Реферат на тему:

Провідні тенденці розвитку сучасної світової культури.

План.

Специфіка культури індустріального та постіндустріального суспільства.

Масова та елітарна культура.

Вплив глобалізаційних процесів на культуру сучасного світу.

Поєднання традиціоналізму та новаційності як перспектива гармонійного
розвитку культури

1. Культура індустріального та постіндустріального суспільства.

З огляду на притаманні їм особливості, перша та друга половини XX ст. –
це дві якісно відмінні соціокультурні епохи, що визначаються як
культура індустріального та культура постіндустріального суспільства.

XX та XXI століття не випадково називають найдинамічнішими за всю
історію людства, оскільки кількість та якість інформації подвоюється та
потроюється кожного року. Процеси оновлення, або модернізації,
торкнулися всіх країн світу та кожної людини зокрема.

Культура індустріального суспільства складалась під знаком модернізму.
Американський культуролог Д.Белл називає модернізмом сучасний етап
розвитку культури та протиставляє його ранньобуржуазному,
протестантському. На думку Д.Белла, в культурі відбувся рух від
протестантизму, котрий витлумачується фундаменталістськи, до модернізму.
Старі духовні засади суспільства вже не існують, а нові, ті, що
грунтуються на вірі в історичний прогрес, втратили свою утопічність.

Культурні особливості, життєвий світ модерну сформувалися під впливом
трьох надзвичайно значимих історичних процесів, а саме: Просвітництва з
його вірою в розум, науку та технічний прогрес; Французької революції з
її ідеями захисту прав вільних, рівних, творчих особистостей; та
промислової революції XVIII ст.. Вищеназвані процеси призвели до
утвердження примату наукового розуму над релігією, закріпили пріоритет
промисловості, індустріалізму над феодальним виробництвом, ствердили
“домінування ідеї контрактності над відчуттям соборності,
взаємозалежності, взаємопов’язаності людей”. Крім того, важливу роль у
формуванні культури модерну відіграв християнський монотеїзм.

Культуру індустріального суспільства характеризують цінності комерції
та промисловості, віра у поступ розуму, точна об’єктивність науки,
важливість технології, що дедалі більше зростає, воля до влади як
прагнення підкоряти та експлуатувати зовнішню та внутрішню природу
людини, поширення адміністрації, що керує згідно з технократичною
реальністю.

Загалом, для культури XX ст. характерною є крайня свобода в виборі
стилей, що черпаються з скарбниці культури, а це, насамперед, пов’язано
з її осьовим принципом – самоздійсненням, вираженням власного “Я”.

Суттєвим напрямком розвитку сучасної культури є перехід від розуміння
індивіда як істоти, що має спільні з іншими індивідами природні якості
та оцінюється відповідно до існуючої ієрархії доброчинностей, до
розуміння його як одиничного та неповторного “Я”. Не моральна вага в
суспільстві, а автентичність особистості стає джерелом етичних та
естетичних суджень. Цьому відповідає перехід від релігії до світської
культури та від самообмеження до апології свободи особистості. А тому
джерело сили модернізму вбачається в обожествлінні “Я”.

Дякуючи модерністській орієнтації культура отримувала роль ініціатора
змін. В суспільстві проголошується ідея оновлення та визнається примат
культури в процесі соціальних змін. Як вищу цінність модерністи
проголошують естетичний експеримент, нічим не обмежений пошук
самовираження та чуттєвого сприйняття, в якому воля та нестримне бажання
торжествують над розумом та моралю.

Модернізм, на думку Белла, виявився 1) реакцією на зміни в чуттєвому
сприйнятті соціального середовища та дезорієнтацією відчуття простору та
часу, що було пов’язане з революцією в області комунікацій і транспорту,
та 2) кризою самосвідомості, що була обумовлена втратою релігійної
культурної орієнтації.

Особливо ж яскраво модернізм заявив про себе в мистецтві, де він
трактується в широкому та вузькому значенні слова. Під модернізмом в
широкому значенні слова розуміють сукупність художніх течій, шкіл та
напрямків початку XX ст., в яких яскраво виражались відхід від
культурних цінностей XVIII-XIX ст, і проголошувались нові підходи та
цінності. Модернізм, як художньо-естетична система, об’єднав художників,
які знаходилися на позиціях нереалістичної методології. Основними
напрямками художнього пошуку початку — першої половини XX ст. є
футуризм, кубізм, фовізм, експресіонізм, абстракціонізм, дадаїзм,
сюрреалізм.

В вузькому значенні слова модернізмом (від фр. moderne — сучасний,
новітній, новий) позначається стильовий напрямок в європейському та
американському мистецтві кінця XIX – поч. XX ст. (для розрізнення в
даному сенсі слово “модернізм” береться в лапки), для якого характерним
є використання нових техніко-конструктивних засобів, вільного
планування, своєрідного архітектурного декору для створення незвичайних,
підкреслено індивідуалізовних споруд. Гнучкі текучі лінії, стилізований
рослинний узор — відмінні риси даного напрямку. Стиль “модерн” виник як
реакція на еклектику та копіювання історичних стилей минулого.

В сфері філософії модернізм виріс та співвідносився з ідеями А.
Шопенгауера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, Е.Гусерля, З.Фрейда, К.Г.Юнга,
М.Хайдегера, Ж.П.Сартра, А.Камю.

Наука XX ст. заявила про себе теорією модернізації, суть якої пов’язують
з всесвітнім поширенням таких цінностей як раціоналізм, “расчетливость”,
(ощадливість), урбанізація, індустріалізація.

