Курсова робота

Українська культура після татаро-монгольської навали (друга половина
ХIII — XVСТ.)

ПЛАН

1. Історичні умови розвитку культури

2. Наука й освіта

3. Розвиток книжкової справи і літератури

4. Архітектура й образотворче мистецтво

1. Історичні умови розвитку культури

Розвиток культури у другій половині ХIII — XV ст. визначався складною
історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Київська
Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або
неміцно пов’язаних певними військово-політичними договірними
відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо
враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної
єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не
було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим,
наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто
складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі
зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.

1237-1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Київської
Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж,
вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших
містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і
забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало
різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі
області.

У 40-х роках ХIII ст. для більшості князівств Київської Русі почалася
іноземна навала, яка закінчилася лише через чверть сторіччя і ще стільки
ж тривали періодичні набіги казанських, астраханських і кримських ханів.
Військові спустошення і важкий тиск податків привели до затяжного
економічного занепаду. За перші 50 років ординського правління не було
побудовано жодного міста. Масштаби кам’яного будівництва досягли рівня,
що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді виробництв
спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася
реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети,
мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для
мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Зв’язок міста
з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією
були знищені татарами практично скрізь. Відбувся відрив Київської Русі
від світових торговельних шляхів, затрималося формування буржуазних
елементів суспільства. Деякі дослідники серед наслідків навали виділяють
зміни в ході внутрішнього розвитку: перехід від добровільного єднання
під владою одного князя до піднесення ролі монарха. Але, всупереч думці
деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам
характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру
завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами
(базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак, кафтан), загалом культура
на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під
владою степових орд, Київська Русь зберігала зв’язок з візантійським
світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Руська митрополія
перебувала під невсипущим контролем Константинополя. Володарі Орди,
розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство від данини
й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови, що
митрополити, як і князі, будуть їздити за ярликом в Орду. Тому навіть у
скрутні для Київської Русі часи в монастирях і церквах продовжувало
концентруватися культурне життя.

Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки
монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в ХIII
— XIV ст. історичних шляхів розвитку основних регіонів Київської Русі:
південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке
охоплює в основному етнічні території сучасної України,
північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і
північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське
князівства занепали. У зв’язку з переміщенням європейської торгівлі з
Візантії в Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з
Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із
західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило
інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління,
що постало на українських землях з другої половини ХIV ст., кардинально
не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики “нічого не
змінювати і нічого не вводити” якнайкраще відповідав інтересам
підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління
сприяло інтенсивним зв’язкам вказаних земель з Західною Європою і її
впливу на місцеву культуру.

2. Наука й освіта

У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну
роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям
розповсюдження письменності серед населення було досить широким.
Зустрічаються графіті — написи на камені, стінах, дереві. Це свідчення
про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні
тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті Софійського
собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. У Звенигороді
Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, в Звенигороді,
Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для письма на
воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок
із житія іконописця Петра, пізніше митрополита. Його, коли він досяг
семи років, “віддали батьки книгам вчитися”. Церковна монополія на
освіту надавала їй переважно богословського характеру, застосовувався
принцип навчання читанню складами і письму.

На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному
вони стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом — королівства),
яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського
ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема
освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася
Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії,
приватного листування на території Великого князівства Литовського.
Недержавне становище українського населення пізніше негативно
позначилося на розвитку культури.

У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і
монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-“уставники”, яким
платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в
приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів.
Підручниками служили “Часослов” і “Псалтир”.

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які
знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях.
Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну
переписку. За князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком
нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої
України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях
багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

У кінці XV ст. в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут
розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів
Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і
одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з
українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У
документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також
бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини
ХIV ст. У середині XV ст. в Європі було вже декілька докторів українців
(Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України — діти шляхтичів, міщан —
навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій
Дрогобич (1450-1495) в 1481-1482 рр. був ректором університету медицини
та вільних мистецтв у Болоньї.

