Реферат на тему:

Українська культура другої половини XVII—XVIII ст.

План

1. Умови розвитку української культури в цей період. Вплив української
культури на російську.

2. Освіта, наука. Розвиток медичних знань.

3. Книгодрукування та розвиток літератури.

4. Зародження і розвиток українського театру. Музика.

5. Живопис та архітектура.

1. Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки політичний статус
України, але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах
культура розвивалася під охороною держави. Центри освіти і культури
поступово перемістилися з західних земель на Наддніпрянщину. Національна
організація того часу мала основи в двох центрах — міщансько-духовному
та козацькому. Перше середовище розвивалося під час найбільшого
напруження боротьби з польськими впливами і проявилося в братських
організаціях.

З міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно
зв’язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори,
друкарі, видавці об’єдналися в міцний гурт, що творив ідеологію і
піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і
непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648
р.

Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо.
Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили
козаки. Кінець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували
державу.

Єдність української еліти була найсильніша в часи перших боїв за
визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя
постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви
суспільства почав змінюватися. Міщанство Гетьманщини не продовжувало
давніх братських стремлінь. Не виявляло інтересу до ширших культурних
планів, а звернуло свою увагу на розвиток торгівлі і промисловості.
Духовенство також неохоче висловлювалось у публічних справах, не бажаючи

ризикувати своїм соціальним становищем серед небезпечних обставин. Воно
вдовольнялося церковною організацією та літературною творчістю, як
православна ієрархія на східних землях, так і на західних уніатська — не
вміли втримати зв’язків з народом.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька
інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і
Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.

Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало
об’єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні
егоїстичні інтереси. Ці настрої якнайкраще висловив український
церковний діяч Касіян Сакович: «Хто за отчизну не хоче вмирати, то потім
з от-чизною мусить погибати». Патріотичне піднесення й почуття гордості
після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх
українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення —
все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів. Українська
держава включала тільки частину національної території, але саме її
виникнення сприяло зміцненню національної самосвідомості, утвердженню
почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції
посіли козаки і козацька старшина, за межами України утверджувалося
поняття про українців як про «козацьку націю». Постать героя-козака,
захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського
пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, а козацька
тема — головною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба,
яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах
козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за
Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного
масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою
Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у
васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень
автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого
самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавського
князівства — васала Туреччини, а на Закарпатті господарювали угорські
магнати. Розподіл України поміж чужими державами згубно вплинув на стан
культури. Той час, коли в Лівобережній Україні — Гетьманщині —
зберігались інститути української державності чи навіть їхні залишки,
був сприятливим для творчого розвитку культури.

Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність,
що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському
наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у
відсталу країну освіту і науку. І в цьому, як пише І.Огієнко, немає
нічого дивного, бо «так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою,
з більшою освітою завше впливає на свого сусіду, а сусіда переймає все
краще».

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської
угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених
людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоцький, покликаний туди
вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича
Петра.

Українські книжки «посунули» на Москву ще більше за людей. Книжки до
читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все це
йшло з України в Москву. Сила-силенна українських книжок була в
бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих
грамотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах,
на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари,
селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначився в друкарстві,
навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу
нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських
книгарів стали нумерувати кожну сторінку; так само далі стали відривати
в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було друковано вкупі,
навіть знак переносу слів (дефіс) запозичили у нас. Заголовок книжки в
Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували
ці заголовки з початку книжки.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї
літератури стояв українець Ф. Прокопович. Так званий класицизм в
московську літературу був занесений з України. Також українці в
XVII—XVIII ст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували
театри. Так, українці ставили свої п’єси і утворили шкільні театри в
Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не
зменшився. Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті.

Українці заклали в Москві Слов’яно-греко-латинську академію на зразок
своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII
ст. набирали з українців.

