РЕФЕРАТ
на тему:
Радянські театри
Про радянський театр енциклопедії того часу писали пафосно так:
“Багатонаціональний радянський театр, що виник у результаті перемоги
Жовтневої революції, з’явився новою ступінню в історії світового
театрального мистецтва. Розвиваючись на основі методу соціалістичного
реалізму, радянський театр успадковує кращі, передові традиції
дореволюційного реалістичного мистецтва. Стверджуючи і пропагуючи великі
ідеї комунізму, театр став виразником дум і почуттів багатомільйонного
радянського народу”.
Чи все так було насправді красиво і безхмарно? Спробуємо розглянути.
Декретом Ради Народних Комісарів 9 (22) листопада 1917 р. театри були
передані у відання Відділу мистецтв Держкомісії по освіті. Дбайливе
відношення до реалістичних традицій минулого і підтримка паростків
нового, революційного мистецтва з боку Компартії забезпечили розвиток
театрального мистецтва, знаходження їм нового, соціалістичного змісту,
щоправда все інше, що не підпадало під партійні погляди вщент
розбивалося і нищилося. У розвитку цього процесу велике значення мав
творчу взаємодію між найбільшими театрами (Малий театр, Московський
Художній театр), що визначили свої художні традиції ще до 1917 р.,
виділеними в 1919 в особливу групу академічних театрів, і новими
театрами, створеними в перші роки Радянської влади: Театр імені
Вахтангова, Театр імені Маяковського, Театр імені Мосради.
Виникають театри для дітей: у 1918 – Дитячий театр Мосради, у 1921 –
Московський театр для дітей, у 1922 – Театр юних глядачів у Петрограді.
В перші роки Радянської влади на Україні, У Грузії, Вірменії,
Азербайджану, Татарії були об’єднані й укріплені професійні трупи, що
знаходилися раніше у вкрай важкому положенні; театри були прийняті на
держбюджет і їм зроблена діюча допомога. У 1919 створений Київський
драматичний театр, у 1920 – театр у Казані, Перший білоруський
драматичний театр у Мінську, український театр імені Франко у Вінниці,
Азербайджанський драматичний театр у Баку і Грузинський театр імені
Руставелі в Тбілісі, у 1922 – театр «Березіль» у Києві.
У спектаклях масово стверджувалася героїчна тема народу, який робить
революцію і робить нове життя («Містерія-буф» В. В. Маяковського, 1918).
Створенню спектаклів політично гострим, перейнятим духом революційної
романтики, сприяв розвиток масового агітаційного театру. Своєрідною
формою з’явилися так називані «інсценівки» і масові вистави, що
ставилися на вулицях і площах міст і етапи революційної боротьби, що
виражали в, суспільно-монументальних образах («Дійство про III
Інтернаціонал»,1919, «Містерія звільненої праці»,1920)
Важливе значення мало звертання театру до творів класичної драматургії,
що давали можливість створення спектаклів, співзвучних революції.
Персонажі класичних п’єс осмислювалися в цих спектаклях по-новому, вони
виявлялися близькими глядачу своїм героїчним підйомом, бунтарським
протестом, готовністю до боротьби в ім’я великих ідей. Нове сценічне
втілення класики поступово починало виявлятися й у загостренні
соціально-викривальних мотивів («Ревізор» Н. В. Гоголя в Мхаті, 1921).
Великий вплив на розвиток усього радянського театру зробив
М. Горький, що був ініціатором створення Великого драматичного
театру в Петрограді; йому належить ідея організації театральних вистав
на різні теми по історії світової культури. П’єси основоположника
соціалістичної драматургії ввійшли в репертуар Мхата, Малого театру,
Театру драми в Петрограді, Театру імені Вахтангова.
Твори радянської драматургії, що визначили новий етап в історії
російських радянських театрів, багато в чому сприяли розвитку театрів
союзних республік. Наприкінці 20-х – 30-х значно розширюється мережа
театрів. Створюються постійні російські театри в столицях союзних
республік. На початку 30-х створюються театри для сільського глядача –
так називані колгоспно-радгоспні театри, формуються перші театри
Червоної Армії. Росте число театрів для дітей, широкий розвиток одержали
театри ляльок.