Що стосується науки, то в українських землях набули більшого розвитку
філософські та політичні погляди. Математичні знання в ХIII — XV ст. не
набули особливого поширення. Цифрова система того часу була надто
незручною: для кожного розряду чисел (одиниць, десятків, сотень)
існували особливі буквенні позначення з титлом (надрядковий знак над
буквою, який позначає цифру); поняття нуля було відсутнє; простий дріб
означався словесно (одна шоста — “півтретини”, 1/12 — “півпівтретини”) і
т.п. Десятеричний дріб не застосовувався. Все це утруднювало математичні
дії.

Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої богословської
літератури, що трактувала питання світобудови вельми суперечливо. Серед
творів такого роду в ХIII – XIV ст. найбільш популярним були
компілятивний дохристиянський твір “Книга Єноха” (II-I ст. до н.е.) і
“Християнська топографія” Косьми Індикоплова (бл. 549 р.). У першій світ
подавався як Земля і сім небес над нею, в кожному з яких живуть духи,
ангели і різні світила. У другій Земля описується у вигляді стола або
прямокутної дошки і т.п. Великим кроком уперед було відродження на
початку XV ст. античних уявлень про світобудову. У збірнику “Мандрівник
з іншими речами” (1412 р.) міститься пряма заява про кулястість Землі.
Раціональне осмислення природи світобудови було істотно утруднене
впливом релігійно-містичного світогляду. Але вже Ю.Дрогобич у своєму
“Прогностику…” – науковій розвідці, яка вийшла друком у Римі в 1483 р.
(це перша друкована книга українського автора, що належить до інкунабул
– першодруків Європи) чітко виходив з тези про пізнаваність світу: “Хоч
і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені вони для розуму
людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з останніх –
наслідок їх пізнаємо”.

З поступовим розвитком в ХIV — XV ст. торгівлі, відновленням
дипломатичних зв’язків, відродженням паломництва відбувалося розширення
географічного кругозору людей. До цього часу належить складання безлічі
рукописних збірників, що містили справжні і докладні описи
Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших земель.
Найвидатнішою пам’яткою такого роду, що отримав популярність, є
“Хождєніє за три моря” тверського купця Афанасія Нікітіна, який здійснив
в 1466-1472 рр. подорож Волгою і Каспієм до Персії, а потім до Індії.

Суспільні ідеї, пов’язані з осмисленням місця людини в світі і
суспільстві, а також політичні теорії з часу утвердження християнства на
Русі в основному укладалися в межі релігійного світогляду. У ХIV —
початку XV ст. Київська Русь, сприйнявши в основному
філософсько-богословські течії Візантії, відставала від неї за рівнем
філософського мислення, яке в той період і в самій Візантії переживало
кризу. В українських землях взаємодіяли і протидіяли православ’я в
традиційному розумінні, слабі паростки раціоналізму (у вигляді єресей)
та ісіхазм (етико-аскетичне вчення, яке включало систему психофізичного
контролю), тоді як у Візантії панували ісіхазм, що переміг, і
переможений раціоналізм. Ідеологи ісіхазму розвинули погляди
ранньохристиянських вчителів церкви, відкриваючи перед віруючими
можливість богопізнання, духовного і навіть тілесного єднання з Богом
через сприйняття божественної енергії.

На Русі ХIV — XV ст. було розвинене вчення про неминучість кінця світу і
божественного суду над людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї
набували форми реального очікування “другого пришестя” Христа.

Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в
них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини ХIV — XV ст., і
саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в
історико-культурному процесі того часу.

3. Розвиток книжкової справи і літератури

Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. ХIII ст.
перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання
кінця XIII ст. в Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському,
Холмі і Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків,
створених у кінці ХII — XIV ст.; у кінці XII — початку XIII ст. — 28; у
першій половині XIII — 19; у ХIII ст. (без точної дати) — 83; у другій
половині XIII – 34; в кінці XIII — на початку XIV – 35. Всі вони були
написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги
переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії,
причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові
Даниловичі і його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При
дворі князя Володимира Васильковича — книжника і філософа — існувала
величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним церквам
у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові,
літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найбільш дорогих із них
прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із
зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це
створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені
мініатюрами.

