.

Професійна етика й норми професійних ділових відносин (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
834 6208
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА Й НОРМИ ПРОФЕСІЙНИХ ДІЛОВИХ ВІДНОСИН

Поняття «професійна етика» може викликати ряд запитань. По-перше, чим
професійна етика відрізняється від етики як такої? По-друге, в чому
необхідність виокремлення з усієї сфери етичного етики професійної? Чи
всяка професія вимагає специфічної професійної етики?

Найвища суспільна й особистісна цінність моралі полягає в її
загальнолюдяності, бо ідеал моралі підноситься над вузькокласовими,
вузькопрофесійними інтересами. Людське сумління за всіх етнокультурних,
групових та інших специфікацій не може бути сумлінням елліна чи іудея,
хлібороба чи ремісника, вчителя чи лікаря. Воно єдине, і моральний
рівень людини не може визначатися її професією, так само, як
національним походженням чи класовою належністю.

Звісно, і перше, й друге, й третє не можуть не породжувати певних
особливостей, певних акцентів у моральній свідомості та моральній
практиці людей. Разом із тим ці перемінні неспроможні докорінно змінити
моральне обличчя особистості, в апеляції до якої й криється специфіка
морального. Пояснюється це тим, що мораль впливає більш чи менш зримо на
людей тоді, коли вона доходить до глибинних духовних структур кожної
окремо взятої особистості. Мораль є суттєвий чинник життєдіяльності
народів і класів, але, навіть апелюючи до цих людських спільнот, вона
звертається передусім до кожної окремої особистості. Тільки за умови
саме такого звернення моральна проповідь, заклик, вимога вправі
розраховувати на відгук.

Отже, професійна мораль не може виступати як така, що протистоїть
загальнолюдській моралі, існує поряд із нею. Професійна мораль є
невід’ємною часткою моралі загальнолюдської, існує в її рамках і
формується на її основі.

Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської
діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та
специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної
регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають
особливо високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі
професійно цією діяльністю займаються. Це такі види діяльності, які
здатні породжувати особливо гострі моральні колізії, що в інших видах
діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії
з’являються там, де вирішуються питання життя і смерті, здоров’я,
свободи та гідності людини, де моральні якості спеціаліста набувають
вирішального значення, де доля одного може величезною мірою залежати від
моральної спроможності іншого.

У цих професіях на основі загальних принципів моралі виробляються
своєрідні кодекси честі, професійної поведінки, котрі поряд із
загальноморальними правилами вбирають і весь, часто драматичний, досвід
даного виду людської діяльності. Більш того, в деяких професіях навіть
сама фахова спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його
моральних якостей. Сказане передусім стосується праці вчителя, лікаря,
юриста.

Таким чином, ідеться про педагогічну, медичну й судову етику. Саме в цих
сферах здійснюється найбезпосередніший вихід на людську особистість і її
долю, саме тут особливо велика залежність однієї людини від іншої, саме
тут здійснюється відбиття загальних принципів у конкретній поведінці за
конкретної ситуації, реалізується поведінка воістину доленосна, гранично
значуща для-людей, котрі опиняються у сфері дії педагогіки, медицини,
юстиції. Здебільшого саме в цих сферах вирішуються питання життя,
смерті, здоров’я, свободи та гідності людини, коли індивід може
опинитися (особливо у сфері медицини) майже в цілковитій залежності від
знань, умінь, порядності та відповідальності іншого індивіда. Тому в
названих сферах діяльності виникає суспільний феномен особливої
моральної відповідальності, породжуваної ситуацією граничної гостроти
моральної колізії.

У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із
супутніми їм практичними правилами, які «обслуговують» ту чи іншу галузь
людської діяльності. В кожній із цих галузей головним об’єктом
діяльності є людина, котра вправі сподіватися й сподівається на
ставлення до себе не як до об’єкта зовнішнього впливу, а саме як до
людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосердя.

Названі вище моральні норми є професійно-етичними, тому що їх виникнення
й засвоєння не визначаються безпосередньо якимись інституційними умовами
(освітою, службовим становищем), а оволодіння ними забезпечується
головним чином культурою особистості, її вихованістю, її моральним
потенціалом.

