Реферат на тему

Соціальна природа та функції мистецтва

План

1. Система та класифікація видів мистецтва

2. Загальна характеристика видів мистецтва

Література 1. Система та класифікація видів мистецтва

Проблема відокремлення певних видів мистецтва та з’ясування їх
особливостей хвилювала людство з давнини. Багато філософів, діячів
культури, митців намагалися розв’язати це питання остаточно. Однак
навіть сучасний стан даної проблеми недостатньо однозначний. Визначити
вирішення проблеми класифікації видів мистецтва як історичний процес,
виявити причини, які зумовили зміну старих (традиційних) видів мистецтва
та появу нових, з’ясувати відмінність кожного з них від інших допоможе
історичний погляд на ці явища.

Розуміння мистецтва як способу емоційно-образного відтворення дійсності
у художніх образах неминуче ставить питання доцільності існування різних
видів мистецтва. Перша спроба класифікації видів мистецтва, яку
здійснили Платон та Арісто-тель, не виходила за межі дослідження
специфіки окремих видів мистецтва.

Першу цілісну класифікацію запропонував І. Кант, але не у практичній, а
у теоретичній площині. Першу систему взаємозв’язку конкретних видів
мистецтва дав Г. Гегель у праці «Система окремих мистецтв», в основу
якої він поклав співвідношення ідеї та форми, класифікував види
мистецтва від скульптури до поезії. У XX ст. Фехнер систематизував види
мистецтва з психологічної точки зору, а саме з приводу практичної
корисності виду мистецтва. Таким чином він відніс до мистецтва і
кулінарію, і парфумерію, тобто види естетичної діяльності, які крім
естетичних виконують інші, практичні функції. Як бачимо, джерело
багатства мистецтва шукали у різноманітності здібностей суб’єкта, у
внутрішній диференціації об’єктивної ідеї, у зміні виражальних творчих
прийомів тощо.

Матеріалістичне вирішення проблеми пояснює зумовленість народження та
розвитку різних видів мистецтва у різноманітті самої дійсності. Значна
кількість видів мистецтва склалася історично як відтворення
багатобічності реальної дійсності та індивідуальних особливостей
сприйняття її людиною. Отже, відокремлюючи будь-який вид мистецтва,
зважають на форму мистецтва, яка склалася історично, її основні функції
та класифікаційні одиниці. Види мистецтва — література, образотворче
мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, хореографія,
архітектура, театр тощо — мають відношення до мистецтва як особливе до
загального. Видові особливості, що є специфічним проявом загального,
зберігаються протягом усієї історії розвитку мистецтва, хоча у кожну
епоху в певних художніх культурах виявляються по-різному.

У сучасній системі мистецтв існують дві тенденції: тяжіння до синтезу
(наприклад, зв’язок архітектури, живопису та скульптури) та збереження
незалежності (самостійності) окремих видів мистецтва. Обидві тенденції
плідні та сприяють розвитку системи мистецтв. Врешті, на розвиток цієї
системи мають вирішальний вплив досягнення сучасного науково-технічного
прогресу, без яких була б неможливою поява кіно, голографії, рок-опери
тощо.

Достатньо складним є питання відбору критерію класифікації даної
системи. Так, розподіляючи мистецтво за способом сприйняття, одержуємо
слухові, зорові та видовищні види мистецтва. Поділ мистецтва за типом
відтворення дійсності дає образотворчі та необразотворчі види мистецтва.
Визначення специфіки створення художнього образу зумовлює виділення
часових, просторових та просторово-часових видів мистецтва (у іншій
термінології — статичних, динамічних та статикодинамічних). Залежно від
характеру поєднання виражальних засобів у конкретному виді мистецтва
відзначають прості, складні та синтетичні види мистецтва.

Усередині кожного виду мистецтва також існує поділ на жанри, стилі, роди
тощо. Зберігаючи свої специфічні особливості та внутрішньовидовий поділ,
кожний вид мистецтва змінюється під впливом своєрідності часу,
культурних вимог, характеру художнього смаку тощо. Усі ці особливості
містяться у визначенні стилю. Стиль — сукупність головних
ідейно-художніх особливостей творчості майстра, які виявляються у
типових для нього темах, ідеях, характерах, конфліктах, а також у
різноманітності виражальних засобів, художніх прийомів. Таким чином,
доцільно виділяти стиль епохи, стиль художньої школи (або напряму),
стиль конкретного виду мистецтва, національний стиль, стиль окремого
митця.

