Реферат на тему:

Проблеми та перспективи розвитку українського кінопрокату

Досвід розвинених демократичних країн свідчить, що завдяки виваженій,
послідовній державній політиці у сфері культури відбуваються зміни в
соціально-економічному, політичному розвиткові суспільства. Особливо
важлива роль належить культурі в державотворчих процесах, у формуванні
єдиного духовного простору, утвердженні гуманістичних цінностей,
національної самосвідомості і патріотизму. Національна культура – в
широкому розумінні як спосіб життя суспільства в усій його повноті – є
важливим чинником національного відродження, саме тим надчасовим явищем,
на якому грунтуються як духовна спадщина, так і творіння майбутніх
поколінь [1].

А важливою складовою української культури є кінематографія, кращі
досягнення та здобутки якої широко відомі у світі. Саме українське
кіномистецтво відіграє помітну роль у збереженні національної
самобутності, формуванні духовних та естетичних цінностей суспільства.
Але на початку 90-х років почався спад виробництва вітчизняних фільмів,
зумовлений важким економічним станом у державі. Негативні процеси в
українському кінематографі спостерігаються і сьогодні. І хоча за останні
роки наші митці досягли певних успіхів, все ж, це дає підстави лише до
стриманого оптимізму. Бо обсяг ігрових, неігрових та анімаційних
фільмів, знятих у 2001 – 2005 роках, становить 10-15 % обсягів
виробництва фільмів у період до 1990 року.

Тут треба зазначити, що проблеми, пов’язані з кіновиробництвом,
невід’ємні від проблем, пов’язаних з розвитком і функціонуванням
кінопрокату. Саме успішний, прибутковий кінопрокат має підготувати
фінансову базу для розвитку кіновиробництва, подолати економічні
проблеми українського кіно. За радянських часів кінотеатри посідали
третє місце за прибутковістю після торгівлі алкоголем і тютюном. У
дев’яності роки ситуація в Україні кардинально змінилася, хоча у всьому
світі кінопоказ – один з найприбутковіших видів бізнесу, якщо його,
звичайно, правильно поставити.

Ліквідація державної монополії на виробництво і прокат фільмів,
вторгнення величезної кількості іноземної кінопродукції, інтенсивний
розвиток телебачення і відео, кілька реорганізацій управління
кіногалуззю – усе це спричинило кризовий стан національної
кінематографії, значне й тривале падіння обсягів виробництва фільмів та
відвідувань глядачами кінотеатрів.

Власне, така криза не є унікальною – українська кінематографія та
кінопрокат зіткнулися з тими ж проблемами, що притаманні практично всім
кінематографіям та кінопрокатам пострадянських країн. Нові реалії
суспільно-економічного життя не були підкріплені адекватним розумінням
ролі кінематографа в житті країни, а також нової ролі держави в
збереженні і розвитку національної кіноіндустрії та кінопрокату [1, 2]

Але на початку ХХІ ст. розпочався активний процес відродження
кінопрокату. Цьому сприяла послідовна державна політика. Починаючи з
1996 року держава здійснила ряд кроків, які дозволили призупинити
нищення галузі, вивести кіномережу і кінопрокат із кризового стану.
Поворотним моментом у розвитку вітчизняної кінематографії та кінопрокату
став прийнятий у 1998 році Закон України «Про кінематографію», який
визначив правові основи діяльності в галузі кінематографії та порядок
регулювання суспільних відносин, пов’язаних з виробництвом,
розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів [3, 4].

На виконання Указу Президента України «Про Основні напрями розвитку
кінематографії в Україні на період до 2005 року» та Закону України «Про
Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на
2003–2007 роки» на місцях було вжито ряд заходів, намічено плани на
майбутнє, підбито підсумки зробленого. Зокрема, було переоснащено понад
130 залів у столиці та в регіонах. І масовий глядач почав повертатися до
кінотеатрів. У останні роки зберігалася тенденція до збільшення
кількості відвідувань, і відповідно – зростання валового збору від
кінопоказів [1, 5].

23 лютого 2005 року у Верховній Раді України відбулися парламентські
слухання «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх
вирішення», за результатами яких постановою Верховної Ради України від
18.03.2005 р. № 2497-IV було затверджено Рекомендації парламентських
слухань. На виконання доручення Кабінету Міністрів України щодо цієї
постанови Верховної Ради України Міністерство культури і туризму України
розробило та внесло на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції
щодо державної програми поліпшення кінообслуговування населення.