Крім традиційних професій, що вимагають через свою специфіку особливого
морального регулювання на рівні фахових моральних кодексів, у сучасному
світі з’являється у зв’язку з новітніми досягненнями науково-технічного
прогресу цілий ряд нових професій, у яких визріває внутрішня потреба в
певних, пройнятих моральним змістом, правилах. Складаються такі види
виробничої та наукової діяльності, де швидка перевірка сумлінності
виконуваної людиною надзвичайно важливої й відповідальної роботи
практично неможлива. В цих сферах соціально-економічної активності людей
їхні моральні якості стають іноді вирішальними чинниками нормального
функціонування підприємств і наукових установ. Важко не погодитися з
твердженням, що «в складних системах людина — машина на авансцену
трудової діяльності виходять фактори самоконтролю, саморегуляції
поведінки, котрі перебувають у сфері свідомості та самосвідомості,
сумління людини. Кібернетика, як говорять спеціалісти, простягає руки до
справ нашої совісті, а автоматичні системи управління потребують чесних
людей».

Професійну мораль не слід ототожнювати з мораллю корпоративною, котра,
відображуючи обособлені групові інтереси, створює особливі норми
поведінки та оцінок вузького людського прошарку, які часто протистоять
нормам моралі суспільної й мають по суті справи антисоціальний характер.
Іноді, з точки зору суспільства, ці норми корпоративної моралі
виступають як явна аморальність, своєрідна антимораль, перевернуті норми
моральності. Подібні норми існують у світі професійних кримінальних
злочинців, так званих «злодіїв у законі», де найбільшою чеснотою
оголошується презирство до праці, жорстокість щодо слабких,
демонстративна неповага до закону й нехтування ним, рабська покора,
заснована на страху перед дужчим, «паханом» і т. д.

Аналогічна по суті «мораль» панує часом і в цілком легальних сферах
діяльності, наприклад у наукових колективах, де головним виявляється не
служіння істині, а захист будь-якою ціною корисливих інтересів
представників «своєї» наукової школи, пригнічення талановитих «чужаків»,
прагнення створити замкнену касту, куди немає доступу цим «чужакам»,
намагання дискредитувати надзвичайно корисні, але «чужі» відкриття і т.
д. В нашому суспільстві наявність подібної моралі у окремих соціальних і
професійних груп обтяжується розбалансованістю ринку й фінансової
системи, застійними явищами у виробництві, всеохоплюючим дефіцитом, що
посилює спокуси для морально нестійких людей скористатися своїм
професійним і службовим становищем для розв’язання власних проблем за
рахунок ближніх.

Особливо велика небезпека виникнення антисоціальної корпоративної моралі
серед осіб, котрі мають доступ до дефіцитних матеріальних цінностей і
послуг (торгівля, матеріальне постачання, деякі підприємства харчової та
легкої промисловості і т. п.). Цьому можуть стати на перешкоді як
моральний осуд такої позиції, так і заходи правового характеру, що
карають антисуспільну поведінку людей, котрі керуються в своїй
діяльності нормами корпоративної моралі, яка протистоїть моралі
суспільній.

Виклад основних особливостей систем професійної етики доцільно розпочати
з розгляду найбільш традиційної медичної етики, біля витоків якої стоїть
видатний медик античної Греції Гіпократ. Не випадково і в сучасному
світі дістала назву «клятва Ппократа» урочиста обіцянка лікаря
дотримувати морального кодексу своєї професії, завжди й усюди керуватися
передусім інтересами хворого, приходити йому на допомогу незалежно від
його національної чи релігійної належності, суспільного становища,
політичних поглядів. Медична етика вимагає від лікаря готовності
докласти всіх сил для того, щоб вилікувати хворого або полегшити його
страждання, не рахуючися з труднощами, а якщо це необхідно, то й із
власними інтересами.

Жорстокість останньої максими пояснюється надзвичайною суспільною
значущістю роботи лікаря, від якої залежать доля людини, її життя та
здоров’я. Лікар зобов’язаний до останньої секунди боротися за життя
хворого, роблячи все можливе й неможливе навіть якщо ситуація
безнадійна. Одне із складних, болісних питань лікарської етики
(розроблюваної головним чином самими медиками й іменованої медичною
деонтологією) це ступінь відвертості лікаря й пацієнта: чи слід говорити
хворому правду про його стан, невиліковність хвороби, неминучість
трагічного результату і т. д.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом
місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання також
дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар
не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті.
Навпаки, лікар зобов’язаний усіляко підтримувати віру у видужання, щоб
не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

У деяких західних країнах лікар зобов’язаний повідомити пацієнтові всю
правду про стан його здоров’я, в тому числі й про можливість загибелі та
час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі
свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про
сім’ю, приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому
випадку, якщо це віруючий, і т. д.

