста діє принцип моральності як межа духовного та
бездуховного. Проте сама мораль у духовній культурі особи малозначуща
(моральний дух не завжди виправданий). Відомо, що на формуванні моралі
може негативно позначатися духовна обмеженість особи (але не навпаки).
Якщо мораль духовна, то вона перетворюється на загальнолюдські цінності.
У духовно здорового правника буде й духовна мораль, бо глибинним
джерелом духовного є зазвичай мораль. Як відомо, на духовний і моральний
розвиток українського народу суттєво вплинув процес християнізації.

Специфічне значення у духовній культурі юриста має принцип
інтелектуальності. Звичайно, інтелект не визначає духовності. Він може
спрямуватись на розуміння, засвоєння добра чи зла, а також виступати
проти духовності. У цих та подібних випадках інтелект потрібно підсилити
почуттєвим впливом або, найкраще, з позиції інтелекту освоювати
духовність. Тоді виявлятиметься інтелектуально-духовна спрямованість
суспільного розвитку. Активізуючу функцію при цьому виконує
інтелектуальна еліта нації.

Інтелектуальна діяльність юриста має духовну основу. Духовне багатство
юриста, його духовні запити, духовний та інтелектуальний потенціал
сприяє більш повному задоволенню правових потреб громадян. Це суттєво
визначає щасливу долю спеціаліста, оскільки духовність та інтелект
становлять його особистісну власність.

Відомо, що сутність людини полягає в її духовності, а способом свого
життя вона створює власну духовність. Отже, людяність як принцип
духовної культури є ознакою високої духовності юриста. Духовне через
свідомість має вияв у людському бутті, професійній діяльності юриста. Як
правило, що на функціонування свідомості справляє вплив засвоєння
законів людського духу, які становлять суть духовної спадщини народу і є
важливим чинником загального людського існування. Загалом духовна
природа спрямована на об’єднання людей, на доброту й любов, на утворення
загальнолюдських цінностей культури. Людяність означає стале духовне
піднесення, запобігання бездуховності, яка постійно існує в суспільному
бутті. Тобто принцип людяності у духовній культурі юридичної діяльності
є чинником справедливості та чесності.

На відміну від усіх інших видів культур, духовну культуру юриста
відзначає такий принцип, як глибинність. Відомо, що так званий «духовний
ген» властивий кожній людині. Безумовно, для того, щоб юрист досягнув
духовних висот у службовій діяльності, йому потрібно віднайти «духовні
гени» свого народу. «Духовні параметри» властиві усьому існуванню
людства, а заглиблення в історію української нації, безперечно, збагачує
духовні орієнтири, зміцнює духовні підвалини юридичної практики.
Оскільки прагнення духовної досконалості — процес нескінченний, то саме
принцип глибинності допоможе юристові опанувати духовну наповненість
правових дій. Це забезпечить високий духовний смисл законів, сприятиме
верховенству права у регулюванні суспільних відносин.

Закономірним принципом духовної культури юриста є синтез культурних
здобутків людства. Духовний світ юриста постає як складна,
багатогалузева система, яка передбачає знання історії нації, мови,
літератури, права, політики, а також ідеологію, мораль, релігію,
мистецтво тощо, на основі яких формується власний духовний світ. Тобто
духовні потреби юриста мають різнобічний вияв, а його професійна
діяльність повинна розгортатися як у площині, так і у просторі
духовності. Принцип синтезування є свідченням духовних можливостей
юриста у пізнанні світу і розумінні суспільних явищ. Загалом
досконалість духовного розвитку й духовна культура дають змогу виробити
активні форми і методи регулювання професійної поведінки юристів.

Аналізуючи духовну культуру юриста, доходимо висновку про важливість
такого принципу, як безмежність. Дійсно, духовний розвиток людини не
знає меж. Це своєрідне духовне світло у духовному просторі. Людський
розум прагне опанувати природні закони, проте досягнення вершин
духовності є нескінченний процес. Звичайно, духовна сфера юридичної
діяльності розуміється в дещо звуженому значенні. Духовна свобода юриста
передусім спрямовується на духовну опіку громадян у правовому полі, де
здійснюється процес правового виховання, формування правової культури,
правосвідомості та законослухняності. У цьому випадку юрист виявляє
безкорисливі мотиви професійної діяльності. Отже, звуження дій його
духовної культури відносне. Бажання юриста вийти за межі власних
повноважень у сфері духу є явищем позитивним. Проте механізм
використання принципу безмежності встановити важко, оскільки розвиток
духовності — процес насамперед індивідуальний, що зумовлює певні
відмінності духовного впливу на громадян з боку юристів.

