Курсова робота

Традиційна культура українського народу

ПЛАН

1. Основні заняття і матеріальна культура

2. Світоглядні уявлення

3. Календарні свята та обряди

4. Сімейна обрядовість

1. Основні заняття і матеріальна культура

Українці — етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою.
Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру,
систему основних свят і обрядів (по суті календарно-землеробських),
світогляд, духовні цінності нашого народу.

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об’єктивно сприяли тому, що в
усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне
землеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося
городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов’язане
і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні
допоміжні заняття – рибальство, полювання, бджільництво.

Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним.
Сім’я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання.
Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх
умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворюються в професійні
заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших
східнослов’янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму,
зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце
займала сусідська община-“громада”. Характерною була традиційна
колективна форма праці — “толока”. Вона, як правило, влаштовувалася у
вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за
виконану роботу. Частіше за все учасниками “толоки” були сусіди, родичі,
куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали
урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували
житла та господарські споруди; заготовляли продукти харчування і т.д.).
Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято.

У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це
передусім “загальний схід” — загальні збори представників від усіх
господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони
зберігалися ще з часів Київської Русі). Загальні збори обирали старосту
села (“війта”), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі своїми
обов’язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існування
сільська громада (община) здійснювала функції охорони і передачі
традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за
збереженням морально-етичних і загальноприйнятих правових норм. Хоч,
якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх
вона була міцнішою. В Україні традиційні зв’язки часів Київської Русі
були істотно змінені в період формування козаччини, особливо в ході
національно-визвольної війни середини XVII ст.

Поселення і житло. В Україні залежно від природно-географічних,
соціально-економічних, історичних умов сформувалося три зони сільських
поселень: північна, центральна і південна. Для північної (Полісся,
Волинь) були характерні багатодвірні поселення вуличного типу. У
центральній зоні (український Лісостеп) до XVIII ст. були поширені
вільні і нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин тут
виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних поселень,
створених за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину
Слобожанщини, Таврію, узбережжя Чорного та Азовського морів, забудова
велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала
квартальну або гніздову форму планування. Крім багатодвірних поселень
повсюдно були поширені й однодвірні – хутори (на території Запорозької
Січі – так звані зимівники).

Селянське житло — хатина була глинобитною або зрубною, побіленою
зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцька
хатина була однокамерною. Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили
соломою, очеретом або гонтою. Сам процес будівництва хатини був цілим
ритуалом, покликаним забезпечити благополуччя сім’ї. Велика увага
приділялася вибору місця для будинку. Його не можна було будувати на
перехрестях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на
передбачуване місце будівництва трохи зерна. Якщо наступного ранку купка
була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було
тільки у вівторок або четвер.

Інтер’єр українського житла, при наявності місцевих особливостей в
різних історико-етнографічних районах, був однотипним і далеко не
випадковим. Багатовіковий досвід обумовив раціональність і естетичність
внутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своє призначення і
відповідну обстановку.

При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку
розташовувалася піч — основний елемент планування, “годувальниця,
лiкувальниця, нагрiвальниця i розважальниця”. Її звичайно білили і
розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні). У
Східній Україні найчастіше в розписах зустрічався “вазон” – стилізоване
дерево життя, або зображення трьох гілок – образ світового дерева.
Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була
найпотаємнішим і загадковим місцем у помешканні, язичницьким центром
християнського будинку. З нею було пов’язано безліч звичаїв і повір’їв.
У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли
засватана дівчина “колупала” пальцем побілку печі, немов би просячи
захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з
материнської печі. Шматочок пічної обмазки клали в сорочку, якою
обертали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після
похоронів родичі трималися за піч, щоб не сумувати за небіжчиком (або не
боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із
звичайного світу в таємничий. При входинах в новий будинок господиня на
помелі або хлібопічній лопаті “переносила” домовика, який жив під піччю.
А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати.
Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші)
відьми, в печі ж вони готують чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які
випікали хліб, особливо паски, заборонялося розмовляти, інакше відьма
викраде дитину. Для захисту породіль від нечистої сили рогач ставили
неодмінно рогами до печі.

