Реферат на тему:

Світова культура XIX-XX століття

ПЛАН.

I. Світова культура XIX століття.

1.1 Науково-технічний прогрес і формування нових світоглядних
орієнтирів.

1.2 Основні художні течії XiX ст: класицизм, романтизм, реалізм.

1.3 Особливості розвитку художньої культури в кінці XIX ст.

II. Світова культура XX ст.

2.1 Загальна характеристика світової культури XX ст., її особливості та

періодизація.

2.2 Модернізм як специфічний культурний феномен XX ст.

2.3 «Масова культура» та її роль у сучасному суспільстві.

Висновок.

Використана література. I. Світова культура XIX століття.

1.Науково-технічний прогрес і формування нових світоглядних орієнтирів.

Започатковані епохою Просвітництва тенденції культурного розвитку
знайшли своє продовження в XIX столітті, однак в цей період проявили
себе нові соціально-історичні фактори, які суттєво вплинули на всю
систему культурного життя Європи.

Одним із таких факторів став промисловий переворот, суть якого полягала
в переході від мануфактурного до машинного виробництва. Цьому процесові
в значній мірі сприяло створення парової машини видатним англійським
винахідником Джеймсом Уаттом. Промисловий переворот докорінно змінив не
лише технічну основу виробництва, а й суттєво вплинув на побут, ціннісні
орієнтації людей. Швидкими темпами зростав процес урбанізації, втягуючи
у вир міського життя мільйони людей, ламаючи звичний патріархальний
спосіб існування. Все це формувало відчуття напруженої динаміки
оточуючої дійсності. Впродовж XIX століття людство нагромадило велику
кількість наукових знань, успішно застосувавши їх на практиці.

| Так, однією з найбільших проблем, розв’язаних в даний період, було
отримання і використання електроенергії. Великий вплив на розширення
інформаційного простору, на весь культурний процес світового розвитку
мало винайдення телефону, радіо, фонографа, грамофона та ін.

Якісному стрибку в розвитку природознавства сприяли три великі
відкриття: створення клітинної теорії, відкриття закону збереження і
перетворення енергії, створення еволюційної теорії. У природознавстві
назрівала заміна метафізичного погляду на природу — діалектичним.

Успіхи в галузі природознавства позитивно вплинули на розвиток
філософської думки. Особливо виділяється в цей період німецька класична
філософія, яка веде свій початок з часу появи перших праць Іммануїла
Канта. Важливе місце у філософії Німеччини посідають Йоган Готліб Фіхте
та Фрідріх фон Шеллінг, а вершиною німецького класичного ідеалізму
вважається філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, головне
досягнення якого теорія діалектики. Дуже важливо, що Гегель зробив
спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Всю
історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба
займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи.

Філософія Гегеля мала величезний вплив на розвиток науки в цілому та
Історичних досліджень зокрема. Філософи та історики намагалися з’ясувати
закономірності різних періодів світової історії. Характерно, що в цей
період надзвичайно зросло загальне захоплення історією. Майже в усіх
європейських країнах утворюються історичні товариства, формуються
національні школи істориків, серед яких особливо виділяється школа, яка
склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо).
Формування світоглядних орієнтирів відбувалося і в сфері розвитку
суспільно-політичної» думки, яка в країнах Західної Європи найбільш
рельєфно представлена такими течіями, як консерватизм, лібералізм,
соціалізм.

Всі ці процеси та фактори робили відповідний вплив на розвиток художньої
культури, для якої характерним було розмаїття напрямів, методів, видів
та жанрів. Діячі мистецтва, художньо відображаючи світ, по-своєму
допомагали людям пізнавати його красу, Його цінності та прерогативи. XIX
століття породило справжніх титанів людського духу.

2.Основні художні течії XiX ст: класицизм, романтизм, реалізм.

Для європейської культури притаманна була послідовна зміна трьох
основних художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму, І лише
наприкінці століття дають про себе знати перші ознаки модернізму, що
згодом вилилися в буйне розмаїття художніх течій на початку XX ст.

Такий поширений раніше у культурному процесі Західної Європи напрям, як
класицизм, на початку XIX ст. відходить у минуле, поступаючись місцем
романтизму, який заполонив творчу уяву багатьох митців. Але саме в цей
час класицизм дав людству такі шедеври мистецтва слова, як твори
німецьких поетів і мислителів Й.В.Гете (1749-1832) та Й.Ф.Шіллера
(1759-І805рр.). Яскравим прикладом можуть служити «Розбійники», «Заколот
Фіеско», «Підступність та кохання» Шіллера, «Римські елегії», «Єгмонт»
Гете. Для цих творів характерні раціоналістична виразність образів та
сюжету, тонкий ліризм, орієнтація на високі ідеали античності.

