Реферат на тему:
“Релігійне мистецтво
первісного суспільства”
Проблема співвідношення культури і релігії завжди викликала велику
зацікавленість серед вчених різних наукових шкіл і світоглядних
орієнтацій. Цю проблему висвітлювали: П. Флоренський, М.Бердяєв,
Б.Рибаков, Е. Тайлор, Д.Фрезер та ін.
Єдиної думки щодо співвідношення культури і релігії у вчених не існує.
Одна з культурологічних концепцій — богословська, або релігійна; майже
всі її представники виходять з того, що релігія є основою культури.
Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Джерела мистецтва
містяться в людській праці, особливо в тій її частині, де найбільше
проявляється людська ініціатива. Внаслідок свободи творчості людина
створює знаряддя праці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично
освоює світ.
Джерела релігії лежать у людській практиці, яка виражає залежність
людини від оточуючого світу; саме тоді у неї виникає бажання звернутися
по допомогу до інших, могутніших, ніж вона сама, сил. Однією з ранніх
форм релігії був фетишизм (від фр. — ідол, талісман), який виявлявся в
пошануванні матеріальних предметів, наділених, на думку давніх людей,
таємничими властивостями. Серед інших ранніх форм релігії існували
анімізм (від лат. — душа), тобто віра в існування душі, і тотемізм (від
слова “ототем”, що означає “його рід”) — фатальна віра в надприродний
зв’язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для
первіснообщинного ладу і входили до складу тієї культури, яка
відповідала даній стадії розвитку.
З подальшим розвитком суспільства виникли політеїзм, народно-національні
релігії. Класичним прикладом політеїзму (від грец. полі — багато, віра в
багатьох богів) можуть бути давньогрецька і давньоримська релігії з їх
величезною кількістю різних богів. До народно-національних належать
іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін. Сповідниками таких релігій є, як
правило, представники одного етносу, хоча можуть бути і особи іншої
національності.
Народно-національні релігії являють собою специфічні системи релігійної
культури, яким властива детальна ритуалізація повсякденної людської
поведінки (споживання їжі, дотримання гігієнічних правил), специфічна
обрядовість, сувора система релігійних правил і заборон, моральних норм
і ціннісних орієнтацій, вироблених суспільством.
Таким чином, у міру ускладнення суспільного організму, його матеріальної
і духовної культури більш вагомими стають і самі релігійні системи,
утворюючи своєрідну підсистему цінностей.
У всесвітньо-історичному процесі різноманітні релігії відіграють
неоднакову роль. Найбільш помітну виконують ті релігії, які прийнято
називати світовими за кількістю віруючих: буддизм, християнство, іслам.
Саме ці релігії виявили здатність максимально пристосовуватись до зміни
суспільних відносин і вийшли далеко за межі територій, на яких спочатку
виникли. Світові релігії ніколи не залишалися незмінними, вони весь час
трансформувалися відповідно до ходу історії.
Вивчення історії релігії базується, значною мірою, на вивченні
релігійних пам’яток, які є переконливими прикладами зв’язку між релігією
і культурою. Під релігійними пам’ятками ми розуміємо передусім культові
споруди, пам’ятки релігійного мистецтва (живопису, музики), релігійної
літератури, релігійної архітектури.
Історія культури зберегла чимало релігійно-писемних пам’яток, серед яких
— Веди, Біблія, Коран.
Крім літературно-писемних, світові релігії мають також і інші культурні
пам’ятки: культові будівлі (храми, церкви, костели, монастирі, мечеті,
синагоги), живопис (ікони, фрески, мініатюри), музику, обряди.
Маючи функціональний характер, багато релігійних пам’яток одночасно є
видатними досягненнями світової культури. В їх створенні брали участь
геніальні архітектори, художники, майстри фрескового живопису,
іконописці, композитори. Тим самим релігія здійснила великий вплив на
розвиток усіх видів мистецтва, а відповідно — культури взагалі.
Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та
естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми
єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й
краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були
життєдайними печатками земного життя.
Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя,
особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також
насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його
цінності настільки поважалися, що переходили в “загробний світ”, у якому
люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.
Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий
зразок застійної давньосхідної культури.
Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні
пам’ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного
мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони
і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною
достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.
Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив
на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема
математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому
світі був досить питомим.
Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин
рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі
контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога
на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії —
жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників,
гончарів.
Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і
це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали
канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам.
Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура
розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних
верств.
Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі
інші види певним чином залежали від неї.
Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві
із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських
поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний
ансамбль з архітектурним комплексом.
Видатними пам’ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми
бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон
добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними
зображеннями богів і царів, сфінксами, високими стелами, настінним
живописом, рельєфами.
Оригінальним в архітектурі самих споруд є широке використання
різноманітних колон. Храм у Луксорі прикрашено 151 колоною. Крім колон
рослинного типу зустрічаємо тут колони з капітелями у формі дзвона. В
епоху Нового царства велич будов досягається не тільки монументальністю
масивних колон, як це було у мистецтві Середнього царства, а й
перспективою їхнього чергування. Повздовжня колонада вела погляд все
далі й далі вглиб, підсилюючи ефект просторової перспективи.