Внутрішньовидовий поділ мистецтва та аналіз особливостей кожного його
виду містить розділ мистецтвознавства, який називається морфологією
мистецтва.

2. Загальна характеристика видів мистецтва

Сучасна естетична теорія ще не має остаточного погляду на кількість
видів мистецтва, що вирізняються. Очевидно, дана точка зору не буде
досягнута ніколи, оскільки ця система є відкритою і такою, що постійно
розвивається. Слід проаналізувати ті види мистецтва, які найчастіше
виділяються у сучасній літературі.

Декоративно-прикладне мистецтво (лат. dесого — прикрашаю) — особлива
галузь художньої діяльності, у продуктах якої призначення досягнення
практичної мети органічно зливається з формальним рішенням, що має
естетичну значущість.

Вислів І. Канта «… у творчості головне — це визначене використання
предмета, яке створило мистецтво, та цим, як умовою, естетичні ідеї
обмежуються» є справедливим щодо декоративно-побутового мистецтва, тому
що тут первинне значення має намір виготовлення речі корисної і в той же
час такої, що має естетичну цінність.

Внутрішньовидова класифікація у декоративно-прикладному мистецтві
здійснюється за різними принципами: за матеріалом, технологією
виготовлення, функцією. Залежно від обраного критерію його поділяють на
спеціалізовані галузі: кераміка, текстиль, меблі, посуд тощо.

Цей вид мистецтва — один з найдавніших видів художньої творчості, який
розвивається й тепер. Він існує у предметах побуту, які створені за
законами краси. Ці речі є не тільки корисними, але й прекрасними, вони
мають свій стиль та художній образ, який відтворює їх призначення і несе
узагальнену характеристику типу життя й світогляду народу та епохи.

Декоративно-прикладне мистецтво є національним за своєю природою, воно
народжується із звичаїв, навичок, вірувань народу та безпосередньо
наближається до його виробничої діяльності, його побуту.

У давні часи творіння декоративно-прикладного мистецтва являли собою
предмети розкоші (Стародавній Єгипет); красиві та корисні речі
(Стародавня Греція); речі, що відрізнялися строгістю виконання (Рим
епохи Республіки). Середньовічний аскетизм наклав відбиток на побутове
мистецтво, надав йому суто конструктивного, раціонально строгого
характеру, утилітарного за спрямованістю. У подальшому розвитку
феодального суспільства для побутових речей стає характерним сполучення
декору та конструкції. На одяг, меблі та інші твори побутового мистецтва
починають переноситися вертикально-стрілчасті лінії та форми
архітектури, речі дедалі більше орнаментуються. За епохи Відродження
важливого значення набуває єдність функції та краси. Речі довгий час
мають привабливість, індивідуальну неповторність. Це раритетні твори,
які зберігають чарівність обдарування та всю унікальність їх творця —
митця-ремісника. Розвиток виробництва у наш час все більше нівелює сліди
індивідуальності митця з речей, що виробляються у промисловості. Але
бурхливий розвиток дизайну саме й починається з приходом у промисловість
митця.

Вершиною декоративно-побутового мистецтва є ювелірна справа, яка
зберігає свою самостійність і тепер.

Особливий внесок у розвиток жанрів, шкіл декоративно-прикладного
мистецтва вносять народні промисли (наприклад, хох-ломський та
жостівський розпис, гжельський фарфор, вологодські мережива, оренбурзькі
хустки, грузинська чеканка по міді, сріблу, туркменські килими тощо).

