Традиційні види господарської діяльності

Поняття “культура” охоплює як духовні, так і матеріальні цінності,
вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать
досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі,
освіти тощо.

Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені
народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і
матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи
ювелірні вироби – це водночас пам’ятки і матеріальної, і духовної
культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв’язку.

Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися
лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури,
починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на
якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис
матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких
аспектах:

у діахронії – від найдавніших часів до сьогодення;

у різних етнографічних районах і локальних групах українського
населення;

у різних галузях матеріальної культури;

у різних соціальних верствах населення;

у взаємозв’язках з культурою інших народів тощо.

За скіфською легендою трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали
золоті дари: плуг, ярмо, сокира і чаша. Чи були це символічні знаки?
Адже знаряддя обробітку грунту – плуг і ярмо – разом з двома іншими –
сокира (ремесло), чаша (ритуальний атрибут) – міцно прижилися в народів
Подніпров’я. Це засвідчують археологічні знахідки: знаряддя праці,
рештки житла, керамічні вироби, будівельні матеріали, залишки
майстерень, художні вироби з міді, заліза, золота, срібла, кості й скла.

Хліборобство: рільництво, городництво, садівництво.

Обробіток землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства
українців. Його початки сягають VI-V тисячоліття до н.е., тобто раннього
неоліту.

Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими
країнами, легендарну Артанію (Оратанію). Звичай “хліба – солі” –
свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України
археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя
обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали
зерно.

Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше
з’являється соха, яка застосовується для обробітку грунту в лісових
районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є
успадкованими знаннями про золотий плуг скіфів, що пов’язувався у
народній уяві з чарівною небесною субстанцією.

Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що
від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг.
Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати тощо.

Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в
Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки
сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби,
коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю,
хміль, мак, гірчицю; у садах – плодові дерева: яблуні, груші, сливи,
вишні.

У Лаврентіївському літописі є слова, які говорила княгиня Ольга
древлянам: “Всі гради ваші… ділають ниви своя і земле своя” (946).
Згадки про рало знаходимо в 964 р., коли в’ятичі повідомляли князя
Святослава про те, що вони платять хазарам данину по “шелягу от рала”.
Безумовно, традиції землеробства розвивалися в Київській Русі значно
раніше, ніж це маємо в писемних згадках. Можна з впевненістю
стверджувати, що аграрна культура України має кілька тисячолітню
історію: з кінця IV тисячоліття до н.е. землеробство вже мало свої
традиції вироблені трипільськими племенами. Велику роль в цьому
відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо.
Майже 90% земель придатні для землеробства і садівництва, решта займають
гори і болота. Звичайно, в дані часи такий розподіл був дещо іншим,
проте високо якісність грунту не підлягає сумніву. Багато
різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.

В Україні упродовж віків існували різні системи землеробства:
вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на
Поділлі). Кожна з них мала свої вигоди та недоліки. Багатопільну систему
могли впроваджувати лише досить великі землевласники, малоземельному
господарю це було не під силу.

Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну ділянку для
посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі,
залишали їх на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон
або просо, і тільки в наступні роки на цій ниві сіяли зернові культури.
Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого
поширення вогнево-виробна система набула в районах Лісостепу.

У степових районах була поширена перелогова або залежна система
землеробства, яка також вважається однією з найдавніших. Її особливість
полягає в тому, що ланові, який перестає родити, дають час на “залеж”,
тобто не засівають його кілька років, поки земля знову набереться сили.

Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим
прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської
Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі
культури, другу – під ярі, третю – під пар. Ділянка, що була під паром,
могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона
засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік – яровиною. Та
ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування
полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також
поліпшувати родючість грунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди
дотримувалися строгого чергування “озимі-ярі-толока”, бо основним
продуктом харчування селянської сім’ї, як правило, залишалося жито.

Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво,
городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському
народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що
і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися
на тільки по селах, навіть у густонаселених містах біля кожного будинку
був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати
великі сади на монастирських землях. Така традиція трималася досить
довго: Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що “овочеві
дерева можна знайти маже біля кожного будинку в Києві, а “на Поділлі є
державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є
також і виноградники”. Любов до землі розвинута в українців з такою
силою, що дивувала навіть наших сусідів – росіян. Так, російський вчений
Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: “куди не поїдеш, скрізь
поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або
овочеві садки”.

В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші,
малина, порічка, агрус; на півдні – абрикоси, персики, черешні,
виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з
цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів
груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна
вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш.
Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам’ятних
часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні
слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них
довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква),
культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну
потрапили картопля та помідори.

На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку
грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших
предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані
етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами
давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної
частини рала (наральник) датується першими століттями нашої ери. Це
наральник з поселення черняхівської культури. До появи залізних частин
рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно
виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало,
яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало – знаряддя, що не
перевертає грунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В
Україні існувало багато видів рала, оскільки воно набуло вже за часів
Київської Русі функції розлущування землі, поряд з новими, досконалішими
знаряддями воно дожило до ХІХ ст.

Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг.
Дерев’яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській
Русі, про що є згадка в “Повісті врем’яних літ”: “Пішов Володимир на
ляхів і захопив города їхні… цього ж року і в’ятичів переміг, і наклав
на них дань від плуга, як і отець його брав” (981). Знахідки заліжної
частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію
найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів
(наприклад, Кенізберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові
перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: “Де оре
соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить”.

Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах
України мали різні назви. “До робочої частини належала підошва (полоз,
повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма),
чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для
з’єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох
ручок (чепіг).

У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба
було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знизувалися бур’яни,
адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.

Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де
вона була основним знаряддям обробітку землі. Найбільше вона поширилася
на Поліссі, проте часто використовувалася поряд з плугом. Соха також
виготовлялася з дерева і мала залізні сошники.

В Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до
плуга. Можливості сохи в порівнянні з плугом були обмежені: глибина і
якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою
в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї від час
оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не
потребувала кілької волів, можна було орати одним конем. Тому й
з’явилася приказка: “Соху завела нужда”.

Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи
(лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є
звичайно мотики, серпи, які відомі ще за часів трипільської культури
(IV-ІІІ тисячоліття до н.е.). Найбільше знахідок серпів належить до
скіфських часів з городищ Нижнього і середнього Подніпров’я. Коса
з’явилася значно пізніше, і селяни (навіть поміщики) довгий час
віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було
втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для
збирання сіна. У деяких поселеннях поширилися навіть забобони проти
коси, жінки боялися, що “корови молока збавлять”, якщо почують дзвін
коси.

Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і
спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало
володіли косами і ходили на заробітки.

Українці на відміну від багатьох інших народів мали звичаї в’язати
зібраний врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям,
женчикам), які намагалися жати чуже жито. Снопи складалися в копи, які в
різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції).
За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався
сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома
палицями, з’єднаними ув’яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя
називалася бичем, а держак – ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо
дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи. У ХІХ ст. на
півдні України поширилась молотьба котком, який був відомий уже з XVII
ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали
залізними стрижнями, ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а
молотьба – гармануванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) з
допомогою коней.

Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської
культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від
давньоіндійського жраван – “камінь для вичавлювання соми”, тобто
ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим
полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення
водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст.
відбулися значні зміни.

Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю
матір’ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами
виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов’язаних з
майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого
давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій
відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці,
найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який
цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося
обов’язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо
зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали
головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої
чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці
вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не
можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна
свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим
зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга
або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому
або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив – обжинки – супроводжуються
обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними
справами в цей час обов’язково має бути каша з салом чи маслом, пироги,
яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю
підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди.
Тому коли зростали посіви жита, пшениці, господарі ходили на поле
дивитися, як росте хліб. Трапляється, що відьма робить на ниві закрутку
– надломлює колосся, пригнувши їх до землі. Вважають, що нечиста сила
перенесе врожай з цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця
шкода мусить обов’язково бути виправленою, бо зерно із закрутки
вважається лихим як для господарся, так і для женця, і для того, хто
буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його
накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими гілками або спалюють
просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на
Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов’язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба
жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб треба накривати рушником,
бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в
будь-якого – він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти,
бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть
дитині в колиску, щоб уберегти від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про хліб і Зміню, яка має ознаки
глибокої давнини. Змія, побачивши хліб на столі, позаздрила йому і
спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки
випробувань йому довелося витримати, щоб попасти на стіл: його молотили
ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на
стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого
випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть:
“Пройшов крізь сито і крізь решето”.

Тваринництво, мисливство, бортництво.

Тваринництво – галузь сільського господарства, основним завданням якої є
розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти
тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м’ясо
та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо).
Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м’ясне і молочне
скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво,
кролівництво, птахівництво та ін.

Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ
тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ
тисячолітті до н.е., коли тут з’явилися представники культури шнурової
кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою
провідну роль. З’являються власники великий табунів коней, отар овець,
черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково
змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство
розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує
скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів).
Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників
(за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю
худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя.

В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством
урівноважується. Знову відбувається відношення давніх хліборобських
традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна
експортує хліб до Греції та інших південних країн.

Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали
вигону на пасовище, утримування та лікування тварин тощо. Так перший
вигін тварин на пасовище, залежно від кліматичних умов регіону,
відбувався в кінці квітня (давнє свято Велеса), або до Ярилиного дня (23
квітня). При цьому здійснюється такий ритуал. Господар одягнутий у
святкове вбрання бере в торбину магічні речі, серед яких обов’язково є
хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка тощо. Без шапки йде до хліва,
виганяє всю худобу на подвір’я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи,
набирає з криниці відро води. Обходить по колу (за сонцем) всіх тварин
тричі, охроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних
регіонах свої, але яйце обов’язкове в усіх). На цьому місці розводить
вогонь запалений з віхтя і соломи, і переганяє через це вогнище тварин,
яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на
пасовисько.

Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. В деяких регіонах
виганяють худобу обов’язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну
неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном.
Магічні речі мають захистити худобу від вовків, хвороб, відьом тощо
(особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ). Якщо зарите в землю яйце
(подекуди писанка або крашанка) виявляється цілим – це добрий знак:
значить, усі тварини залишаються влітку здоровими і неушкодженими. Як
бачите, обряди першого вигону на пасовисько складні й мають багато
варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою,
перегін через очисне вогнище. Обов’язковими також є хліб, яйце і свічка
(найчастіше громична).

Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби.
Однією з найдавніших порід є українська степова (відома вже з ІІ
тисячоліття до н.е.). Нині є багато інших порід корів: білоголова
українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська та
ін. Кожна місцевість відрізняється своєю “улюбленою” породою: наприклад,
на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м’ясні породи
(симентальська і лебединська), в Поліссі – білоголова українська і
чорно-ряба, а в Карпатах – місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку
значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів,
коренеплодів та кормових баштанних культур.

Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це
переважно озиме жито й пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини
бобових). В лісостеповій зоні на корм вирощують ще й сою, суданку. В
степу – переважно кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав’янисту кормову
рослину).

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після
скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча
м’ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби
без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше
вживалося м’ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Те, що свиня була ритуальною твариною на Різдво, не викликає ніякого
сумніву – це звичай ще дохристиянський. Причому ранні християни не
хотіли визнавати цього звичаю, але княжа дружина неодноразово зверталася
до князя зі скаргами на церковників, котрі забороняли вживати м’ясо і
примушували постувати. З цього приводу в ХІ ст. відбувалися запеклі
суперечки й дискусії. Як бачимо перемогла традиція.

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина,
оскільки вона є традиційною їжею. Серед порід свиней найбільш поширена
велика біла (на Поліссі, в лісостепу, на півночі степової зони). У степу
переважає українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба,
довговуха біла, кролевецька, ландарас, миргородська та ін.

За свідченням багатьох літописних джерел одним із найдавніших занять
народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні
знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки
для плетіння сітей, остроги, гачки. Риба водилася в наших річках у
великій кількості: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак,
сазан, лини та багато ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство досягло у запорізьких козаків, у
яких воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності.
Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені.
Найвідомішим рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної
Костянтинівни, нині неподалік Південно-Української АЕС). Крім того,
запорізькі козаки виловлювали рибу в Дніпрі, в лимані, на Кінбурнській
косі, річках Кубані, Дністрі.

У Дніпрі також ловили різні види риб, серед яких червона риба, що її
козаки називали чорною, осетри, білуга, соми та ін. Основну частину риби
продавали свіжою або солили, в’ялили, залишаючи для власного вжитку. З
риби вибирали багато ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки,
підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найбільш давніми знаряддями
були своєрідні колючі предмети: списи, дво- і тризубці тощо, які нині
вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в
музеях України, наприклад, так звані остроги, які були багато зубові
(від трьох до восьми загострених зубців, кожен з яких закінчувався
гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятери,
неводи та ін.

Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які
зберегли для нас пам’ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд
жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду
жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а
першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у
річку. При цьому примовляли: “Іди, та приведи батька, матір, тітку,
дядька” і т.п. Покровителем рибалок став вважатися християнський апостол
Петро. Тому в Петрів день рибалки відзначають свято, увінчують себе
вінками з квіток петрового батога. Язичники відзначали це свято 29
червня.

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок,
соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту в
Київській Русі. Протягом багатьох віків українці займалися мисливством,
але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало
промислового значення.

Об’єктом мисливства на території України до початку ХХ ст. були зайці,
лисиці, кози, сарни, вовки, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічалися в
Карпатаї і на Волинському Поліссі, рисі – по свій поліській зоні та в
Карпатах. На малих притоках Прип’яті, Десни і Дніпра полювали на бобрів
і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення
перепелів, куріпок, а у степовій зоні – дроф та інших птахів. Велика
кількість водойм сприяла поширенню різної водоплаваючої дичини, головним
чином гусей та качок.

Крім поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом
полювання. проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони,
вони полювали по всій території України.

Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися
різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлицями та вогнепальною
зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До
перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, вовківні – це
були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів,
лисиць, куниць, тхорів тощо. Цікавими своєю архаїчністю є слупи, що
застосовувалися в Карпатах і на Поліссі для ловлі ведмедів або вовків.
Це – пристрій з двох стовпів і кількох колод, які утворювали пастку.
Почувши принаду, звір намагався дістати її, зрушував підпорку піднятого
краю колоди, яка падала і своєю вагою притискувала його до нижньої
колоди. Близька за конструкцією була підколодва, яку використовували для
ловлі тхорів, куниць, норок та інших дрібних звірів.