По діагоналі від печі знаходився красний кут (покуття, святий кут) —
християнський центр будинку. Тут обов’язково висіли ікони, прикрашені
рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні книги, свячена
вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди ставили ритуальну їжу. Покуття
вважалося найпочеснішим місцем у хаті, куди саджали дорогого гостя,
виявляючи йому повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж
ставили “дiдух” — обрядовий сніп, прикрашений стрічками, символ
благополуччя і достатку, пам’ять про предків. На покутті сходилися лави,
які стояли вздовж стін, і тут же під іконами стояв стіл — символ
єдності, сімейної міцності і благополуччя, за яким збиралася вся родина.
Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накривали
скатертиною. Не дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір’ях і
обрядах. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в
сім’ю. За столом святкували весілля. І сюди ж, на покуття, ставили труну
з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. На стіл не можна було
класти ключі — це могло привести до сварки, і сідати — загрожувало
хворобою.

До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил (“пiл” або
“полаті”, “лежанка” ), що слугував спальним місцем (в більш заможних
сім’ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався “жіночим” — тут
розміщався “мисник” (шафа для посуду) і все необхідне начиння.

Скляні шибки в сільських хатах зустрічалися рідко. Вікна були з риб’ячих
міхурів або з прозорого тоненько відшліфованого кварцу.

Селянський двір включав залежно від заможності господаря одну або
декілька господарських споруд: хлів, комору, клуню. Двір в Україні
обов’язково був обгороджений.

Міщанське українське житло було більш пишним ніж сільське. Арабський
церковний діяч, мандрівник і письменник Павло Алепський (1627-1669),
який відвідав Україну в 1654, 1656 рр., так описував Київ: “Будинки
величаві, високі, побудовані з балок, виструганих і всередині і зверху”,
Умань: “Будинки високі і гарні, з численними вікнами з різнокольорового
скла”.

Будинок української шляхти знаходився, як правило, на високому місці і
був схожий на маленький замок, укріплений з усіх сторін валами,
частоколом (острогом з дерев’яних паль) і з дерев’яними баштами (одно-
або двоповерховими). На башті вночі була варта. Дім робили дерев’яним,
вкривали гонтом (спеціальним покрівельним матеріалом з тонких дощечок).
Починався дім ганком, далі – просторі сіни з ловецькими прикрасами. За
сіньми — панські покої та приміщення для челяді. Кімнат було багато –
їдальня, світлиця, спальні, різноманітні комірки тощо. Поряд з панським
будинком ставили гумно (тік) з господарчими будівлями, влаштовували
квітники, садили сад, ставили пасіку, іноді – звіринець. Наприклад,
будинок гетьмана Апостола в Глухові описується так. Ганок з точеними
балясами (фігурними стовпами), широкі сіни, кімнати для засідань
генеральної канцелярії з великими столами, лавами, вкритими килимами,
покої гетьмана з десятьох кімнат. Головна світлиця оббита блакитним
сукном мала шість вікон. Вікна оплавлені в олово, ззовні обладнані
віконницями. На головній стіні – ікона розп’ятого Ісуса Христа.
Посередині – стіл оббитий атласом, лави застелені килимами. Піч покрита
кахлями з узорами квітів. Двері розписані, на завісах, з замками. На
стінах розвішували ікони святих та портрети осіб з родини власника
маєтку, рідше – краєвиди. У маєтку Ханенка згадується “дзигар стінний з
вагами”, кабінет з люстерком. В приміщенні палацу була також лазня. У
дворі був квітник, далі – вишневий та ін. сад. Господарські будівлі
включали пекарню, стайню, конюшню, винницю (гуральню), кузню, льодівню,
нужник (туалет), теж критий гонтом. Поряд часто був млин, пасіка.

Національний костюм. Український народний одяг — яскраве і самобутнє
культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося протягом сторіч. У
народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі
східних слов’ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Зберігаючи ознаки
різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної історії населення, його
соціально-класової структури, естетичних поглядів.

Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (туникоподібної, поликової або
на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плахти. З XIX
ст. стали носити зшиті “спідниці”. У прохолодну погоду носили безрукавки
(корсетки, киптарі тощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим
або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах — місцях, де
максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орнамент виконував не тільки
естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господарку одягу від злих
духів, хвороб та ін. Жіноча сорочка взагалі вважалася найтаємничішим
елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим
подолом можна зупинити відьму. Повитухи приймали дитину у поділ сорочки.
Вишитою верхньою частиною сорочки нареченої після ритуального умивання
по черзі витиралися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або
свитка з білого сукна.

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і
прикрашали стрічками, квітами, живими або з вощеного паперу. Жінки
обов’язково носили різні очіпки, рушникоподібні головні убори
(“намітки”), пізніше — хустки. Поява заміжньої жінки на людях без
головного убору вважалася непристойною (звідси вираз —
“опростоволоситися”).

Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Звичай
прикрашати шию існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста
давала навколишня природа — використовувалися зерна, кісточки ягід,
овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з різнокольорового скла,
бурштину, перлів, найбільшою ж цінністю вважалися корали (“добре
намисто”, “щирi коралi”), особливо червоні. Кількість ниток намиста і
розмір намистин були показником достатку сім’ї, а також свідчили про
добре ставлення чоловіка до дружини. Найбільш престижним вважалося мати
24-25 ниток, з великими намистинами, прикрашеними ще й сріблом. Коралам
приписувалися магічні властивості (зокрема вони ніби оберігали від
застуди), розрив нитки провіщував господині нещастя. Особливе місце
серед шийних прикрас належить дукачам — різноманітним ювелірним виробам
на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило, використовувалися
австрійські дукати або російські срібні карбованці. Дукач з металевим
бантом, прикрашеним каменями або емаллю, займав центральне місце у
всьому комплексі нагрудних прикрас. Хрещений батько дарував дукач своїй
маленькій хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та дбайливо зберігала
подарунок, надіваючи його переважно у свята.

Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різноманітні
сережки і каблучки.

Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу погоду були
черевички, а повсякдень носили взуття з сиром’ятної шкіри — постоли і
личаки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим
коміром зі шнурком), заправленої у широкі або вузькі штани, безрукавки і
пояса. Пояс взагалі був обов’язковим елементом одягу і виконував
найрізноманітніші функції (закріплення одягу, захист м’язів живота при
важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони
служили яскравою прикрасою одягу і показником достатку. Але пояс
сприймався також і як оберіг, талісман. Тільки маленькі діти могли не
носити пояса, для дорослої людини вийти на вулицю, не оперезавшись,
означало скомпрометувати себе, провіщувало нещастя. Пояс фігурував у
багатьох магічних обрядах. Недаремно дівчина повинна була оперезати
свого нареченого вишитим поясом — це повинно було збільшувати чоловічу
силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу заводили на
подвір’я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору.

Чоловіки стригли волосся на голові “під горщик” (“під макітру”). Молоді
і середніх років чоловіки голилися, залишаючи лише вуса. У XV-XVII ст.
голили і голову, залишаючи оселедець. Бороди носили тільки старі.
Головним убором улітку служили солом’яні капелюхи (“брилі”), в інший час
— повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з плоским або
сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли — стягнуті шматки
сиром’ятної шкіри або личаки, заможні ж носили чоботи.

Козацький одяг складався з жупана, черкески, яскравих шароварів,
шалевого пояса-кушака, кобеняка (плаща), сукняного кунтуша з відкидними
рукавами, білого жупана з шовкової тканини і оксамитовим шликом,
шовкового пояса з золотими китицями, сап’янових чобіт, шапки-кабардинки
з річкового звіра кабарги чи видри, оздобленої навхрест позументом,
кожуха з овечої шкури, кудлатої вовняної бурки для негоди. З цього
набору обов’язковими були сорочка і шаровари.

Восени та взимку і чоловіки і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг
з капюшоном, прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща
з щільного грубого сукна, який носився поверх одягу), кожухи. Кожухи
часто покривали сукном. Всі ці види одягу відомі ще з часів Київської
Русі.