Архітектура. Кожна людина живе у певному предметному середовищі. У
створенні його образу, характеру, більше того, у створенні настрою,
підтримці психічного та емоційного здоров’я непомітно, але постійно
присутній один з найдавніших видів мистецтва — архітектура. М.В. Гоголь
архітектуру називав музикою, що застигла у камені. Поет А.
Вознесенський, архітектор за фахом, говорив, що архітектура — це розмова
з нащадками. Адже, дійсно, твори архітектури, архітектурні пам’ятки
можуть багато розповісти про побут, звички, культуру минулого, коли та
ким вони були створені. Згадаймо, наприклад, затишні будівлі епохи
зрілого класицизму та помпезні споруди 40—50-х років XX ст. у нашій
країні. Архітектура, на відміну від багатьох інших видів мистецтва, крім
декоративно-побутового призначення, виконує ще й естетичну та практичну
функції у житті людини. Згідно з цим виділяють типи архітектури:
суспільна, житлова та виробнича. Даний вид мистецтва створюється для
життя, праці та відпочинку людей, тому до архітектурних споруд належить
ставити вимоги, які сформулював ще великий Ветрувій: користь, міцність
та краса. Проте не всі споруди можуть претендувати на творіння
архітектури. Основна маса будівель наших міст та сіл складає те, що
можна назвати тільки будівництвом, головне призначення якого — бути
пристосованим для використання. Через два-три десятиріччя свого
існування вони потребують заміни більш сучасними спорудами. Але це не
означає, що й ці будівлі не повинні бути співвіднесеними з вимогами
естетики, через те що вони формують смак та настрій людей.

Як вид мистецтва архітектура є статичною, просторовою, художній образ
тут створюється необразотворчим засобом, відтворюючи певні ідеї, настрої
та прагнення шляхом співвідношення масштабів, мас, форм, кольору,
зв’язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічних
виражальних засобів.

Архітектура — вид мистецтва, твори якого є пам’ятками матеріальної та
духовної культури людства. Архітектуру називають мистецтвом спорудження
дахів, тому що основні архітектурні типи та стилі відрізняються
характером покрівель, наприклад, купольна або стояково-балкова системи.
Визначний архітектор XX ст. Ш. Корбюз’є з огляду на це назвав
архітектуру «мистецтвом вписування ліній у небо». Стародавні греки
створювали свій архітектурний зовнішній простір, залишаючи внутрішні
приміщення темними та строгими. У давньоруському зодчестві храми та
собори повинні були уособлювати надійність, спокій та силу, часто
виконуючи одночасно й роль фортеці, а не тільки культової споруди.
Вперше внутрішні приміщення стали предметом архітектурного освоєння у
готичному мистецтві, а мистецтво бароко досягло у цьому напрямові
найбільших успіхів, перемігши (природно, ілюзорно) обмеженість простору
(згадаймо спосіб використання дзеркал у парадних залах Петергофа або
Катерининського палацу Б. Растреллі). Архітектуру людина сприймає не
тільки візуально, як це здається на перший погляд, але й усією своєю
тактильною та моторною енергією, усією своєю істотою.

Твори, які були створені за однієї й тієї самої епохи, в одній і тій же
країні, як правило, несуть у собі щось загальне. Порівняймо, наприклад,
види Смольного інституту та Російського музею у Санкт-Петербурзі. Ця
схожість досягається за рахунок використання подібних матеріалів,
однакової техніки будівництва та, врешті, втілення в архітектурних
спорудах схожих естетичних смаків, ідеалів, а також архітектурних ідей.
Ця єдність ідейно-художніх ознак, матеріалів, конструкцій, форм у певну
епоху визначається як архітектурний стиль. Історії архітектури відомі
декілька стилів: архітектура Стародавнього Єгипту та інших давніх
цивілізацій, антична архітектура з характерною ордерною системою,
архітектура Візантії, готика, романська архітектура, архітектура
Ренесансу, бароко, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм тощо.
Розвиток архітектурних стилів продовжується й сьогодні, хоча єдиного
стилю немає, тому що сучасна архітектура більше зорієнтована на своє
побутове, ніж естетичне значення.