До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносилися сліпі
ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні.
Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні
ями набивали гострі кілки. Такі ями були відомі в гірських районах
Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був
поширений самолов для вовка, що являє собою загорожу із хмизу. Стінки
загорожі створювали вузький прохід по спіралі кола, який звужувався до
центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися
настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали
можливості повернути назад.

Вовки завдавали значної шкоди селянському господарству, тому способи
боротьби з ними відзначалися різноманітністю та винахідливістю. В
Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану
трійню, або тризуб, — двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її
вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см від стовбура, а зверху
привішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк
защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій
приставлявся до глухої стіни свинарника або курника.

Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби
полювання. Була зроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси
оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування,
які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха.

Полювання гоном на конях з собаками практикувалося тільки поміщиками,
які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних
засобів полювання, то в останні десятиліття ХІХ ст. вони вже не
використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно
проводилися в адміністративному порядку.

Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з
найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного
Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із
зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських
поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю.
Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала
давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був
символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою – у
них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед,
своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о
полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя,
біди.

У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи
поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на
дикого коня.

Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і
утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім
козаком – такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня
братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу
істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.
Запорізькі коні, як писав у своїй “Історії запорізьких козаків” Дмитро
Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони
легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали
до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими,
“мов легкий птах”.

Крім власних коней, запорожці добували коней у ворога: татар, поляків.
Кожен козак мав 10 чи 20 коней, а деякі утримували цілі табуни – по 700
і більше голів. Запорозькі коні високо цінувалися в Європі, де на них
був дуже великий попит. Отже, наші предки вміли вирощувати і шанували
коней.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще за
давніх часів українські чабани звичайно об’єднувалися в артілі по п’ять
чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки
для охорони, а також брали кілька козлів, які йшли за отаманом першими,
а за ними вівці. Чабани мають палиці, які називають шримгами, ними вони
завертають овець, що відбилися від отари. В торбах чабанів завжди є
інструменти, якими лікують тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки
й рапікання ран тощо. Чабани й пастухи мають музичні інструменти:
сопілку, ріжок, трембіту, якими вони подають сигнали, часто грають
музичні мелодії.

Нині в степових областях України переважають вовняні породи овець
(тонкорунна і напівтонкорунна): асканійська, циганська. В лісостепових,
поліських та гірських районах — м’ясо-вовняні породи: прекос,
каракульська (сокольська смушкова) тощо. В Карпатах вирощують місцеву
рацку та ракель. Нині в Україні збільшується поголів’я тонкорунних порід
овець і зменшується кількість грубововняних.

Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні і
козівництво (переважно як молочна галузь). В давні часи козівництво було
поширене більше. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких
давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною. Коза
навіть не питиме води, якщо її вже покоштувала інша тварина або людина.
В Україні не тільки вживали молоко кози, але й збирали тонкі нитки і
виплітали красиві хустки, шапки тощо.

Кролівництво поширене переважно на Поліссі та в деяких областях
лісостепової зони. Промислове виробництво м’яса та хутра кролів в
Україні значною мірою доповнюється й за рахунок приватних господарств
населення.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має
в своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків.
Це відносно не трудомістка праця – утримання птахів, годівля, випасання
(для качок, гусей, індиків), якщо порівняти її з утриманням корів чи
свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого
поширення у всіх районах України. Крім поживного м’яса та яєць, птахи
дають ще й пух та пір’я. В Україні найбільш поширеними породами курей є
українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер. Породи
качок – пекінська та українська сіра; гусей – роменська та велика біла;
індиків – бронзовий широкогрудий та московський.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку
порівняно з іншими галузями тваринництва.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування
шовкопряда) та бджільництво. Найбільші плантації шовковиці належать
господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих
господарств – це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк.
В південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають приватні
господарства, у яких вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це
писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Атіли:
“В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями
медос”.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського
борть – вулик у дуплі дерева). Мед – також традиційний напій; вин
використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва
– спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках
степової та лісової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї
експонується горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед
збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто
находив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її
власником. У “Руській правді” є кілька статей про покарання тих, хто
знищував або незаконно привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в
сім’ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох
десятиліть у спеціальних льохах – медумах. Ця давня традиція медоваріння
припинилася у ХVIII ст. у зв’язку з появою дешевих замінників меду з
цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя
Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат
“Мазі”, де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього
цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у
світі написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про
косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж
Дніпра, Інгулу й Громоклії. Тут і запорізькі козаки встановлювали свої
пасіки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки.
Приказка: “Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік” свідчить про
почесність праці збирачів меду, про “богоугодність” цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса
(1 серпня), друге – на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з
маковими коржиками, вдруге – з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на
свята. Інші ритуали, пов’язані з бджільництвом, мають символічне
значення: наприклад, підкидання першої ложки куті на стелю, “щоб бджоли
роїлися”, або “щоб рої сідали”.

У Київській Русі були переважно лісові промисли меду, проте з ХIV ст.
починається новий етап бджільництва, пов’язаний зі штучними бортями –
вуликами. На півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з
очерету, рогози, верби й соломи і всередині обмазані глиною. Перший
рамковий вулик був сконструйований в 1814 р. українським вченим Петром
Прокоповичем, та, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний
на батьківщині вченого, він почав використовуватись в Німеччині, і лише
згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де
відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей
знаходиться в Гадячі на Полтавщині.

Домашні ремесла і художні промисли

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках:
як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли,
що створювали товари для продажу. Часто вироби народного мистецтва
виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовувані художні
промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягли художні ремесла у Києві,
Чернігові, Львові, Галичі та інших містах.

В ХІХ ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в
майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на
кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає
виробничо-реміснича майстерність. Це не розписаний гончарний посуд, інші
речі утилітарного призначення. Друга група – ремесла, в яких творчий і
виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та
фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя
група – промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну
роль: декоративний посуд, виготовлення мистецький сувенірних виробів,
настінні художні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли – це організоване виробництво творів
декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під
декоративно-ужитковим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості,
яка формує естетично-художнє середовище в побуті людини. До
декоративно-ужиткового мистецтва відносимо предмети побуту: меблі,
тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декоративний розпис,
вишивку, вибійку, художнє литво, карбування тощо.

Ремесло – це дрібне виробництво ужиткових та мистецький товарів, основою
якого є переважно ручна техніка без виробничого розподілу праці.
Технологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від
батька до сина з покоління в покоління. Тому часто саме в народному
мистецтві збережені найдавніші традиції, художні стилі, віками
нагромаджений ремісничий і художній досвід. Народне мистецтво протягом
багатьох віків живило національну культуру, давало наснагу професійним
митцям.

Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами досить умовний,
якщо гончарство належить до промислів, то вишивка, ткацтво можуть бути
як хатніми ремеслами, так і промисловими (тобто виготовлятися спеціально
на продаж).

Говорячи про народність художніх ремесел, водночас не слід забувати про
роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто
й формують традиції того чи іншого промислу. Хоча в цілому художнє
обличчя промислу визначається спільними стильовими особливостями,
характерними для певного регіону чи осередку. Тому для “традиційних
промислів природною є відсутність “авторського права” на стильові та
сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу);
вироби створюються саме на продаж, безпосередньо – з рук у руки, або
через посередництво художніх салонів…”

Така суперечність між колективним та індивідуальним іноді призводить до
занепаду промислу. Вихід бачиться такий: як підтримка традиційних
народних промислів, так і сприяння творчим особистостям, котрі працюють
в народному руслі. Адже саме вони творчо розвивають той чи інший вид
мистецтва і це цілком закономірно. Більша біда, напевно, в тому, що
народне мистецтво поставлене на промислову основу, тиражує вироби далеко
не кращої художньої якості, тим самим спрощуючи мистецькі смаки покупця,
а іноді просто викликаючи байдужість до народного мистецтва.