Важливим етапом у призупиненні негативних процесів у кінообслуговуванні
населення стали регіональні програми поліпшення кінообслуговування
населення на 2003–2007 роки, розроблені та затверджені на виконання
Загальнодержавної програми розвитку національної кіноіндустрії на
2003–2007 роки. Основну увагу в цих програмах зосереджено на вирішенні
таких проблем: збереження та розвитку мережі закладів кіновідеопоказу,
подолання технічної відсталості кіномережі та кіновідеопрокату,
поповнення фільмофонду кіновідеопрокатних підприємств [1].

Також Верховною Радою України 17 січня 2006 року прийнято Закон України
«Про внесення змін до статті 255 Кодексу України про адміністративні
правопорушення» (щодо надання права складання протоколів про
адміністративні правопорушення при розповсюдженні і демонструванні
фільмів на телевізійному ринку та ринку «домашнього відео» державним
інституціям відповідного спрямування).

Для забезпечення дієвого впливу на ситуацію з дублюванням (озвученням чи
субтитуруванням) іноземних фільмів державною мовою перед їх
розповсюдженням в Україні постановою Кабінету Міністрів України від 16
січня 2006 року № 20 «Деякі питання розповсюдження і демонстрування
фільмів» запроваджено квоти обов’язкового дублювання або озвучення чи
субтитрування державною мовою іноземних фільмів, які розповсюджуються
для кінотеатрального прокату, публічного комерційного відео та
домашнього відео в Україні [1].

Значну роль у вдосконаленні кінопрокату відіграє Міністерство культури і
туризму України. Так, у 2005 році Міністерство проводило велику роботу
із забезпечення законного розповсюдження фільмів в Україні. Було
оновлено склад Експертної комісії Міністерства культури і туризму
України з питань публічного демонстрування кіно- і відеофільмів, до якої
увійшли кінознавці, критики, психологи, члени Національної ради з питань
телебачення і радіомовлення.

Було удосконалено комп’ютерну програму, яка передбачає накопичення даних
про фільми, власників прав на розповсюдження і демонстрування фільмів,
власників майнових авторських прав, терміни дії прав тощо. За 2005 рік
видано 14000 практичних посвідчень, з них для кінотеатрального показу –
215 назв, телевізійного показу – 7554 назв, відеоправ на 6231 назв.
Експертною комісією з питань публічного демонстрування кіно- і
відеофільмів було переглянуто 1911 фільмів [1].

Всі ці заходи сприяли подальшому розвитку вітчизняного кінопрокату.

У 2005 році в Україні здійснювали кіновідеопоказ 3550 кінотеатрів та
кіновідеоустановок (фактично працювала лише 1741). З них 440 кінотеатрів
та 2685 сільських кіноустановок. У всіх областях, крім
Дніпропетровської, Луганської та Сумської, діють комунальні підприємства
кіновідеопрокату [1].

З 2000 року почала швидко зростати кількість відвідувань кінотеатрів,
що, зокрема, пояснюється суттєвим зростанням кількості модернізованих
кінотеатрів. Відвідуваність кінотеатрів за п’ять років зросла майже
вдвічі, а касовий збір – майже в 12 разів.

Завдяки передусім модернізованим приватним кінотеатрам, валовий касовий
збір у 2004 р., за оцінками деяких фахівців, перевищив 120 млн. грн. (за
офіційними даними, він становив 60 млн. грн.). Водночас частка
вітчизняних фільмів на внутрішньому кіноринку залишається мізерною
домінує американське кіно (понад 95%). Отже, положення Закону України
«Про кінематографію» про 30-відсоткову квоту демонстрування національних
фільмів у кіно- і відеомережі та на телебаченні не виконується.

Як вже зазначалося, активно йде процес переоснащення кінотеатрів
сучасним обладнанням. Для відновлення кінообслуговування населення у
невеликих містах та сільській місцевості закуповується відеопрекційне
обладнання та автотранспорт.

Разом з тим явно недостатнім залишається рівень кінообслуговування
населення, особливо сільського: в цілому по Україні за період з 1996 до
2005 роки кількість кіноустановок зменшилася з 11800 до 2685.
Продовжується неконтрольований процес приватизації і ліквідації
кінотеатрів. Українські прокатники в процесі формування репертуару є
статистами, оскільки останнє слово у виборі фільмів, термінах показу
належить російському дистриб’ютору. Українському кіно, фільмам
історичного, патріотичного спрямування практично неможливо знайти місце
в репертуарі кінотеатрів [1, 2].

І все ж, сучасний кінопрокат гіперактивно відроджується. Щоб у цьому
пересвідчитися, необов’язково звертатися за інформацією до статистиків.
Можна увечері підійти до одного з центральних столичних кінотеатрів.
Однак, на думку деяких журналістів, змінилися мотиви відвідування
кінотеатрів. У радянські часи глядач здобував у кіно певну додаткову
інформацію. Сучасне перегодоване інтернет-інформацією та поїздками
закордон покоління відвідує кінотеатри не за для отримання інформації, а
для релаксації та підтвердження свого соціального статусу. Таке
проводження часу давно стало альтернативою відвідуванню бара чи нічного
клубу, а не культурним заходом.

