Реферат на тему:

“Вплив візантійської культури на Україну”

Візантійский вплив на українську культуру був величезний, довговіковий,
і він ще й сьогодні помічається в нас на кожному кроці в усій нашій
культурі.

Візантія — це мати православної віри, це вона защепила світло віри
Христової. Тому зрозуміти нам візантійську культуру — це глибше
зрозуміти культуру свою власну, культуру українську, саму нашу душу.

Візантія — це праджерело нашої віри, а тим самим — праджерело нашого
українського духа, нашої духової культури.

Українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не варварський (на ті
часи) Рим, але власне високо культурна, глибоко християнізована
Візантія.

І цим ми нічим не понижуємо своєї культури, вказуючи, що вона зродилася
на візантійській основі, — ми тільки вказуємо на її найбільше благородне
джерело, з якого ми довгі віки пили свою цілющу воду. Усю сприйняту
високу культуру ми належно знаціоналізували, — цебто поєднали зо своєю,
чим перетворили в нову українську культуру.

Культура наша до прийняття Православної Віри була мала, була зовсім
іншого напрямку, бо була — поганська. Для сусідів візантійців ми,
руси-українці, були чистими варварами. Напр. Патріярх Фотій в своїх
Оміліях 51 і 52-ій 860 року зве русів: «Руси — це скифський і брутальний
народ», «народ невідомий (нам) і безчисленний, варварський, кочовий».1 І
довгі віки, з кн. Володимира Великого починаючи, Русь-Україна сильно
пильнувала переймати й собі защіплювати високу культуру свого могутнього
сусіда, Візантії, а тим самим перестати бути варварською. Усе
найголовніше в нашій культурі взяли ми з Візантії.

Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ
славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув
її прийняти, і охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну
Віру. Що кн. Володимир Святий прийняв саме візантійську Православну
Віру, у тому була його глибока історична мудрість і Божа опіка над нами,
— тим ми зберегли себе, як слов`янську націю, набувши собі відповідну
нам по духові Східню Віру й культуру, найкращу на той час у світі.

Коли б ми прийняли були Католицтво, то нас би до останку поїли такі
«варварські» напасні народи, як німці, угорці, поляки. Німці, і взагалі
католики були й є запеклими ворогами слов`ян, і вони винародовили б
Україну-Русь і проковтнули б її, як це вони зробили, скажемо, з
лужичанами й ін. північними слов`янами.

Візантійський вплив на Україну був надзвичайно сильний, і з часом
захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній
вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед
народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже давній.3

«Хоч візантійський вплив не захоплював всієї людини, не позбавляв її
своїх національних ознак, зате він у своїй ланці захоплював усе
населення згори додолу, з однаковою силою просякав в усі його класи.
Він, цей візантійський вплив і надавав давньому громадянству таку духову
цілість».4

Це високої ваги свідчення, бо це ключ до зрозуміння української душі,
української духової культури. Тієї культури, на якій ми зросли й навіки
позосталися в ній. Позосталися всі, хоч дехто й змінив пізніше свою
Віру.

Ще А. С. Хомяков свого часу правдиво твердив, що на Заході основою
всього життя було протиріччя культури завойовників і культури римської.
Зовсім інше було й є на Сході: слов`янський світ сприйняв Православіє
через Візантію, і такого протиріччя не мав, і тому вільно й недоторкано
зберіг звичаї своєї глибокої давнини.5 А коли б ми прийняли були
Католицтво, то чужа культура цілком би вбила нашого слов`янського духа.

Першою піддалася візантійським впливам українсько-руська інтелігенція
(посли, військові, купці), піддалася ще до часу кн. Володимира Великого.
Вищі класи добре знали візантійську культуру, бо мали безпосередні
зв`язки з Візантією, — і легко переймали ЇЇ.

І коли Великому Князю Київському Володимирові,довелося остаточно
вирішувати справу нової Віри, він пішов за тим, що в Україні давно вже
було, — за найкращою Вірою в світі, за Візантійським Православіем. Зроби
він інакше, мав би революцію в Києві.

Як Україна прийняла Православіє, то довгі роки в Києві сидів голова
Української Православної Церкви, що мав титул:, «Митрополит Київський і
всієї Руси», а він був грек, візантієць. Греками були спочатку й деякі
Єпископи, що підлягали Митрополитові. Це були справжні культур-трегери
на Сході, які переносили візантійську східню культуру на Русь. І ця
культура легко тут защіплювалася, бо була «сродна» нам духом своїм, була
культура східня, а не чужа західня.

Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення
середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром,
короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує
Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у
Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під
Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII
ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих
мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами.

Українське Духовенство легко пішло за новою культурою, і часті були
випадки, коли воно вивчало й грецьку мову, а тим самим набувало змогу
міцно приймати візантійську культуру, релігійну й світську.