Характерною рисою традиційного українського одягу була його
декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями,
різноманітними дорогими прикрасами. У цьому відбивалися особливості
реґіонів України. За вишивкою на сорочці, по тому, як вона була скроєна,
за головним убором (особливо це стосується жінок), можна було точно
визначити, з якого реґіону України людина. За костюмом можна було судити
про майнове і соціальне становище. Представники різних соціальних груп
(ремісники, землевласники, козацька старшина, рядове козацтво, селяни,
міщани, торговці та ін.) відрізнялися особливостями одягу.

Система харчування. Система харчування складається з сукупності певних
ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів,
способи їх обробки і приготування, режим повсякденного харчування,
асортимент обрядових страв, звичаї, пов’язані з приготуванням і
споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів,
впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями
господарської діяльності.

Набір продуктів харчування пов’язаний з традиційною господарською
діяльністю: орне землеробство, тваринництво, городництво, бджільництво.
Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші,
галушки, вареники, різноманітні юшки, локшина, тетеря, кисіль та ін.).
Значне місце в раціоні харчування займала риба (особливо осетрина і
тарань), в тому числі солона. З м’ясних страв вживали сало, ковбасу,
печеню з курей, гусей, качок тощо. Худобу кололи раз або два на рік, на
великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з доданням маку і меду
випікали численні маковники, коржі, книші, бублики, кренделі, пиріжки,
потапці, млинці, солодощі, стовпці і т.п. Крім того, у повазі були
молоко, сири, сметана, ряжанка, кисляк, інші молочні продукти, повидло,
горіхи, варення, напої. Хліб в Україні мав символічні функції в багатьох
обрядах: весільних, родильних та ін. Виготовляли пиво, горілки,
медовуху, спотикачі тощо. Повсякденна їжа різних верств населення дуже
відрізнялася. У багатих родинах смакували привезені купцями з різних
куточків світу: цукор у головках, цукор льодовий, помаранчі, цитрини,
мигдаль, родзинки, імбир, гвоздику, чай, каву, кав’яр, сьомгу, вина,
чужоземні горілки, наливки та вина (волоське, угорське, кіпрське,
мусулес, фронтин’як, рейнське, пунш та ін.). Для українців характерне
шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком,
обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За
столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу
матеріальної культури саме харчування є найбільш консервативним. Це
стосується і системи, режиму харчування, і найбільш поширених та
улюблених страв (скажімо, до сьогодні вихідці з України на Подонні, в
Середній Азії, на Далекому Сході залишили в своїй кухні багато
традиційно українських страв, перш за все – борщ).

Протягом року віруючі люди зобов’язані були дотримуватися постів —
періодів, коли обмежувалося або взагалі заборонялося вживання м’ясних
або молочних продуктів, риби, яєць. Це пов’язано з вимогами
християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними святами —
Різдвом, Великоднем, Спасом та ін.), але, безумовно, мало більш глибоке
коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости співпадали з
періодами найменшого фізичного напруження в осінньо-зимовий період.
Влітку, під час польових робіт, пости були короткими і не такими
канонізованими. Крім того, існували послаблення для дітей, хворих,
вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для вживання, був досить
різноманітний. З нього можна було готувати велику кількість пісних
страв. Враховуючи популярні сьогодні методи лікувального харчування
(вегетаріанство, голодування тощо), доводиться визнати, що предки цілком
розумілися в раціональному споживанні їжі.

І, звичайно, їжа була тісно пов’язана з духовним життям людей. Практично
кожному святу — і релігійному, і тому, яке залишилося з язичницьких
часів, — відповідав свій набір страв. На різдвяному столі обов’язковими
були дванадцять страв, включаючи узвар (компот з сухофруктів) і кутю
(кашу із злакових зерен), млинці або вареники на масницю, яйця і паски
на Великдень, мед і яблука на Спас і т.д. Існувало безліч обрядів і
повір’їв, пов’язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу
у горщику. Потім розігрувалася сценка продажу горщика, і той, хто вносив
найбільшу кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості
вважали за честь покуштувати обрядову їжу і взяти на спомин черепок. Це
робилося для того, щоб дитина росла здоровою і щасливою.