В стилі класицизму творили і видатні французькі художники Жак Луї Давид
(1748-1825 рр.) та його учень Жан Огюст Доменік Енгр (1780-1867 рр.)
Давід був першим живописцем Наполеона.

Давід створив величезну школу учнів. З його майстерні вийшов і великий
художник Жан Огюст Доменік Енгр, який також змалював ряд знаменитих
портретів, а також художніх полотен. Однією з головних його праць є
вівтарний образ для церкви його рідного міста Монтована, де Енгр
навмисне подає образ мадонни близьким до Сикстинської мадонни, виражаючи
своє захоплення Рафаелем і намагання бути вірним заповітам великого
художника.

Якщо ж вести мову про романтизм, що прийшов на зміну класицизмові, то
його поява в значній мірі була зумовлена бурхливими подіями Французької
революції 1789-1794 років, які змінили не тільки соціальний устрій
Франції, риси її побуту і станові відносини, а й пред’явили мистецтву
нові вимоги: служити не вибраній публіці, а революційним масам, і воно
дійсно вийшло із стін палаців на вулиці і площі, заговорило могутньою і
в той же час доступною для всіх мовою. Разом з тим поява романтизму
пояснюється і певним розчаруванням в результатах революції, в ідеології
Просвітництва і в буржуазному прогресі.

Саме тому основою романтичного світосприймання став болючий розлад
ідеалу і соціальної дійсності,- а романтичний герой — це герой гордої
одинокості і неприйняття світу через його недосконалість. Він часто
виявляється поставленим в надзвичайні умови, в яких розкривається
могутність його духу. Своєрідність цього методу — напруженість подій,
велика роль фатальних випадковостей, широке використання фантастичних і
легендарних образів і мотивів, гротеск і контраст як улюблені засоби
зображення. В своїх, художніх узагальненнях романтики тяжіють до
символіки, уникаючи побутової конкретизації характерів.

Головними представниками романтизму в німецькій літературі були: Новаліс
(Фрідріх фон Харденберг), Е.Т.А.Гофман; в англійській-У.Вордсфорт,
В.Скотт, Дж.Байрон., П.Б.Шеллі, В.Ґюго, А.Ламартін, Жорж Санд та інші.

Геніальний англійський поет Джордж Гордон Ноель Байрон (1788-1824рр.),
проживши всього 36 років, залишив людству багатющу духовну спадщину:
вірші, поеми, драми, роман у віршах «Дон Жуан». Особливе місце в
творчості Байрона займає його твір «Паломництво Чайльд Гарольда», яким
відкрилася нова смуга в духовному житті англійського і європейського І
суспільства, що побачило конкретне втілення свого протесту в пристрасних
ліричних монологах поеми.

Заслугою романтиків є поновлення художніх форм: вони створили жанр
історичного роману, фантастичної повісті, реформували сцену. Жанр
історичного роману започаткував Вальтер Скотт (1771-1832 рр.) своїм
прозовим твором «Уеверлі» (1814 р.). Історичному минулому Англії
присвячені його романи: «Айвенго», «Монастир», «Абат» та інші. Всього
В.Скотт написав 28 романів, кілька повістей і оповідань. Історичний жанр
успішно розвивали інші письменники.

В 1827 р. створює свою першу історичну драму з часів англійської
буржуазної революції «Кромвель» великий французький письменник Віктор
Гюго. (1802-1885 рр.) Періоду середньовіччя присвячений і перший великий
роман Гюго «Собор Паризької богоматері» (1831 р.).

Гюго писав більше 60 років, його літературна спадщина величезна. Він
залишив 26 томів віршів, 20 томів романів, 12 томів драм і 21 том
філософських і теоретичних праць — всього 79 томів.

Борючись з класицизмом, романтики вимагали повної свободи і
розкріпачення людських почуттів, вважаючи, що предметом мистецтва
повинні бути перш за все людські пристрасті. Показовою щодо цього є
творчість французької письменниці Аврори Дюдеван, що більше відома під
псевдонімом Жорж Санд (1804-1872 рр.). Перший роман письменниці
«Індіана» приніс їй заслужену популярність.

За своє довге життя Жорж Санд випустила біля дев’яносто романів і
повістей, серед яких виділяються: «Орас», «Консуело», «Гріх пана
Антуана», «Мірошник з Анджібо», «Графиня Рудольшдадт». Кращі твори
письменниці не втрачають свого значення і для нас: вони хвилюють своїм
демократизмом, оптимізмом, своєю любов’ю до людини і праці.