Про український вплив на Москву професор П.А.Безсонов писав: «Пришельцы
(малороссы) заняли здесь самьіе видные й влиятельные места, от иерархов
до управлення консисторий, … от воспитателей семьи царской до
насто-ятелей монастырей, до ректоров, префектов й учителей йми же
прозктированых школ…»

Українська держава в кінці XVIII ст. впала перед наступом краще
мілітарне і економічно зорганізованої Московської держави, але все те,
що український народ створив за недовгий час своєї державності, не
пропало, а залишилось у спадщину наступним поколінням.

2. Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був
Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало
студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За
правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок,
цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи
заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2
тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині
сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з
Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала
на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських
країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.
Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з
передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва.
Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана
Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа носила
загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато
випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини,
біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н.
Амбодик-Максимович, М. Те-реховський. Серед її випускників були юристи,
музиканти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві
освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів
Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів,
які працювали в школах Росії та України. Від’їзд освічених людей з
України мав украй негативний вплив на рівень культурного розвитку самої
України. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення,
Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитів
свого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чи
Батурині не були підтримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших
містах — Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). На
Правобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам’янецьким, Луцьким,
Перемишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належне
місце в культурному житті українських земель посідав Львівський
вірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомими
діячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович. Слід
підкреслити, що культурні зв’язки між Правобережжям і Лівобережжям
тривали всупереч конфесійним особливостям. Далеко не всім вихідцям із
Київської академії та інших шкіл вдалося отримати духовний сан чи місце
в адміністративному апараті, частина з них ставала «мандрівними дяками»,
тобто вчителями, які ходили по селах і містах у пошуках роботи.
Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових
шкіл, підвищенню їхнього освітнього рівня.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так,
арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656
рр., писав: «У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти».

За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732р. було 129 шкіл, в
1740—1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На землях
Війська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де
навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школи
утримувалися громадою. На заході України аналогічні школи найчастіше
Існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря,
Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і
нотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов’янські
тексти, але вимовлялися вони на український лад.

Перші спроби запровадити в Україні обов’язкову початкову освіту були
здійснені в Гетьманщині. У 1760—1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябко
наказав сотенним правлінням: усіх козацьких дітей, здібних до науки,
посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю
ініціативу схвалив гетьман і в 1765р. Генеральна військова канцелярія
розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише
початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст.
сільські школи занепадають: далося взнаки закріпачення селян, вороже
ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі
навчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнею
Львівського братства, виходили в

XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на початку XVIII ст.
— по 6—7 тис. примірників. З середини

XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато
українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах.
Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні
віяння.

Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великі
бібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст.,
особливого поширення набувають у XVII—XVIII ст. Так, у XVII ст. було
впорядковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі
бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи,
монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому,
що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії,
права.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академії
вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою
«фізика». Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав
наукову працю з «фізіології» про причину нетлінності тіл печерських
святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збірках
козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей,
географічні підручники, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвивається
математика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити її
по західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей час
Іван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчити
тригонометрії.

Особливо багатьох прихильників мала медицина як наука практична, і кожен
залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого
значення для поширення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст.
цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена,
як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту
саме в Києво-Могилянській академії. Однією з найяскравіших особистостей
серед вітчизняних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його
вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко
відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних
академій Європи обрали його своїм почесним членом, за винятком
Петербурзької Академії наук.

Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор
Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію
вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з
акушерства «Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле»
користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.

Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший
підручник з педіатрії «Педіатрика» Степана Хотовицького. Страсбурзький
університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших
вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу,
відому під назвою «капсула Шумлянського—Боумена».

Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів
учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим
очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав
найвищі на ті часи медичні пости в державі.

Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургічна допомога на полі
бою. її надавали цирульники. Існували цехи-об’єднання цирульників у м.
Львові, Києві, Луцьку. У статуті Київського цеху цирульників писалося:
«Майстерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і
зашкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у
вириванні зуба та вилікуванні французької і шолудної хвороб …».

Хворих та поранених продовжували лікувати у шпиталях, які існували при
братствах і монастирях, як, наприклад, шпиталь при Трахтемирівському
монастирі, де лікувалися поранені козаки.

Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими
епідеміями зумовила появу госпіталів, карантинів, аптекарських городів,
польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи —
навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша
медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).

З. У зв’язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану
продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня
Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона
випускала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій
Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня
Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді
й вірші Лазаря Барановича, ряд творів Іоана Максимовича.

В українській друкованій книзі склалися свої традиції, зокрема у
мистецтві оформлення. Особливого розвитку набула гравюра. У
Києво-Печерській друкарні працювали гравери Мігура, Тарасевич, Щирський,
які створили свою школу.

З 20-х років XVIII ст. російський уряд поставив над Київською і
Чернігівською друкарнями суворий цензурний контроль Синоду. Дозволялося
лише передруковувати старі церковні книги, та й те за умови не
відрізнятися від російських ні змістом, ні мовою. Укази про цензуру
книг, виданих в Україні, засвідчили не тільки перехід уряду до
цілеспрямованої політики зросійщення, але й свідоме прагнення
перетворити Україну в провінцію. З того часу друкарні, які раніше дбали
про розмаїття своєї продукції, могли займатися лише розмноженням
церковнослов’янських текстів. Показово, що в 1745 р. такий впливовий
діяч, як префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський, не
зміг опублікувати свої твори у Києві: його п’єса «Благоут-робіє Марка
Аврелія» і трактат «Філософія Арістотелева» вийшли у Львові. Книги
київських авторів іноземними мовами друкувались у Вроцлаві. Зокрема, у
1744р. побачив світ збірник латинських творів Ф. Прокоповича.

Погіршились умови діяльності видавців і на західноукраїнських землях,
хоча цензурний контроль тут стосувався лише змісту, а не мови. Львівська
друкарня випускала переважно старі богословські книги. З 30-х років
XVIII ст. відновила роботу Унівська друкарня і почала свою діяльність
Почаївська. Хоча ці осередки належали монастирям, іноді вони друкували і
світські книги. Рівень таких видань був невисоким, та вони все ж
залучали до регулярного спілкування з книгою ширші кола читачів.

Багато творів словесності поширювалося в усній або рукописній формі.
Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і
небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності.
Найвизначніші фольклорні твори розкривають історичну свідомість народу.
Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі,
проникали і в писемність. Так, «козацькі літописи» (Самовидця, Григорія
Грабянки, Самійла Величка) відображають погляди козацької старшини, а
монастирські хроніки — погляди духовенства. Внутрішні суперечності
пам’яток історіографії сприяли використанню їх представниками різних
соціальних кіл у своїх інтересах.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в
ораторсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Серед її
представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам
Ясинський, Дмитро Туптало.

У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літературу проникає
класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії.
Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в
українській поезії є збірка «курйозних віршів» Івана Величковського та
деякі вірші Григорія Сковороди.

Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди.
Ідеї істинності життя — у «сродній» праці, палке прагнення бачити в
Україні людей «із світлим розумом і гарячим серцем», прославлення борців
за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого «світ
ловив, та не спіймав».

4. В Україні драматична література, порівняно із західно-європейською,
виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського
театру, передусім шкільного. Православне духовенство на противагу
католицькому, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні
вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні
драми, тісно пов’язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала
міфологічні та історичні сюжети. Ці драми поширювалися в католицьких та
православних школах України. Традиції національного драматичного
мистецтва виявлялись у декламаціях — віршованих творах кінця XVI —
початку XVII ст.

Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги
біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності
у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г.
Сковорода («Діалог, или Розглагол о древнем міре», 1772).

У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і
розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в
антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю
серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а
також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу
дійшло понад 40 інтермедій.

Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії «Продав кота в
мішку» і «Найкращий сон», які мають високий драматично-художній рівень,
написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.

Прихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значення
був Ф.Прокопович. Реформаторська суть поезії Ф.Прокоповича знайшла
практичне втілення в його історичній драмі (трагікомедії) «Володимир»,
поставленій студентами Києво-Могилянської академії в 1703 р. П’єса
прославляла просвітителя Русі князя Володимира Великого, проводилися
деякі паралелі з політикою Петра І.

Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п’єса невідомого
автора «Милость божія…», написана до 80-річчя початку
національно-визвольної війни 1648—1654 рр. проти магнатське-шляхетської
Польщі.

З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно
на біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж
свого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVII
ст. у зв’язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп.

Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр.

Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай «ходити з
ляльками» відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні у
другій половині XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянської
академії.

Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську і
розігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому
будиночку, який носили колядники. Драматичною основою вертепу є легенда
про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських
немовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини
XVIII ст.

Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української
літератури і становленні класичного театру.

Із зародженням театру тісно пов’язаний розвиток музики, яка
віддзеркалювала характер нашого народу, передавала його переживання,
думки і настрої.

Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору. В
українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях
постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають
популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Дуже відчутним був
обопільний вплив фольклору на професійну музику, відтак риси
професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор.

Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини XVII
— першої половини XVIII ст. посідали вокальні концерти на 4, 8 і навіть
12 голосів. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту за
своєю мелодикою були подібними до світських пісень.

Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р.
«Граматика мусикійна» киянина Миколи Дилецького — відомого педагога і
композитора.

Турбота козацької держави щодо розвою музичного мистецтва проявилася
навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про
утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували
спеціальні школи, які готували професіоналів «вокальної музики і
церковного співу». Такі школи існували і в ладанках на Січі. Вчитися
сюди їхали з усієї України.

Вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянська
академія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори,
оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками,
керівниками хорових колективів, композиторами.

Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя,
Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д.
Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції
східнослов’янської релігійної музики і народної пісенності з високим
професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і
Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники
вважали їх «театральними», такими, що не відповідали духу релігійної
музики.

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М.
Березовський (1745—1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та
західноєвропейської хорової музики у хорових духовних композиціях. Його
твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю («Літургія»,
«Причасні вірші»). Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового
концерту («Не отвержи меня во время старости»).

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. У
школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для
Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро
Бортнянський (1751 — 1825), який був реформатором церковного співу,
диригентом. Навчався в Італії. Написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт
Фабій».

Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі.
У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д.
Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.

Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції творення духовних пісень
в Україні стало видання «Богогласника» (Почаїв, 1790—1791 рр.). Збірник
містить 250 віршів з нотами.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий спів. До
здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить «Концертна
симфонія» Д. Бортнянського та «Українська симфонія» Є. Ванжури.

У другій половині XVIII ст. поширюються романси. Популярними стали
пісні-романси «їхав козак за Дунай» С. Климовського, «Всякому городу
нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка.

Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб —
композитор і піаніст, виходець з козацько-старшинського роду, що був на
Чернігівщині та Полтавщині. Йому належать варіації на теми українських
народних пісень «Ой у полі криниченька», «Ой ти, дівчино» та ін.

5. Період, що настав після визвольної війни українського народу, був
несприятливим для розвитку монументального живопису. Певні зрушення
сталися в 70-х роках XVII ст. Тематично живопис залишається релігійним,
однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї.

Монументальний живопис дерев’яних церков (передусім Західної України та
Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним
примітивом. Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження
та св. Юра у Дрогобичі, в церквах с. Сихів на Львівщині.

Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписи
Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Виконували розписи
переважно живописці Лаврської іконописної майстерні.

У другій половині XVII—XVIII ст. основним видом живопису залишається
іконопис. У ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються
реалістичні риси, визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів —
бароко, рококо, класицизму, поширюється алегорично-символічний,
історичний та пейзажний жанр.

Найвизначніші здобутки українського барокового живопису пов’язані з
жовківським художнім осередком. Тут працювали майстри з європейською
славою — Юрій Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь
Петранович.

Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним
вимогам у дворянській культурі.

Ренесансовим гуманізмом пройнята діяльність І. Рутковича, Й.
Кондзелевича, В. Петрановича.