Характерним для культури індустріального суспільства є усвідомлення
людиною свого всезростаючого панування над наколишнім світом, виникнення
переконання, що її володарювання над світом, масштаби приватизації його
ресурсів є безмежними, а знаряддям цього володарювання є
науково-технологічний розум, та ініційовані ним ідеали універсалізації,
ідеалізації, раціоналізації світу, культури та знання. Людина згаданої
культури була впевненою, що цілком можливо науково-технічними засобами
докорінно трансформувати не лише соціально-економічний устрій життя, а й
духовну природу самої людини. При такому підході особистість дуже легко
перетворюється на жертву науково-технічного прогресу. Для культури
модерну характерною є панування віри в те, що людська історія є
грандіозним лінійним процесом сходження людства до світоглядного,
соціального, культурологічного ідеалу, який є єдиним та
загальнообов’язковим для всіх рас, націй та народів. А тому в ім’я
цього ідеалу жодні людські жертви не є надмірними. Однак
соціально-культурні наслідки такої віри є жахливими: це і тоталітарні
ідеології (і відповідні їм суспільства), і глобальні кровопролиття,
голокост, екоцид, антропологічна криза.

Глобальні проблеми, які дісталися нам у спадок від модерну — отруєння
грунту, забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки,
потепління планетарного клімату, зростання енергоспоживання, вичерпання
непоновлюваних енергоджерел, нуклеаризм, перенаселення планети, расизм,
войовничий націоналізм, загроза поширення ядерної зброї, СНІД, проблеми
збереження стабільності біосфери, антропосфери, сфери культури, змусили
відчути крихкість людського існування, призвели до формування нового
типу світогляду, котрий отримав назву планетарного мислення, в основі
якого покладені досить об’єктивні процеси, а саме: перехід в 70-роки XX
ст. найбільш розвинутих країн світу від епохи індустріального
суспільства до епохи постіндустріального, яке ще називають
“кібернетичним” та “інформаційним” суспільством.

Персональні комп’ютери, автоматичний обробіток тексту, кабельне
телебачення, відеодиски та записуючі пристрої перейшли з научних
лабораторій в повсякденний побут людей. Наукові революції другої
половини XX ст. – нелінійна, ймовірнісна, комп’ютерно-інформаційна,
квантовопольова та інші кардинально перетворили фундаментальні основи не
лише наук про природу, а й наук про людину, культуру, історію, мову.

В 70-80 роки XX ст. з’являється новий термін “постмодернізм”, яким
почали позначувати ті тенденції в сучасній культурі, котрі
характеризують розвинуті капіталістичні суспільства другої половини XX
ст., саме коли ці країни вступили в стадію постіндустріального
суспільства. Культурній ситуації цього періоду притаманні такі риси, як:

відхід від раціоналістичних схем;

відмова від догми єдиного для всіх країн капіталістичного шляху
розвитку;

визнання плюралізму, різноманіття культур;

єдиніння з природою та захист оточуючого середовища;

планетарне мислення і т.д.

Постмодернізм – це історично новий тип культури, котрий проявляється в
різних її сферах: філософії, науці, мистецтві тощо. Його основоположним
принципом є вільне поєднання виражальних засобів, а також плюралізм
ідей, точок зору, думок та конкретний гуманізм. В науці це проявляється
в приміненні конкуруючих прикладів, спростуванні ієрархії методів
наукового пізнання, визнанні їх принципової плюралістичності, в
установці на взаємодоповнюємість прикладного, раціонально-спекулятивного
та релігійно-міфологічного знання.

В політології багатовимірність, полівалентність, мультиваріантність
постмодерну виявляється у зв’язку з розкладом монопольних структур
тоталітарної влади: у “деінституалізації масового руху протесту, у
спонтанних політичних акціях, які випадають з-під контролю
скільки-небудь сталої організації; у значній перевазі емоційного,
ірраціонального над раціональним; у активізації тенденції до “музеїзації
модерну”; у постійному порушенні стабільності, у шуканні, скоріше,
дисенсусу, розбіжності, ніж консенсусу, одностайності”.

Формується новий “персоноцентристський” етнос, котрий відстоює
принципову рівноправність (та рівноцінність) індивіда, соціальної
групи, суспільства в цілому. Для культури постіндустріального
суспільства характерною є думка про те, що для вільного становлення
людського буття у світі надзвичайно важливими є: “подолання релігійного,
політичного, національного, інтелектуального, естетичного та інших форм
тоталітаризму; толерантність до інших вірувань, трансцендентальних
орієнтацій, переконань; забезпечення духовної свободи особистості”.

Для технологічної цивілізації, коли стає проблемним саме виживання
людини як істоти, а небезпека, що загрожує життю, змушує людство ще
гостріше відчути конечність буття, важливим стає розуміння
відповідальності як здатності попереджувати, передбачати дії наперед і
ставитися до світу з позицій опікуна й охоронця буття, про що зазначає
представник сучасної західної філософії Х. Йонас. Люди стають
відповідальними не тільки за результати індивідуальних вчинків, не
тільки за наслідки діяльності людства, але й за створене не ними —
природу, світ в цілому. А тому головним завданням нової (сучасної) етики
на думку Х.Йонаса стає охорона оточуючого середовища. Відбувається
зміщення уваги із самодостатності суб’єкту на його зв’язки та місце у
багатовимірному світі. Сфери, де колись персона самостверджувалась,
перетворюються в сфери прикладання охоронних зусиль.