Скульптура. Один із геніальних скульпторів та архітекторів Італії XVII
ст. Лоренцо Берніні говорив: «Мабуть й сам Бог — скульптор, він створив
людину не за допомогою чар, а шматок за шматком, як різьбяр». У цьому
вислові підкреслюється, що скульптура як мистецтво створює просторовий
образ людини з давнини. Назва цього виду мистецтва виникла від
латинського sculpо — вирізаю; часто скульптуру називають також пластикою
(грец. рlaste — ліплю). Ці дві назви одного виду мистецтва вказують на
існування різних технік створення скульптурних образів. Скульптура
проста, зрозуміла та переконлива, в усі часи вона втілює ідеальні
уявлення про красу людської постаті та особливості моральних якостей
епохи.

У сприйнятті скульптурних творів бере участь усе тіло людини, а не
тільки очі. Очевидно, тому Д. Дідро висловив таку думку: «Живопис
звертається тільки до очей, скульптура існує і для видючих, і для
сліпих». Людина відчуває м’язове напруження, розумом сприймає близький
стан, відчуває схоже напруження душі. Кращий спосіб сприйняття
скульптури — спроба провести по її силуету рукою.

Мистецтво скульптури в результаті свого довгого розвитку почало
поділятися на форми, види, типи тощо. За найбільш загальним поділом
розмежовують скульптуру на велику (як прикрасу садів, парків, площ) та
малу. За видами скульптура розподіляється на станкову (зроблену на
спеціальному пристрої, вона має самостійне художнє значення) та
монументальну, що завжди пов’язана не тільки формою, але й
ідейно-художнім змістом з архітектурою. Монументальна скульптура, в свою
чергу, поділяється на: а) монумент або пам’ятник; б) декоративну
скульптуру (прикраси мостів, споруд, садів, парків); в) надгробник; г)
меморіальні комплекси (Піскаревське кладовище, Малахів курган, Хатинь
тощо). У скульптурі розрізняють такі форми: голова, портретний бюст,
статуя, торс (зображення без голови та кінцівок — форма походить від
розкопок стародавніх цивілізацій), скульптурна група. Найскладнішою за
композицією є скульптурна група, що складається з двох постатей або їх
груп. Вони, як правило, самостійні за значенням, але зв’язані між собою
сюжетно та духовно.

Скульптуру поділяють на круглу (вона об’ємна з усіх боків) та рельєфну
(об’ємне зображення ніби виступає з площини). Рельєфи можуть бути також
різноманітними: койланогриф — зображення на стіні (контурний рельєф),
барельєф — зображення, що виступає на половину об’єму, горельєф —
зображення, що виступає більше ніж наполовину. Скульптуру розрізняють за
технікою виготовлення та за матеріалом. Найдавніший з матеріалів
скульптури — глина. Все, що зроблено з глини, — кераміка. Випалену для
міцності глину називають теракотою. Спосіб покриття глиняних виробів
свинцевою поливою прийшов до нас із Мавританії через острів Майоліка,
звідси походить назва подібних скульптурних творів. Коли ця техніка
стала відомою у місті Фаянсі, там почали виготовляти багато фаянсового
посуду. Різновид кераміки — фарфор. Його винайшли японці. До XIV ст.
фарфоровий посуд не мав естетичного значення. Тільки пізніше, з
відкриттям Бейтгером у Мей-сені своєї фабрики по виробництву фарфорового
посуду, фарфор став сприйматися як придатний для скульптури матеріал.
Крім глини у скульптурі використовуються різноманітні матеріали: гіпс,
бронза, різні метали, мармур, граніт тощо. З розвитком цивілізації
збільшується й палітра матеріалів, що застосовуються у скульптурі, а
також змінюються й способи їх обробки. Наприклад, використання сталі,
чавуну, різних сплавів і т. ін. здійснюється у техніці лиття, ковки
тощо.

