Реферат на тему:

Українські сторінки в історії першого зимового театру на Кубані

У історії тісних культурних зв’язків Кубані і України важливу роль
відіграло театральне мистецтво. У кінці XIX – на початку ХХ ст. гастролі
численних українських драматичних колективів стали звичним явищем у
житті південноросійських міст, станиць і селищ.

Спектаклі заїжжих артистів майже завжди проходили з незмінним успіхом,
перетворюючись в бучні і веселі музичні свята, що приваблювали не тільки
українців і росіян, а також поляків, вірмен, євреїв, греків, грузин і
інших представників поліетнічного населення Кубані.

У той час важко було знайти власника театрального закладу, який хоч би
зрідка не запрошував на свою сцену «малоросів» — улюбленців і кумирів
місцевої публіки.

Кращим гастрольним часом вважався літній сезон, що співпадав з напливом
на Кубань найманого робітника і селянського люду, а також з приїздом на
Чорноморське узбережжя відпочиваючих. Переважна сезонність театрального
життя була також пов’язана з недоліком зручних приміщень для драматичних
вистав. У переважній більшості випадків тодішні театри являли собою
неопалювальні дерев’яні споруди, що відкривалися тільки в теплі місяці.
У інший час року спектаклі проходили в більш або менш пристосованих
найманих залах, що спочатку призначалися для інших цілей. Трохи кращими
були приміщення різних громадських клубів, народних будинків і учбових
закладів, але і для цих установ сценічне мистецтво не було головним
змістом їх діяльності.

Довгий час в Кубанській області не було стаціонарного зимового
драматичного театру, що дає можливість організації виступів артистів в
будь-який час року і побудованого з урахуванням всіх необхідних вимог
акустики, освітленості, вентиляції і зручностей для артистів і глядачів.
Перший такий театр з’явився в селищі Армавір. Він був зведений на
пожвавленій центральній вулиці Поштовій (нині це місце по вул. Леніна
між будинками № 101 і 103) на кошти багатого місцевого промисловця,
власника великих машинобудівного і маслобійного заводів Михайла
Йосиповича Місожникова.

Урочисте освячення нового «храму мистецтва» відбулося в перших числах
грудня 1908 р. [1]. Про цю подію в катеринодарській газеті «Нова зоря»
повідомлялося: «До сего времени все спектакли, концерты и вечера
устраивались в зале общественного собрания на неприспособленной для этой
цели сцене. Теперь все это найдет приют в новом театре г. Мисожникова,
устроенном применительно ко всем требованиям сцены… Зрительный зал
театра имеет 32 на 15 арш., сцена 12 на 16 арш. Вместимость 700-800 чел.
Театр удобен и, можно сказать, даже комфортабелен. Правда, буфет и фойэ
маловаты в сравнении с зрительным залом, но зато все сделано изящно и с
большой долей вкуса. Стены и потолки везде расписаны красками (работа
художника В.П. Вейдовского), отопление паровое. Освещение электрическое
от собственной станции. В противопожарном отношении – театр также
устроен хорошо. Электрические провода, во избежание случайностей,
проложены по тонким медным трубкам, водопроводная магистраль проведена
от главной трубы… Сцена также не обижена благоустройством. Имеется много
обстановочной мебели, декораций, все потребные для сцены технические
приспособления и машины для световых и звуковых эффектов. Уборные для
гг. артистов также удобны и хорошо оборудованы. В общем, по мнению
многих, армавирский театр мог бы сделать честь даже некоторым губернским
городам» [2].

Перші сторінки історії армавірського театру М.Й.Місожникова були напряму
пов’язані з українським драматичним мистецтвом. Перший артистичний сезон
в першому на Кубані зимовому стаціонарному театрі відкрився 4 грудня
1908 р. спектаклями української трупи під управлінням антрепренера П.В.
Прохоровича [3]. Вже до середини грудня тут були поставлені п’єси М.Л.
Кропивницького: «Дві сім’ї», «Сорочинський ярмарок» і «Суєта» [4].