Чи не найважливішим принципом духовної культури юриста є пріоритет
духовного над матеріальним. Протистояння духовного матеріальному існує
тому, що внутрішня сутність людини полягає насамперед у духовному, а не
в матеріальному. Тенета матеріального заплутують людину. Для
біологічного життя духовність людині не потрібна, вона навіть шкідлива
[62, с. 82]. Бездуховним є життя людини, коли воно спрямоване на
задоволення матеріальних, побутових, тілесних потреб, що не виявляє її
дійсно духовної сутності. Відтак у духовному становленні юриста
орієнтиром має бути пріоритет духовного над матеріальним. Інакше кажучи,
становлення людяності розпочинається з духовного поля, а містком між
матеріальним і духовним є душа, духовне життя [104, с. 201]. Юрист як
людина покликаний своєю діяльністю утверджувати справедливість і закон,
захищати національні інтереси, має насамперед орієнтуватися на
духовність, оскільки саме вона визначає смисл правничої діяльності.

Варто, мабуть, погодитися з думкою, що бездуховний розвиток нагадує
інстинкт тварин. Розвиток цивілізації, якщо він позбавлений
гуманістичного наповнення, негативно позначається на стані духовності
людини. В цьому полягають основні причини вчинення правопорушень і
злочинів. Проте наголосимо, що у правоохоронній діяльності, як і в
будь-якій іншій, важливо поєднувати духовні та матеріальні стимули.
Звичайно, упродовж життя людина дбає про матеріальні речі, але їм не
варто підпорядковувати усю життєдіяльність, оскільки матеріальне — це
лише одна зі сфер людського буття, а сенс призначення людини у Всесвіті
зумовлює духовне.

Глибше зрозуміти зміст духовної культури юриста допомагають такі основні
її функції: осмислення юристом законів духовного світу, духовне
піднесення, розвиток власної духовної сутності, збагачення гуманістичним
світоглядом, керування внутрішнім життям, запобігання духовним стресам,
осмислення духовного змісту юридичних законів, виконання юристами
духовної місії.

Цілком зрозуміло, що призначення духовної культури полягає передусім у
тому, щоб юрист особисто зміг глибоко усвідомити реально існуючі закони
духовного світу, а потім — тлумачити ці закони громадянам, здійснюючи
тим самим своєрідне духовно-правове виховання. Ця функція дає змогу
зрозуміти, що найнебезпечнішими для людини є насамперед злі думки, а за
ними — й неправові дії. Як зазначає С. Лазарев, на поведінку людини
визначальний вплив має її дух [92, с. 88]. Саме він найбільш ефективний,
оскільки духовна допомога людині є найбільшою допомогою [62, с. 99].

Осмислення законів духовного світу формує у юриста високі духовні
цінності, розвиває духовну свідомість, виявляє його людську сутність,
з’ясовує сенс життя на Землі. Існує різниця між законами духовного світу
і духовним надбанням людства. Друге є результатом першого, його
осмислити легше. Для першого потрібне розуміння та спеціальні знання.

За умов сучасного державотворення в Україні духовна культура покликана
виконувати важливу функцію духовного піднесення правників. Адже
практично у юристів більшою чи меншою мірою свого часу нівелювалося
почуття духовності, оскільки вони жили, навчалися, працювали за
тоталітарного режиму, належали до партії, перебували під впливом
атеїстичного виховання, користувалися чужими духовними державними
знаками й символами тощо. Виконуючи службові обов’язки, юристи були
причетні до вимушеного масового порушення законності та власного
правового почуття, до утисків духовного життя громадян. Це знаходило
вияв у застосуванні юридичних санкцій до інакомислячих, віруючих осіб
(за те, що вони виявляли свободу волевиявлення, намагалися дотримуватися
обрядів чи давніх українських традицій і звичаїв, їх за буцімто скоєні
дрібні правопорушення притягали до відповідальності), у забороні вивчати
релігійну та українську літературу, у репресіях патріотично настроєних
національних істориків, письменників, художників, юристів, у суворому
переслідуванні церковних шлюбів, хрещення дітей, похорону зі священиком.
Негативно впливало на розвиток духовності також залучення юристів до
закриття культових споруд. Така юридична практика зумовлювалася
тоталітарними ідеологічними й духовними обмеженнями, які орієнтували
юристів на захист насамперед інтересів комуністичної держави,
культивували ненависть до правопорушників і навіть до звичайних
громадян.

Нинішня ситуація в Україні формує у юристів гуманістичні погляди.
Розпочався новий етап духовного відродження України, визнання духовної
спадковості та сильних духовних коренів нашого народу, що сприяє
осмисленню юристами власної духовної сутності. Кожен юрист має змогу
визначитися, що для нього основне — буття чи володіння? Тут треба
вибирати вузьку дорогу — внутрішній імператив життя. Як справедливо
зазначає Е. Фромм, лише буття означає життєлюбність і справжню
причетність до світу [148, с. 52]. На його думку, любов до життя існує
незалежно від складних умов та долі й насамперед людина повинна
відчувати радість від того, що допомогла іншому, а не від того, що
володіє чимсь або кимсь.