2. Світоглядні уявлення

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників:
основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних
вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній
і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької
конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної
унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання
християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості
українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними
повір’ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”,
євангельські заповіді — з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо.
Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад,
Ілля Пророк — з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій — з
заступником худоби Велесом і т.д. До народного побуту увійшли церковні
молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних
предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор
наповнився іменами Христа, Богородиці, святих.

Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом —
винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці
образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати
хоча б “Лiсову пiсню” Л.Українки або “Майську ніч” та “Вечори на хуторі
поблизу Диканьки” М.В.Гоголя).

Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць, самогубців,
дітей, які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Існувало три
основних різновиди русалок — польові, лісові і водяні, що відрізнялися
зовнішнім виглядом і звичками.

Водяні русалки надзвичайно красиві, з довгим розпущеним волоссям. Вони
люблять водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважають, полюбляють
забавлятися, гойдаючись на верхівках дерев або влаштовуючи бучливі
бійки. Вони дуже схожі на людей, але у них відсутня спина. Русалок
вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони
могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру
годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до
смерті, примусити виконувати свої примхи. Найбільш активними русалки
були у троїцький тиждень, особливо у четвер. Щоб уберегти себе від них,
люди весь тиждень не працювали, вживали різні обереги: носили з собою
полин, клали на вікна кропиву тощо.

На відміну від русалок, відьми — представниці земного світу, які
вступили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми
за природою бувають двох видів. Уроджені з’являлися на світ за
закляттям. Сьома дочка в сім’ї також могла народитися відьмою. Навчені ж
відьми осягали науку відьомства свідомо, за допомогою чаклунських
обрядів і випробувань. Зовні вони — дуже ефектні жінки, часто вдовиці
(яскравий приклад — гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять
м’яса, обожнюють вареники з сиром (тому можуть красти начинку з чужих
вареників). Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під
Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику
(валку для прання). Згідно з традиційними уявленнями відьми могли
“поробити”, напустити хворобу, причину на худобу і людей, але при цьому
здатні були замовити біль, одпоїти травами. Перевернувшись через
встромлений в землю ніж і вимовивши потрібне заклинання, відьми
перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети (клубок ниток,
шматок полотна, безхвоста сорока тощо). У кожному селі, як правило, були
жінки, яких підозрювали у зв’язках з нечистою силою, тому існував
величезний арсенал засобів для їх виявлення. Так, щоб виявити, хто краде
молоко у корів, треба було на Страсному тижні перед Великоднем
виготувати спеціальну осикову табуреточку і взяти її з собою до церкви.
Якщо під час служби встати на неї і подивитися навколо, то у відьми над
головою буде знаходитися дійниця.

Певним відображенням цих вірувань, перенесенням їх у повсякденне життя
було переконання в існуванні так званих “характерників” –
козаків-чарівників, котрих не брали ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні
звичайна куля (крім срібної). Їм приписувалася здатність відмикати замки
без ключів, переправлятися через ріки на повстині, брати голими руками
розпечені ядра, бачити на кілька верств навколо себе, жити на дні ріки,
“перекидатися” на котів, собак тощо, перетворювати людей на кущі,
вершників на птахів тощо.

3. Календарні свята та обряди

Найважливіші складові духовного життя народу — свята та обряди. Вони
відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні
цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених
релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні
свята та обряди. Це — найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає
первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему
землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського
забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери
життя українського селянина — виробничу, суспільну, сімейну, а головна
їх мета — відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між
сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну,
весняна — у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове
навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка — весною; збір і
збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів
і прикмет, які також зв’язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у
зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні,
посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з
кульмінаційними точками — Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво — зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це
свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і
людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства
свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам’яті
збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У
будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У
красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали
прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” — гніздо з
пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала
появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб
сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде
найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти
страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба
холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але
пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза
повинна була об’єднувати всіх членів сім’ї, в тому числі й померлих, на
помин яких ставили свічку. Діти носили “вечерю” своїм близьким —
хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві,
розговлялися — приступали до багатої м’ясної їжі. У народному сприйнятті
святкові дні були своєрідним “проломом часу”, “кінцем світу”, за яким
наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у
свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата
виходили на вулицю і питали ім’я першого зустрічного, намагаючись
вгадати ім’я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами,
щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року.
Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці — лили їх у воду і
по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь
на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося
ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у
нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна
і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки
півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень
підійде до зерна — бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка —
хвальком, до води — п’яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально
виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або
решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто
це було справжнє дійство — з рядженими, співцями, музикантами,
танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні
пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали
щастя і здоров’я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці
тексти мали значення заклять — вважалося, що висловлені у свята
побажання обов’язково збудуться. Господарі зобов’язані були щедро
обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці — молодіжне гуляння з
танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі
наречених.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і
Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості
збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи
дворів зі щедрівками — календарними величальними піснями з елементами
театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози —
своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне
значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи
будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст
“Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно
дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед
початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення
(Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних
водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали
буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку,
яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася
священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи
такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для
лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто
скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