Народні художні промисли – явище характерне майже для всіх областей
України. Найбільшої ж популярності в ХХ ст. досягли такі художні центри,
як Опішна, Решетилівка на Полтавщині; Ічня, Дігтярі на Чернігівщині;
Петриківка на Дніпропетровщині; Кролевець на Сумщині; Бубнівка,
Уламбівка на Вінниччині; Яворів та Пістинь на Івано-Франківщині; Вінниця
в Чернівецькій області та ряд інших.

Народне образотворче мистецтво та архітектура.

Мистецтво відображення людиною навколишнього світу, як відомо, виникло
на ранньому етапі людської історії, звичайно, і наш народ мав своїх
попередників, які створювали мистецькі вироби ще в період пізнього
палеоліту, 25-15 тисяч років тому.

У палеолітичних стоянках давніх мисливців археологи знаходять вироби з
кісток мамонта, статуетки жінок, птахів, тварин, деякі з них прикрашені
геометричними орнаментами. Такі предмети знайдено в Києві (Кирилівська
стоянка), у Мезині (або Мізині на Десні), поблизу Новогород-Сіверського,
на Дністрі та в інших місцях України. Деякі із знайдених речей
розмальовувалися фарбою червоного кольору, яка добре збереглася.
Зображення тварин у печерах, гротах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя
свідчать про мисливські заняття, скотарство, рибальство, землеробство
(малюнок биків, запряжених у гарбу, рибальські сіті). У зображеннях
Кам’яної Могили відтворено кілька етапів розвитку мистецтва від неоліту
до епохи бронзи.

Культура трипільських племен найширше представлена виробами розписної
кераміки. Цікаво, що основні елементи орнаментів (спіралі, зигзаги,
смуги) та зображення людей і тварин (собак, биків, кіз, птахів, риб) і в
наші часи не дуже відрізняються від трипільських розписів. Особливо такі
зображення притаманні українським керамічним плиткам.

У ІІІ тис. до н.е. з’являється зображення людини у скульптурі. Це
кам’яні баби, їх ще називають скіфськими бабами. Характерно, що скіфи
дуже дбайливо зберегли свої традиції скульптурного мистецтва, охороняючи
його від іноземних впливів (особливо грецького). Тому скіфські ком’яні
ідоли дають нам справжнє уявлення про скульптурні риси скіфського
мистецтва. У музеях України зберігається чимало таких скульптур.

Усі найкращі здобутки мистецтва скіфів ніби сконцентровані у царській
пекторалі – шийній прикрасі з кургану Товста Могила (на
Дніпропетровщині). Це справжній шедевр світового значення.

З надзвичайною майстерністю в чудовий орнамент вплітаються сюжетні сцени
скіфського побуту; в пекторалі гармонійно поєдналися реалізм зображення
людей і тварин з декоративністю вишуканого орнаментального узору.

У Неаполі Скіфському (розкопки поблизу Сімферополя) виявлено настінний
живопис кількома кольорами. У червоних, чорних і жовтих кольорах
зображено сюжет із скіфського життя; скіф грає на лірі, а поруч –
вершник у бойовому спорядженні з луком і списом, далі динамічна сцена
поєдинку собак з диким кабаном.

Сарматські митці продовжували традиції скіфської культури. Нове, що вони
внесли у мистецтво, — це інкрустація виробів коштовним камінням,
різноколірним склом.

Тепер можна з певністю сказати, що своєрідна культура трипільців,
скіфів, сарматів залишила глибокий слід у культурі наступних поколінь,
які згодом проживали на землях України.

Перші житлові споруди на території України, досліджені вченими, належали
племенам трипільської культури. Цікавим є традиційне планування
поселень, яке і нині вважають найбільш раціональним і сприятливим для
людського життя: це розміщення будівель концентричними колами з великою
площею посередині. Вікна будівель теж були напівкруглими, стіни
фарбувалися, розписувалися орнаментами.

Серед пам’яток скіфської архітектури можна назвати Неаполь Скіфський.
Він був збудований на зразок так званих грецьких міст-колоній. Місто
було укріплене оборонними мурами, висотою до 9 м з бойовими баштами.
Серед розкопаних залишків будівель знайдені фрагменти настінних
розписів. Дослідники останнім часом все більше схиляються до думки, що
деякі міста Північного Причорномор’я, які довгий час традиційно
вважалися грецькими містами-колоніями, були збудовані скіфами (Ольвія).
Наші попередники чудово вміли вибирати місця будівництва поселень: у
заплавах, злиттях річок житлові споруди прекрасно поєднувалися з
навколишньою природою, були зручними для господарської діяльності людей.

Архітектура Київської Русі відзначалася майстерними виконаннями
дерев’яних будівель. Муроване будівництво поширилося лише в Х ст. Але
весь будівельний досвід предків відбився на стилі кам’яних споруд.
Найстаріші палаци були збудовані на Старокиївській горі. Вони
споруджувалися за часів княгині Ольги. Це були сплановані за типом
сучасного народного житла будівлі, стіни яких прикрашалися декоративним
розписом, підлога вкривалася кольоровими мозаїками.

Після прийняття християнства на Русі розгортається широке будівництво
церков. У 989-996 рр. зводиться монументальна Десятинна церква. Перед
церквою стояли дві мідні статуї коней, вивезені Володимиром з Херсонесу.
Десятинною вона звалася тому, що князь виділив на її будівництво десяту
частину князівських прибутків. У цій церкві був похований сам князь
Володимир та його дружина Анна – візантійська царівна. Десятинна церква
простояла понад 200 років і була зруйнована 1240 р. Батиєм. Під її
руїнами загинуло багато киян. Від цієї церкви залишилося кілька
фрагментів чудової мозаїчної підлоги та фресок, а також кам’яні
гробниці.

Місцем, де зародилася і формувалася майстерність українських будівничих,
був насамперед Київ. тут розвинулися загальнослов’янські традиції.
Київська архітектурна школа була практично єдиною на Русі. Новгородські,
Полоцькі, Чернігівські храми будувалися за участю київських зодчих і під
впливом київських традицій.

Час Володимира і Ярослава Мудрого був позначений пошуками нових
архітектурних форм. Як результат цих пошуків – Софія Київська,
неповторна архітектурна – художня споруда з її багатоповерховою
гармонійною композицією. На початку ХІІ ст. у Київській Русі
відчувається вплив церковних канонів хрестово-купольних соборів. Зразком
цього стилю був Успенський собор Печерського Монастиря. За його типом
кілька століть на Русі будували кафедральні, соборні, монастирські
храми.

Доля цього собору дуже сумна: довгий час вважалося, що його знищили
фашисти, які заздалегідь вивезли коштовні мистецькі цінності. Каталог
виставки “Втрачені архітектурні пам’ятки Києва”, виданий українським
музеєм у Нью-Йорку 1982 р., подає іншу інформацію: за достовірними
даними, радянські війська при відступі замінували Успенський собор
радіокерованими мінами, які приводилися в дію з-за лінії фронту.
Безперечно, ця справа потребує розслідування.