Під впливом літературного романтизму в 20-ті роки оформився романтизм у
музиці. Композитори-романтики: К.М.Вебер, Р.Вагнер, Ф.Ліст, Дж.Россіні
та інші створили справжній культ музики. XIX століття ознаменоване
появою багатьох романтичних оперних творів, в яких оспівувався народ,
благородні людські діяння, боротьба за свободу, щастя, справедливість.

Завершив розвиток німецької романтичної опери і своєю творчістю вніс
значний вклад в історію світового музичного мистецтва Ріхард Вагнер
(1813-1883 рр.) Центральне місце в спадщині Вагнера займають опери
(всього їх тринадцять), в яких відображено національний склад характеру,
відтворені легенди і перекази німецького народу, величаві картини
природи.

Вагнер працював над оперною тетралогією «Перстень Нібелунгів» 26 років.
Вона об’єднує в собі чотири опери: «Золото Рейну», «Валькірія»,
«Зіг-фрід», «Загибель богів». В основу сюжету покладені епічні сказання
про Зі-гфріда — народного героя, безстрашного переможця темних сил.

В образотворчому мистецтві романтизм найбільш яскраво проявився в
живописі і графіці, менш чітко — в скульптурі і архітектурі. Найбільш
значною на початку XIX ст. стала англійська пейзажна школа живопису,
головними представниками якої виступили Джон Констебл (1776-1837 рр.) та
Джозеф Меллорд Уільям Тернер (1775-1851 рр.).

Як вважають дослідники творчості Джона Констебла, саме цей художник
справив найбільш суттєвий вплив на живопис XIX ст. Художник досягає
майстерної передачі ефектів освітлення, які швидко змінюються, відчуття
свіжості зелені. Життя кожного предмета неначе на очах глядача оживає
завдяки тому, що художник одним з перших почав писати етюди на планері,
на відкритому повітрі, випередивши таким чином в пошуках незвичайної
свіжості колориту і безпосередності враження художників французької
школи («Собор в Солсбері із саду єпископа»; «Підвода для сіна»; «Кінь,
що скаче»).

Більше 21 тисячі творів залишив по собі видатний англійський художник
Уїльям Тернер. Стихією Тернера було море, насичене вологою повітря, :
рух хмар, злет вітрил, розбурхані стихії всілякого роду, від феєричних
сніжних ураганів до лютих морських бур («Загибель корабля»). Передача
світла і повітря, фантастичних світлових ефектів, що виникають у вологій
атмосфері, були його головним завданням («Морозний ранок»).

Боротьба романтизму з академічним мистецтвом тривала майже півстоліття.
Перемога романтизму була отримана не легко і не відразу. Першим
художником цього напряму був Теодор Жеріко (1791-1624 рр.). Про це
свідчать і всі його великі речі, і теми екзотичного Сходу, і ілюстрація
до Байрона і Шеллі, і його «Полювання на левів», і портрет
двадцятирічного Делакруа.

3.Особливості розвитку художньої культури в кінці XIX ст.

Серед названих напрямів найбільш життєздатним наприкінці XIX ст.
виявився реалізм, однак він набуває, нових рис. Зокрема, в літературі
цього періоду вже немає такої широти зображення епохи, монументальності
характерів, які були у Бальзака, Стендаля, Діккенса. Проте безжалісність
звинувачення, безжалісне руйнування всіх ілюзій, показ загального
зубожіння і здрібнення досягають в ній такої сили, якої не було у
Бальзака чи Стендаля. Все це стосується насамперед творчості Гюстава
Флобера (1821-1880рр.), французького письменника, характерною рисою
світогляду і творчості якого є повна відсутність будь-яких ілюзій про
життя, нетерпиме ставлення до всіляких спроб накинути романтичне
покривало на жорстоку правду дійсності. В своїх звинуваченнях він
досягає безмежної безжалісності. На грунті реалізму в останній третині
XIX ст. склався натуралізм, представники якого прагнули до об’єктивного,
точного і безпосереднього зображення дійсності, людського характеру.
Вони ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство так, як
природознавець вивчає природу. Натуралізм зародився і оформився
передусім у Франції. Утвердженню цього методу сприяли досягнення
природничих наук, а також філософія позитивізму О.Конта. Як і
просвітники, О.Конт висловив віру в безмежні можливості науки, крім
того, виступив проти традиційної філософської метафізики.

Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким
письменником Емілем Золя (1840-1902 рр.). Він вважав, що література, як
і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає
непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Натураліст не
повинен моралізувати, на думку Золя, бо зображена з науковою пристрастю
дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні.