В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний
гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючись на цей принцип
лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути
доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого —
це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності
лікувального процесу.

Лікар зобов’язаний свято шанувати права, честь і гідність свого
пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто
зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним),
приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій
залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай
негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір’ям,
своїм особливим становищем у долі стражденного.

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком
лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може
завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така
воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає
особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна
епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка
людина незалежно від своїх моральних засад.

Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві
навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично
викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з
боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з
агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу,
таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність
деяких медиків, які знехтували великим гіпократівським «Не зашкодь!»

Серйозні моральні проблеми виникають і в зв’язку з дедалі поширюваною
практикою трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає
завдання точного визначення того, чи е. донор мертвим, а чи він іще
живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої,
тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до
останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині
визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора,
а не реципієнта.

З розглядуваними питаннями тісно пов’язана проблема «евтаназії»
(«легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його
страждань прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його
власне прохання. Дана проблема е однією з найгостріших у сучасній
медичній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар
природи — життя навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він
бути байдужим до нестерпних людських мук?

Не менш важливе й питання про моральну допустимість експериментальних
дослідів на людях. Такі експерименти можуть здійснюватися виключно
добровільно, з дотриманням усіх запобіжних заходів, з максимальним
почуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним
подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар
проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із
Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у власне
серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана
відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран
рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе від ліктя до плеча і
входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі,
ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже
небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її
таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.

У тоталітарному суспільстві медицина стає частиною репресивної машини,
коли можливі варварські експерименти на людях (нелюд доктор Менгеле в
нацистській Німеччині, епідеміологічний загін генерала Ісії в Японії,
котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких
розглядали виключно як експериментальний матеріал), масове знищення
хворих і безпомічних, калік і стариків, як це мало місце у «третьому
рейху». В такому суспільстві медицина підпорядковується, як і вся решта
інститутів, тільки політичній доцільності, яка, в свою чергу,
визначається владарюючою верхівкою. Внаслідок тоталітарного домінування
політики медицина підкоряється зовнішнім і часто чужим для неї системам
регулювання, котрі призводять до фактичної ліквідації таких понять, як
«лікарська таємниця», «клятва Гіпократа», «лікарський обов’язок». Етичні
норми підмінюються політичними інтересами.

Медична етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою не тільки в
суто професійному, а й у моральному плані. Лікар мусить уміти володіти
собою, стримувати негативні емоції. Слово лікаря зцілює не меншою мірою,
ніж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерєв стверджував: якщо
хворому після розмови з лікарем не стає легше, то це не лікар. Тому в
загальній системі медичної освіти особливо багато важить етична,
моральна підготовка та виховання майбутніх медиків на принципах
професійної честі, гуманізму, людської порядності, відповідальності.

З огляду на специфіку самої професії медика медична етика є необхідною й
невід’ємною стороною професійної спроможності. Відсутність тих якостей,
котрих вимагає від лікаря медична етика, є свідченням його професійної
непридатності. Аморальним, порочним людям має бути закритий доступ до
цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій потрібні люди чесні,
мудрі, самовіддані, здатні на великі подвиги самопожертви та милосердя.
Збереження благородних етичних традицій медицини має стати одним із
головних завдань медичної деонтології.

Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері судової діяльності,
де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне застосування
норм моральності у відправленні правосуддя, судочинства, роботі судових,
прокурорських та слідчих органів.

Судова діяльність зачіпає життєві інтереси суспільства та індивіда, від
неї залежать добре ім’я, честь і гідність громадянина, його свободи,
благополуччя сім’ї. Тим-то ця особлива сфера діяльності потребує й
особливого морального регулятора — судової етики, її розглядають у двох
смислах: як науку і як систему норм, котрих належить дотримувати. Судова
етика — це наука про застосування загальних норм моралі, моральності в
специфічних умовах діяльності суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів,
про здійснення моральних принципів у розслідуванні та розв’язанні різних
судових справ.

Між етикою й правом існують дуже своєрідні відносини. Норми етики часто
виступають водночас і нормами права. Правові заборони виявляються
заразом і моральними заборонами. Такі, наприклад, вимоги моралі, як «не
вбий», «не вкрадь», є також і вимогами закону. Тому здійснення
правосуддя нерозривно пов’язане з морально-етичною проблематикою.
Будь-яке судове рішення, діючи на суспільну свідомість, виконує в той же
час і певну виховну функцію з позитивним чи негативним знаком.