На українських землях в ХIII — XV ст. знали декілька видів письма.
Спочатку був “устав” — без нахилу, суворо геометричної форми, який
нагадує сучасний друкарський шрифт. У ХIV ст. з поширенням ділового
письма його змінив “напівустав” (літери менші, з легким нахилом). У XV
ст. почали писати “скорописом”, плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді
літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між
собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів,
скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над рядком. Крапку
використовували довільно. З XV ст. з’являється кома або крапка з комою
замість знака питання.

Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 аркуші. Першу,
заголовну літеру в тексті — “ініціал” писали крупніше і красивіше,
прикрашали. Звичайно “ініціал” розмальовували червоною фарбою, від чого
і зараз кажуть: “писати з червоного рядка”. Завершували текст
“кінцівкою” — невеликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на
павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх
писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 р. на
замовлення єпископа Михайла київським протодияконом Спиридонієм було
оформлено кольоровими мініатюрами “Київський псалтир”. Сюжети мініатюр
були не тільки релігійними, але й побутовими, історичними, пейзажними.

Серед рукописів XIII ст. переважали книги, необхідні для здійснення
церковного богослужіння. Помітне місце займала візантійська література
церковно-повчального характеру: “Богословіє” Іоанна Дамаскіна, твори
Максима Сповідника, Федора Едеського і Ніла Синайського, збірники слів —
торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світських законів).
Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галицько-Волинській землі
була встановлена власна Галицька митрополія з кафедрами у Перемишлі,
Володимирі, Луцьку, Холмі і Турові.

У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у
1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з докладними
поясненнями візантійських юристів Олексія Арістіна та Іоанна Зонари, а в
1273 — 1280 рр. в оточенні київського митрополита Кирила була створена
руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали
давньослов’янської і сербської редакцій. Пояснення різних юридичних
казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання ченцям і
мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: послання
володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 — 1226), “П”ять
слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона”
(1239 — 1275) тощо.

Найважливішим жанром літератури цьго періоду є літописання. У Києві воно
безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у
Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу
є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII ст., що
охопив події 1201-1291 рр. Автори літописів виступають з позицій
середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера літопису кінця
XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських
історіографів. Відомо, що при князях Данилові, Володимирові
Васильковичі, Мстиславі і Левові також були історіографи, які мали в
своєму розпорядженні весь князівський обіг документів. Крім того, в
літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками,
вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від церкви і
її книг стилем, що підтверджує її світський характер.

Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях
Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати
опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали
офіційного характеру.

Одним з яскравих творів словесності тих часів є “Слово про погибель
Руської землі”. Його вважають початком твору про татаро-монгольське
нашестя, який не зберігся. І хоч у “Слові…” неточно описані географія
і політична історія XIII ст., але це сильний за літературними
характеристиками, за драматизмом і патріотичним звучанням твір.

Крім того, переписувачем протодияконом Спиридоном спільно з київськими
майстрами близько 1397 р. підготовлено великоформатний (302 мініатюри)
збірник афоризмів, правил поведінки, практичних порад – Київський
псалтир – один з найвизначніших пам’яток українського рукописного
книжкового мистецтва. Поряд з малюнками канонічного змісту книжку
прикрашають анімалістичні, батальні, історичні, пейзажні, побутові
сюжети.

У період, що розглядається нами, з’являється ораторська, побутова
(житійна) і паломницька проза, літературні збірники (“Ізмарагд”),
перекладні повісті (“Александрія”, “Троянська війна”, “Індійське
царство”). Особливістю літератури другої половини XIII — XV ст. є увага
до релігійних та естетичних переживань і відсутність інтересу до
особистісних.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми,
звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами
були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів’я і приказки.
Серед населення поширювалися розповіді про нашестя Батия, легенди про
київського князя Михайлика — героя боротьби проти половців, патріотичні
пісні.