Висока культура театрів СРСР, всебічне розкриття ідейного змісту
драматичного твору нерозривно зв’язані з досягненнями режисерського
мистецтва.
Розвиток радянської режисури визначалося творчими принципами
К. С. Станіславського і В. І. Немирович-Данченко, спрямованими
на розкриття «життя людського духу», як основи сценічного образа.
У 1939—40 кількість театрів СРСР збільшилося: до них приєдналися
театральні колективи Західної України, Західної Білорусії, Латвії,
Литви, Естонії.
В роки Вітчизняної війни діячі театру взяли активну участь у боротьбі
радянського народу проти фашистської навали. Героїчний патріотичний
пафос і глибока народність, характерні для радянського театру, яскраво
проявилися в кращих виставах цих років: «Навала» Л. М. Леонова, «Росіяни
люди» К. М. Сімонова, «Фронт» А. Е. Корнейчука.
В післявоєнні роки радянський театр продовжив роботу над спектаклями, що
відбивають життя і боротьбу народів СРСР. Створення образа радянського
патріота – учасника Великої Вітчизняної війни визначило пафос таких
творів театрального мистецтва, як героїко-епічна постановка «Молодої
гвардії» по однойменному романі А. А. Фадєєва (1947), «За тих, хто в
морі!» Б. А. Лавреньова (1947), «Макар
Діброва» А. Е. Корнейчука (1948). Працюючи над сучасною тематикою,
театри ставили також історичні й історико-революційні п’єси: «Ярослав
Мудрий» І. А. Кочерги (1947), «Ранок Сходу» Е. Мамедханлі
(1947).
Наприкінці 40-х – початку 50-х у розвитку театру особливо різко
позначилися тенденції, зв’язані з впливом на мистецтво культу
особистості Сталіна. Вони виявлялися в штучному згладжуванні життєвих
протиріч, у поверхневому зображенні радянської дійсності, збіднінні
виразних засобів. Партія закликала діячів мистецтва до зміцнення зв’язку
з життям, до посилення боротьби за художню майстерність. Боротьба проти
вузького, догматичного розуміння соціалістичного реалізму, за багатство
художніх шкіл і напрямків, стилів і жанрів, форм і прийомів проходить
особливо плідно із середини 50-х, визначаючи підйом і розвиток
радянського театру, новий, вищий його етап.
Головний напрямок радянського театру в 50 – 60-і – утілення тієї
сучасності, яка утверджує високі морально-етичні норми: «Іркутська
історія» А. А. Арбузова (1959), «У добру годину!» (1954) і «У день
весілля» (1964) В. С. Рожева. У репертуарі театрів значне місце починає
займати сучасна прогресивна драматургія – п’єси Б. Брехта, Е. Де
Філіппо, А. Міллера. У цей період висувається плеяда режисерів і акторів
більш молодого покоління, що зайняла видне місце в радянському театрі.
Світовим визнанням користається система К. С. Станіславського, що
визначає метод роботи акторів над роллю, принципи створення спектаклю.
Радянський театр дуже впливав на театральну культуру в усьому світі.
Радянські театри з успіхом гастролювали за рубежем, одержуючи високу
оцінку передової громадськості.
У радянському театрі, далекому національної обмеженості, розширювався
обмін творчим досвідом, використання кращих зразків драматургії
братерських народів. На сцені російських театрів йшли п’єси українських,
вірменських, грузинських, латвійських, естонських авторів і авторів
інших республік.
Список використаної літератури:
Введенський Б. А. Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Енциклопедичний довідник. – Москва, 1987.
Історія радянського драматичного театру. – Москва, 1996.
Нариси історії російського радянського драматичного театру. Москва –
Ленінград, 1984-91.
Шикман А. П. Діячі вітчизняної історії. Біографічний довідник. Москва,
1997.
PAGE
PAGE 5
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