У цій статті уперше робиться спроба хоч би пунктирно намітити основні
штрихи біографії українського артиста і антрепренера Павла Васильовича
Прохоровича, що відіграв значну роль у становленні і розвитку театру
М.Й. Місожникова, від якого веде свій початок нинішній, найстаріший на
Кубані армавірський драматичний театр ім. А.В. Луначарського [5].

На жаль, небагата джерельна база, уривчастість і фрагментарність
доступних матеріалів поки не дозволяють висвітлити весь життєвий шлях
цієї, безсумнівно, непересічної, обдарованої людини. Сьогодні першою
дослідницькою задачею є повернення з небуття самого імені П.В.
Прохоровича і введення в науковий обіг декількох раніше неопублікованих
документів.

Павло Васильович Прохорович народився в 1871 або в 1872 р. (в письмовій
заяві від 20 серпня 1925 р. він вказав свій вік – 53 роки) [6]. На сцені
він став виступати з 1895 р. [7]. Спочатку П.В. Прохорович в складі
українських труп гастролював по провінційних театрах Росії, а згодом (не
пізніше за 1908 р.) очолив власний колектив українських артистів. Крім
акторської і антрепренерської діяльності він займався драматургією.
Сьогодні відома тільки одна написана ним в дореволюційний період п’єса
«З-пiд вiнця в труну» [8]. Як відмічав в 1925 р. сам П.В.Прохорович,
театральне мистецтво було єдиною справою його життя [9].

У 1908 р. Павло Васильович приїхав в Армавір, і вже до вересня він
зайняв посаду адміністратора зимового театру М.Й.Місожникова, що ще
будувався [10]. Швидше за все, український антрепренер з’явився тут на
запрошення власника театру, з яким його напевно пов’язувала дружба. У
колекції армавірського краєзнавця Б.М. Берендюкова є декорований в стилі
модерн срібний листок-накладка на папку з вітальним адресом. На ньому
вигравіруваний наступний текст: «Дорогому другу Павлу Васильевичу
Прохоровичу в день пятнадцатилетнего юбилея сценической деятельности от
М.И. Мисожникова. Армавир. 22-го января 1909 года». До моменту відкриття
театру в Армавір прибули і артисти колективу П.В. Прохоровича. Перший
зимовий сезон в театрі М.Й. Місожникова виявився вельми вдалим як з
точки зору успіху у публіки, так і в матеріальному відношенні. У
столичному журналі «Театр и искусство» повідо-млялося: «Армавир. С 4
декабря 1908 г. по 8 февраля 1909 г. труппой г. Прохоровича дано 59
спект. вечерних и 13 утренних, всего взято 20.409 р. 12 коп., на круг по
283 р. 46 к. Чистого заработка около 4000 рубл. по уплате жалованья и
вечерового расхода. Антрепренерскую деятельность г. Прохорович прекратил
и служит администратором Армавирского театра, куда подписал контракт на
3 года» [11].

Завдяки П.В. Прохоровичу армавірці могли познайомитися з різними
драматичними колективами, які запрошувалися ним до театру. У сценічному
репертуарі українська тематика як і раніше займала помітне місце. Так,
зимовий сезон 1909-1910 рр. відкрився виставами великої трупи Б.А.
Бродерова, що складається з 70 чоловік [12]. У числі творів були
популярні українські оперети «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-полтавка»
і її продовження «Весілля Терпелихи з Возним» і інш. [13]. Незабаром
колектив Б.А.Бродерова змінила трупа відомого антрепренера П.І. Серова
[14]. З 1 жовтня 1910 р. театр М.Й. Місожникова був знятий на всю зиму
антрепренером А.А. Кравченко, під керівництвом якого виступали 19
артистів [15].

$

r

|

– ? ? ° i oe

< >

@

J

®

?