Висхідним принципом теоретичних побудов Х.Йонаса постає відмова від
антропоцентризму та розгляд людини як частини світу, а тому не
випадково категоричний імператив етики майбутнього у дослідника звучить
так: “Чини так, щоб результати твоєї дії не були руйнівними для
можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам
подальшого існування людства на Землі”. Таким чином, постулюється
необхідність розширити сферу, до якої людина ставиться як до
самоцінності: якщо Кант пропонує ставитися до людини як до мети, то
Йонас виголошує такою метою будь-яку форму буття, усе буття.

На думку Г.Хелер, саме усвідомлення відповідальності за майбутнє перед
лицем загрози знищення дозволить людству позбавитися пріоритету
споживацьких відносин. Глобалізація особистої відповідальності, бачення
суб’єкта як того, хто відповідає не тільки за себе, але й за світ в
цілому, посилення його втручання в сили природи та розвиток наукового
пізнання наближають людину до рангу творця і потребують від неї
шанобливого поводження із створеним, наділяють її функціями та
обов’язками охоронця.

Головною особливістю постмодерністської культури філософствування про
світ, людину, її майбутню долю стає стурбованість становищем особистості
в інформаційному суспільстві, яке неперервно удосконалює індустрію
“комп’ютерних і спіритуальних засобів ідейного, інтелектуального,
світоглядного оволодіння людиною”.

В художній культурі відбувається відмова від канонізації єдиного
естетичного стандарту, встановлюється плюралізм естетичних цінностей,
художніх методів та стилей.

Отож, якщо модернізм характеризує переважно культуру першої половини XX
ст., зріле індустріальне суспільство, де главенствують раціоналізм,
урбанізація, “мистецтво для мистецтва”, то постмодернізм позначає
цілком нову культурну ситуацію, яка склалася в другій половині і в
кінці XX ст. в постіндустріальних країнах.

2. Масова та елітарна культура.

На сучасному етапі розвитку культури достатньої вираженості набувають
два її різновиди – елітарна та масова культура.

Як зазначає Н.Смелзер, до високої (елітарної) культури увійшли класичні
музика, живопис, література, створені фахівцями високого класу для
найзаможніших верств суспільства (еліти). Причиною виділення цього
поняття стала поява та широке розповсюдження нових зразків так званого
“масового мистецтва” та спроба відділити, протиставити елітарні види
культури масовим її взірцям. Поняття “елітарного” мистецтва вводиться в
обіг в кінці XVIII ст. (хоча сам по собі поділ мистецтва на масове та
елітарне і відповідно диференціація публіки відбулися значно раніше).
Елітарне постає як продукт для досвідчених знавців, масове – для
звичайних, рядових читачів, слухачів, глядачів.

Формування масового мистецтва значним чином пов’язане з зростанням
міського населення. В цей період виникають нові, міські за походженням,
жанри мистецтва. Вони вже не пов’язані функціонально ані з сезонними
сільськими роботами, ані з селянським побутом, ані з церковними
богослужіннями, а покликані задовольнити власне естетичні потреби
людини. Серед масових форм мистецтва переважаючого значення набувають
такі, котрі орієнтуються на відпочинок, розвагу, розважальне читання.
При цьому твори, які виступали в якості еталона масового мистецтва,
знаходили зв’язок з фольклорними, міфологічними, лубочними побудовами,
які існували задовго до цих зазначених суспільних процесів.

Соціальна ситуація кінця XIX – поч. XX ст., в якій отримали нове життя
стародавні метафоричні образи, сюжетні мотиви, і композиційні формули,
виявилась принципово новою. Насамперед вона була пов’язана з радикальним
вибухом в історії розвитку людського суспільства, різкою зміною темпів
та ритмів життя цивілізації, що породили феномен масового суспільства
та масової людини. Осмисленню даного процесу присвячений масив
дослідницької літератури, в котрій відмічається вся гострота процесів
поляризації більшості та меншості в XX ст. Спроби осмислити проблему
“людина – маса” робляться, зокрема, відомими філософами Х.
Ортегою-і-Гасетом (“Бунт мас”), К.Ясперсом (“Духовна ситуація епохи”),
Р.Гвардіні ( “Кінець нового часу”).

Головною обставиною, що зумовила своєрідність ситуації на рубежі XIX -XX
ст., було колосальне зростання народонаселення, що спричинило різку
зміну в умовах людського існування та суттєво вплинуло й на долю
духовної, в тому числі художньої, творчості. Як замітив Х.
Ортега-і-Гасет, в масу вдихнули силу сучасного прогресу, але забули про
дух. Масова людина, відчувши свою перемогу, відчувши свою більшість,
відчуває себе досконалою. Людині непересічній для цього потрібна
неабияка зарозумілість. Якщо вся архаїчна культура намагалась подолати
архаїчні риси, що закладені в природі людини, піднести та одухотворити
її, то в XX ст. вся архаїка виступила без маски. Архаїчні риси, що
живуть в глибині людини, святкують свою перемогу в феномені масового
мистецтва.

Шлях людини до самої себе, до знаходження власної індивідуальності
завжди пов’язаний з зусиллям по подоланню стереотипів, небажанням
залишатися в рамках досягнутого. Саме ті труднощі, котрі заважають
людині здійснитися, будять та напружують її сили та здібності. Маса ж
відрізняється дивовижною лінню, небажанням напружуватися, щоб проникнути
в специфіку мови мистецтва, осягнути неоднозначність зображуваних в
ньому процесів.