Нині на території Києво-Печерської лаври є залишки руїн Успенського
собору, а також у музеї демонструється макет храму, що був одним з
найкращих зразків українського бароко. Звичайно, християнство принесло
на нашу українську землю і чужинецький архітектурний стиль. Ці зразки
візантійської архітектури досі стоять по містах і селах України. Навіть
войовничі атеїсти після жовтневого перевороту не змогли перевершити в
жорстокості християнських фанатиків, які змели з лиця землі наші
національні святині, знищивши і будь-які згадки про нашу традиційну
архітектуру, культові споруди язичницької доби. І якщо нині
відбудовуються і поповнюються зруйновані церкви, то чому не відновити і
язичницькі святині?

У Новгородських землях поступово складалися свої місцеві архітектурні
традиції і школи. В інших містах Київської Русі – Чернігові, Переяславі,
Володимирі-Волинському – будувалися собори, церкви, замки за київськими
зразками, але кожна споруда мала вже і певні місцеві традиційні
елементи. Так, у Галичині є церква Пантелеймона, збудована близько 1200
р. В її архітектурі помітні риси романського стилю храмів Угорщини,
Чехії та інших західних країн.

Під час татаро-монгольської навали будується багато фортець і укріплень.
Ці вежі, споруджені за часів Данила Галицького в Любліні, Столпі,
Кам’янці-на-Лостні, Чарторийську.

Одним із шедеврів світового значення був і Михайлівський Золотоверхий
собор, збудований у 1108-1113 рр. на Михайлівській горі за князя
Святополка Ізяславовича, онука Ярослава Мудрого (Михайлівський
Золотоверхий собор був по-варварському знищений у 1934 р. На місці
собору планувалося спорудити урядові будівлі).

Минали століття, одне покоління змінювалося іншим, змінювались і
традиційні форми архітектури: епоха Відродження принесла в Україну
пишноту орнаментів, багатство декору будівель у стилі бароко. XVIII ст.
позначилося будовами в стилі класицизму, розкішними панськими маєтками з
величними палацами і парками. У будівництві ж народних жител і далі
зберігаються і розвивають давні традиції народу, які часто впливали і на
творчість професійних майстрів.

ХХ ст. принесло в будівництво новий будівельний матеріал – залізобетон.
Так технічний процес сприяв занепаду архітектури, яка з провідної галузі
мистецтва перетворюється у жертву уніфікації і спрощення. Все більше
будується громіздких, похмурих споруд, шкідливих для здоров’я людей.

Нехтують давні традиції народу, вироблені і випробувані багатьма
поколіннями.

Інтер’єр українських жител простий, але надзвичайно декоративний
вишитими рушниками, тканими ліжниками, керамікою, різьбленням тощо. Ці
традиції зберігаються й до нині, незважаючи на значний розвиток
промислового виробництва товарів народного вжитку. В ХХ ст. під впливом
міської моди, звичайно поширилися сучасні меблі, килими, проте чимало
елементів традиційного українського стилю залишилося в селах, а іноді й
міських квартирах.

Види народних ремесел та художніх промислів

Гончарство – один з найдавніших видів народного ремесла. Уже трипільські
гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів,
їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненну цінну
інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і
народів, що заселяли нашу землю в минулому. Зникли давні міста, зітліли
вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик,
відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного Гончара,
що жив тисячі років тому. Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені
визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на
вогні горщик, намагнітившись залишається таким впродовж багатьох
століть).

Кераміка (гр. керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала
технологічних нововведень: застосування кожного гончарного круга, під
поливних розписів, виробництво кахлів та ін. В ХVIII ст. в Україні
поширився один з різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула
широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її
виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні,
Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й
розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних
українців. Популярна й нині керамічна пластика: іграшка та скульптура.

Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята,
макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного
виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої
різноманітності. Серед виробів керамічної пластики – баранці, леви,
коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок.

З гончарними виробами пов’язана велика кількість обрядів і звичаїв,
насамперед магічних. Це і розбивання горщика під час хрестин, весілля,
похорон, і виставлення на тинах горщиків для оберігання від посухи тощо.
Приїзд в село Гончара віщував дівчатам швидке одруження.

Технологія гончарного виробництва надзвичайно складна і тривала.
Починалось все із пошуків глини, вона повинна мати особливі властивості
до роботи: вона повинна вилежатись, перемерзнути, потім її подрібнювали,
змішували, місили (закачували) і лише потім викладали на гончарний круг,
який на Україні мав назви станка, головатого чи вольського круга.
Складався він з верхньої частина (верхняк, голова), нижньої (спідняк,
гончак). Спирався круг на стоян, п’ятку і кріпився дерев’яною дощечкою
(коник, жаба) до лави.

Штовхаючи ногою нижню частину круга, гончар обертав верхню, на яку
викладалась купка глини (кобила, баба, валка), і, час від часу
зволожуючи руки, виготовляв виріб. Сформований посуд виставлявся на
дошки для висихання, потім замазувались глиною тріщини, виріб
орнаментувався. Паралельно готувався склоподібний склад, яким покривали
глиняний посуд – полива, глазур із перемелених свинцю, піску, фарб тощо.
Глазурування виробів здійснювалося двома способами: рідкою поливою та
сухою – обсипанням. Через деякий час після висихання поливи виріб
обпалювався у гончарній плиті, причому таких обпалювань могло бути і два
залежно від призначення виробу. Після випалювання ліквідовувались
тріщини в поливі та глині.

Глиняний посуд треба було вміти вибирати і приготувати до користування.
Наприклад, вважалось доброю ознакою, якщо при постукуванні горщик чи
миска лунко віддзвонювали. Безпосередньо перед використанням глиняний
посуд обливали житнім борошном. Після таких заходів глиняний горщик
ззовні не зволожувався і молоко в ньому довго не скисало.

Для українських гончарних виробів характерна глибока традиційність,
пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає
самобутньому мистецтву національного колориту. Нині керамічні промисли
існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді,
Черкасах та інших містах і селах України.

Близько тридцяти об’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів
виробляють кераміку в традиційному для народного мистецтва стилі.

Ковальська справа.

Про розвиток цього ремесла свідчать археологічні знахідки на території
України, які датуються часом нашої ери. Примітивні копальні по видобутку
руди знайдені на Донбасі, Поліссі, в інших місцевостях. Спосіб добування
руди залишився незмінним до ХVIII ст., і тому його можна детально
описати. Руду добували з болотних руд, яких було багато в долинах річок,
особливо на Подніпров’ї, потім її промивали у воді в кошиках з лози,
після цього просушували, подрібнювали, випалювали спочатку на повітрі,
потім – у сиродутному горні. Залишки таких печей знайдено у багатьох
давньоруських поселеннях. Прийоми обробки металу – кування, зварювання,
термічна обробка були однаковими або близько подібними на всіх
українських землях. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел,
асортимент виробів із заліза і сталі теж був надзвичайно широкий. Це
зброя, знаряддя праці, ремісничі інструменти, кінська збруя, предмети
домашнього вжитку і побуту, прикраси та елементи одягу.

Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як
стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, інкрустація,
гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні
вироби з металу широко використовують в оформленні інтер’єрів, садиб,
міських вулиць, експонують на виставках тощо.

Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують
традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках,
свічниках – поставниках тощо. Народні майстри Косова виготовляють в
руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики,
люльки, перстні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (пояси –
череси, гаманці, сумки).

Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням
сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас,
Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших
міст.

Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесел.
Своїм корінням ковальство сягає п’ятитисячолістньої давнини.
Розвиваючись як народний промисел в ХV-XIХ ст., українське ковальство
зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо,
модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли
потрібні кожному господарству речі: плуги, підкови, коси, мотики,
лопати, серпи, сокири та ін. Металевими прикрасами оздоблювали двері,
скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники,
решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І.Труша є
майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій
художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних
майстернях у Києві, Львові та інших.

Ткацтво – найдавніше ремесло, яким займалися українські жінки. Тканини
виготовляли спочатку для власного вжитку, але вже з ІХ-Х ст. відбувалося
відокремлення цього домашнього ремесла як промислу, що задовольняв
потреби міського населення. Довгий час існували паралельно народне
домашнє ткацтво і цехове ремісництво. З виникненням промислового
виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почали занепадати.

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів
Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і
через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на
селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать
знахідки шиферних пряслиць, які знайдено практично в усіх районах
України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні
гребіні, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо.
Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель,
вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування
ткацтва як основного виду діяльності жінок. Практично у кожній хаті у
ХVIII ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з
вибивним узором, на Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом,
утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і підткання. Вибивний
узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на
кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносилися барвники, які потім
переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був
характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом.
Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав,
його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п’ятнадцяти
жменьок. Стіжки вистоювалися протягом чотирьох днів, їх обмочували і
викладали солому “вилежуватись” на стерні протягом двох-трьох тижнів.
Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли терницями.
Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на лички, потім
обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли
сировина вилежувалась, прив’язували куделі до гребенеподібного пристрою
– потаса – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього
полотна виконувались й інші операції з сировиною, її могли ще додатково
вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали
прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням
у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у
скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню
майстерність.

В Україні є ряд спеціальних підприємств, що виробляють художні тканини:
в Кролевці, Богуславі, Дігтярях, Переяслав-Хмельницькому. Провідною
серед них є Кролевецька фабрика, на якій виготовляють сюжетно-тематичні
декоративні рушники й панно. Дбайливо зберігають місцеві традиції ткачі
Львівщини, Гуцульщини, Бойківщини, Івано-Франківщини. В багатьох
регіонах до ручного ткацтва залучаються майстрині-надомниці, які
виготовляють ліжники, рушники, наволочки, серветки, плахти, килими тощо.

Обробка шкіри.

Вичинка шкіри і виготовлення з нею бутових виробів – одне з найдавніших
занять українців. Досить високого розвитку техніка і технологія обробки
шкур тварин досягла ще в давньоруський період, чому сприяли розвинуте
тваринництво, значна кількість звірів у лісах, а також кліматичні умови,
що вимагали теплого сезонного одягу.

Вичинкою шкур для одягу займалися кушніри. Обробка овчини у ХІХ ст.
складалася із декількох операцій. Здерті шкури просушували, потім
відмочували у воді в ямах – копанках. Далі уламком коси зіскрібали
міздрю і знову вимочували 9-12 днів у квасі, який виготовлявся з
борошна, висівок і солі. Після вимочування шкури просушували, знизу
намащували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали –
ключували – за допомогою дерев’яного ключа. Під кінець шкури натирали
крейдою і знову вичищали від міздрі скафою. Для цього вони розтягувались
на спеціальній рамі, яка називалася п’ялом.

Волову і конячу шкіру виробляли інакше. Спочатку шкури озолювали сумішшю
вапна та попелу, потім здирали шерсть, зіскрібали міздрю, вистругували
уламком коси та дубили – клали у хлібний квас, пересипаючи дубовою,
рідше лозовою, корою. Шкури дубилися від одного до п’яти місяців, після
чого їх просушували, збарвлювали залізним купоросом, змащували дьогтем.
Із такої шкіри можна було шити чоботи.

Шкуру-сирицю (лимарщину) теж мочили у воді і квасі, здирали шерсть,
клали в розчин солі, розминали на спеціальному приладі — м’ялі. Після
цього її змащували жиром, пом’якшували і, розрізану на окремі паси,
викручували в товкальні – навколо стовпа за допомогою кінської сили.
Лимарі виготовляли із сириці складові частини кінської збруї – сідла,
шлеї, вуздечки тощо.

Гутництво – виготовлення виробів із скла – було відоме в Україні понад
тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських
похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням
різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що
означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із
скла – стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони
використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки
посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні
свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування,
орнаментування, кольорового забарвлення скла.

Гутництво набуло поширення на території Чернігівського та Волочиського
Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості потрібної сировини:
піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового
матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись
найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення
польових робіт. Досить поширеною була оренда гутниками певної частки
поміщицької землі разом з лісом, озером, млином тощо. Плата за оренду
встановлювалася натурою (скловиробами) або грошима.

Скляним посудом у ХІХ – на початку ХХ ст. користувалися в основному
поміщики, чиновники, купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного
скла, то воно широко використовувалось як міськими, так і сільськими
жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд,
місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо.
Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами,
розетками, налепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим
склом), а також емалевим розписом. Проте дрібне селянське гутництво ще з
XVIII ст. почало зазнавати тиску з боку відповідних мануфактур,
створюваних поміщиками і підприємцями. Вже в кінці ХІХ – на початку ХХ
ст. більшість дрібних селянських гут почала різко скорочуватись: вони не
змогли перейти на виготовлення гравірованих, шліфованих та пресованих
виробів через брак коштів для закупівлі нового технічного устаткування.
Дрібні гути продовжували у невеликих кількостях формувати і декорувати
традиційний посуд, попит на який до початку 20-х років зберігався тільки
на місцевому ринку.

Килимарство – така давня галузь ручного ткацтва, що археологи знаходять
рештки килимових виробів та ткацьких знарядь і в античних містах та
скіфських оселях. Відомі центри українського килимарства: Поділля,
Волинь, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина. Нині традиційним
килимарством в Україні займаються 24 фабрики і художні майстерні.
Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з
часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки
глиняних пряслиць.

Техніка килимарства збереглась до наших днів так само, як і підготовка
вони до цього процесу. Спершу мили овець у річковій воді, потім
обстригали з них вовну металевими ножницями. Робилось це навесні, коли
минала небезпека приморозків. Настрижену вовну знежирювали, протираючи
попелом, промивали, сушили і сортували. Потім сировину били і вичісували
на дерев’яних гребнях (“драглах”). М’яку вовну пряли з кружеля веретеном
так само, як і рослинну пряжу. Починалось снування і ткання, потім сукно
збивали й валяли, поливаючи холодною чи гарячою водою залежно від
ґатунку сукна. Грубе сукно били руками в ручних ступах, ногами в ночвах
або у ступах дерев’яними молотками, тонке – у млинових водяних ступах.
М’яке сукно йшло на виготовлення ліжників або ковдр. Довгий ворс
складали у кошики, занурювали у водяний потік і, обертаючи, вичісували.
Фарбування сукна і нанесення на нього візерунка виконувалось так само,
як і на полотно, барвники були рослинного і тваринного походження
(березова і вільхова кора – жовтий колір, сік дроку – зелений, сік
материнки та личинки метелика з-під коріння суниць – червоний тощо);
закріплювались кольори капустяним і огірковим розсолом або сироваткою.

Деревообробка, різьбярство.