Однак, незважаючи на відмінність технік та матеріалів, форм та видів
скульптури, художній образ цього виду мистецтва створюється особливим
набором специфічних засобів:

— головний засіб — об’єм не ілюзорний, як у живописі, а реальний;

—  вирішальний засіб — силует. Ідея скульптурного твору повинна бути
схопленою з будь-якої відстані, у будь-яку пору року та з будь-якого
ракурсу;

— фактура скульптурного твору не менш важлива, оскільки між ідеєю та
матеріалом існує певний зв’язок, а кшталт одного і того ж майстра
змінюється залежно від конкретного скульптурного матеріалу;

— найкращі скульптурні твори переборюють свою статичність за рахунок
привнесення не самого руху, а його мотиву; добирається така постава, що
є неначе проміжною між двома крайніми станами дії (наприклад,
скульптурні групи Мікеланджело «Ранок», «День», «Ніч»);

— для монументальної скульптури важливим є також характер п’єдесталу
(згадаймо п’єдестал у формі хвилі як символ Росії XVII ст., яку
реформував Петро І, у «Мідному вершнику» Е. Фаль-коне).

Графіка. Цей вид мистецтва так само відомий з давнини. До XV ст. графіка
пронизує всі види мистецтва, але самостійного значення набуває тільки за
епохи Відродження. З цього часу ручний малюнок та естамп стали
сприйматись як самостійна художня цінність. За призначенням графіку
класифікують так: репродукційна, яка була особливо популярною у XIX ст.
до виникнення фотографії; супроводжуюча (ілюстрації до книг, часописів);
плакатна; промислова (етикетки, рекламні зображення, афіші); підготовча,
де розрізняють начерк (ескіз), етюд; самостійну; що здійснює власне
естетичну та художню функції.

Графічні роботи можуть бути створені у різних матеріалах та за різною
технікою. При виконанні графічних робіт рукою розрізняють мокру та суху
графіку залежно від матеріалу. До мокрої графіки належать твори,
виконані за допомогою бістру (матеріалу, який виготовляється з соснового
попелу), сепії (фарбовий пігмент бузкового кольору, який був виділений з
каракатиці), акварелі, пастелі; суха графіка одержується при
використанні сангіни, крейди, вугля, графіту тощо (сангіну геніально
використовував Леонардо да Вінчі, а вугіль був преференційним матеріалом
Альбрехта Дюрера).

Друкована графіка являє собою ряд відбитків (естампів), які зроблені з
певних твердих поверхонь за допомогою різних технік друку. Так,
зображення може бути відбито на камені, металі, дереві, лінолеумі за
допомогою плоскої, високої або заглибленої техніки друку. Кожен з таких
відбитків є кінцевим результатом і метою творчості графіка і має художню
цінність.

Зображення, яке виконано на кам’яній подушці за допомогою лупи та
щекілю, називають літографією.

Ксилографія — гравюра на дереві з нанесенням на неї фарби при подальшому
її друкуванні на папері.

Ліногравюра — це графічне зображення, яке одержують при друкуванні
малюнка з листа лінолеуму.

Офорт — відбиток з металевої платівки (згадаймо найбільш відомі офорти
Рембрандта).

Незалежно від техніки та матеріалу графічний художній образ створюється
особливою мовою. Виражальними засобами графіки є: лінія, за допомогою
якої створюється малюнок, який можна порівняти з монологом, і пляма,
винахід якої належить японським графікам. Лінія та пляма (чорна й біла)
— найабст-рактніші образотворчі категорії, яких не існує в природі;
штрих або тон — переривчаста лінія на графічному зображенні.

Лаконічність графічної образотворчої мови свідчить не про її бідність, а
про її специфіку. Графіка перекладає наше сприйняття на особливу
раціональну мову. Графіка наближається до визначення, вона апелює до
розуму. Живопис розбуджує емоції, а графіка — думки та уявлення від
дійсності, вона близька до слова.

У житті суспільства графіка відіграє особливу роль. Вона тісно зв’язана
з реальністю, яка швидко змінюється, використовується у пресі,
пропаганді, рекламі, промисловості та побуті, естетизує ті галузі нашого
життя, які недосяжні іншим видам мистецтва. Графіці властива особлива
ефективність взаємодії з суспільним життям, оскільки вона оперативна,
мобільна, відкрито публіцистична, набуває особливого значення в період
змін у суспільстві. У ній об’єднуються індивідуальність та масовість,
при сприйнятті графічних образів включаються як зорові, так і незорові
асоціації.