Формуючи власну духовну сутність, юрист усвідомлює, що тільки духовні
критерії визначають його як захисника народу, оскільки феномен духовного
життя то сутність людини, а духовність — це якість, яка її характеризує
[62, с. 76-77]. Тобто дух, духовність, духовна культура є ознаками
якості людського буття. Інакше кажучи, ефективність діяльності юриста
зумовлюють передусім духовні чинники, постійне пізнання самого себе,
розвиток духовних засад службової діяльності. Дбаючи про власне духовне
здоров’я, юрист тим самим стає спроможним долати зло, вияви якого ще
досить поширені у суспільстві.

Без перебільшення однією з провідних є функція збагачення гуманістичним
світоглядом. Вона впливає на професійну діяльність юриста, його
поведінку, усвідомлення стану правопорядку в Україні. Під впливом
гуманістичного світогляду юрист виробляє власну правову позицію,
удосконалює кваліфікацію, відчуває своє призначення у суспільстві. По
суті, гуманістичний світогляд — це процес становлення нової особи
юриста, коли духовність, людяність є підґрунтям правової діяльності.

Функція керування внутрішнім життям юриста органічно пов’язана з його
внутрішньою культурою. Ми підходимо до розуміння цієї функції з позицій
духовності, оскільки розвинена духовність — це ідеальне внутрішнє життя
особи. Внутрішній світ людини визначає її душу. Ідеальне внутрішнє
життя, як зазначає В. Нестеренко, продовжує професійне чуття юриста,
застерігає його від професійної деформації. Духовне у внутрішньому житті
визначає загальне «добро юриста» і не тільки означає «висотні поверхи
буття», а й проймає його по «вертикалі», проникаючи у внутрішній світ
особи [104, с. 194]. Завдяки управлінню внутрішнім життям духовна
культура має самостійний і реальний вплив на юриста, вона не залежить
від його мети в житті, намірів та бажань, оскільки духовне здійснюється
у людському бутті через свідомість. Внутрішній світ юриста забезпечує в
цілому його всебічний розвиток, який визначає сенс життя.

Аналізуючи таку функцію, як запобігання духовним стресам, слід
зазначити, що духовні стреси бувають позитивні та негативні. Перші
виникають тоді, коли особа, здійснюючи своєрідне духовно-наукове
відкриття, пізнала раніше невідомі їй природні закони. Це, по суті,
результат високої духовної культури. Духовна культура запобігає
негативним духовним стресам. Річ у тому, що юрист у своїй професійній
діяльності постійно стикається зі злом, яке може завдати нищівного удару
(уже навіть злими помислами) тонко збалансованій духовній структурі. Це
трапляється внаслідок нехтування природними законами або через зворотний
вплив дії цих законів, на які спрямовувалося хибне юридичне мислення, що
свідчить про низьку духовну культуру особи. Таким чином юрист може
зазнати духовного стресу, який призводить до самознищення в духовному
розумінні. Висока духовна культура запобігає таким негативним виявам, не
допускає трагічних духовних обмежень у юридичній діяльності.

Відомо, що у юридичних законах відображені духовні засади, оскільки вони
є частиною природних норм, що утворюють певну імперативність. Тому
однією з функцій духовної культури є осмислення юристом духовного змісту
юридичних законів. Значення цієї функції полягає ще й у тому, щоб юрист
збагатив власну професійну практику різноманітними формами і методами
правового виховання, яке він зобов’язаний постійно здійснювати.

Юридичні закони містять деяку матеріалізовану духовність. Це здебільшого
юридичне закріплений духовний скарб народу, спрямований на виховання
громадян. Така сутність державних законів є закономірним явищем. Як
справедливо зазначає В. Нестеренко, об’єктивно-духовне безпосередньо не
пов’язане з особою, а суб’єктивно-духовне пов’язане з людиною [104, с.
197]. У першому випадку маються на увазі абсолютні природні, у другому —
юридичні закони. Загалом для багатьох людей духовність, не врегульована
юридичними законами (силовими факторами), може бути бездіяльною.
Завдання юриста у цьому випадку полягає в тому, щоб спочатку зуміти
глибоко проаналізувати, пізнати духовний смисл закону (по змозі
здійснити своєрідне духовне обґрунтування законів), а потім сприйняте
вміло застосувати у професійній діяльності. Цим самим
забезпечуватиметься справжнє, дійове правове виховання громадян.