Дерев’яні вироби на Україні відомі теж із найдавніших часів, особливо
поширились на територіях, де деревина була основним матеріалом. З дерева
виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське хатне начиння тощо.
Найдавніші способи обробки деревини, що збереглись і до наших днів, —
випалювання та видобування. Так виготовляли дріжки, ступи, ложки, човни
тощо. Із заготовки, виструганої ножем чи вирубаної сокирою, випалювались
ті частини, які не можна було видалити іншим способом. Пізніше виникли
досконалі техніки із застосуванням багатьох інструментів, на основі яких
розвинулись такі ремесла, як бондарство (виготовлення бочок) та
стельмахівство (виготовлення возів і саней). З деревиною працювали теслі
(груба обробка деревини для будівництва) та столяри (тонша робота з
матеріалом, а також виготовлення знарядь праці).

Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне
мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне. Вид
прикрашення хати, воза чи саней до шедеврів народного мистецтва –
різьблених меблів, скринь, теренів, рахв, топірців, шкатулок, люльок
тощо пройшло різьб’ярство довгий шлях, доки не виділилось в окреме
ремесло. Різьбярі застосовували методи випилювання, випалювання,
художньої різьби для нанесення художніх візерунків на вироби, які, крім
утилітарного призначення, мали й естетичні функції.

До роботи з деревом можна віднести й лозоплетіння, яке особливо
поширилось на Поліссі та Західній України. З кори берези чи липи, з
вербової лози плели коробки – сівалки, кошики для збирання ягід і грибів
виготовляли личаки. Плетіння із соломи поширилось на Поділлі, на Півдні
та Сході України. Із соломи плели мати (циновки), коробки для зберігання
зерна, брилі тощо. Сьогодні більшість із цих промислів збереглись як
види народно-вжиткового мистецтва.

Художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Київської Русі.
Оскільки дерево не завжди зберігається в землі, археологи не часто
знаходять зразки давніх виробів з дерева. Проте, відомо, що вже в І
тисячолітті н.е. дерево широко використовувалося в будівництві міст і
сіл, князівських палаців та фортець. Серед ремісничих професій
з’являються теслярі, ложкарі, різьбярі, бондарі та інші.

Техніка обробки дерева досить різноманітна: видовбування, вирізування,
виточування, розпис, випалювання, інкрустація, інтарсія тощо. Одна з
найдавніших технік – видовбування застосовувалось для виготовлення
побутових речей: човнів-довбанок, корит, ступ, черпаків, сільничок тощо.
Для вирізування, крім сокири, застосовували струг, ніж, тесак, різні
різці, за допомогою яких вирізувалися ложки, декоративні миски, черпаки,
дрібні дерев’яні вироби різного призначення. Техніка виточування як
пізніший винахід, передбачає використання токарного верстата, на якому
виготовляють заготовку, яку потім можуть обробляти іншими інструментами.

Бондарство відоме в Україні вже в Х ст. як виготовлення місткого посуду:
діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці та ін. Бондарі
користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальними
рубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом.

Різьблення – одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних
виробів. На Прикарпатті й Буковині техніку плоскої різьби часто
поєднують з інкрустацією – орнаментальним оздобленням шматочками дерева,
металу, слонової кістки, перламутру, бісеру тощо. Одним з видів
інкрустації є інтрасія кольоровими породами дерев, який використовується
для виготовлення настінних декоративних плакеток, портретів, пейзажів
тощо. Для художнього декорування дерева здавна використовувалися розписи
різною фарбою (темпера, гуаш, олійні чи анілінові), які потім поливають
лаком. Нині побутує ще один спосіб декорування виробів з дерева –
випалювання електрописаком чи спеціальними штампами.

Нині фахівці з художньої обробки дерева готують технікуми й училища
Косова, Львова, Вижниці, Ужгорода та Яворова. Майже в кожній області
України існують підприємства, які випускають декоративні вироби з
дерева. Їх близько ста п’ятдесяти.

Обробка металів.

Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з
трипільських часів (IV-II тисячоліття до н.е.). Традиції видобування
руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були
обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання, термічної
обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську зброю,
наконечники списів, сокири, полочуги та різноманітні речі господарського
призначення. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел. Високого
розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла,
золота.

Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою
витонченістю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів,
знаходять значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас.
Традиційні ювелірні технології в Київській Русі карбування, тиснення,
штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації
ювелірних виробів, традиційний для Київщини, — перегородчаста емаль.
Пізніше це мистецтво емальєрів поширювалось і на інші землі Київської
Русі, зокрема, Галич. Багаті колекції музеїв Києва, Чернігова, Харкова,
Львова свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва Київської Русі
порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавні браслети,
сережки, котли, діамеди, гривни, медальйони, ланцюжки, персні ще й тепер
вражають незрівняною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні
вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового
мистецтва.

Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як
стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття,
інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та
гальванопластика.

Художні вироби з металу широко використовуються в оформленні інтер’єрів,
садиб, міських вулиць, експонуються на виставках тощо.

Наприклад, технікою лиття та холодного кування виготовлялося чимало
речей утилітарного та декоративного призначення: палиці, люльки, ключі,
гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи, латуні
відливалися гармати, дзвони, посуд тощо. Посуд, свічники, паламарі
виливали переважно зі срібла та олова. Золотарство розвивалося переважно
у великих містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечках
Придніпров’я, особливо лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли
переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж
майстри займалися виробництвом саме ужиткових речей для широкий верств
населення.

Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують
традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках,
свічниках-поставниках тощо. Народні майстри Косова працюють в руслі
гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики, люльки,
персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (гаманці, сумки тощо).
Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням
сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас,
Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших
міст.

Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесла.
Своїм корінням ковальство сягає п’ятитисячолітньої давнини. Розвиваючись
як народний промисел в ХV-ХІХ ст., українське ковальство зазнавало
впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн.
Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні
у кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати,
серпи, сокири та інше.

Металевими прикрасами оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також
самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі
прикладного мистецтва ім.І.Труша є майстерня-кузня, де учнів навчають
ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також
ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та інших
містах.

Писанкарство.

Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас і з віруванням,
і з міфологією, і з обрядами, є писанкарство. Ще не так давно писанки
виготовлялися спеціально на продаж, адже умінням писати писанки володіла
далеко не кожна господиня. Поступово справжні домашні писанки витіснили
сувеніри — дерев’яні, керамічні. Проте в деяких регіонах Західної
України ще і нині можна замовити писанки у майстрині-писанкарки, яку
знають всі односельці. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас
проста. Тому не зайвим буде заглиблення в історію та міфологію
українського народу перед тим, як починати писати писанку.

Яйце – символ сонця, весняного відродження природи (воскресіння).
Писанки, як ритуальні магічні атрибути були відомі в багатьох
індоєвропейських народів задовго до прийняття християнства. Археологами
знайдені керамічні, розписані зеленими, коричневими і жовтими барвниками
писанки, що сягають глибокої давнини.

Писанкарством споконвіку займалися лише жінки, розвитком промислів воно
поширилося й серед чоловіків. Відомо чимало різних способів розпису
писанок. Одним з найдавніших прийомів, що дійшли до нас, є розпис
керамічних писанок у Київській Русі. На вкриту поливою поверхню жовтої
крашанки наносять горизонтальні лінії то вгору, то вниз. Таким чином
горизонтальні лінії перетворюються у фігурні дужки. На думку багатьох
дослідників такий прийом ніде, крім Київської Русі, не застосовувався.
Цікаво, що цей узор побутує і нині та Київщині, Чернігівщині; він
називається “сосонка”, проте технологія розпису інша, оскільки його
роблять на справжньому, а не на керамічному яйці.