На процес породження феномену масової людини та масового мистецтва
суттєвим чином вплинув й бурхливий розвиток засобів масової комунікації,
що дозволив прилучити до мистецтва велику кількість населення. Народна
культура, до якої входили казки, фольклор, пісні і міфи, належала
бідним. Але з появою засобів масової інформації (радіо, масових
друкованих видань, телебачення) відбулося стирання меж між високою та
народною культурами, внаслідок чого виникла масова культура, не
пов’язана з регіональними, релігійними або класовими субкультурами. Це
змінює умови культурного життя, ламає вікові форми існування традиційних
видів мистецтва. Культура стає масовою, коли її продукти
стандартизуються і поширюють серед широкої публіки.

Деякі дослідники відмічають, що висока ступінь стандартизації, яка
притаманна продуктам масової культури, дозволяє людині відпочити та
відійти від дійсності, не напружуючись. Крім того, стандартні
конструкти, скажімо, любовних історій або детективів, формують певні
очікування і, як наслідок, виникнення почуття задоволеності та комфорту,
які прямо пов’язані з процесом осягнення вже знайомих форм.
Оригінальність вітається лише в тому випадку, коли вона підтверджує
очікувані переживання, суттєво не змінюючи їх, як це відбувається у
творах найбільш видатних майстрів цього жанру (А. Конан Дойля, М.
Митчелл, А. Крісті, С. Кінга та ін.).

Масові форми потребують побудови яскравого дійства та ефектної
сюжетності; вони успішно експлуатують елементи небезпеки, насилля,
сексу, викликаючи інтенсивне і негайне переживання. Масове мистецтво
певною мірою задовольняє потребу людини в яскравому емоційному світі, в
переживанні високої амплітуди почуттів, що перевершують рутинність та
заорганізованість повсякденного життя.

Про важливість цієї проблеми в наш час писав Р.Гвардіні, який відзначав
дефіцит переживань сучасної людини, дефіцит безпосередньості живого
почуття. В цьому відношенні масове мистецтво здатне відіграти суттєву
роль, не заставляючи людину рефлексувати з приводу власних мотивацій та
досвіду, надаючи можливість розслабитися в спогляданні чуттєво
“сфокусованого” цілісного та впорядкованого світу.

Психоаналітики виявляють, що життя в художньому світі масових форм не
потребує усвідомлення своїх прихованих мотивацій. Так, наприклад,
детектив дозволяє уявити жахливий злочин, не признаючи власних
імпульсів, котрі могли б привести до нього. В результаті масові жанри
підкріплюють вже існуючі соціальні орієнтації та установки, підмінюючи
художніми моделями невирішеність та неоднозначність більшості реальних
проблем; а художня стереотипність дозволяє розрядити напругу, сприяє
зміцненню віри в “етикетність” всього існуючого, хоча б на уявлюваному
рівні.

***

Ще однією стороною побутування масової та елітарної культури є
функціонування і розвиток художніх творів в умовах ринку. Різке зниження
державних дотацій театру, кінематографу, художнім музеям загострило ряд
проблем, а саме: художня практика в видавничій справі, кінематографі,
театрі зіткнулася з тим, що життєздатність всіх перерахованих творчих
інститутів, їх благополуччя, рівень професійного та технічного розвитку
визначають не елітарні досягнення, а твори масового попиту. Видавець
зтикається з необхідністю видати більшу кількість “середньої”
літератури для того, щоб мати змогу опублікувати класику. Подібні
процеси розгортаються також в кінематографі та театрі.

Для вивчення міри рентабельності мистецтва були розроблені достатньо
точні критерії. Так, спеціалістам добре відомо, що, наприклад, масовий
успіх кінокартини повністю визначається в перші три місяці її
демонстрації на території всієї країни. Те ж саме стосується
літературної белетристики та естрадної пісні, для якої цей термін
обмежуться першим місяцем після її випуску в прокат. Звідси і всілякі
механізми “розкрутки” співаків, письменників, поетів, художників, що
виступають вже не як випадкові, епізодичні, а як необхідний ланцюг
побутування мистецтва в умовах ринку.

Складні процеси сучасного функціонування масового мистецтва є
підтвердженням відомої формули: “мистецтво дає кожному стільки, скільки
людина здатна від нього взяти”. “Різноманіття художніх практик,
диференціація (іноді дуже різка) аудиторії глядачів, читачів, слухачів
не перекреслюють, а, навпаки, підверджують гуманістичну природу
мистецтва, яке гнучко відгукується на будь-які особисті смаки і переваги
та надає людині можливості як соціалізації так і індивідуації”.

Однак жодна суспільна культура не може обходитися без інтелектуальної
верхівки: при відсутності такої суспільство заполонить хвиля масової
культури. Інтелектуальний рівень культури підтримує елітарність, котра
виконує в суспільстві роль культурного лідера. Головною позитивною
ознакою елітарної культури є забезпечення прогресивного розвитку
культури, створення нових культурних цінностей, а, отже, розширення
культурного діапазону національної та світової культури

Як вже зазначалося вище, для адекватного сприйняття елітарної культури
необхідна спеціальна підготовка, оволодіння певним запасом культурних
знань та навичок, котрі не приходять самі по собі. Ще А. П. Чехов,
характеризуючи “сповзання” культури до простонародного рівня, де вона
починає змикатися з масовою, писав: “потрібно не Гоголя опускати до
народу, а народ піднімати до Гоголя”. Так, наприклад, музика Бетховена,
живопис Пікассо, психоаналітична теорія З.Фрейда та інше свого часу
були безумовно елітарними, але з розвитком загальної культури народу,
під впливом пропаганди, під дією системи освіти і тому подібне поступово
багато в чому свою елітарність втратили, перейшли до розряду
загальновживаних та зрозумілих. Саме тому проблема виховання художніх
смаків, задання зразків елітарної культури для наслідування,
використання механізму дії масової культури для пропаганди високої
культури є важливим завданням у вихованні духовного світу сучасної
людини.