A

????????????/?У Армавірі, крім діяльності на посту театрального
адміністратора, П.В. Прохорович був представником редакції
катеринодарської газети газети «Новая заря» [16]. Павло Васильович був
заможною людиною. У селищі, на вул. Атамановській, він придбав дім і,
приблизно в 1911 р., побудував тут два однопове-рхових цегельних будинки
17]. Великий особняк, висотою майже в 7,5 метра, зберігся до наших днів
(вул. К.Маркса № 46).

І сьогодні на його дверях, під товстим шаром фарби, що облупилася, можна
побачити рельєфне зображення сонця, що простягло у всі боки химерно
зігнуті промені.

Незабаром П.В. Прохорович вирішив відновити антрепренерську діяльність.
21 липня 1910 р. в газеті «Новая заря» з’явилася замітка про те, що на
1911 р. Павло Васильович «формирует украинскую труппу в компании с
дирижером труппы Гайдамаки Леванковским» [18]. Швидше за все, саме в
1911 р. П.В. Прохорович залишив пост директора театру і на чолі
української трупи поїхав у гастрольну поїздку по провінційних містах
Росії. У березні і квітні 1915 р. разом зі своїми акторами він знову
виступав в Армавірі, в тому ж театрі, який від М.Й.Місожникова вже
перейшов у власність купця С.П.Меснянкіна. Про репертуар можна судити по
наступному газетному оголошенню тих днів: «Спектакли украинской труппы
П.В. Прохоровича: В понедельник 23 марта днем: «Ой, не ходи Грицю, та на
вечерниці»; вечером: с участием артистки А.В. Шевченко «Нещасливе
Кохання». Во вторник 24 марта днем: «Сватання на Гончарівці». В среду
25-го марта днем: «Невільник»; вечером: 1. «Майська ніч», 2 «Як росіянин
німцеві задав перцю». В четверг 26 марта «Хмара» [19]. Армавірці із
захопленням вітали свого старого знайомого. Трупа П.В.Прохоровича робила
повні збори. Місцевий театральний критик відмічав: «На сцене мы видим
очень многих артистов, выступавших у нас 5 л. тому назад, когда театр
находился в руках М.И. Мисожникова, когда П.В. Прохорович завоевал себе
прочное положение в нем и был не только антрепренером, но и заведующим
театральным помещением, и труппа прежнего состава была прекрасно им
подобрана» [20].

Про долю П.В. Прохоровича після Жовтневої революції 1917 р. відомо дуже
мало. Сам він в 1925 р. писав: «Годы революции я ни единого дня не отдал
ничему, кроме сцены и, работая в труппе, я то работал в 45 дивизии в
Умани и Литов… (нерозбірливо, — К.С.), то в корпусе высокочтимого
безвременно погибшего т. Котовского» [21].

Домоволодіння П.В. Прохоровича в Армавірі знаходилося в його власності
аж до встановлення тут радянської влади.

За постановою Армавірського ревкому від 26 вересня 1920 р. і
Армавірського виконкому від 2 травня 1922 р. ці будови були
муніципалізовані [22]. Сам артист знаходився в цей час на чергових
гастролях. Дізнавшись про експропріацію будинків, він направив в
армавірську комісію з муніципалізації заяву, в якій, зокрема, писав:
«Зная наш актерский старческий нищенский финал, я всеми силами старался
обеспечить свои тяжелые дни доживания и за свои сбережения в Армавире,
более симпатичном для меня городе, обзавелся домиком по ул. К.Маркса №
34, так сказать, окопался. Но когда я три года назад приехал, то
оказалось, что кто-то показал, что Прохорович уже умер, и на основании
занесения живого человека в списки умерших дом забирают как
бесхозяйственный. Когда же я явился в Армавир, то мне сказали: поздно,
надо доказать, что вы живы. И вот скоро три года я живу и доказываю это,
но ничего не выходит… Умоляю комиссию вернуть мне ключи от моих конур, в
которых я нашел бы отдых своему изнывшему больному телу, а свои силы
последние от времени до времени отдавая тому же искусству в более
близком и дорогом моему сердцу Армавире. Сейчас я в Омске… Меня очень
часто Армавир венчал лаврами, так пусть же и на этот раз услышит он мою
тяжелую сердечную и физическую боль и приютит меня под своим кровом.
Пусть будет это мне подношением в мой тридцатилетний юбилей. Жму
комиссии братски руку и надеюсь на ее справедливость и
беспристрастность. Павел Прохорович. Барнаул. Летний театр коллектива
украинских артистов под управлением А. Бунчука. Августа 20 дня 1925 г.»
[23].