Незаперечним є той факт, що кількість глядачів у кінотеатрах знаходиться
у прямій залежності від стану самих кінотеатрів, а інакше, від
інфраструктури. Чим більш вона розвинена, тім з більшою охотою люди туди
ходять. Бо інакше, навіщо переглядати у кінотеатрі фільм, який потім
можна купити на диску. Як стверджують продавці, – якісні піратські копії
американських картин з’являються у нас приблизно через два тижні після
їх виходу у вітчизняний кінопрокат. Ось і стараються власники
кінотеатрів їх максимально удосконалити. Реконструкція коштує від однієї
до декількох тисяч доларів, а у деяких випадках більше мільйону.
Обов’язкова наявність так званих фаст-фудів, які вже – основа концепції.
Зміст фаст-фуд-концепції у кінотеатрі є дуже простим. Матеріально він
підтримується наявністю автоматів з поп-корном та кока-колой, лотків з
гамбургерами та спеціальних отворів у ручках крісел у кінозалі, куди
можна поставити стаканчики з поп-корном. Мораль – у бажанні глядача
переглядати кіно з комфортом, відчувати себе під час сеансу як у домі,
мати можливість поїсти, попити. Тим більше, що масове американське кіно,
яке надходить до нашого кінопрокату, не потребує особливих
інтелектуальних зусиль, і той самий «Гаррі Поттер» чудово співіснує не
лише з філософським каменем, але й з хрустом поп-корну.

Особлива тема – звукове супроводження сучасних кінофільмів. Воно надає
глядачу повну інформацію про простір, у якому відбувається дія, та про
місце знаходження джерела цього звука у просторі. Навіть сидячі з
заплющеними очима, ви розумієте, що це – вулиця, квартира, приміщення
вокзали тощо. Фізика такого сприйняття міститься у підсвідомому
перекладі людиною інформації про прямий звук, реверберації та первісні
відображення у просторовий образ. Уся ця інформація вже прописана на
цифровому треку Dolby Digital фільмокопії. Також дуже якісним є
зображення на широкому екрані.

Кінотеатри йдуть на різні додаткові заходи, щоб залучити глядача саме до
себе. На вудку зі звуком та з поп-корном зараз вже не попадаються.
Наявність більярду та гральних автоматів теж нікого особливо не дивує.
Та ось, наприклад, знижками на денні сеанси ще можна заманити глядача.
Заможну клієнтуру приваблює різні розіграші, як у «Київської Русі» та
«Кінопалаці», приурочені до прем’єр, або покази мод, як у «Києві» [6].

Доволі показовою для розвитку сучасного кінопрокату є ситуація у
столиці. Кінотеатри у Києві останнім часом ростуть як гриби після дощу.
Тільки у 2005 році їх з’явилося три. Ще один відкрито після
реконструкції. Невже кінобізнес став таким вигідним, запитують у пресі?

У 80-х роках практично жодні вихідні не минали без сімейного походу у
кіно. Тоді побачити напівпорожній зал у кінотеатрі, навіть на денному
сеансі в будень, було чимось неймовірним. За соціологічними даними,
кількість відвідувань на душу населення тоді становила понад 19 разів на
рік. Нині показник катастрофічно знизився. Досить завітати до будь-якого
з київських кінотеатрів, щоб побачити, що заповнений він у кращому
випадку на 30–40%. Повні зали тепер рідкість. Вільних місць не буває у
вихідні дні і тільки на великих блок-бастерах, як «Троя», «Володар
кілець», «Гаррі Поттер», «Код да Вінчі» або на сеансах, де мінімальна
ціна квитка 10 гривень.

На думку деяких фахівців, відвідуваність кінотеатру залежить ще і від
місця розташування кінотеатру, дня тижня і часу доби. У середньому
заповнюваність залу в найкращих кінотеатрах міста – до 50%. Відповідно,
на ранкових сеансах вона невелика.

Але, незважаючи на мляву відвідуваність, якщо порівнювати з 70–80-и
роками, кількість кінозалів у Києві росте. Порівняно з 90-и роками, коли
люди перестали ходити в кіно й оренда величезних площ стала основним
доходом кінотеатрів, нинішній стан кіноіндустрії можна назвати її
відродженням. Так у 2004 р. кияни отримали оновлені «Кадр», «Флоренцію»,
«Ленінград», «Братиславу», відбудовано в універмазі «Україна» кінотеатр
«Одеса-кіно». А у 2005 р. у столиці з’явилося ще кілька закладів –
кінотеатр у розважальному комплексі «Ультрамарин», дві «Лінії кіно» у
торгових центрах «Магеллан» та «Метрополіс» відкрився після ремонту
кінотеатр ім. Т. Шевченка.