Вплив глобалізаційних процесів на культуру сучасного світу.

< 1/4 A e i < h™NB* h™NB* & gd™N им явищем, суперечливим феноменом, котрий постав перед людством в останні десятиріччя. Глобалізація виступає ознакою формування єдиного всепланетного людства. Процес цей спричинює болісні метаморфози та кризу багатьох традиційних культурних, соціальних, господарських систем. Ключовими характеристиками процесу глобалізації є: світова капіталістична економіка; планетарна мережа національних держав; практика загальнопланетарних комунікацій; транснаціональне поширення сучасних технологій; міжнародний поділ праці; “світовий військовий порядок”. Сучасний глобалізаційний процес є пришвидшенням тенденцій, характерних для класичних часів, головна ознака яких проявляється в невідворотньому устремлінні малих держав до об’єднання. Ці держави спочатку створюють торговельні об’єднання, потім – політичні, а з часом і культурні. Такі об’єднання будуються в зв’язку з тим, що державам з тих чи інших причин вигідніше об’єднуватися, ніж існувати нарізно. Глобалізація описує прискорення інтеграції націй в світову систему в зв’язку з розвитком сучасних транспортних засобів та економічних зв’язків, дякуючи впливу на людей засобів масової інформації. Вона сприяє поширенню культурних контактів між народами та міграції людей. Однак відношення до глобалізації не є однозначним. Деякі країни намагаються вирішувати продиктовані глобалізацією проблеми через ослаблення певних її впливів, наприклад, запобігаючи руйнуванню важливих елементів суспільного життя, або через полегшення переходу до більшого об’єднання, деякі ж намагаються просто від неї відсторонитися, захиститися і, в кінцевому рахунку, програють. Проте недопущення на свою “територію” інших культурних традицій призводить до консервування існуючого та затримки у розвитку даної культури, на подолання якої потребується багато зусиль та часу. Класичний прикладом суспільства, яке зосередило свої зусилля на відгородженні себе від впливу інтелектуальної глобалізації, є Іспанська імперія періоду Римо-католицької соціальної контрреформації. Так, вирішивши ігнорувати зовнішні релігійні процеси, вона у певному розумінні добилася значних успіхів. В результаті діяльності інквізиції та інших засобів протистояння зовнішнім впливам, ця держава зуміла не допустити на свою територію протестантські рухи. Але таким чином вона утримала поза межами своєї країни й усі інші культурні процеси. Наприклад, багато наукових відкриттів XVII ст., епоха просвітництва XVIII ст., а також і Французька революція не торкнулися її. В результаті імперія зазнала значного культурного, інтелектуального, політичного та економічного занепаду, на подолання якого знадобилося аж два століття. Недавнім прикладом є також СРСР, де найвищим досягненям теоретичної думки вважалась філософія марксизму-ленінізму, а тому були впроваджені всілякі заходи, щоб відгородити суспільство від світового інтелектуального життя (як довго ми будемо долати наслідки цього, покаже історія). Наслідки ж введеного Радянським Союзом режиму економічної автаркії, який захищав його економіку від конкуренції на світовому ринку, ми вже бачимо сьогодні. Проте дуже важливим завданням є і не допустити повної заміни своєї культури іншою, що спостерігається останніми десятиріччями внаслідок глобалізаційних процесів на теренах багатьох країн. Звичайно, глобалізація є болісним процесом для всіх, адже вона примушує вступати у світову економічну конкуренцію, захищати себе від масованого впливу іншої культури (як правило, культури великих світових держав) на власну культуру. Проте, в неминучому процесі глобалізації є багато як позитивних так і негативних тенденцій. Глобалізація спрацьовує позитивно в аспектах, пов’язаних з економікою, політикою, інформацією. Ризики ж, насамперед, стосуються культури, де так важливо зберегти самобутню культурну ідентичність. Про процеси глобалізації в сучасній культурі вчених змусило говорити розповсюдження в світі однакових культурних зразків, відкритість кордонів для культурних впливів та культурне спілкування, яке стає все ширшим. Культурний вимір набуває особливого значення серед характеристик процесу глобалізації. Важливість цього виміру зумовлюється тим, що виникнення та наступний розвиток глобальної економіки, індустрії комунікаційних та інформаційних технологій, зростання перетворювальної могутності мультинаціональних корпорацій, трансконтинентальних фінансових інститутів – усі ці процеси супроводжуються масштабними змінами в сфері соціокультурного життя. Саме ці трансформації, на думку сучасних аналітиків, ініціювали виникнення таких феноменів, як “космополітична культура”, ”транснаціональна культура”, “унітарна глобальна культура”. Оскільки в умовах глобалізації спостерігаються тенденції до уніфікації у культурі, то у країн, які намагаються зберегти свою ідентичність, виникає ряд проблем, а саме: втрата своєрідності культури, самозамикання, етноцентризм як реакія на глобалізацію і тому подібне, які вирішуються по-різному. Збереження культурної своєрідності в сучасному суспільстві стало оцінюватися як найвище досягнення цивілізації. Цілеспрямоване, грунтоване на виваженій концепції управління соціальними та культурними сферами суспільства є відмінною рисою цивілізованої країни (оскільки саме з середини XX ст. починається плановий, глибоко ешолонований підхід до збереження культурного генофонду всього людства та кожної окремої країни в рамках програм ООН), а тому звичними для більшості людей цивілізованих країн стали вирази “соціальна політика” та “культурна політика”. Терміном “культурна політика” позначається система практичних заходів, які фінансуються, регулюються і значною мірою здійснюються державою (поряд з приватними особами), що направлені на збереження, розвиток та примноження культурного спадку нації. Сьогодні культурна політика більшості країн переорієнтовується з моделі асиміляції (в котрій меншини відмовляються від своїх культурних традицій та цінностей, замінюючи їх тими традиціями, котрих притримується більшість), на мультикультурну модель, де індивід соціалізується і до домінуючої, і до етнічної культури. На противагу уніфікації та глобалізації культурного процесу висувається ідея плюралізму, яка, як правило, містить в собі вимоги рівності національних та локальних культур. При культурному плюралізмі жодна національна меншина не втрачає самобутності та не розчиняється в загальній культурі. Мається на увазі, що представники однієї національності добровільно оволодівають звичками та традиціями іншої, збагачуючи при цьому власну культуру. Тому культурний плюралізм є показником успішної адаптації людини до чужої культури без відмови від своєї власної. Успішна адаптація передбачає оволодіння багатствами ще однієї культури без шкоди (збитку) для цінностей власної. Сучасне уявлення про рівноправність культур виходить з того, що кожна культура є зоною оригінальної культурної творчості. Її вклад в скарбницю світового мистецтва є унікальним. Це означає, що кожна культура правомірно вплітається в візерунок культур світу. Загалом, для культурного простору сьогодення характерною є наявність в одному полі різноманітних традицій, які за своїм внутрішнім змістом досить важко поєднуються одна з одною. Однак, ця сполученість має особливий відтінок, оскільки в цих поєднаннях непоєднуваного, в сусідстві та переплетінні найрізноманітніших, аж до взаємовиключаючих традицій, виражається дух сучасної культурної динаміки. Перетин з іншими культурними системами може здійснюватися через різні форми. Так, зовнішня культура для того, щоб вторгнутися в наш світ, повинна перестати бути для неї “зовнішньою”. Вона повинна знайти собі “місце та ім’я в мові тієї культури, в яку вривається ззовні” (Ю. М. Лотман). Тема змінення культурного поля суспільства під впливом модернізації є особливо актуальною для України, яка переживає часи непростих соціальних метаморфоз. Основним стрижнем в вирішенні проблеми збереження своєї ідентичності повинно стати наданння підтримки власній культурі всіма можливим засобами, відсутність утисків стосовно інших культур. Феномен глобалізації представляє собою виклик людини самій собі і є випробуванням здатності людей існувати у вигляді всепланетної єдності, не втрачаючи своєї культурної ідентичності. Оскільки процеси глобалізації спричиняють тенденції уніфікації культури, з чим не всі суспільства можуть погодитися, то, як реакція на згадувані тенденції, виникають явища “етнічного ренесансу”. Як зазначають дослідники, підвищення ролі етнічного фактору в суспільному, політичному житті, властиве й суспільствам, що трансформуються, й суспільствам сталого розвитку. Важлива роль в цьому процесі відводиться традиції. Поєднання традиціоналізму та новаційності як перспектива гармонійного розвитку культури Традиція є постійним елементом людської культури взагалі, характерним для всієї суспільної практики способом передачі досвіду поколінь. Традиція виконує ряд незамінних культурних функцій, а саме: встановлює спадкоємність культури, цементує її елементи в міцний каркас. Від покоління до покоління передаються знання, досвід, символи, звичаї; слугує каналом передачі інформації (особливо потужним засобом фіксування, збереження та обробітку інформації ця фукція традиції виступає в усній культурі); слугує формою або механізмом соціалізації, навчання та виховання підростаючого покоління (ритуал передається із покоління в покоління шляхом зучування його частин, блоків, фрагментів); селективна (в традицію закладається все найцінніше, що має колектив - пізнавальні, соціальні, технологічні, міфологічні знання. В безписьмовому, архаїчному суспільстві традиція відтворюється через ритуали та обряди). Культурна традиція як специфічний для суспільного життя механізм акумуляції та передачі соціокультурного досвіду людей виникає та конституюється як своєрідна форма стабілізації розвитку, опанування його результатів у процесі колективної творчості. Поза традицією немає соціальної пам’яті, отже, девальвуються почуття відповідальності перед минулим, життя перетворюється на потік беззмістовних новацій, виникає відчудження людини як від історії, так і від майбутнього. Отже, традиція є саме тим важливим гомеостатичним механізмом культури, який приходить на зміну біогенетичним формам наслідування й забезпечує адаптацію людини в умовах соціального середовища та природи, що змінюється. Специфіка традиції як форми збереження духовних цінностей та актуалізації їх у нових умовах визначається формальним алгоритмом зв’язку між старим та новим, котрий сутнісно характеризує традицію. Вона є не просто елементом соціокультурної спадщини, що передається від покоління до покоління, а певним типом передачі цієї спадшини. Будучи взятою в єдності своїх формальних та змістовних моментів, традиція визначається як "особливий тип відношень між послідовними стадіями" соціокультурної системи, що розвивається, "при якому на новому рівні буття цієї системи стереотипно та інваріантно відтворюються структурні та функціональні характеристики її попереднього буття". Традиція постає як доля (В.