У середині 70-х років навколо Золя склалася ціла натуралістична школа,
куди ввійшли Гі де Мопассан (1850-1893 рр.), Едмон Гонкур (1822-1896
рр.), Альфонс Доде (1840-1897 рр.) та інші. Вона проіснувала до кінця
80-х років. Відігравши велику роль у розвитку літературного процесу,
натуралізм показав і свої вразливі місця. Зокрема, прагнучи максимальної
правдивості зображення дійсності, художники послабили увагу до краси
мистецтва. Це вело до кризи цього напряму. Не випадково, що наприкінці
XIX ст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти
натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.

Імпресіонізм (від франц. impression — враження) виник у Франції
наприкінці 60-х років і пов’язаний з творчістю таких видатних майстрів,
як Едуард Мане (1832-1863 рр.), Клод Моне (1840-1926 рр.), Опост
Ренуара 1(1841-1919 рр.), Едгар Дега (1834-1917 рр.), Опост Роден
(1840-1917 рр.) інших. Свої твори вони наповнили живим духом природи,
показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом. Особливу
увагу імпресіоністи приділяли кольору і світлу, застосувавши новий метод
бачення світу, скований на безпосередньому баченні глядачів.

Художники наступного покоління, враховуючи досвід імпресіоністів,
почали створювати свої живописні системи. Такі майстри, як Жорж Сера,
Поль Саньяк і Едмонд Кросе, спираючись на наукові відкриття по розкладу
світла на чисті спектральні тони і їх синтез в оці глядача, малювали
полотна невеликими мазками-крапками, створюючи мальовничий ефект
мозаїчності зображення, яке ніби зібране з кольорових кристаликів. Ці
художники хотіли домогтися підвищеної емоційної виразності кольору,
посилюючи контраст фарб. Разом з такими майстрами, як: Поль Гоген,
Вінсент Ван Гог і Поль Сезанн, вони отримали назву постімпресіоністів.

У 70-х роках XIX ст. знову ж таки у Франції виникає така своєрідна
художня течія, як символізм (від грецьк. symbolon — знак, символ).
Символісти вважали головним у художній творчості інтуїтивне, підсвідоме.
Виходячи з ідеї про символічність будь-якого мистецтва, представники
цього напряму були переконані, що символ поєднує земне, емпіричне,
тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та
абсолютним. Символізм зародився у творчості відомих французьких поетів:
Шарля Боддера, Поля Варлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме. Пізніше він
поширився на інші види мистецтва і став загальноєвропейським явищем.
Філософськими предтечами символізму можна вважати насамперед
Шопенгауера, Ніцше, К’єркегора, які обгрунтували ірраціоналізм і сприяли
поширенню у мистецтві песимістичних настроїв.

Декадентство (від лат. decadentia — занепад) знайшло вираження не тільки
у символізмі, айв інших течіях, які стали передвістям глибокої кризи
західноєвропейської культури у XX столітті.

Світова культура XX ст.

• —

1. Загальна характеристика світової культури XX ст., її особливості
та періодизація.

Приступаючи до загальної характеристики культури XX ст., треба
зазначити, що XX століття у розвитку світової культури займає особливе
місце. Саме в цьому столітті завершується процес її формування. Панорама
культури XX ст. є досить барвистою, в котру вписується і архаїчна
культура маленької частини населення світу-мисливців і збирачів,
традиційна, доіндустріальна культура більшої частини людства, і
науково-технічна культура третини людства.

XX ст. — це час небувалого зростання технологічної потужності людства,
кількох хвиль науково-технічної революції. Розвиток науки і техніки
зробив людину більш незалежною від природи.

Війни і революції, колоніальна система, тоталітарні режими, екологічні
проблеми не тільки сіяли гіркі зерна розбрату людей, а й вчили
людяності, моральності.

Технологічні і морально-політичні зрушення нашої епохи відтворилися у
світовій філософії. В центрі уваги видатних мислителів стояла людина з
її пошуками і ваганнями, сумнівами і сподіваннями. Філософія як духовна
квінтесенція епохи відображала трагізм і воскресіння людства.

Художня культура зіткнулася з суперечностями науково-технічної
революції, з глобальними проблемами, які зачіпають інтереси всього
людства, а, відповідно, з новим, духовним попитом людини, з визначенням
її місця в цих процесах. Духовну спрагу людей намагалися вгамувати
представники двох різних методів художнього мислення —
західноєвропейського критичного реалізму і соціалістичного реалізму.
Напротивагу реалізму виникає модернізм як результат пошуку нових,
незвичайних засобів виразу форми і змісту творів взаємовідносин
художника з життям (експресіонізм, сюрреалізм, екзистенціоналізм,
абстракціонізм, гіперреалізм, поп-арт та інші).