** **З середини XV ст. в європейському книговиданні настають радикальні
зміни, пов’язані з виникненням книгодрукарства (1440 р. – німецький
винахідник Й.Гуттенберг). Виникнення книгодрукування в Україні донедавна
пов’язувалося з ім’ям Івана Федорова (р.н. невідомий – 1583). Сьогодні
ряд вчених схиляються до думки, що друкарня у Львові існувала,
принаймні, у 1460 р. (львівський міщанин Степан Дропан подарував її
Львівському Онуфріївському монастирю). Поза українськими землями в цей
час церковнослов“янською мовою друкувалося ряд книг – 1491 р. у Кракові
Швайпольт Фіоль (Святополк Фіоль) виготовив богослужебні книги
Часословець і Осьмогласник, а дещо раніше – “Тріодь пісну” і “Тріодь
цвітну”. В Празі Франциск Скорина у 1517-1519 рр. надрукував кирилицею
двадцять окремих видань Біблії. В Римі 7 лютого 1483 р. в друкарні
Еухаріуса Зільбера було видано написаний латиною науковий трактат
“Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі,
доктора мистецтв і медицини Болонського університету”.

4. Архітектура й образотворче мистецтво

Архітектура і мистецтво — це дві царини, які найбільше потерпіли від
татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров’ї фактично було
припинене і розвивалося тільки на території Галицько-Волинського
князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило
Галицький і його послідовники відроджують містобудування, зводять ряд
нових фортець і відбудовують старі, зруйновані ординцями. Сюди з
розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони
засновували ремісничі слободи і виконували замовлення князя.

У другій половині XIII ст. починається будівництво кам’яних замків у
Луцьку, Кременці, Хотині. Нові тенденції з’являються в культовому
будівництві: храми стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та
Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква
Миколи у Львові тощо). У їх архітектурі візантійський стиль набуває
нових форм — переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі, храми
рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста
в Холмі) і фресками.

З кінця XIV ст. на архітектуру починають впливати зміни в тактиці
ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю
побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійницями (в
Луцьку, Меджибожі, Кременці). Головними замовниками стають не тільки
церкви, монастирі і великі феодали, але і шляхта, зміцнілі міські і
сільські общини. Зміцнюються культурні зв’язки з Західною Європою, в
Україні працюють майстри з Угорщини і Польщі. Всі ці тенденції
відбиваються в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних
храмів, в яких разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі
реалізовані творчо переосмислені досягнення Заходу.

У XV ст. архітектура все частіше повертається до київських традицій.
Будуються дерев’яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор
Благовіщення в Ковелі. У невеликих храмах, побудованих міськими і
сільськими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовлений
набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є
Покровська фортеця в Сутковцях (XV ст.).

На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII — XIV ст.
вплинула київська школа. Найбільш популярною темою мистецтва XIII ст.
було заступництво і покровительство (ікона Христа-Спасителя у Мельнику).
З творів київського живопису відомі ікони “Богоматір Печерська” (бл.
1288 р.), “Ігорева Богоматір”, “Микола з житієм”. Вони вже значною мірою
позбавлені суворого аскетизму, обличчя намальовані м’яко, детально
виписано одяг. У XIV ст. посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах
композицій “Різдва Христова” і “Успіння Богородиці” вже були побутові і
пейзажні елементи. Вони присутні в розписі стін Кирилівської церкви у
Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV ст.),
вірменського собору у Львові (XIV — XV ст.). Найбільш популярні сюжети —
зображення Юрія Змієборця і “Страшного суду”. Останній часто набував
сатиричного й антифеодального звучання, під впливом смаків замовників —
селян і міщан. Майстром, у творчості якого вже у XV ст. був помітний
вплив італійського мистецтва епохи Відродження, був Петро Ратенський,
уродженець Волині. Його перу належить ікона “Богородиця” у
Володимиро-Волинському соборі і так звана “Петровська ікона” в
Успенському соборі в Москві.