Липинський), що вимагає від людини праці та творчості, боротьби та руху в ім’я творення нового, виходячи й спираючись на усталене. А тому традиція трактується не як консервативний момент, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а як творчий, динамічний чинник історичного розвитку. Введення поняття творчої традиції зумовлене необхідністю усунення всепоглинання як сторони традиції (тобто утримання в собі як позитивного, так і негативного досвіду). Лише в критичному традиціоналізмі постає можливість об’єктивного погляду на минуле та сьогодення, можливість заперечення минулого досвіду як винятково позитивного. Прагнення штучно відтворити віджилі форми життя виглядає в кращому випадку комічно; сучасна людина має творити своє буття, свою реальнІсть, але при цьому важливо зберегти плідний дух давнини. Будь-яке культурне, соціальне утворення, придатне до життя лише тоді, коли вписується в існуючу національну традицію, продовжує та поглиблює її, в іншому разі це буде мертвонародженим дитям. Отже, основним змістом поняття "традиція" є не просто досвід минулих поколінь, а саме такий досвід, який включає в себе умови майбутнього розвитку на даному історичному етапі, в конкретних соціальних умовах для даного суспільства, класу, соціальної групи. (М.Ю.Русин) Успадковується й розвивається лише те, що не втратило своєї суспільної й культурної значущості. Таким чином, смисл традиції полягає в передачі культурної інформації, відтворення сутності, живого духу культури. В сучасній культурології проблема традиції досить часто розглядається в рамках загального процесу модернізації, яка є збірним поняттям сучасного соціального знання, котре характеризує різнорідні процеси та явища, що супроводжують становлення індустріального суспільства західного типу. В зв’язку з цим в культурології останнім часом активізувалась дискусія навколо понять “традиція”, традиційний”, “традиційне суспільство”, “традиціоналізм”. В широкому значенні під традиціоналізмом розуміють виключну орієнтацію на традицію, підтримання її авторитету та підчинення цьому авторитету. “Розуміємий” таким чином традиціоналізм, не дивлячись на свою неоднорідну ідейну та культурну “подоплека”(підоснову), прагне сформувати певну альтернативу ідеології модернізму, котра розкривається на різних етапах історії як раціоналізм, матеріалізм, плюралістичний лібералізм. Оскільки в доіндустріальному суспільстві більшість рис культури передавалось через традицію, то воно називалось традиційним. В сучасному суспільстві основними каналами передачі знань минулого виступають бібліотеки, преса, радіо, телебачення, школи, університети, що не применшує значення традиції як феномену людського життя. Якщо провести грань між традиційним та сучасним суспільством, то виявиться, що сучасне суспільство - це в масі своїй все зростаючий потік інновацій, а традиційне – це глиба традицій. Звичайно, постає питання, чи рівноправне співвідношення "традиція-інновація". Можна сказати, що існують суспільства більш традиційні, й суспільства більш схильні до інновацій. За ступенем цієї схильності їх можна розподілити таким чином. З однієї сторони шкали - суспільства стовідсотково традиційні, на іншій - стовідсотково інноваційні. Хоча ми можемо говорити лише про наближення до тієї чи іншої абсолютизації, тому що стовідсоткове те чи інше - абсурд в історії людства. До першого типу відносяться суспільства, де не відбувається нічого, ніякого нового, здійснюються ті ж дії, в тих же формах, що й вчора. Багато які суспільства - ізоляти первісності (гірські, острівні, лісні) - бувають подовгу близькі до такого існування. Відсутність інновацій означає культурний застій, але не погрожує безпосередньо самому існуванню суспільства. Але абсурдно виглядають і постійні зміни, коли кожна нова дія перекреслює, заперечує попередню, коли абсолютно все сьогодні робиться не так, й не те, що робилося вчора, а завтра ж знову діється по-іншому.Саме в цьому вбачаємо загрозу як суспільству, так й розвиткові особистості. Засилля традиціоналізму призводить до нівіляції особистості, в той час, коли засилля новаторства - до втрати себе, забування себе як особистості. (Переписування історії в "1984" Дж.Орвела, зміни, що не припиняються, призводять людину до стану цілковитої байдужості до себе та інших, втрата ціннісних орієнтацій, власне, їх здобуття стає сумнівним. Відсутність усталеного минулого, відсутність коріння - відсутність теперішнього і, в перспективі, майбутнього. Відсутність "мене" як особистості). Постійна новизна призводить др неможливості самоідентифікації. В даному контексті зміни неминуче ведуть до руйнації. Тому не буде невірним, якщо ми скажемо, що традиціі абсолютно необхідні для самої підтримки існування особистості, суспільства, інновації ж необхідні для їх розвитку. Співзвучність та співдіяльність "вічної", "світової" традиції з традицією яскраво-національною є тим джерелом, що дає могутній поштовх розвиткові талановитих особистой в історії тієї чи іншої культури, та основа, що поглиблює духовний світ людини, збільшує варіативність та образність її мислення. Творча свідомість лише тоді може бути розкута, звільнена від застарівших догм та стереотипів, коли поєдує в собі настроєнність на чередування традиційного та новаційного. Саме такий підхід надає нових імпульсів для виникнення свіжих ідей та переживань. Тому не лише найкраще , але й найбільш індивідуальне в творчості особистості проявляється там, де сильніше всього ствердили своє безсмертя її попередники. Для нормального існування особистості неприяйнятні як жорсткий традиціоналізм, так