Варто виділити узагальнюючу функцію духовної культури юриста. Йдеться
про виконання духовної місії, розширення духовного простору юридичної
діяльності, що сприяє формуванню духовних резервів української нації.
Адже кожне суспільство потребує духовного стимулювання й посилення
духовного піклування про людей, націю й державу загалом. Тут важливу
роль покликана відігравати національна інтелігенція, зокрема юристи як
носії духу, професійні дії яких ґрунтуються на духовних підвалинах. Ця
узагальнююча функція виступає засобом правової регуляції й регламентації
соціальної поведінки людей, їхнього внутрішнього світу, а головне,
гуманістичного розв’язання соціальних проблем в Україні.

Якщо професійні дії юриста ґрунтуватимуться на духовній,
національно-правовій ідейній основі, то у такий спосіб утвердиться
принципова відкритість людського буття, реалізується прагнення громадян
до правди, свободи, любові. Звичайно, досягнути прогресу у духовному
житті людини дуже важко, особливо у сучасних умовах, позаяк духовність
людини — це своєрідна програма здійснення позитивних та негативних думок
і вчинків. Духовна місія юриста полягає насамперед у вдосконаленні
духовності громадян відповідно до законів Всесвіту. Такий стан
забезпечується високою духовною культурою самого юриста, адже відомо, що
можна забути якісь негативні подробиці юридичної справи, але в душі її
учасників, у пам’яті назавжди залишаться факти бездуховності юриста,
його жорстокість, несправедливість чи бажання помститися. Духовні
інтереси юриста спрямовані на усвідомлення того, що провина й страждання
існують поряд. У цьому усвідомленні — суть юридичного милосердя.

Моральне задоволення, наприклад, юрист-криміналіст повинен отримувати не
від кількості розкритих злочинів і навіть не від усвідомлення
справедливості покарання, а від того, наскільки відчутні результати
духовного оздоровлення громадян. Ось чому, як зазначає Е. Фромм,
важливим є більш глибоке й всебічне самопізнання, коли розуміння свободи
пояснюється не свавіллям, а можливістю бути самим собою [148, с. 193].

Духовна культура юриста — важлива складова частина його природи й
сутності. Щоб сформувати високу духовну культуру, юристові потрібно
дбати насамперед про свій дух, душу, бо тіло, як відомо, обтяжує душу,
якщо не гріховними ділами, то гріховними помислами, тягне її донизу
[104, с. 198]. Тому духовна культура не тільки бажана, а й дуже потрібна
юристові для здійснення професійних обов’язків.

Отже, є підстави для висновку: феномен духовної культури виявляється у
тому, що вона є консолідуючим чинником суспільства, спрямованим
насамперед на його духовне відродження.

Список використаної літератури

Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до ідеології права.-
Чернівці: Рута, 1999.- 295 с.

Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология
культуры: Введение в обобщенную теорию познания.- К.: Наук, думка,
1993.- 216 с.

Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права.-М.:
Юрист, 1995.- 304 с.

Культурология. История мировой культуры: Учебн. пособие для вузов / А.
Н. Маркова, Л. А. Никитич, Н. С. Кривцова и др.; Под ред. проф. А. Н.
Марковой.- М.: Культура и спорт, 1995 .-224 с.

Нариси з сучасної західної філософії права: Навч. посібник.-Харків,
1997.- 148 с.

Невважай И. Д. Философия права: проблема рациональности права
//Правоведение.- 1995.- № 3.- С. 67-75.

Петрова Л. В. Методологія правознавства: філософський дискурс //
Правознавство: Доповіді та повідомлення ПІ Міжнародного конгресу
україністів.-Харків: Око, 1996.-С. 23-29.

Петрова Л. В. Нариси з філософії права: Навч. по-сібн. / За ред. проф.
В. О. Чефранова.- Харків, 1995.- 260 с.

Рабінович П. М. Філософія права: деякі науковоз-навчі аспекти // Вісник
Академії правових наук України.-1997.-№1 (8).-С. 36-46.

Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция: Философия права.-М.: Академия, 1996.-
120 с.

Сливка С. С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний
аспект).-Львів: Світ, 2000.- 336 с.

Сливка С. С. Самозахист населення: Моральний аспект.-Львів: Каменяр,
1996.- 144 с.

Сливка С. С. Українська національна філософія права: антологічний
ракурс.-Львів: Воля, 2001.- 168 с.

Сюкшйнен. Шариат: религия, нравственность, право //Государство и право-
1996-№ 8.-С. 120-129.

Тадевосян Э. В. Социология права и ее место в системе наук о праве //
Государство и право.- 1998.- № 1.-С. 46-53.

Тихонравов Ю. В. Основы философии права: Учебн. пособ. для вузов.- М.:
Вестник, 1997.- 608 с.

Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции.- М., 1991.-160 с.

Фромм Э. Душа человека- М.: Республика, 1992.-430 с.— (Серия «Мыслители
XX века»).

ЦиппеліусР. Філософія права: Підручник: Пер. з нім-К.: Тандем, 2000- 300
с.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії.- Харків: Фоліо, 1997-223 с.

Похожие записи