Тож, патова ситуація з кінотеатрами в Україні дуже змінилася за останні
чотири роки. Це відбулося з кількох причин.

По-перше, з’явився ще один прошарок населення, що фінансово може
дозволити собі дивитися фільми не на відео, а на великому екрані.
По-друге, як вже відзначалося, кінотеатри стали іншими –
комфортабельними, затишними. Крім того, в Україні розвивається
кінодистриб’юція. Українські представники займаються прокатом в Україні
фільмів різних кіностудій. (Наприклад, «Warner Brothers», «Miramax»,
«New Line Cinema» тощо). Ці компанії пропанують нам приблизно 200
прем’єр на рік. Усі ці фільми в одно-двозальному кінотеатрі показати
нереально, тому вигідніше і безумовно рентабельніше мати багатозальний
кінотеатр, а ще вигідніше мати його в торговому центрі. Тому почали
будувати мультиплекси. Це дуже вигідний бізнес, який працює тільки у
комплексі. Деякі фахівці взагалі вважають, що на кіно в чистому вигляді
ніхто не заробляє. Заробити можна на супутніх товарах – поп-корні,
більярді, ігрових автоматах. Наявність ресторанів, кафе і барів
впливають на ступінь привабливості конкретного кінотеатру. Тому
найвигідніше місце для кінотеатру – торговий центр. У великих торгових
центрах усе продумано до дрібниць і спрямоване на те, щоб «розкрутити»
відвідувача максимально. А мультиплекси будують багатозальними
кінотеатрами: вони рентабельніші за однозальні.

Дійсно, прийшовши у такий кінотеатр усією родиною, можна знайти там
«продукцію» на будь який смак: мультфільми, комедії, трилери. У Києві є
кінотеатри, що мають по три-чотири зали, наприклад «Одеса-кіно»,
«Батерфляй». У нових кінотеатрах «Лінія кіно» – по три зали. А
«Ультрамарин» побив усі рекорди – у ньому їх шість. Втім, така кількість
не новина для Європи, де норма – 8-25 залів.

Хоча репертуар кіно там не різноманітніший, ніж у нас. Навіщо ж їм так
багато залів? Розрахунок простий. У середньому кінотеатри «видають» від
двох до шести прем’єр за тиждень, плюс фільми, які не знято з прокату.
От і виходить, щоб задовольнити глядацький попит, у кінотеатрі мають
демонструвати в середньому від восьми до двадцяти фільмів одночасно.
Можливо, згодом і Україна вийде на цей рівень.

На думку представників преси, глядачам вигідно мати велику кількість
кінотеатрів. Це той випадок, коли кількість кінотеатрів поступово
переходить у якість фільмів, що демонструються. Так, у київський прокат
голлівудських екшенів повільно стали «втискуватися» якісні фільми, що
належать до артхаузу і некасового кіно.

За оцінками експертів тільки в Європі у 2006 році з’явиться понад 1000
кіноекранів. Очікується, що через 2 роки більше половини всіх екранів
Європи будуть саме в мультиплексах. Тепер цей показник – 46%. У Києві ж
відсоток мультиплексів дорівнює 25% від загальної кількісті кінотеатрів,
обладнаних сучасною технікою.

А конкуренція між кінотеатрами, безсумнівно, має призвести до зниження
цін на квитки. Це зазвичай відбувається у такий спосіб. Коли кінотеатр
тільки відкривають, ціну на квиток ставлять максимальну, а потім її
знижають. Наприклад, коли у 2004 році відкрилася «Одеса-кіно», ціни на
квитки там були від 15 до 55 гривень – на той час найвищі в місті.
Минуло зовсім небагато часу і максимальна ціна впала до 35 грн., на
великі прем’єри – 40. Є підстави припускати, що і «Ультрамарин» і «Лінія
кіно» в ТЦ «Метрополіс», де найвища вартість квитків – 55 гривень,
згодом переглянуть цінову політику. Але у будь-якому разі середня ціна
на квиток у центральні кінотеатри (від 10 до 35 гривень) навряд чи
знизиться [7].