Прикладом цього є твори Митрополита українця Іларіона, написані в першій
половині ХІ-го віку, — вони ясно показують, як глибоко вже защепидася в
нас православна грецька культура, і якою високою вона вже була. У «Слові
про Закон і Благодать», між іншим, Іларіон пише: «Вся страни, і гради, і
людіе чтуть і славять коєгождо їх учителя, іже научиша Православной Вір
и». Це ясний доказ, що ми прийняли Православну Віру, бо Митрополит зве
так свою Віру через яких 40 літ по прийнятті її з Візантії Володимиром
Великим р. 988-го.

Нагадаємо тут також і про відомого нашого письменника XII в.,
Митрополита Клима Смолятича, який у своїх творах покликувався на твори
Гомера, Аристотеля й Платона, цебто, який глибоко сприйняв нову високу
культуру, і пересаджував її на українську землю.

Переклади грецьких творів на русько-українську мову появляються в нас ще
від початку нашого Православія, і з часом збільшуються.

І цікава річ: Митрополити-греки довго проживають у нас у Києві, по
1299-ий рік, аж до занепаду Києва через руїну татар. Сидять досить тихо,
сіючи православну культуру, сидять спокійно, і їх легко сприймають в
Україні. І тільки два рази за цей предовгий час (988-1281) був обраний
Митрополит українець, а не грек. А не приняти Митрополита грека Великим
Князем Київським було легко, бо та Візантія була далеко й заступитися
реально не могла. Однако в Україні цього не робили, бо видно в той
початковий час Митрополит грек таки надавався до своєї ролі, добре
виконував свою працю.

Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як церковну, так і
світську. Увесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні
обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в
Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так
само переноситься й до нас. Увесь сонм Святих сприйняли ми з Візантії.

Скрізь по Україні поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі,
бояри й багатші люди, — за прикладом Візантії. Як у Костянтинополі ще з
часу ЮстинІяна сяяла на ввесь православний світ Свята Софія, Премудрість
Божа, на подобу її повстав і в нас року 1037-го за вел. кн. Ярослава
Мудрого славний Собор Св. Софії в Києві, — наша гордість і наша
найбільша Святиня, — і Собор цей сяє. на всю Україну й тепер, хоч і в
окупантських руках, голосно засвідчуючи про нашу духову єдність з давнім
Костянтинополем, з його славною Софією.

Любов до монашества дуже рано перенеслася з Візантії в Україну, і вона
рясно вкрилася манастирями, які відіграли в нас велику культурну й
християнізуючу ролю. Манастирі були в нас у великій пошані, і в них
часто кінчали життя своє наші князі, бояри та взагалі видатні люди, як
то було і в Візантії. З Візантії ж прийшла до нас звичка насильно
постригати в ченці невгодних князів, княгинь та бояр.

Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб
прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські
князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і
ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була
велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас т. звана удільна
західня система, Україна обезсиліла й упала.

Родинні відносини, родинне візантійське право потроху защіплювалося й у
нас, як право християнське. Взагалі візантійське право охопило в нас усе
життя, випираючи право поганське.

Підкреслю, що воля жінки принесена до нас з Візантії, — цієї волі не
знали інші сусіди наші: ані татари, ані пізніша Московія.

І не тільки сама культура духова: Віра, наука, література, історія,
мистецтво, музика й т. ін. переносилася з Візантії в Україну,
переносились також культури матеріяльна й соціяльна, сліди чого
позостаються в нас ще й досі. Церковне й державне право наше взорувалося
на таких же візантійських.

А вже грецький вплив на мову нашу був надзвичайно великий 6, і він
охопив головно релігійне життя та нашу культуру, особливо її
термінологію. Наша церковна термінологія у більшості своїй грецька,
напр., слова: Літургія, Евхаристія, манастир, Ікона, Тетрапод, Антимінс,
Аналой, Біблія, Псалтир, Тріодь, Парастас, Антидор, Ектенія, і довгі
десятки т. ін.

Нашою літературною мовою довгі віки була мова церковно-слов`янська, — і
в ній власне ми й бачимо величезний грецький вплив на всьому, а навіть
на душі мови — на складні її.

Церковна і культурна візантинізація більшості балканських слов’ян була
подією переломного значення. Вона вплинула на середньовічну і
постсередньовічну історію і самих Балкан, і Східної Європи; більше того
— наслідки її видимі й нині. Татарська навала в 1240-х рр. спочатку
обірвала, а потім підривала контакти східних слов’ян із Заходом, так що
їхні еліти повернулися до тієї культурної спадщини, яку мали в 1240-х
рр. Спадщину цю, переважно візантійську, вони хоч і зберігали, і
розробляли, але мало чим збагачували. Україна й Білорусь, що відкрилися
західним впливам дещо раніше ніж інші східнослов’янські території,
поступово, зокрема від половини XIV ст., підпадали під панування
католицької Польсько-Литовської держави. Але й тут церковна унія,
укладена в Бересті 1596 року, дійшла до втілення аж через двісті
п’ятдесят років, та й то з обмеженим, навіть із католицької точки
погляду, успіхом.