30 грудня 1925 р. відділом місцевого господарства Армавірського
окружного виконкому було ухвалена постанова про неможливість повернення
П.В.Прохоровичу його домоволодіння [24]. Це був вже зовсім інший
Армавір, і «вінчати лаврами» своїх колишніх кумирів він не бажав. У
місті як і раніше любили український театр і, напевно, багато хто ще
зберігав теплі спогади про виступи трупи П.В. Прохоровича, але в умовах
крайнього житлового дефіциту артист міг залишитися тут тільки на правах
квартиранта. Після 1925 р. відомості про нього обриваються. Незважаючи
на мінімум інформації, історична справедливість вимагає збереження
пам’яті про Павла Васильовичі Прохоровича як про людину, що стояла біля
джерел професійного театру на Кубані і немало попрацювала для зміцнення
дружби і взаєморозуміння між російським і українським народами.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Новая заря. — Екатеринодар, 1908. — № 651. (Далее: НЗ).

2. Там само. — № 652.

3. «Театр и искусство». — СПб., 1909. — № 3. — С. 62.

4. НЗ. — 1908. — № 652.

5. Бузова А.Л. Театр – наш дом. — Армавир, 1998. — С. 1.

6. Архив муниципально-унитарного предприятия Бюро технической
инвентаризации г. Армавира. Довоенные фонды. Квартал № 42. Д.872.
Л.52-53об. (Далее: Архив МУП БТИ г. Армавира).

7. Там само.

8. Електронний ресурс. – [Режим доступу]: HYPERLINK
«http://www.mau-nau.org.ua/kong/Odesa/Book2/Art65.h»
http://www.mau-nau.org.ua/kong/Odesa/Book2/Art65.h … (06.10.2006 г.).

9. Архив МУП БТИ г. Армавира. Довоенные фонды. Квартал № 42. Д.872.
Л.52-53об.

10. Российский государственный архив литературы и искусства. Ф.641.
Оп.1. Д.2608. Л.9. (Далее: РГАЛИ).

11. Театр и искусство. – СПб, 1909. — № 11. — С. 213.

12. Кавказский край. — Армавир, 1909. -№ 24.

13. Там само. — № 45; Приазовский край. — Ростов-н/Д., 1909. — № 324.

14. Кавказский край. — Армавир, 1909. — № 46; Приазовский край. —
Ростов-н/Д., 1909. — № 324.

15. РГАЛИ. Ф.641. Оп.1. Д.1661. Л.2; НЗ. 1910. № 1113.

16. НЗ. 1910. № 1110.

17. Архив МУП БТИ г. Армавира. Довоенные фонды. Поквартальный журнал №
42. Подворная ведомость домовладения по ул. К.Маркса № 36/34; Список
жителей гор. Армавира, промышленных предприятий и обществ, имеющих право
участвовать в первоначальном избирательном собрании для выбора гласных
Армавирской городской думы и кандидатов к ним. — Армавир, 1915. — С. 99.

18. НЗ. 1910. № 1113.

19. Отклики Кавказа. Армавир, 1915. № 65.

20. Там же. № 68.

21. Архив МУП БТИ г. Армавира. Довоенные фонды. Квартал № 42. Д.872.
Л.52-53об.

22. Трудовой путь. Армавир, 1924. № 205.

23. Архив МУП БТИ г. Армавира. Довоенные фонды. Квартал № 42. Д.872.
Л.52-53об.

24. Архив МУП БТИ г. Армавира. Довоенные фонды. Квартал № 42. Д.872.
Л.180.

Похожие записи