Зараз у Києві більше 30 кінотеатрів – здається, цілком достатньо, щоб
задовольнити не тільки потреби киян, але й найвибагливіші їхні смаки. Ще
кілька років тому перед столичною владою стояла проблема занепаду
кінопрокату та майже повної руйнації кіномережі у місті. Через різке
скорочення відвідувань кінотеатри стали перетворюватися на торговельні
майданчики, нічні клуби, казино. Щоб вижити, вони почали пристосовувати
свої площі для богослужінь новоявлених релігійних громад, втрачаючи своє
основне призначення. На той час деякі з них уже десятиліттями стояли без
капітального ремонту, і своїм непривабливим виглядом ще більше
віднаджували людей.

Тому Київська міська рада прийняла рішення про передачу (на прохання
кількох трудових колективів) кінотеатрів в оренду. Кілька закладів стали
приватними.

За словами начальника Головного управління культури, мистецтв та охорони
культурної спадщини О. Биструшкіна, коли ні в держави, ні в міста не
було коштів на відновлення кінотеатрів, ці кроки були цілком виправдані
й необхідні, бо дали змогу зберегти кінофікацію у місті й уникнути
остаточного розвалу кінопрокату [8].

Прикладами найвдалішого вкладення коштів інвесторів та орендарів – є
реконструкція кінотеатрів «Україна» та «Київ», котрі після її здійснення
перетворилися на справжні культурні центри, куди, як пересвідчились уже
кияни, і зірок світової величини не соромно запрошувати. «Україну»
оновили повністю – від комунікацій до люстр докорінно змінив свій
внутрішній вигляд і «Київ». Реконструкцію ж «Жовтня» місто
профінансувало зі своєї казни.

Нині у Києві працюють вже приватні кінотеатри, як-от «Кінопалац», але
основна їх кількість перебуває в комунальній власності територіальної
громади міста. Деякі цілісні майнові комплекси рішенням міської ради
передані в оренду трудовим колективам. На жаль, чимало й таких, які,
начебто, й існують, а користі ні мешканцям, ні місту від них ніякої –
тобто у них похований кінопрокат [8].

Кінотеатри усіх форм власності – державної, комунальної та приватної,
мають право на існування і цей процес столична влада буде усіляко
заохочувати. Хоча, на думку начальника Головного управління культури,
мистецтв та охорони культурної спадщини О. Биструшкіна, чим більше у
столиці буде приватних кінотеатрів, тим краще, бо глядачі матимуть вибір
та й у підсумку квитки на сеанси будуть дешевші. Саме кошти інвесторів
та орендарів у ті складні часи допомогли змінити кільком кінотеатрам
свій колишній жалюгідний вигляд на сучасний та привабливий, провести у
них технічне оснащення на рівні європейських стандартів [8].

Хоча тут виникають певні проблеми. Так, конфліктна ситуація виникла між
Київрадою та колективом кінотеатру «Краків». Справа у тому, що Київрада
передала будівлю київського кінотеатру „Краків” в оренду ТОВ
„Муніципальний театр „Київ”. У той же час оренди цього кінотеатру
добивався й трудовий колектив, який створив ТОВ „Кінотеатр „Краків”. У
трудового колективу, згідно із законом, прав на це більше. Колектив з
1997 року судиться з орендарями за право оренди кінотеатру. За цей
період було винесено 92 судових рішення. Усі на користь колективу, але
жодне з них не виконується. Тут треба відмітити характерну для нашого
часу деталь. Коли виноситься рішення суду, то воно має виконуватися
неухильно. На цьому взагалі у світі стоїть структура будь-якої судової
системи. За невиконання рішень суду і в нашому законодавстві передбачена
карна відповідальність. Де-юре. Але не де-факто. Суд виносить рішення, а
чиновник спокійнісінько його не виконує. Схема накатана: районна
прокуратура порушує карну справу за фактом невиконання судового рішення,
міська прокуратура справу закриває у зв’язку з відсутністю складу
злочину. Судові рішення зависають у повітрі, підриваючи і так невисоку
репутацію українського судочинства [9].

Також уже три роки директори київських кінотеатрів „Жовтень”, „Лейпциг”,
„Ленінград”, „Росія” та „Флоренція” добиваються передачі цих закладів в
оренду трудовим колективам, посилаючись на Закон України „Про оренду
державного майна”. Показовим у цьому плані є те, що трудовий колектив
кінотеатру „Жовтень” виграв справу у суді в лютому 2005 року. І хоча суд
зобов’язав Головне управління комунальної власності передати цей
кінотеатр в оренду трудовому колективу, однак управління не може
виконати ухвалу суду без рішення сесії Київради. Але Київрада зволікає
із цим рішенням. Директори кінотеатрів переконані, що розгляд цього
питання зривали деякі депутати, що пов’язано з особистою зацікавленістю
та лобіюванням корпоративних партійних інтересів. Інтерес до кінотеатрів
було зумовлено великою активністю на виборах до Київради бізнесменів, у
коло інтересів яких потрапили приміщення кінотеатрів та земельні ділянки
під ними. Все ж, директори кінотеатрів сподіваються на позитивне рішення
Київради. Адже вже є досвід орендування трудовими колективами
кінотеатрів „Кінопанорама” та „Київ”. І це при тому, що після укладання
договорів оренди місто отримуватиме додатково близько 1,5 млн. гривень
щороку. Якщо до ремонту кінотеатру „Ленінград” його відвідуваність
становила близько 21 відсотка, то після ремонту – майже 50 [10, 11].