Не зважаючи на художній плюралізм, проблем, у розвитку духовної культури
не зменшилося. Духовне виробництво, що раніше було заняттям обраних,
стало масовим. Інтелігенція в значній мірі втратила своє елітарне
становище в суспільстві, статус охоронця цінностей. На авансцену
суспільного життя вийшла людина маси, з достатнім запасом готових ідей і
думок. Цінністю є не унікальність індивіда, а його посередність, риси,
що роблять його подібним до всіх інших.

Сучасне суспільство володіє розвинутою індустрією масової культури, яка
продукує стандартні колективні форми мислення. Жити власним духовним
життям людина маси вже не може. В її свідомості домінуючу роль
відіграють стереотипи та автоматизми.

Найболючішою проблемою є криза духовності.

Культура XX ст. про йшла три етапи розвитку:

1) Для початку XX ст. (1900-1920 рр.) характерна гостра боротьба всіх
форм антиреалістичного мистецтва за право на існування. Саме в цей
період склались основні модерністські течії, які пізніше виступали лише
в різних модифікованих варіантах.

2) Час між двома світовими війнами (1921-1939 рр.) характеризується
посиленням боротьби між реакційною культурою і реалістичною,
демократичною. Цей період дав світовій культурі видатних письменників і
майстрів образотворчого мистецтва. В духовному житті більшості
індустріальних країн широко йшов процес дальшої демократизації. В той же
час в тоталітарних державах панував догматизм, страх, конформізм,
войовнича ідеологізація, чинились репресії проти діячів науки і
культури, знищувались пам’ятки культури, твори видатних письменників.

3) На розвиток культури періоду після другої світової війни (1946 — до
нинішнього часу) значний вплив справили новітні досягнення НТР і
технологічна революція засобів масової інформації. Виникає індустрія
«масової культури», різні течії неомодернізму. На відміну від сучасного
західного суспільства в країнах з тоталітарним режимом до кінця 80-х
років спостерігався культурний регрес, у художній творчості панувало
всезаборонство. Після повалення там комуністичних режимів почалось
культурне відродження, народам повертаються імена і твори видатних
діячів культури, заборонених за часів тоталітаризму. Значно ширше стали
проявлятись тенденції інтернаціоналізації культури, підвищується
значення міжнародного культурного і наукового обміну.

2. Модернізм як специфічний культурний феномен XX ст.

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та
поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та
художньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства.
При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури
протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий
антитрадиціоналізм модернізму, що іноді набуває бунтівних та
екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.

Модернізм (від фр. — новітній, сучасний) — загальне позначення напрямів
мистецтва та літератури кінця ХІХ-ХХ ст. (кубізм, футуризм,
експресіонізм, сюрреалізм тощо) які характеризуються розривом з
традиціями реалізму. .

Авангардизм — (від фр. — вперед, передовий загін) — рух в художній
культурі XX ст., який пориває з існуючими нормами і традиціями і
перетворює новизну виражальних засобів в мету творчості.

Авангардизм тісно пов’язаний «з модернізмом, виражає
анархістсько-суб’єктивістське світосприйняття. Принципи авангардизму
засвоїли такі літературно-художні течії, як експресіонізм, кубізм,
футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, а також література «потоку свідомості,
«новий роман», драма -абсурду та ін.

Причини виникнення модернізму:

1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після
першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в
руйнування духовних засад культури в«если й революції. Почалася
інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився
духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо «приївся
читачеві». От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих
публіці змісту і форм художніх творів.

3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:
Стендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Молоді
літератори стали торувати свої, нові «модерні» шляхи в літературі.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і суто
художніми (і навіть особистішими) причинами.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї
ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів Артура Шопенгауера
(1788-1860 рр.) та Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.), інтуїтивізму
французького мислителя Анрі Бергсона (1859-1941 рр.), психоаналізу
австрійського філософа та лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда (1856-1939
рр.) та швейцарського психолога Карла Густава Юнга (1875-1961 рр.),
екзистенціалізму французьких філософів та письменників Жана Поля Сартра
(1905-1980 рр.), Альбера Камю (1913-1960 рр.) і німецького мислителя
Мартіна Хайдеггера (1889-1976 рр.).

Більшість дослідників, пов’язує виникнення модернізму з експресіонізмом
(від франц. — вираження, виразність). У 1905 році в Дрездені виникає
група «Міст», що об’єднала чотирьох студентів-архітекторів — ЕЛ.Йрхнера,
Ф.Бейля, Е.Хеккеля та К.Шмідта-Ротлуффа. У своєму маніфесті, який
з’явився рік по тому, вони назвали себе «молоддю, що несе
відповідальність за майбутнє».