і безстримна новаційність. "Істина поза сумнівом, світ без сміху, віра без іронії - це не лише ідеал середньовічного аскетизму, це й програма сучасного тоталітаризму". Творчий процес вимагає гармонійного поєднання традиціоналізму та новаційності. Подолання традиційної системи може й повинно супроводжуватися багатством напрямків прориву людини до інших цінностей, інших життєвих орієнтирів. Та напруга, яка виникає на стиці двох підходів: усталеного, традиційного та новаційного, створює ціннісно насичене, багате можливостями вибору середовище, в якому у людини творчої завжди зберігається спроможність оновлення, гри, творчості. Нормальною має бути ситуація, коли “виникають правила для порушення правил та аномалії, що необхідні для норми”. Проте новаційні ідеали мають сприйматися і як позитивні, скільки в них втілюється не всяке заперечення традиції, а лише таке, що стверджує право особи на знецінення існуючого, на оригінальність, яка, в свою чергу, теж не є випадковою. Вона (оригінальність) вписана в дану культуру, спирається на ті форми традиційності, котрі несуть в собі певний позитивний смисл. Всяка традиційність існує, вірніше може існувати, в різноманітних формах її порушення, відхилення від неї. Тому люба нетотальна новація покликана різноманітити світ, створювати ситуації, що змушують людину замислюватися, осягнувши неповторність та багатство світу, робити вибір, а, отже, пізнавати, творити. Таким чином, результати протистояння традиціоналізму та модернізму на перший погляд виглядають парадоксальними. Оскільки бажання осмислити історію досить часто слугує способом прориву в новий культурний простір, проте бажання творити культурні нововведення обертається відродженням традиційних культурних, духовних стандартів. Повнота традиціоналізму розкривається лише в співвіднесенні з культурною динамікою, через призму модернізму, в той час як останній розкриває себе через традиціоналізм. *** Динамізм складності культурного процесу, тенденції сучасності, котрі призводять до масовості, уніфікації культури, ніваляції особистісних початків, розрив культурних зв’язків з минулим змушують людину переосмислювати себе та своє місце в світі, цінності людського життя, ставлять культуру перед новими “викликами”. Література. Виклик глобалізації. – К., 2001. Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. - 1990. - №4. Гуревич П.С. Культурология. М.: Проект, 2003. – 336 с. Культурологія. Навч. посібник / За ред.І.І.Тюрменко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368 с. - С. 325-330. Культурология ХХ век: Энциклопедия. – Т.1-2. – С.-Пб.: Университетская книга, 1998. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. // Вибрані твори. К.: Основи, 1994. – 420 с. Козловски П. Миф о модерне. М., 2002. Фундаменталізм. Вперше це поняття з’явилося в релігієзнавчій літературі для позначення такого напрямку релігійної думки, котрий виступає за повернення до глибинних, корневих основ доктрини або взагалі принципів життєдіяльності. В більш широкому вжитку – релігійно-культурна установка, яка направлена на переосмислення втраченої, але надзвичайно значущої традиції. Найчастіше в літературі зустрічаються поняття євангельського фундаменталізму та ісламського фундаменталізму. В власному значенні слова фундаменталізм сформувався в другій половині XIX ст., коли в американському протестантизмі з’явиламь група теологів, які виступали проти алегоричного та символічного трактування Біблії, за її буквальне розуміння. Наголошували, що Біблію слід приймати такою, якою вона є, ставлячи віру вище розуму. Головним завданням фундаменталістів було прагнення призупинити модернізм в релігії. Феномен ісламського фундаменталізму відповідно пов’язаний з канонічним прочитанням священих текстів. На формування цієї культурної установки насамперед впливають загальні політичні процеси, котрі дозволяють переосмислити роль ісламу як світової релігії в сучасному світі. Фундаменталісти закликають до створення ідеального мусульманського суспільства. В. С. Лук’янець, О.М. Соболь. Філософський постмодерн. – К., 1998. – С. 207 Див.: Там само. С. 47. В. С. Лук’янець, О.М. Соболь. Філософський постмодерн. – К., 1998. – С. 56. Див.: Фетисова Т. А. Культура города // Новая литература по культурологии. Дайджест 2. М.: ИНИОН, 1995. С. 79-93. В. С. Лук’янець, О.М. Соболь. Філософський постмодерн. – К., 1998. – С. 227. Кононов В.И. Будущее как философская проблема и западно- германский неоконсерватизм // Философия о будущем человечества. - М.: ИФАН, 1990. - С. 25. В. С. Лук’янець, О.М. Соболь. Філософський постмодерн. – К., 1998. – С. 50. Більш детально про явище постмодернізму в художній культурі див. Гл. 7 даного посібника, параграф 5. Див.: Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас. // Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – С. 73-79. Наталія Черниш. Соціологія. Курс лекцій.- Львів: Кальварія, 2003. - С.321. Гвардини Р. Конец нового времени // Вопросы философии. - 1990. - №4. Кривцун О.А. Эстетика. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С. 238. Див.: В. С. Лук’янець, О.М. Соболь. Філософський постмодерн. – К., 1998. – С. 252. Див.: В. С. Лук’янець, О.М. Соболь. Філософський постмодерн. – К., 1998. – С. 252. Зеленков А.И. Социокультурный статус традиций и их роль в динамике науки // Веснік Беларускага дзяржаунаго універсітэта. - Сер. N3. - Минск - 1996. У.Эко. Имя Розы.- М.: - Книжная палата. - 1989 – С.479. Лотман Ю.М. В школе поэтического слова. Пушкин. Лермонтов. Гоголь. - М. - Просвещение. – 1988 – 352 с. С. 159.

Похожие записи