Останні спалахи високої мистецької культури спостерігаються за фараона
Шешонка І (X ст. до н. е.), який намагався повернути Єгипту втрачену
славу. При цьому ще добудовувався Карнак. Деяке культурне відродження
відбулося за так званої ефіопської (кушитської) ХХУ династії, підтримане
царем на ім’я Шабах (VIII—VII ст. до н.е.), свідченням чого є
реалістичні скульптурні твори, зокрема портрет градоначальника Фів
Ментуемхта. У часи, коли він жив, Єгипет уже захопила (цар Асаргаддон)
Ассирія (приблизно 670 р. до н. е).
Одними із найбільш ранніх культур Передньої Азії були культури країн, що
знаходяться в басейні річок Тигру і Єфрату (Месопотамія, або Межиріччя).
Насамперед, слід виділити мистецтво Шумеру (IV— III тис. до н.е.),
країни на півдні Передньої Азії.
Завдяки археологічним розкопкам було відкрито кілька ранніх храмів,
присвячених богам. Головні особливості цих споруд є характерними для
архітектури Передньої Азії. Основним будівельним матеріалом служила
висушена на сонці цегла. Храми зводилися на високій штучній платформі,
стіни ділилися вертикальними нішами, вікна мали вигляд вузьких щілин,
приміщення розподілялися довкола внутрішнього відкритого двору.
Типовим для шумерської архітектури III тис. до н. е. є храм в Ель-Обейді
(за 6 км від міста Ур), що стояв на цегляній платформі. Стіни храму
членувалися вертикальними нішами. Над входом був налагоджений на стовпах
навіс, з двох боків його охороняли дерев’яні статуї левів. Поверхню стін
прикрашено трьома стрічками фризів із зображенням священних птахів і
звірів, а також ритуальних сцен. Колонки на фасаді декоровані
інкрустацією перламутром і кольоровим камінням. Над вхідними дверима —
горельєф: левоголовий орел (грифон) тримає кігтями двох оленів. Ця
композиція згодом стала популярною, і її почали повторювати.
У шумерів виник зікурат — вид багатоярусної (3—7 ярусів) культової
споруди із святилищем головного бога на верхньому ярусі. Деякі зікурати
були заввишки 40 м. Усі вони вражали монументальними формами, чіткими
пропорціями, масивними об’ємами. Зікурат в архітектурі Передньої Азії
набув такої самої популярності, як піраміда в архітектурі Стародавнього
Єгипту.
Скульптура Шумеру тісно пов’язана з релігійною культовою і військовою
тематикою. Статуеткам властиві видовжені або присадкуваті пропорції,
великі інкрустовані очі, окремі деталі ледь намічені. Статуетки
відзначаються виразністю при всій умовності стилю їх виконання.
Особливе місце серед скульптурних пам’яток Шумеру посідають рельєфи. У
них своєрідна тематика зображень і композицій. Як правило, постаті царя
чи бога виділяються збільшеними розмірами, постаті ж воїнів виконані у
меншому масштабі, у статичних позах. Голова і ноги фігур подані в
профіль, а очі і плечі — у фас. Рельєфні зображення “читаються” по
горизонталі.
Одним з кращих скульптурних пам’яток цього періоду є рельєф із
зображенням бога сонця і правосуддя Шама-ша, що вручає царю Хаммурапі
символи влади.
Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової
культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями протягом більш
ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки
довговічність, а й творче сприйняття досягнень чужоземних культур та
здатність не втрачати власні основоположні цінності.
На художню культуру давньоіндійського суспільства глибокий вплив
справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних
філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята
та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та
філософських систем відзначається витонченістю зображення людини і
навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду
вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес
світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам’ятка архітектури:
протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі,
оздобивши його численними скульптурними фігурами та барельєфними
композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед
відомих пам’яток давнини збереглося місто-фортеця Лал-Кот (кінець XII
ст.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис.
років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена
іржею. Віднайти призначення колони — завдання для вчених майбутнього.
Характерною рисою староіндійської культури залишався сексуальний зміст:
статева символіка, виражена у художніх образах, ідеї поклоніння богу
кохання — Камі. Ґрунтувався цей зміст на тому, що індійці розглядали
шлюбну пару бога і богині як уособлення процесу космічного творення.
Тому зображення божественної пари в міцних взаємних обіймах досить
поширене і сьогодні в індійських храмах.
Великим шовковим шляхом з Індії до Аравії, на Близький Схід не тільки
перевозилися товари, але й відбувався жвавий культурний обмін. Індія в
цьому процесі відіграла значну культуротворчу роль.
КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ
Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до
н.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості,
яка вже давно отримала назву “китайські церемонії” — етико-ритуальні
принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були
позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та
священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися
етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше відображення
і завершення у вченні Конфуція (551—479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н.
е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології
феодального Китаю.
Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток
культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію взаємовідносин між
особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому,
традиції родинних стосунків та ін.
Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм,
філософсько-релігійний напрям, з яким пов’язаний розвиток науки і
техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які
спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю.
Список використаної літератури:
Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.
Історія світової культури. – Харків, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