Живопис. Великий живописець М. Ге говорив: «Живопис — не слово, у ньому
дається одна мить, але у цій миті повинно бути усе, а якщо немає — немає
й картини». Дане висловлювання підкреслює специфіку живопису — виду
мистецтва, який здатний відтворити видиму реальність за допомогою
кольору на двомірній поверхні. Це зображення створюється завдяки
використанню художником законів перспективи, лінії, кольору, світлотіні.
Живопис — безмовний, нерухомий, просторовий. Психологи уподібнюють вплив
живопису на людину впливу музики, оскільки в ньому відтворюється в одній
миттєвості усе людське життя в усьому блиску кольору. Недарма великий
Леонардо називав живопис божественним мистецтвом. За видами, подібно
скульптурі, розрізняють монументальний та станковий живопис. Техніка
станкового живопису — нанесення на папір (або полотно) шару фарби.
Монументальний живопис завжди пов’язаний з архітектурою, тому він не
може існувати самостійно. Незалежно від виду живопис розрізняють за
окремими жанрами: портрет, пейзаж, натюрморт, тематична картина.
Особливий жанр живопису складає іконопис.

Найперше використовувалася техніка мозаїчного монументального
зображення; матеріалами у цьому процесі були смальта, дерево, кераміка,
скло тощо. Російська мозаїка налічувала понад 1500 кольорів, італійська
— 2500. Один квадратний метр мозаїки майстер створював півтора років,
тому цей вид монументального живопису найбільш важкий та коштовний.

Вітражі як вид монументального живопису створюються за допомогою
прозорого скла. Частинки скла скріплюються свинцевими сплетіннями.

Найдешевший вид монументального живопису — фреска (італ. їгезсо,
буквально — свіжий) : на стіну, яка щойно заштукатурена, наносять
розчинений у воді фарбовий пігмент. Фрески площею п’ять-шість квадратних
метрів виконують за п’ять-шість годин, тому техніка фрески потребує
високої живописної майстерності, точної руки, найвищого художнього
смаку.

Щоб одержати зображення, у станковому живопису використовують пастель,
гуаш, енкаустику (рідкі воскові фарби), темперу та ін. У 1495 р. брати
Ван Ейк вперше розпочали писати «Гентський алтар» масляними фарбами
(тобто використали пігмент, який розчиняється на гороховій, конопляній
або лляній олії).

Художній образ у живописі — це не фактичне зображення реальності, а
враження від дійсності, яке пройшло через думки та почуття художника.
Цей образ створюється за допомогою живописної образотворчої мови,
складові якої такі:

— колір як головний компонент живопису. Сполучення кольорів у картині
створює її колорит. Сар’ян говорив, що у живописця є тільки один засіб
розповісти про світ та про себе — це колір. Колір створює емоційне
напруження у картині (згадаймо, наприклад, картини Ель Греко або
Сезанна), особливо вдало психологічний вплив кольору використовували
Матісс та Ван Гог. За допомогою кольору створюється декоративність
картини, він має і символічне значення (найвиразніше ця особливість
використовується в іконах);

— фактура — різні засоби накладення фарб. Розрізняють затерту та
незатерту фактуру;

— світлотінь — співвідношення світла та тіні у картині. Вона
використовується як засіб зображення, створюючи ілюзію простору,
підкреслює центральні частини художнього образу (наприклад живописні
прийоми Рембрандта), створює емоційне напруження, має символічне
значення (наприклад картина Ярошенка «Кочегар»);

— малюнок — один з найвиразніших засобів живопису;

— перспектива — засіб створення просторового ефекту на площині. Історія
живопису знає пряму та зворотню перспективу (ікони). Крім того
розрізняють лінійну перспективу, де усі лінії картини зходяться у одній
точці, яка розташована на третині горизонту; та повітряну, що була
знайдена Леонардо да Вінчі, у якій червоний колір на віддалі набуває
зеленого, а потім блакитного відтінку;

@ ® ?

+\+E-uuuuuuuuuuuiiiiiiiiiiiiiai

”O”oooooooooooooooooooooooooooo

O”?•??»›??
?1/4?Ae«x®I°???¶(·’?o?o1/4PAE‚EaeIzOBOeUTHaata

Похожие записи