З робіт професіональних художників збереглася ікона Богоматері-Одигітрії
з Покровської церкви Луцька (XIII — XIV ст.). Відома Ченстоховська ікона
Божої Матері, така популярна в Польщі, у XIV ст. була вивезена з
Галичини. Ряду українських ікон XV ст., виконаних в руслі художніх
традицій Галицько-Волинської землі, були властиві лаконізм і цілісність
композиції, стриманість колориту і одночасно вміння об’єднати контрастні
кольори, емоційна насиченість образу-символа. Ці особливості стали в
майбутньому одним з елементів національної своєрідності українського
образотворчого мистецтва. У той же час в багатьох творах народного
декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки)
помітне використання і подальший розвиток мотивів, які існували в
середньовіччі.

На другу половину XIII — XV ст. припадає подальший розвиток мистецтва
скоморохів — народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів. При
князівських дворах концентрувалися співаки, які складали “хвалу” на
честь бойових подвигів князя і його дружини. У народному середовищі були
поширені ігрові, обрядові і трудові пісні. Кобзарі виконували думи в
супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Історія зберегла тільки окремі
імена придворних поетів та співців, зокрема знаменитого Митуси з
Перемишля.

Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна
і високохудожня культура українського народу, продовжуючи традиції
давньоруської культури і підтримуючи зв’язок із західноєвропейською, не
тільки не занепала, але й зберегла високий рівень розвитку.

* * *

У другій половині XIII — XV ст. українські землі переживали певне
призупинення розвитку окремих ланок культури, пов’язане з наслідками
монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політичного,
торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осередком
розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське
князівство, менш розорене, яке перебувало у більш сприятливому
геополітичному становищі. У культурі XIII — XV ст. помітним стає
західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями
визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в
гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в
літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в
міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів
народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального.
Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва,
Польща), українська культура продовжувала поступально розвиватися.

IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.

1. Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-XVIII ст.

2. Особливості релігійної ситуації в Україні

3. Книгодрукування і література

4. Освіта

5. Нові галузі науки

6. Мистецтво

1. Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-XVIII ст.

XVI-XVIII ст. — виключно складний і важливий період в житті українського
народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх
українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної
боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини,
подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава,
плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий
ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської
Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш
потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому
князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята
на державному рівні.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя,
зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з
населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість
ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових
відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала
самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося
будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у
Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та
Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн,
проживало етнічно різнорідне населення: крім українців — поляки, німці,
євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних
культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду
італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до
Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в
університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена
українського поета XV ст. Павла Русина, професора медицини й астрономії
з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські
художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в
цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу.
Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело
до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних
кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні,
соціально-економічні умови. У зв’язку зі зростанням міст в Європі зріс
попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була
«житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові
постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали
захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум
прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар
виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси
перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною
рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. — першій
половині XVIII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською
діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій
Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських
феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої
віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної
віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів — Мелетій
Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу
православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх
предків, а зараз її покинули: ”…Де тепер той безцінний камінь
карбункул, блискучий як світильник – дім князів Острозьких, що світив
над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також
безцінні камені тієї корони – славні доми руських князів, неоціненні
сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі,
Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські,
Лукомські та ін. незчисленні, яких довго було б вичисляти…“. Втрата
народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе
козацтво – самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст.
Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило
захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо
відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи,
масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних
регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася
на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину
національної території, але саме її існування вело до зростання
національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII ст. після
того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у
складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився
антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті
повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька
старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру.
Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації
залишилися низи суспільства, простий народ.

2. Особливості релігійної ситуації в Україні

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу
у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль
церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося
формуванням національно-релігійних ідеологій. У результаті католицизм
переміг в Італії, Іспанії, Франції, протестантизм — у Швейцарії,
Голандії, англіканство — у Британії. На українських землях виникло
протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало
православ’я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква
за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу
короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко
вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же
зберігав відданість православ’ю.

Брестська церковна унія. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який
проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд
бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві.
Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити
особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено
нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за
обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р.
польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини,
фактично ж більшість приходів залишалися православними.

Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів
Брестська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона
викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала
консолідацію українських культурних сил — православної української
шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошення унії її
противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову.
Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками —
противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна
література. У 1620 р. за сприяння гетьмана П.Сагайдачного православна
митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну
діяльність розгорнули братства.