Для писання справжніх писанок необхідно спеціальний писачок (писало),
яким можна провести тонку лінію. Вмокаючи його в розтоплений віск,
наносять кілька перших ліній, які за задумом мають бути білими, Після
їхнього застигання яйце фарбують в світлі кольори (переважно жовтий).
Коли цей шар фарби висохне, наносять інший шар воску, закриваючи місця,
які мають залишитися жовтими. Таким чином повторюючи цю процедуру, можна
отримати кілька кольорів. Розписавши таким чином писанки, їх складають у
миску і ставлять у піч або духовку, де вони запікаються, а віск
розплавляється. Тепер його можна обтерти, і писанка засвітиться всіма
барвами, які надала їм майстриня.

Дерев’яні писанки бувають як різьблені, інкрустовані, так і розписані
олійними фарбами. Виробництвом таких сувенірних писанок нині займаються
фабрики художньої обробки дерева, а також народні майстри в багатьох
регіонах України.

Обробка каменю.

Територія України багата на різні види кам’яних порід. Як свідчать
археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут
існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу
Київської Русі різні види каменю використовувались ремісниками для
виготовлення пряслиць, прикрас, форм для лиття, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє
Подніпров’я, Одещина, Карпати. У місцях виходу на поверхню різних порід
каменю значна частина населення була зайнята його видобутком. Цей вид
промислу викликав дуже широкий приплив населення у другій половині ХІХ-
на початку ХХ ст. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких
виробляли різні предмети: млинові жорна, точильні бруски, колодязні
жорна, бруківку і бордюрний камінь, стовпи для воріт, шліфувальні плити,
димохідні труби (комини), кільця для колодязів, корита для напування
худоби, котли для розбивання грудок на полі тощо. У великій кількості
добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та
надгробків.

Добування каменю здійснювалося за допомогою молотів, ломів і щипців,
бурів, клинців і лопат, чаммерів і жисгаммерів, а при видобутку
ракушняка і легких вапняків – кайла і спеціальних дворучних пил. Для
різних виробів вживали різні види каменю: для млинових жорен – гранті і
сірий твердий кварцит; для бруківки і бордюрів – андезит і граніти; для
катків, коминів і кілець для колодязів – тверді вапняки.

Завершальною і не менш трудомісткою операцією було шліфування кам’яних
плати, які вміщувалися у дерев’яний короб без дна та укладалися на
кам’яний круг, у центрі якого укріплювався стержень, що вільно обертався
на шарнірі. До короба і стержня кріпилися постромки, в які запрягали
коней, що тягли короб по колу. Шліфування досягалося внаслідок тертя
вміщеної в короб плити з кам’яним кругом. При шліфуванні твердих порід
між плитою і кругом підсипали вологий пісок. Починаючи з 20-х років ХХ
ст. у зв’язку з широким розвитком кам’янодобувної промисловості цей
промисел практично зникає.

Лісові та інші промисли.

Багаті лісові ресурси Північної України і Карпат сприяли розвиткові
допоміжних занять, пов’язаних з їх інтенсивним використанням.

До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й
Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля, відносяться
збиральництво (збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських
рослин), заготівля сировини (лика, берести, лози, дубової та лозової
кори), лісозаготівля та лісосплав.

Одним з найдавніших допоміжних занять лісової зони було також
вуглярство. Деревне вугілля широко використовувалось як паливо для
виплавлення у домницях заліза, у ковальстві та ливарництві. Деревину
твердих порід, призначену для випалювання, заготовляли заздалегідь,
просушували протягом трьох-чотирьох місяців. Для спалювання деревини
викопувалися спеціальні ями, в яких деревина тліла протягом 7-12 днів
без доступу повітря. При цьому слідкували, щоб не з’язвився вогонь. По
завершенню випалювання і після охолодження вугілля вибиралося і йшло на
продаж.

Не менш давнім видом допоміжних занять у лісовій зоні було виготовлення
поташу, котрий широко використовувався для відбілювання полотна,
виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни. Для виробництва поташу
використовували золу різних порід дерева. Поташна піч уявляла собою
великий цегляний очаг. У неї накладали колоди певного розміру і
підпалювали. Потім масу, що горіла, поливали лужним розчином. У
результаті випалювання на дні печі осідала бура порошкоподібна маса –
поташ, який потім просушували. Існував і більш прогресивний – котловий –
спосіб виробництва поташу.

Також давніми промислами були викурювання смоли і вигонка дьогтю. Смолу
викурювали переважно із старих соснових пнів. У побуті вона
використовувалась для змащення коліс. Із березової деревини гнали
дьоготь, який теж застосовувався для змащення коліс, а також для
виробництва шкір та в лікувальних цілях.

Смолярство та виробництво дьогтю прийшли в занепад у другій половині ХІХ
ст. через зростання видобутку нафти та розвиток нафтової промисловості.
Однак і донині поряд із вигонкою смоли та дьогтю подекуди розповсюджене
добування живиці – смоли хвойних порід, переважно сосни.

Найбільшу питому вагу серед лісових промислів мала лісозаготівля, яка
значно розвивалася по всій зоні Полісся і в Карпатах. Організація
лісосічних робіт і транспортування лісу базувалися на використанні
тяжкої ручної праці найманих робітників. При цьому існував професійний
розподіл праці: рубщики працювали на валці й обробці лісу, інші вивозили
його до берегів сплавних рік або до залізниці тощо. Незважаючи на
величезні масштаби лісозаготівель у другій половині ХІХ – на початку ХХ
ст., у технічному відношенні вони були одним із найвідсталіших
виробництв.

На Україні були відомі й багато інших промислів – виробництво паперу на
так званих папірня них (перша з’явилася у 1541 р. у містечку Буськ на
Волині), видобування селітри, яку застосовували при виготовленні пороху
і скла, консервування продуктів. Цегельники виробляли цеглу, мильники
варили мило, свічкарі виплавляли свічки тощо. Значне місце у житті
українців посідав соляний промисел. На Півдні, в районі Бахмата, а також
у Солотвині на Закарпатті так звану кам’яну сіль видобували у шахтах. На
лиманах Чорного і Азовського морів самоосадочну сіль збирали відкритим
способом. Сіль-морянку одержували, споруджуючи басейни і заповнюючи їх
морською водою. Доставка солі з Криму чумаками теж була важливим
промислом.

Еволюція народних промислів та ремесел.

З другої половини ХІХ ст. народні промисли і ремесла почали занепадати,
не витримуючи в багатьох випадках конкуренції з промисловими
підприємствами, хоча в Карпатах і на Поліссі окремі їх елементи
зберігаються і досі.

У перші пожовтневі роки вживалися заходи щодо відродження кустарної
промисловості. На Україні в 1922 р. кустарні промисли об’єднувались у
Спілку кустарно-промислової кооперації. У багатьох традиційних центрах –
Опішні, Василькові, Кролевці, Решетилівці та інших – створювалися
промислові кооперативи, у великих містах організовувалися художньо
промислові виставки, на яких експонувалися кращі зразки виробів народних
майстрів. Згодом на довгі десятиліття ця робота на жаль припинилася.
Активізувалася вона лише у недавні роки. Велика надія покладається на
створені Спілку народних майстрів України та Асоціацію малих академій
народних мистецтв, що почали виникати у школах України.

Похожие записи