Моральне начало в судовій діяльності необхідне для виключення при
дотриманні посадових інструкцій формально-бюрократичної реалізації
закону, для гармонійного поєднання його букви й духу. Річ у тому, що
жоден закон не може бути таким довершеним, щоб він ніколи не потребував
тлумачення в разі конкретного застосування. В цьому ж аспекті дуже
багато що залежить від конкретного виконавця, його особистісних,
насамперед моральних якостей. Порядністю, вихованістю, чесністю людини,
котра стоїть на сторожі закону, нерідко визначається обличчя самого
закону.

Судова етика не допускає обману, провокацій, прагнення досягти
потрібного при розгляді результату будь-якою ціною. Так само недопустимі
в моральному відношенні прийоми допиту, побудовані на упередженому
ставленні до допитуваного, некоректність до людини, винуватість якої ще
проблематична. В основі судового процесу мають бути поняття
справедливості, гуманізму та добросовісності.

Під справедливістю слід передусім розуміти відповідність міри відплати
мірі злочину. Справедливість пов’язує дві форми суспільної свідомості:
право й мораль. Усякий присуд оцінюється суспільством не тільки з
правових, а й із морально-етичних позицій, і тому бажано, щоб,
спираючись виключно на закон, присуд ураховував моральне почуття
суспільства, уникав суперечності між правом і мораллю, законністю й
справедливістю. Та оскільки моральне почуття може видозмінюватися під
дією тимчасових і випадкових обставин, присуд має відповідати вимогам
закону навіть якщо в даний момент суспільство настроєне інакше. Як
правило, законний за своєю суттю присуд збігається з моральним почуттям
суспільства.

Особливо аморальним у цьому розумінні є будь-який тиск на суд, хай
навіть з найкращими намірами. Суд, що став заручником натовпу чи
високопоставлених осіб, перестає бути органом правосуддя й
перетворюється на орган судової розправи. Подібне втручання позбавляє
суд головного: безпристрасності, неупередженості, об’єктивності і, як
наслідок першого, справедливості. Аморально, а сьогодні вже й злочинне,
чинити тиск на слідчого, прокурора, суддю, спонукаючи їх обминути закон
і всупереч своїй совісті прийняти вигідне якійсь із сторін рішення.

Суддя, якщо він етична особистість, зобов’язаний підкорятися виключно
вимогам закону, незважаючи ні на які обставини, що стосуються особисто
його, діяти за давньоримським принципом: «Хай звершиться правосуддя, хоч
би й загинув світ». Ця моральна максима має стати особистим переконанням
судді, якщо він хоче бути чесним слугою закону. Звісно, йдеться тут не
про загибель світу, а про готовність слуги закону знести будь-які тяготи
й біди в ім’я торжества правосуддя.

В судовому процесі має зберігатися об’єктивність, і його учасники
(суддя, звинувач і т. д.) не мають права у ставленні до позивача та
відповідача, звинувачуваного й жертви піддаватися особистим симпатіям. У
цій ситуації необхідна своєрідна аскеза людини, здатної справити
істотний вплив на хід і результат процесу. Аскеза в даному випадку — це
усвідомлене, добровільне приборкання власних пристрастей, прихильностей,
переживань в ім’я ідеалу об’єктивності та справедливості. В ім’я цього ж
ідеалу в демократичному суспільстві суддя, прокурор і т. д. при розгляді
конкретної справи не повинні допустити, щоб у їхні висновки проникали
їхні власні ідейні й політичні переконання, партійні та групові настрої,
все те, що може викривити закон, який є втіленою об’єктивністю.

Учасники процесу, й насамперед суддя, зобов’язані приймати рішення,
оперті на закон і відповідні їхньому внутрішньому переконанню. Внутрішнє
переконання являє собою певний інтелектуально-моральний стан, що дає
почуття впевненості в правильності й справедливості прийнятого рішення.
Внутрішнє переконання безпосередньо пов’язане з моральним світом людини,
на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милувати, брати на
себе відповідальність за можливу помилку, ціна якої — життя, свобода й
гідність іншої людини.

Таким чином, моральна неспроможність юриста істотно детермінує і його
професійний рівень і навіть просто професійну придатність, бо не існує
законів і систем, котрі могли б сповна убезпечити суспільство від
наслідків елементарної людської аморальності. Всяка аморальність
заслуговує осуду, у сфері ж юстиції (що означає в перекладі з латини —
справедливість) аморальність абсолютно недопустима й соціальне
небезпечна. В суспільстві, що прагне бути демократичним, неприйнятна
участь органів правосуддя в якій би то не було політичній боротьбі.
Правосуддя зобов’язане бути політичне нейтральним і орієнтуватися
виключно на Конституцію та інші законодавчі акти. Виходячи із сказаного,
робимо висновок, що поділ властей (законодавчої, виконавчої, судової) є
вимога не тільки політична, а й моральна.