Братства. Братства — релігійно-національні організації українських
православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної
церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на
благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони
відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя,
посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв’язанні питання
про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали
підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом
і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало
Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще
десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених
львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного
гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати
відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення
Александрійському і Константинопольському патріархам у церковній
термінології носить назву “ставропігія”, тому повна назва львівського
братства — Успенське ставропігійське.

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети
(Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої
володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою
діяльність. У невеликих містечках братства часто об’єднували більшість
українського населення. У Київське братство в 1620 р. записалося все
Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.

Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі
риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це
було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському
національному суспільно-політичному і культурному житті.

3. Книгодрукування і література

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у
розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід
від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного
розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в
цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов’янською мовою
надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В
Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне,
І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від
переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р.
Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком
пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих).
Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення
князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ’ю,
— переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи
К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку
перше у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською
мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків
достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі,
Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським
патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з
перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У
1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем
для всього православного слов’янства. Її примірники купили королівські
бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У
Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася
єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій
половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з
яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на
кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією
типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за
30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні
знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно
46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) –
вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII
ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому
вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але
видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники.
Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику,
автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами
вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному
вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих
львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст.
царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були
заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В
інструкції друкарням, яка з’явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося,
що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и
особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську
друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775
р. книгодрукування українською мовою занепало.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця
сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той
час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і
жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися
забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції
відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й
опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний
довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які
представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних
вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р. Переклад з
болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями
Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма
вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого
виразуміння люду христіанського посполитого”.

Поряд з перекладною літературою з’являються оригінальні твори. У XVI ст.
відмічається розквіт українського епосу — створюються думи, балади,
історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем.
Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло
Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них
оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ’ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов’язаний з Брестською
церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості
зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію
католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький
у творі “Тренос” (грец. — “плач” — плач православної церкви через
відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга
оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти
втручання польського уряду у справи православної української церкви,
викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в
тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були
недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і
особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький,
постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство
грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього,
як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення
православної церкви католицькою було б неминучим.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом
католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої
православної церкви, колективного управління її справами, висміювали
відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися
і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації
людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє
твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланні до єпископів” він
викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом
порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво.
Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з
святих печер на горі Афон.

У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними
дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул
вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою
заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик)
або пов’язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей
(мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими.
Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів” та ін.,
Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем’ян Наливайко – “Про час”,
“Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря
Віталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід
(Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький –
“Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович — “Вірші на жалісний погріб
шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович –
книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський
– поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський
– книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький — збірник віршів
“Перло многоцінноє”, Олександр Мітура — “Узор доброчесности”, Лазар
Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський –
книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети часто
використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам
моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих
творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це
додає поезії XVI-XVII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба
врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще
не було, у зв’язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним
читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII ст.
переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв.
силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися
римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей.
У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов’язані з
ім’ям Григорія Сковороди.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два
види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу,
поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей
Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких
виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і
велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її
мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні
творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало
створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький —
драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський — “Воскресіння мертвих”.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними
дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і
мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на
початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні
редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з’явилися літописи, які
відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу — формування
козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. — літопис Самовидця,
Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з
документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні
спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

4. Освіта

Однією з характерних рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий
інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення
католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула
використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним
результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом учбових закладів були початкові, парафіяльні
(приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та
форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення
Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з’явилися єзуїтські колегіуми — по
суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені.
Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування
католицизму. Ці учбові заклади виконували функцію окатоличування і
ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти
орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все
ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами
створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі
традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати
імена князя Андрія Курбського, який втік від немилості Івана Грозного і
в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток, князя
Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури
України, Білорусії та ін. Одним з найбільш відданих українській культурі
людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку
він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені
фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися
давньослов’янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін,
який називався за традицією “сім вільних наук”: граматика, риторика,
діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш
активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа
входить до числа їх головних турбот. У 1584 р. був отриманий дозвіл на
цю діяльність, а у 1586 р. була відкрита перша братська школа у Львові.
Тільки на Правобережжі було створено біля 30 подібних шкіл.

Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст.
Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового
розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття
початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При
цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася
створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. В своєму листі
один з гетьманів на початку XVII ст. писав: “Яко завше з предків своїх
військо запорозьке звикло чинити стараніє… аби науки або цвічення в
письмі святому (були у) подпорі благочестя нашого”.

До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на
Лівобережжі понад 1000. Практично в кожному великому селі, в містечках і
містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в
Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала
кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них
безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до
навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і
Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через
інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка
про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням,
постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в
Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та
єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття
ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький
колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його
внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів
Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет,
перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу
України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як
окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у
центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його
гетьмана П.Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У
1632 р. митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що
сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові
правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння,
повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв’язку з Брестською
унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні.
Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль П.Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на
базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий
колегіум, який був названий його ім’ям. У основі 12-річного курсу
навчання знаходилися “сім вільних наук”. В 1-3 класах вчили основ
латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні
були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8-12
класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну
філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію,
основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А
з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися
діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному
процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії,
театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання
екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і
викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той
час. У 1736 р. у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та
білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 р. з
ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Багато з вихованців колегіуму були на службі у Росії, оскільки у
допетровську епоху там не було вищих учбових закладів європейського
рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в
Україні, але ставлення до них у Москві було насторожене. У зв’язку з цим
багато хто не повертався додому після завершення освіти. З 30 чоловік,
посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувся тільки один.
Тому з Києва до Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, який став
вчителем царівни Соф’ї, царевича Федора та інших царських дітей. З 23
ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з
125 її професорів — 95.

Як бачимо, відплив освічених людей з України вже тоді йшов повним ходом,
що було, безумовно, негативним явищем для української культури. У XVII
ст. таких людей називали “перелітними птахами”.

У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, в 1726 р. — у Харкові, у 1738
р. — у Переяславі.Таким чином, у XVI — першій половині XVIII ст. в
Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним
досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною
рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти
всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним.
Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема питома вага
природних і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Києво-Могилянській
академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова
народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив,
головно, латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана
разом з закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині
II.

5. Нові галузі науки

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної
підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до
відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується
природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне
обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема
у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за
європейськими мірками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час
утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як
раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії.
Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх
безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений,
механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький
вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна
обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є
незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович,
вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У
своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о
власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого
абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний
характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно
Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти
всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх
ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ’є, він вважав, що
люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди.
Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений
правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких
випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку,
критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця
престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на
людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства,
від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою
освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є
одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає
Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся
перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й
егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода,
самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний
для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво
розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує
Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і
Шершень” та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження
про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній
соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму,
знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід
сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу
злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з
суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі
прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і
водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує
філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його
можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він
може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може
бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє
в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери,
філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка
про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав
божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і
бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде
нескінченно черпати сили з неї.