На честь весняного пробудження природи слов’яни святкували Масляну. На
відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала
християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з
деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом’яного
опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень).
Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і
календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і
пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя — період активної підготовки до
свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім’ї, а
потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту
примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892).

Це мало забезпечити здоров’я і благополуччя. Саме на Вербній неділі
готували писанки — яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на
відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір
яйця, за християнськими переказами, — символ крові, пролитої Христом за
гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних
обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка
повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць
користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у
тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки
полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до
світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою
металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром
воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже
відрізняючись за реґіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні
зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби — паски. Під час їх
виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім
обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер
протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби.
Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

Багато повір’їв було пов’язано з Страсним (або Чистим) четвергом.
Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі —
від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально
обпалену в печі, — від різних захворювань людей і домашніх тварин.
Обов’язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на
перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”. Це, без сумніву,
відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані
продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував
найсуворіший піст (пам’ять про страждання Христа), тому пасхальній
трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим
ряснішим — урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і
писанки.

У різних реґіонах України існували звичаї, пов’язані з фарбованими
яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з
миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров’я і
красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди
гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного
Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в
гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану
шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад,
катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених
зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням — биттям яєць. Той, хто розбив
крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як
символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття
вгору — магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання
водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки
на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір’я, що
перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить,
добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями — Радуницею
(“поминками”, “гробками”). Як правило, першої післяпасхальної неділі
люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” — обідали на могилах,
пов’язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку”
— миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки
родичів в сім’ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка
повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов’ян
пов’язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ
рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На “Зеленi свята” (так
в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали
зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м’яти,
любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання
берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали
квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями
хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов’янське свято літнього сонцестояння —
Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські
риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква
намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його
гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана
Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят.
Він об’єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної
магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і
пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через
багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця
гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” — тричі
перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало
його сім’ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова —
накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття —
обов’язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно
стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два
вінки — для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і
пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч
— в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно — не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона
неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір’ям, мали
чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати
квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати
гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з’являються представники
“нечистої сили”: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала
безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в
річці солом’яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни),
що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста
сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято
завершення збору врожаю — “обжинки”, багате піснями та архаїчними
ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень — виготовлення
“спасової бороди”, яку зав’язували з останніх пучків незжатого колосся і
залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували
стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу).
Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний
характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе
гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

4. Сімейна обрядовість

Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (пологових) і
похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи,
атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя,
багатство, благополуччя сім’ї і захистити її членів від злих сил.