І. Рутковича (XVII — поч. XVIII ст.) порівнюють з майстрами
венеціанської школи живопису, які відзначалися тонким відчуттям кольору.
Талант митця досяг вершин у монументальному іконописному комплексі із с.
Скваряви-Нової, виконаному у 1697—1699 рр. для церкви Різдва Христового
у м. Жовкві (зберігається у Львівському Національному музеї).

Творчість Й. Кондзелевича (1664 — бл. 1740) пов’язана з Волинню та
почасти з Галичиною. Іконостас для монастирської Воздвиженської церкву в
Скиті Манявському виконала група монахів на чолі з Й.Кондзелевичем.
Іконостас (1698—1705 рр.) пізніше був названий Богородчанським.

Особливе місце серед пам’яток українського живопису XVIII ст. займає
іконостас Преображенської церкви у с.Великі Сорочинці. Іконостас і
церква були зведені на кошти гетьмана Лівобережжя Данила Апостола.
Комплекс іконостаса об’єднує понад сто ікон на різні сюжети. У їх
зображенні помітно відчутний вплив рококо.

З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі
став класицизм. Риси класицизму проявляються у живописі Андріївської
церкви у Києві. Серед пам’яток стилю класицизму виділяються іконостаси
Козельського та Почепського соборів, побудовані гетьманом К.
Розумовським.

Характерною складовою частиною храмового живопису став так званий
ктиторський портрет. В алтарній частині Успенського собору
Києво-Печерської лаври, наприклад, було зображено 85 осіб — від князів
Київської Русі до Петра І. З’явилися картини світської тематики.
Приміром, композиція в с. Старогородцях поблизу Остра зображує
запорозьких козаків на чолі з полковником К.Мокієвським, які відбивають
напад татар на Київ.

Українські майстри пом’якшували суворі візантійські риси обличчя,
надавали йому приємного вигляду, почали «тінювати».

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва
користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були
розроблені ще на початку XVII ст. Портрети виконували переважно
іконописці, відповідно портрет XVII—XVIII ст. мав багато спільного з
іконописом, наприклад, ікона «Покрова» з портретом Богдана
Хмельницького. З жіночих портретів заслуговує на увагу портрет Паліїхи —
дружини фастівського полковника С. Палія.

Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями
В.Боровиковський, який працював удвох жанрах: портреті та іконописі.
Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький, А. Лосенко, К.
Головачевський. Поряд з професійним малярством в Україні розвивалася
течія, що її умовно називають народною. Це і максимально спрощені ікони
Закарпаття чи Лемківщини, і напрочуд різноманітні за композицією ікони
«Страшного суду» з різних регіонів України і, нарешті, серія народних
зображень «Козак-бандурист», «Козак Мамай». Рівень нашого малярства був
надзвичайно високим. Українських майстрів запрошували до Литви,
Білорусії, Польщі. Відомими малярами були також М. Петрахович, І.
Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та
ін.

Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявились у
дерев’яному будівництві. Багато приміщень, сільських хат, корчем,
дзвіниць і вітряків — зразки художньої виразності, і досягалося це
найпростішими засобами. Архітектурними шедеврами вважають дерев’яні
храми XVII—XVIII ст., які ніби підсумували весь багатовіковий шлях
розвитку народного монументального будівництва. Ренесансове будівництво
вплинуло на структуру деяких міст, наприклад Жовкви, заснованої як
«ідеальне місто», на окремі будівлі — Чорна кам’яниця, будинок і вежа
Корнякта у Львові, замки у Збаражі і Підгірцях. Особливо цікаві такі
львівські храми, як каплиця «Трьох святителів» і розташована поруч з нею
Успенська братська церква.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам’яному будівництві. Характерно,
що саме в автономній Гетьманщині і пов’язаній з нею Слобідській Україні
вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який слушно
називають українським, або «козацьким», бароко. Позитивне значення мала
побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська
церква в Києві — 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали
в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам’яних спорудах Правобережжя
переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам’ятки
не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської
лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Виду-бицького
монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став
творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську
академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївсько-го собору,
головної церкви в Почаєві.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст.,
досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших
форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась
іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і
захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі
культурні зв’язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом
європейської культури.

Похожие записи