Суддя, прокурор, слідчий, котрі підкоряються не законові, а тиску,
вимогам якихось політичних сил — запевно аморальні й роблять таким
де-факто всякий закон, якого вони торкаються, бо їхні дії та міркування
продиктовані не внутрішніми переконаннями, не результатом моральних
шукань і болісних роздумів, а зовнішнім тиском з боку Політичних догм і
вузькопартійних прихильностей. Тому незалежність правосуддя, що
забезпечує незалежність дій і рішень слуги закону від будь-яких
позаправових чинників — є не тільки державний, правовий, а й моральний
ідеал демократичного суспільства.

В умовах торжества правосуддя в судовому процесі з будь-якої справи не
повинно бути місця настроям помсти, зведенню політичних чи особистих
рахунків, бо використання судової влади з подібними цілями не тільки
глибоко аморальне, а й злочинне. В ході судового процесу всі його
учасники зобов’язані додержувати таких простих норм моральності, як
тактовність, витриманість, ввічливість. Грубість, знервованість,
погрози, хамство не тільки принижують особистий авторитет судді,
прокурора, адвоката, а й викликають неповагу до цих людей, суду, самої
ідеї правосуддя. Крім рішення з конкретної справи, всякий судовий процес
реалізує також великі виховні завдання, формує у громадян те ставлення
до судової влади, ту віру в неї, котра виражена в давньоримській
формулі: «Закон суворий, але це — закон!» Без поваги до закону, без
моральної порядності його слуг не може бути й послідовного,
добровільного додержання закону.

Важливу роль у забезпеченні такої соціальне значущої діяльності, як
діяльність учителя, вихователя відіграє педагогічна етика, що розглядає
моральні проблеми виховання та освіти, спілкування вихователя з
вихованцем, визначає моральні цілі виховання, а також моральну
допустимість тих чи інших шляхів досягнення педагогічної мети. Професія
педагога, як і професія лікаря, вирізняється найвищим рівнем єдності
професійного та морального начал.

Відношення «вчитель — учень», «вихователь — вихованець» будується на
ставленні першого до другого як до унікальної людської особистості з її
неповторними якостями, здібностями, специфікою.

Специфіка педагогічної діяльності висуває підвищені моральні вимоги до
педагога. Вимоги ці, звичайно, виступають як ідеал, досягнення якого
слід прагнути. Ідеал педагога: мудра, добра, тактовна, вимоглива,
освічена людина, непересічна особистість, істинний громадянин Вітчизни,
котрий має власні тверді переконання та міцні моральні устої, здатний
мужньо їх відстоювати, талановитий вихователь, прекрасний фахівець,
вільна й незалежна натура, котра викликає повагу й симпатію учнів і
співгромадян.

Вихователь сам повинен бути взірцем вихованості, бо головним засобом
виховання виступає особистість педагога, яку не можуть замінити
найновітніші технічні засоби навчального процесу. Повагу до вчителя
створює найдорожчий його моральний і професійний капітал — авторитет,
котрий необхідно всіма можливими способами оберігати й самому вчителеві,
й суспільству, й системі народної освіти.

Список літератури

1. Афанасьева Т. М. Душа и дело. М., 1990.

2. Бойков А. Д. Нравственные основы служебной защити. М., 1978.

3. Волкогонов Д. А. Воинская этика. М., 1980.

4. Инженерная этика. М., 1982.

5. Киселев Я. С. Этика адвоката. Л., 1974.

6. Косарев Й. Й., Сахно А. В. Нравственная ответственность врача в
современном мире. М., 1987.

7. Потьнико Г. П. Заико психологические основы общения. М., 1982.

8. Проблемы судебной этики М., 1974.

9. Радое А. Г. Порядок и порядочность. М., 1988.

10. Рьіданова Й. Й. Уроки этикета. Минск, 1988.

11. Селюков Ф, Т. Административная этика. М., 1980.

12. Станиславский К. С. Этика. М., 1981.

13. Станкин М. Й. Этика спортивной педагогики. М., 1983.

14. Федоренко Е. Г. Профессиональная этика. К., 1983.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020