Усе ж влада міста вважає, що кілька кінотеатрів у будь-якому разі мають
залишитись у комунальній власності територіальної громади. Таке рішення
депутати аргументували просто: київська громада сама зацікавлена в тому,
щоб володіти цими комплексами та отримувати від них прибуток після
вкладення відповідних інвестицій. Крім того, квитки на кіносеанси там
коштуватимуть дешевше, ніж в аналогічних комерційних закладах [8, 12].

Тут доцільно ще раз підкреслити, що стратегічним завданням
фінансово-економічної підтримки кіномережі та кінопрокату м. Києва є
створення умов для самоокупної конкурентоспроможної діяльності об’єктів
кіномережі, підвищення їх комфортності. Результатом має бути подальше
відновлення рентабельної діяльності підприємств кіномережі, збільшення
відвідуваності кінотеатрів, підвищення якості кінообслуговування
населення [8].

Проблеми розвитку кінопрокату залишаються актуальними і для регіонів
України. Як вже зазначалося, на виконання Закону України «Про
Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на
2003–2007 роки» у більшості областей України розроблено та затверджено
регіональні програми поліпшення кінообслуговування населення, в яких
основну увагу було зосереджено на вирішенні таких проблем, як:
збереження та розвиток мережі закладів кінопоказу, подолання технічної
відсталості кіномережі та кіновідеопрокату, поповнення фільмофонду
кіновідеопрокатних підприємств. Так, зокрема, відновлено роботу дирекції
кіномережі (Вінницька область), проведено капітальні ремонти та
переоснащення кінотеатрів (Вінницька, Донецька, Закарпатська, Київська,
Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська, Херсонська, Хмельницька,
Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області). Не залишилися поза увагою
і жителі сіл та невеликих містечок: у більшості регіонів було закуплено
відеопроекційне обладнання та автотранспорт, що дало змогу відновити
кінообслуговування в невеликих населених пунктах. На сьогодні в цілому
по Україні налічується близько 40 відеопроекційних систем, що працюють у
режимі відеопересувок [1, 5].

Особливу увагу в останні роки працівники кіногалузі на місцях приділяли
обслуговуванню дітей, інвалідів, малозабезпечених верств населення. Для
цієї категорії глядачів було організовано тематичні перегляди,
кінофестивалі, благодійні і пільгові сеанси.

Кіновідеопракатними підприємствами готувалися тематичні програми
загальноосвітнього та просвітницького спрямування, серед яких –
кіновідеопрограми з питань профілактики СНІДУ, попередження
розповсюдження наркоманії, дотримання правил дорожнього руху.

З метою пропаганди кращих творів вітчизняного кіномистецтва постійно
поповнюються і оновлюються обласні фільмофонди, як за рахунок коштів,
виділених з місцевих бюджетів, так і за рахунок державного замовлення на
тиражування і розповсюдження фільмів [5].

Все ж, ситуація з кінопрокатом у регіонах України залишається дуже
складною. Можна мати прекрасні кінофільми, але не мати конкретної та
дієвої системи кінопоказу та кінопрокату. Як правило, всі нові фільми
недоступні широкому кіноглядачеві у регіонах, бо їх немає в кінопрокаті.
Тож, нового немає, а старе кіно поздавали на срібло. Утворився вакуум,
немає що показувати в тих поодиноких кінотеатрах, які ще залишилися
[13].

Дотація з місцевих бюджетів виділяється тільки на покриття збитків
комунальних кіновідеопрокатних підприємств та сільської кіномережі.
Через це сформувалася значна нерівність в кінообслуговуванні населення
(між великими містами та всіма іншими населеними пунктами). Незважаючи
на деяке підвищення рівня відвідувань кінотеатрів, він залишається
невисоким (0,3 відвідування на рік на одного жителя України). Тож
констатуючи певні позитивні зміни у кінообслуговуванні, зокрема,
збільшення надходжень від кінопоказу, не можна говорити про суттєві
зміни ситуації на краще [1, 2].