Візантійські впливи доходили до православного слов’янського світу двома
шляхами (хоч і не тільки ними) — через церковну ієрархію, світську й
монашу (обидві довший час були переважно грецькими, навіть у Східній
Європі), та через двори державних правителів. Отож, наслідували Візантію
насамперед у тих аспектах культури, в яких були зацікавлені Церква,
держава чи вищі верстви слов’янського суспільства — у письмі,
літературній мові, літературі (духовній і світській), у богословських та
світських науках, мистецтві (церковному й двірському), в культі
правителя, державній ідеології, праві й елементах витонченого способу
життя. Однак вищі верстви середньовічного слов’янського суспільства не
були такі рафіновані, як візантійська еліта, тож багато що з
візантійської культури не знайшло у них відгуку. Водночас їм довелось
освоїти чимало елементарних речей, не завжди з духовної сфери. Більша
частина найученішої візантійської літератури так і залишилась не
перекладеною на середньовічну слов’янську мову, зате цибулю (кромид) і
капусту (лахана) болгари назвали по-грецькому, так само як серби — яєшню
(міґанісана яя). Мистецтво у цьому плані становило виняток: тут слов’яни
взяли від Візантії все найкраще, що вона могла дати. Правда, сприйняття
мистецтва й не вимагає особливих інтелектуальних зусиль, оцінити його
можуть і неофіти. Тим більше, коли все найкраще у мистецтві можна купити
за гроші, — як тоді, так і тепер.

З двору та єпископської резиденції запозичені елементи візантійської
культури переносилися вниз, в народ. Крім того, прочани, що ходили на
прощу до Царгороду, поверталися з дивовижними розповідями про цю пишну
столицю та з майстерно виготовленими предметами церковного вжитку; ченці
мандрували на гору Афон і відвідували сербські, болгарські та руські
монастирі, привозячи зі собою вже готові грецько-слов’янські розмовники
(відомий один такий розмовник з XV ст.). Про міру культурного впливу
Візантії на православних слов’ян найпоказовіше свідчить літературна мова
й література. Церковнослов’янську літературну мову як знаряддя для
поширення слова Господнього серед слов’ян виплекали між другою половиною
IX та початком X ст. два покоління візантійських і слов’янських
місіонерів. Вона ж стала знаряддям для перекладів з грецької. При тому,
що до нас дійшло кілька оригінальних творів, написаних по-слов’янськи
першими учнями святих Кирила і Мефодія, та кілька уривків, що, можливо,
належать перу самого св. Кирила, все ж літературна діяльність
слов’янських апостолів та їх прямих послідовників полягала насамперед у
перекладах грецьких текстів — уривків обох Заповітів для церковних
богослужінь (невдовзі, хоч точно невідомо коли, з’явився і повний
переклад Святого Письма), богослужбових книг, патериків, себто
повчальних висловів різних ченців-пустинників, кодексів канонічного та
цивільного права. У мовах православних слов’ян нараховується безліч
лексичних запозичень із грецької. У болгарській мові їх близько тисячі
чотирьохсот, у російській і сербській — близько тисячі, в українській —
дещо менше. Найбільше з них припадає на сферу християнської
термінології, зокрема на церковні звання, обряди і церемонії, будівлі,
назви літургійних пісень і текстів, календарних місяців. Мова законів,
суду, адміністрації, освіти, війська теж переповнена запозиченнями з
грецької. У менш піднесеній сфері грецька мова забезпечувала слов’ян
термінами з рибальства і мореплавства, торгівлі, монетарних та метричних
одиниць, сільського господарства, садівництва і, зрештою, термінами
більш цивілізованого побуту.

Греки по всьому світі розносили свою організовану городничу та садівничу
культуру, і це від них пішли такі наші слова, як: вишня; черешня й
багато інших. І взагалі ми багато сприйняли з візантійського городництва
та садівництва.

Треба підкреслити, що візантійський вплив і був такий, що він не вбивав
свого національного. Крім того, усе візантійське ми глибоко сприйняли
душею й тілом, і воно стало нашим рідним. І тому візантинізм це не
тільки душа нашої Православної Віри, але це й душа нашої культури, наших
звичаїв, а тому це й душа кожного українця, якого б віровизнання він не
був. Православні обряди наших Свят, які виробила на візантійській основі
наша Православна Церква (напр. кутя, храмові празники й ін.), остаються
обрядами спільними всім українцям, в тому й неправославним.

Візантійське мистецтво сильно вплинуло на українське, і власне на ньому
воно зросло й знаціоналізувалося. Наша іконографія в основі своїй цілком
візантійська, хоч і сильно знаціоналізована.

Використана література:

Асеєв Ю. Архітектура Київської Русі. К., 1969.

Беровський Я. Походження Києва. К., 1981

Києво-Печерський патерик. К., 1991

Культура і побут населення України: Навч. Посіб. К., 1991.

Похожие записи