6. Мистецтво

Становлення професіональної художньої культури України за своєю
складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі
мистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській
культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все
зберігалися і яскраво виявлялися в дерев’яному зодчестві. У той же час з
середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського
культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з’являються елементи стилю
бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині
будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних
просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї
та можливості бароко були близькими до національного українського
мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель
з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського
впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого
українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку
нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості:
“Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами…
Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над
химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж
на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі”.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п“ятикупольний,
з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині,
Георгіївський — у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою
досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на
крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром
українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської
лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий
С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який
багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату.
У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених
дерев”яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були
перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський
золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були
затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми
набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при
гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи
перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за
проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення
Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала
на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував
верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як
програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою
стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної
вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика
за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей
ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені
кольори Растреллі — блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і
дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений
Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині
використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська
стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад,
собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв’язку з тим, що поряд з
дерев’яними спорудами все більше створюється кам’яних будівель. Особливу
популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений
багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім
двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися
хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса,
Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного
плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські
будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були
фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького,
або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання
геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги
відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця
традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне
планування).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі,
релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому
мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного
монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників
сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали
переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і
графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола
Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних
естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці
ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви
Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно,
що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу
українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и
телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах
храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині
Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя
Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали
так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки.
Сім’ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше
зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну
картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які
зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному
розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час
проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до
Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того
часу: Д.Левицький — родом з Києва, В.Боровиковський — з Миргорода.
Українцем був творець історичного жанру російського академічного
мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним
твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване
“Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного
трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового
мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали,
орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів
державності України — на ньому складається президентська присяга.
Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними
прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з’явилися у 1622
р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра
Конашевича-Сагайдачного”. Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна
сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в
Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич,
Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу
серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент
народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в
Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки
святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти
колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут
була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті,
гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і
Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці
з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх
маєтках вокальні та інструментальні капели.

Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо,
композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в
його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим
Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов’язані з Батьківщиною.
Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських
майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але
переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються
вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище),
народжується народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов’язана з
тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про
народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов’янською —
печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три
рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися
релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які
користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і
навіть сотні чоловік.

* * *

XVI — перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української
культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська
культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її
до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили,
які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і
подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами.
Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з
національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала
війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями,
згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини,
заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського
суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для
української культури.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдієв В.И. Історія Древнього Сходу. — М.: Госполитиздат, 1953.-
758с.

2. Антична Греція. — В 2-х тт. — М.: Наука, 1983.

3. Асеєв Ю.С. Джерела. Містецтво Киiвськоi Русi. — ДО.:Мистецтво, 1979.-
216 з.

3. Барг М.А. Епохи і ідеї. Становлення історизму. — М.: Думка, 1987.
-348 з.

4.Белiчко Ю.В. Українське радянське мистецтво перiоду громадянської
вiйни. — ДО.:Мистецтво, 1982.- 183 з.

5. Бiлецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII
столiття. — ДО.:Мистецтво, 1981.- 159 з.

6. Богомолов А. С. Антична філософія. — М.: изд-у МГУ, 1985 -368 з.

7. Віннічук Л. Люди, вдачі і звичаї Древньої Греції і Ріма.- М.: Вища
школа, 1988. — 496 з.

8. Воропай Про. Звичаї українського народу. — ДО.:Оберiг, 1993.- 590 з.

9. Горфункель А. X, Філософія епохи Відродження. — М.: Вища школа, 1990.
— 368 з.

10. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт,
1998.- 669с.

11. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. — ДО.:Лыбидь,
1991.-398 з.

12. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної культури. — М.: Мистецтво,
1984. -350 з.

13. Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. — М.: Мистецтво, 1990.-
319с.

14. Історія Древнього світу. У 3-х тт. — М.: Наука, 1983.

15. Історія мистецтва зарубіжних країн. — М.: Мистецтво, 1980.- 384 з.

16. Історія середніх віків. — В 2-х тт. / Під ред. Сказкина С. Д. — М.:
Вища школа, 1977.

17. Історія Франції. — В 3-х тт. — : Наука, 1972.-360 з.

18. Iсторiя свiтової культури. — Лібiдь, 1994.-320 з.

19. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. — У двох книгах. /за ред.
В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

20. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип’якевича. —
ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.

21. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. — ДО.:Освiта, 1992.- испр.
і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Енциклопедія для детей.- Т.6. — Релігії світу. Ч.2. — 3-е изд.,
испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

41. Енциклопедія для детей.- Т.7. — Мистецтво. Ч.1 — 2-е изд., испр. і
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

Похожие записи