Серед головних причин – байдуже ставлення місцевої влади до проблем
кінообслуговування населення. Для місцевих бюджетів, особливо районного
рівня, кіно стало невигідним ані економічно, ані політично. Масова
ліквідація дирекцій кіномережі без визначення їх правонаступника
призвела до згортання кінообслуговування в сільській місцевості, втрати
кінообладнання. А це означає, що значна частина населення України
позбавлена доступу до творів кіномистецтва. Крім того, серед основних
перепон виконанню регіональних програм – недостатнє фінансування програм
підтримки кінематографії місцевими бюджетами (від 20 до 50 відсотків
потреб) [1].

На жаль, невирішеним у більшості областей залишається питання створення
і функціонування базових кінотеатрів – центрів вітчизняного
кіномистецтва. У зв’язку з цим необхідно відзначити досвід деяких
областей, зокрема Херсонської, в яких цілісний майновий комплекс
базового кінотеатру передано на баланс обласного кіновідеопрокатного
підприємства, що дає змогу більш ефективно здійснювати заходи, пов’язані
з пропагандою вітчизняного кінематографа, реалізацією державної політики
у сфері духовного виховання суспільства [5].

Показовим є досвід роботи кіномережі Харкова. Тут було оновлено
кінотеатр ім. О. Довженка. Його споруда, зведена три з половиною
десятиліття тому, зазнала суттєвого перепланування. З однієї зали тут
влаштовано три – на 240, 200 та 95 місць. Вони обладнані сучасними
системами звуковідтворення та проекційним устаткуванням. Харківщині
належить слава родоначальниці і засновниці українського кінематографа.
Більше 800 кіноустановок діяло у Харківській області наприкінці минулого
століття, з них понад три чверті – на селі. Та упродовж останніх
п’ятнадцяти років кількість відвідувань кіносеансів зменшилася в
тридцять разів. Оскільки кінострічки показувати було нікому,
кіноустановки масово закривалися. Тільки у Харкові з 21 кінотеатру
залишилося десять. Щезли невеликі кінотеатри, розміщені у пристосованих
приміщеннях. А ось кінопалаци стали розвиватися. Вони були приватизовані
та реконструйовані. Активно йде і відродження кіномережі на селі.
Роблять це, додержуючи найвищих технічних стандартів. На виконання
загальнодержавної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2003
–2007 роки для удосконалення структури державного управління
кінематографією регіону створено обласне комунальне підприємство
«Кіновідеоцентр «Культура-сервіс»». У містах і районах Харківщини
створюються базові кінотеатри, обладнані сучасною системою
звуковідтворення «Долбі-Стерео». За валовим збором виручки та кількістю
глядачів Харківська область лідирує серед регіонів України. Похід у кіно
всією родиною або дружною компанією знов став популярним видом дозвілля.
Це – визначення рівня, який харківська кіноіндустрія може запропонувати
глядачеві [14].

А ось тернопільці останні роки фактично обходилися без кінотеатру. Одні
глядацькі зали перетворено на торговельні, в інших оселилися бізнесові
структури. Рік тому відома мережа „Кінопалац” взялася реконструювати
один з кінотеатрів, що зберігся. І ось у 2006 році мешканці обласного
центру отримали справжній кінопалац, оснащений сучасною імпортною
апаратурою, що забезпечує об’ємний звук, чудове зображення, комфортні
умови перегляду фільмів. Вони тепер не надходитимуть із запізненням:
найцікавіші фільми тернопільці матимуть змогу переглядати одночасно з
усіма європейцями. На одному сеансі зможуть побувати одразу майже 220
глядачів. Щоправда, багатьом може бути не по кишені вартість квитків у
кінопалаці – від 10 до 28 гривень. Адміністрація нового кінозакладу
запевняє, що знижки на квитки чекатимуть не лише на студентів і учнів, а
й усіх мешканців обласного центру (щосереди в так званий „день
глядача”). Крім того, тут мають намір проводити доброчинні акції для
дітей-сиріт та інвалідів [15, 16].

Свого часу шляхом передачі кінотеатрів Одеси у розпорядження приватних
підприємців в місті була зруйнована мережа кінопрокату. І сьогодні тут
діє лише 6 комерційних кінотеатрів, вартість квитків у яких коливається
від 10 до 40 гривень. Віддавши кінопрокат в Одесі повністю в приватні
руки, місцеві власті не мають можливості впливати на репертуар. На думку
багатьох людей, ситуацію могло б частково виправити створення
муніципального кінотеатру. Вочевидь, простіше його буде відкрити на базі
колишнього кінотеатру імені В. Короленка. А от у сільських районах
Одещини облвідеопрокату вдалося зберегти в одному комплексі і
кіномережу, і кінопрокат. Тут діють 26 районних дирекцій відеомережі, 18
кінотеатрів у містах обласного підпорядкування і райцентрах, 350
сільських кіновідеоустановок, 26 відеопроекційних пересувок, 3
фільмобази [17].