Найпослідовнішим провідником ідей експресіонізму був засновник та
теоретик «Мосту» Ернст Людвіг Кірхнер (1880-1938 рр.). Для Кірхнера,
людини яскравого темпераменту, символом неспокійного, хаотичного світу,
який є ворожим відносно «природної» людини, було сучасне місто. Саме
місто, як уособлення зла, стало однією з провідних тем у творчості цього
митця та його однодумців. Залите мертвотворним штучним світлом нічне
місто з похмурими проваллями вулиць та провулків, що нібито ведуть у
небуття, і населене примарними розгубленими істотами, дивиться на
глядача з полотен художника.

Вагомий внесок у розвиток експресіонізму зробив відомий австрійський
художник Оскар Кокошка (1886-1980 рр.). Він — маляр і графік, драматург
і артист-декламатор. Але всі прояви його таланту незмінно свідчать про
схильність до експресіоністського світогляду та естетики.

Експресіонізм, який виник в живописі, так чи інакше виявився у всіх
видах мистецтва. Він посідав суттєве місце в німецькій та австрійській
поезії (Г.Тракдь, Ф.Верфель, ранній Й.Бехер). Риси експресіонізму
притаманні прозі І.Франка та Ф.Кафки. Одним із провідних жанрів
експресіонізму є публіцистична драма, або «драма крику», з її
«вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою
«телеграфною мовою», різкою пластикою (п’єси В.Хазенклавера, Г.Кайзера,
Е.Толлера та ін.).

Розквіт європейського експресіонізму в цілому завершується на початку
30-х років. Але його ідеї та прийоми продовжують впливати на творчість
різних за своїми поглядами діячів культури, адже експресіонізму було
притаманне те, що є найхарактернішим для культури XX ст. —
загострено-контрастне бачення світу. Експресіонізм і сьогодні має своїх
шанувальників.

Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спричинив
значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм (від
франц. — куб). Він виник в Парижі також на початку століття. На думку
деяких тогочасних теоретиків мистецтва, кубізм був «революційним
переворотом», таким самим, що його зазнав живопис у добу Ренесансу. Так
само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній
світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Вони відмовились
від таких традиційних художніх засобів, як передача тривимірного
простору, атмосфери, світла, і почали розробляти нові форми
багатовимірної перспективи, які б дали змогу показати об’єкт з усіх
боків у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи
напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола. Все це, на думку
кубістів, повинно не лише допомогти глядачеві скласти об’ємне уявлення
про об’єкт, але й показати вихідні форми речей. Конструктивна схожість
усіх предметів, їх взаємозв’язок та взаємодія — ось що в першу чергу
цікавило та хвилювало кубістів.

З кубізмом в різні часи була пов’язана творчість багатьох митців, проте
найголовнішу роль у становленні нового напрямку відіграли іспанець Пабло
Пікассо (1881-1973 рр.) та француз Жорж Брак (1881-1963 рр.).

Найвідчутніше кубізм вплинув на радикальні кола модерністів, які вважали
себе передовим загоном .авангардом нового мистецтва (звідси
-«авангардизм»). Авангардисти прагнули повністю відмовитися від існуючих
мистецьких традицій та норм і перетворити новизну виразових засобів на
самоціль. Серед ранніх авангардистів, на яких вплинув кубізм, були
італійські футуристи (від лат. — майбутнє). Про утворення футуризму
заявив у 1909р. італійський письменник Філіппо Марінетті (1876-1944
рр.), наголошуючи на закінчені мистецтва минулого та народженні
футуризму як мистецтва майбутнього. Відкидаючи традиційну культуру та її
цінності, футуристи протиставили їй культ техніки та індустріальних міст
(урбанізм). Сучасну людину, — вважав Марінетті, — дія мотору хвилює
більше, а ніж посмішка жінки чи сльоза дитини. Однодумцями Ф.Марінетті
були художники У.Боччокі, Н.Карра, Л.Гуссоло, Дж.Балла, Дж. Соверені,
їхні твори представляли собою комбінацію площин та ліній, дисгармонію
кольору та форми. Не випадково, що на відміну від інших європейських
авангардистів, футуристи не обмежилися чистою естетикою, а стали на шлях
політики, консолідуючись з найрадикальнішими рухами, зокрема з
італійськими фашистами.