Родильні (пологові) обряди. Народження дитини було принциповою подією,
тому, що ставало фактичним визнанням сім’ї. Бездітна сім’я традиційно
вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих
очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикметами визначити стать
дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося
питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх
пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і
вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами — “зiллям”.
Вона здійснювала в хатині цілий ряд магічних дій, як вважалося, корисних
для породіллі, — навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв’язувала
всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена
повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила
масаж, компреси, розтирання. Сам момент появи малюка на світ також
супроводжувався обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його
характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на
сокирі, у дівчаток — на веретені або гребені для прядіння. Відомі
випадки, коли пуповину перерізали на книзі — хотіли, щоб дитина була
письменною. Пуповину і послід звичайно закопували в землю, але іноді
шматочки висушеної пуповини або “сорочки”, в якій народилася дитина,
використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності. Потім
наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і магічне значення. У
воду для дівчаток додавали “свячене зiлля”, мед, квіти або молоко, щоб
ті були красивими, корінь оману для хлопчика — щоб був сильним. Малюка
обсушували біля печі, яка топилася, прилучаючи нового члена сім’ї до
домівки. Сина загортали у сорочку батька, дочку — в материнський одяг.
Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали
в колиску, у повивальник — шматочок вугілля, декілька зерен, сіль,
підсолений хліб, ножиці та ін.

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране
ім’я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати
імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі
випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні
обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням –
обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога,
християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді
величезну роль відігравали хрещені батьки дитини — куми. Їх звичайно
вибирали серед близьких родичів (кума обов’язково повинна була мати
дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в
будинок і клали на вивернену овчину — символ здоров’я і благополуччя,
потім обов’язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в
Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними
і зобов’язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали
почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною
вважалася їх духовна спорідненість.

Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували “родини” —
своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У
кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до
очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто,
торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких
вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для
зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона
організовувала гостину. Основними обрядовими елементами “родин” були
ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально
приготовленої “бабиної каші” (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу
гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько
брав у цьому обряді незначну участь. Пізніше відбувалися “одвiдки” —
сусіди, які приходили по черзі, родичі також приносили подарунки.

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої
річниці народження дитини — “пострижинами”. У сімейному колі за участю
сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові
вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при
цьому садили на сокиру, дівчинку — на веретено. Повитуху за це
нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов’язково
дарували що-небудь малюку “на зубок”. Обстрижене волосся ховали або
закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не
було заведено відмічати дні народження.

Весільні обряди. Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а
традиційний “весiльний” ритуал – чудовим явищем народної культури, який
складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців
існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі
знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в
межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за
межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями
та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на
“вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць
звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували
танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як,
зрештою, і всі питання, пов’язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для
надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався
далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі,
так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В
основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були “змовини”, “згода” – певна
угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за
посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася
письмово (спеціальними документами – шлюбними або виновними листами),
особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ.Церковне
освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI — XVIІ ст. аж
до ХIХ ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з
близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для
отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері
для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і
куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана,
наречена пов’язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на
тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У
разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла
подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися “оглядини” нареченої, а також
достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати
багатство, батьки жениха йшли на хитрість — брали у сусідів коня, мішки
з зерном і т.і.). Потім наступали “заручини” — скріплення договору про
шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім
громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з
Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з
Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на
“запросини”. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з
дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: “Просили мамо
i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля”, — клали на стіл обрядовий
хлібець- “шишку”.

Обов’язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю
свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою
ліричністю відзначався “дівич-вечiр” напередодні весілля, який
символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і
виготовляли “весiльне гiльце” — обліплювали тістом гілку сосни, вишні,
черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в
кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала
дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут — весільну шаблю,
також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно
об’єднувалися. Завершувався вечір “посадом” окремо в хатах жениха і
нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді
заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь
відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді
вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що
християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру.
Наречена могла класти за пазуху мак — від корости, а в кишеню —
металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією
ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди
горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих
зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті
підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок
жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники,
прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному
пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” — супровід з бояр
жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували
“перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві
велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля
здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і
достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання
через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб
захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого
хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву
і золу (проти причини і на здоров’я молодих).

Обов’язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд
дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом
було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це
символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала
права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За
старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла
накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з’єднання —
молодим перев’язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів
з’єднання — дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев’язані
ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання
молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне
приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею
печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля
знаменувався також рядженням — складними театралізованими діями, в яких
злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися,
зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до
батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати “фальшиву
наречену”. Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив’яним
вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і
є її донькою, аж поки не з’являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей — “дякуванням”. Потім ще
протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно
оформляли створення нової сім’ї.

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні
відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим
незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за
парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася,
приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали
за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли
дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до
страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою
хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді
страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді
засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

Поховальні обряди. Обряди, пов’язані зі смертю людини, включають
поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе,
і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування
складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків.
Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на
забезпечення переходу душі покійного на “той світ” і охорону живих від
шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов
може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості,
підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для
труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо.
Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і
балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок,
на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з
неба — все це були погані ознаки. Вірили в значення снів — на смерть
снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб
тощо.

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому
відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати
отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду,
яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися
для цього, ретельно закопували в землю — щоб не нашкодили живим. Потім
вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні
неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної
обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили
перстень з воску, пов’язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку
прив’язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику
пару з числа живих. Вибрані “князь” або “княгиня” грали роль жениха або
нареченої, а потім — безутішних вдівців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами.
Характерна назва “домовина” свідчила про те, що цей останній притулок
сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай
класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним
могли покласти повивальник, дітям — іграшку, курцям — люльку. Іноді за
пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя
покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь,
як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну
виносили “ногами уперед”, іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг.
Ворота могли пов’язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали
овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали,
підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно несли на руках
або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний
присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято
“печатати могилу” — сипати першу землю на труну хрестоподібно.
Обов’язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв,
зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для
нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев’ять і
сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було пов’язане традиційне
уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди
поєднувалися з релігійними святами.

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю,
нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися
найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею
кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали
гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно
обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в
груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т.д.).
Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.

***

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме
завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності
(особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української
культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли
до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні
національні і реґіональні особливості культури. І в цих умовах дуже
важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма
поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдієв В.И. Історія Древнього Сходу. — М.: Госполитиздат, 1953.-
758с.

2. Антична Греція. — В 2-х тт. — М.: Наука, 1983.

3. Асеєв Ю.С. Джерела. Містецтво Киiвськоi Русi. — ДО.:Мистецтво, 1979.-
216 з.

3. Барг М.А. Епохи і ідеї. Становлення історизму. — М.: Думка, 1987.
-348 з.

4.Белiчко Ю.В. Українське радянське мистецтво перiоду громадянської
вiйни. — ДО.:Мистецтво, 1982.- 183 з.

5. Бiлецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII
столiття. — ДО.:Мистецтво, 1981.- 159 з.

6. Богомолов А. С. Антична філософія. — М.: изд-у МГУ, 1985 -368 з.

7. Віннічук Л. Люди, вдачі і звичаї Древньої Греції і Ріма.- М.: Вища
школа, 1988. — 496 з.

8. Воропай Про. Звичаї українського народу. — ДО.:Оберiг, 1993.- 590 з.

9. Горфункель А. X, Філософія епохи Відродження. — М.: Вища школа, 1990.
— 368 з.

10. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт,
1998.- 669с.

11. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. — ДО.:Лыбидь,
1991.-398 з.

12. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної культури. — М.: Мистецтво,
1984. -350 з.

13. Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. — М.: Мистецтво, 1990.-
319с.

14. Історія Древнього світу. У 3-х тт. — М.: Наука, 1983.

15. Історія мистецтва зарубіжних країн. — М.: Мистецтво, 1980.- 384 з.

16. Історія середніх віків. — В 2-х тт. / Під ред. Сказкина С. Д. — М.:
Вища школа, 1977.

17. Історія Франції. — В 3-х тт. — : Наука, 1972.-360 з.

18. Iсторiя свiтової культури. — Лібiдь, 1994.-320 з.

19. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. — У двох книгах. /за ред.
В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

20. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип’якевича. —
ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.

21. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. — ДО.:Освiта, 1992.- испр.
і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Енциклопедія для детей.- Т.6. — Релігії світу. Ч.2. — 3-е изд.,
испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

41. Енциклопедія для детей.- Т.7. — Мистецтво. Ч.1 — 2-е изд., испр. і
перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

Похожие записи