У повоєнну добу виникають нові форми модернізму, які на відміну від
довоєнних вже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в
духовну, а іноді й у суспільну сферу людського буття. Зокрема, активну
антиестетичність містив у собі дадаїзм, що народився ще в першу світову
війну у нейтральній Швейцарії, де доля звела художників та поетів з
ворогуючих країн Європи, їх об’єднувала ненависть до війни, до
суспільства, яке паразитує на кривавій різні. Своїм ворогом вони вважали
будь-які авторитет чи традицію і врешті-решт саме мистецтво. Дадаїсти не
мали визначеної художньої програми і займалися творчістю для того, щоб
довести, що творчість теж ніщо. Безглуздість навколишньої дійсності та
будь-яких проявів людської творчості підкреслювалась навіть терміном
«дадаїзм». «Дада» по-румунськи означає «так, так», по-франиузьки хоббі
(коник). Для німців це ознака безглуздої наївності, — писав один
з^дадаїстів Г.Балл. Глузуючи над дійсністю, дадаїсти замість музичних
концертів приголомшували публіку «брюїтйзмом» (від франц. — шум): били у
сковорідки та каструлі. Замість поезії у загальноприйнятому розумінні
вони пропонували слухачам набори випадкових слів та безглузді
звукосполучення або читали одночасно вірші різних поетів. Замість
малярства або скульптури демонстрували на виставках праску з припаяними
шипами (М.Рей) або нічний горщик та піссуар (М.Дющан). Їхні карнавальні
вистави передували так званому перформенсарту, а використання предметів
масового споживання як творів мистецтва було підхоплено попартом.
Відраза до існуючого способу життя та пов’язаної з ним культури у
дадаїстів набрала форми анти-культури. Заперечуючи мистецтво як
естетичну творчу діяльність, дадаїсти почали займатись коллажем та
фотомонтажем (Г.Гросс, Дж. Хартфілд, Х.Хьок, К.Швіттерс у Німеччині),
спорудженням механізмів та предметно-антропоморфних комбінацій. Дадаїсти
вважали, що мистецтво утворює нерівність поміж людьми, а слово
«художник» звучить як образа. Дадаїзм розпався у першій половині 20-х
років, проте своєю антихудожньою практикою, активним насадженням культу
абсурду він сколихнув всю Європу та багато в чому визначив наперед
подальшу еволюцію модернізму.

Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли
появі сюрреалізму (франц. — надреалізм) — течії, що посідає одне з
найпомітніших місць у складній культурній палітрі XX ст. Перше ядро
сюрреалістів утворювали молоді паризькі поети та письменники — Андре
Бретон (1896-1966 рр.), Луї Арагон (1897-1982 рр.), Поль Елюар
(1895-1953 рр.), Жак Превер (1900-1977 рр.), та ін., які групувались
навколо журналу «Література», що почав виходити з 1919 р. Пізніше в
угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, Х.Міро, М.Дюшан,
С.Далі, Р.Магрітт. Творча та теоретична платформа сюрреалізму вперше
була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних
маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити
реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння,
галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення.

Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим
представником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський
художник Сальвадор Далі (нар. 1904 р.). Його картини являють собою
ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуральний
вигляд, або парадоксальним способом деформовані. Це може бути людська
фігура з картотечними шухлядами в животі («Антропоморфна шафа», 1936
р.), годин-ник-серветка, що звисає зі столу («Збереження пам’яті», 1931
р.), слони на довгих павучих ніжках («Спокуса Св. Антонія», 1946 р.)
тощо.

Наприкінці 40-х — початку 50-х років, усі школи західного мистецтва,
зокрема сюрреалізм, були відсунуті на задній план абстракціонізмом (від
лат. — далекий від дійсності). Найвідоміше визначення абстракціонізму
належить апологету цього напряму, французькому мистецтвознавцю та
художнику М.Сефору. Він називав абстрактним будь-яке мистецтво, яке не
містить у собі жодного нагадування про дійсність, жодного відгуку цієї
дійсності. Це — «безпредметне» мистецтво. Дійсно, на полотнах
абстракціоністів важко знайти що-небудь, що нагадувало б звичайний світ,
що оточує людину.

Розквіт абстракціонізму припадає на другу половину XX ст. Проте його
витоки слід шукати на початку століття, коли були створені перші
абстрактні композиції та здійснені спроби розробити відповідні
теоретичні засади. Першим художником та теоретиком абстракціонізму
вважається Василь Кандінський. Його захоплення експресіонізмом було
недовгим і вже в 1912р. в книзі «Про духовне в мистецтві» він висловлює
кредо абстракціонізму.

Нове покоління абстракціоністів, яке прийшло в мистецтво після другої
світової війни (Дж.Поллок, В. де Кунінг та ін.), продовжуючи пошуки
абстракціоністів початку століття, розробили нові прийоми та засоби.
Зокрема американський живописець Джексон Поллок (1912-1956 рр.) став
засновником «абстрактного експресіонізму». Він зробив акцент на самому
112

процесі художньої творчості, який стає самоціллю. Звідси бере початок
так званий живопис-дія. В процесі роботи художник хаотично, імпульсивне
накладає фарби на полотно. Для цього використовуються не лише пензлі,
але й палиці, ложки тощо. Все це відповідало принципу психологічного
автоматизму, який застосовувався і в сюрреалізмі.

3. «Масова культура» та її роль у сучасному суспільстві.

«Масова культура» в її розвинутому вигляді вперше сформувалася у США. Її
виникненню сприяв розвиток засобів масової комунікації — газет,
популярних журналів, радіо, грамзаписів, кінематографа. Все це — з
одного боку, демократизувало культуру, відкривало до неї доступ масової
аудиторії, з іншого — зумовило проникнення в культуру комерційних
інтересів, культура стала предметом бізнесу.

Розвиток «масової культури» в Європі та США ішов різними шляхами. В
Європі «масова культура» (народні розваги, мистецтво жонглерів, мімів,
гістріонів) завжди протистояла культурі офіційній, контрольованій
державою та церквою. В США «масова культура» спершу пропагувала
стереотипи й ідеї офіційної культури, основним регулятором якої стала
реклама. «Масова культура» стала такою невід’ємною частиною культури
американського суспільства, його культурної свідомості, що її вивчення
переважає в системі американської вищої освіти. 56 % курсів США
присвячені вивченню «популярних» видів культури (курси з телебачення,
кіно, реклами, журналіcтики). В Англії до системи університетської
освіти включаються спеціальні курси, що містять матеріали з культури
кіно, музики, і навіть футболу. «Масова культура» справляє величезний
вплив на всю культуру в цілому, їй властива тенденція до гомонізації,
тобто прагнення надавати культурним явищам однорідності. На відміну від
елітарної культури, тобто культури, орієнтованої на смаки обраних,
масова культура свідомо орієнтує поширювані нею духовні цінності на
середній рівень масового споживача, бажання надати всім елементам
культурної системи однорідності та абсолютної схожості — суттєва
змістова характеристика «масової культури».

Використання таких жанрів, як детективний роман, мюзикл, фільми жахів,
дає змогу «масовій культурі» створювати світ міфологічних героїв
(супермен, Кінг-Конг, вампір, Спайдермен — людина-павук, Бетмен —
людина-кажан та ін.), нові виміри дійсності, нібито доступні всім. Однак
прагнення до масового охоплення (термін «масова культура» містить у собі
вказівку на масовість даного явища), грунтується не на змістовній, а на
формальній кількісній ознаці. Масовість є не народність, а кількісний
спосіб виробництва та споживання.

В результаті дифузії авангарду та кітчу виникає ще одне культурне явище
— постмодернізм. Нині модернізм сприймається як норма, загальноприйнята
система культурних цінностей, яку вивчають в університетах і художніх
вузах. На зміну модернізмові приходить постмодернізм. У естетичному
відношенні модернізм і постмодернізм єдині. Відмінність же виявляється в
стилістиці. В малярстві — це монтажні «відео-ефекти, фотоарт»,
гіперреалізм, живопис «нових диких», який утверджує в мистецтві
«нетряний стиль». У архітектурі це — «міжнародний стиль»,
поп-архітектура, декоровані гаражі. В музиці — панки і нова хвиля року.
На відміну від модернізму постмодернізм уникає таких жанрів як, готичний
роман, мелодрама або реклама, він менш елітарний, менш орієнтований на
авангард, більш на комерцію.

Такими є деякі явища сучасної культури, культури суперечливої й досить
багатоликої.

Висновок.

Отже, XIX століття — це вік напруженого пошуку людської думки в пізнанні
світу, в намаганні удосконалити його. Для цього періоду характерні
високі злети художньої культури і разом з тим входження в свідомість
творців занепадницьких настроїв. XIX століття — це вік напруженої
боротьби нового зі старим, вік, який започаткував багато процесів і
проблем, що дістали свій розвиток в XX столітті.

XX ст. — теж особлива епоха, в якій простежується своя культуроформуюча
ідея. Це ідея гуманізму, котра, у мистецтві і в літературі проявляється
не тільки у глобальному інтересі до людської особистості, що
розглядається у найрізноманітніших ракурсах, а й, хоч як це не
парадоксально на перший погляд, у зникненні людини з поля зору митця. З
одного боку, прагнення гуманізації людського буття і творчості, з іншого
гіпертрофія форм, зростання ролі прийому у таких масштабах, коли прийом
із засобу перетворюється на самоціль. На зміну органічному образу
прийшов відвертий конструктивізм, геометрія стилю, яка витіснила із
змісту людину.

Список літератури:

Культурологія. Учбова допомога для студентів вищих учбових закладів. М.:
Фенікс. 1995. — 576 с.

Смезлер Н. Соціологія: пер. з англ. — М.: Фенікс. 1994.- 688 з.

«Цивілізації» під редакцією М.А.Барг 1 і 2 випуски.

PAGE

PAGE 5

Похожие записи