Зберегти систему кінопрокату вдалося і у Хмельницькій області. У 2006
році депутати Хмельницької обласної ради прийняли програму поліпшення
кінообслуговування населення. Програма розрахована на період до 2010
року. І передбачає заходи, котрі, на думку фахівців, сприятимуть
поступовому виходу кінопрокату з кризи. Зокрема, в області планують для
кожного району придбати відеопроекційну апаратуру (всього 18 тисяч
гривень за комплект) [18].

Щоб серйозно займатися кінопрокатом, – зазначають у пресі, – потрібно
любити цю справу, бути її фанатом. Сьогодні Україна ще не вийшла на той
рівень економічного розвитку, який може гарантувати великі прибутки у
цій сфері. Хоча кількість глядачів у кінозалах стабільно зростає на
5–10% щороку, це ще не рівень Заходу. Доходи населення не дозволяють
людям 35–50 років, а тим паче пенсіонерам, купувати два квитки за 20-25
гривень (про столичні кінотеатри не йдеться). Росія, яка свого часу
підвищила ціни на квитки в кіно, сьогодні має намір їх знижувати. В
Україні ціни не підвищувалися до російського рівня, тому вони, за
прогнозами прокатників, залишаться на теперішній позначці або навіть
трохи підвищаться. Тішить прокатників, що мода на „домашні кінотеатри”,
яка свого часу ледь не призвела до краху кінопрокату, поступово минає.
Відвідування кінотеатрів усією сім’єю знову входить у моду [19].

?

F’|“u•oooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

Тут слід зазначити, що проблеми стану кіномережі не вичерпують усіх
проблем, пов’язаних з кінопрокатом. Так, у 2006 році дуже актуальними
стали питання дублювання іноземних фільмів українською мовою. Як вже
зазначалося, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16
січня 2006 року № 20 «Деякі питання розповсюдження і демонстрування
фільмів», з 1 вересня 2006 року повинно українською мовою дублювати або
озвучувати 20% іноземних фільмів, придбаних для публічного показу.
Постанова також передбачає, що з січня 2007 року ця квота досягне 50%, а
з липня – 70%. Уряд вважає, що поетапне введення українського перекладу
допоможе зорієнтуватися в ситуації усім представникам дистрибуції і
прокату, а віце-прем’єр-міністр України В. Кириленко запевняє, що
нововведення необхідні «для формування повноцінного національного
кінопростору і розвитку українського кінематографа». Начебто, усе
чудово. Хто ж проти, аби рідна мова звучала з великого екрану. Але
одними бажаннями тут не відбутися, – зазначають у пресі. Для того, щоб
таким чином скеровувати український прокат, варто було б поцікавитися,
звідки надходять зарубіжні картини до наших кінотеатрів? З Росії.
Московські дистриб’ютори, що давно налагодили зв’язки зі світовим
кіноринком, купують право показу чергової новинки на усі країни
колишнього СРСР, і вони ж займаються перекладом стрічки на російську
мову. Якщо їх змушувати ексклюзивно для нас дублювати стрічку
українською, та або зовсім не дійде до нашого глядача, або через
повторний переклад стане дорожчою за приблизними розрахунками київських
фахівців аж на 60 тисяч доларів. Отже, суттєво подорожчає квиток у
кінотеатр, який і тепер не дармовий (в середньому 20-30 гривень). Чи
готовий глядач додатково платити за рідну мову, коли прекрасно розуміє
сусідську? Питання риторичне. То, може, ми самі впораємося з українським
дубляжем? Але в нашій країні немає жодної студії, де це зробили б у
сучасній системі «долбі». Мало того, наші кіномитці їздять озвучувати
власні стрічки – хто в Петербург, хто в Чехію. Залишається ще один
варіант – субтитрування. Однак якщо його накладати на вже існуючий
переклад російською, вийде доволі смішно. Ну хто затято читатиме текст
унизу кадру замість того, щоб стежити за акторською грою? Якщо ж
субтитрувати оригінал, це означає наражати глядача на додаткові
незручності. Про який комфорт і насолоду мистецтвом може йтися в
подібних умовах? Іноді й половину діалогів пропускаєш! До того ж, щоб
отримати копію поза російською дистрибуцією, необхідно самим купувати
дуже дорогі права на її показ, що невигідно для малого ринку. Тому у нас
цей рух в зародковому стані. Здається, поки що на таке спромоглася лише
дирекція Міжнародного кінофестивалю «Молодість», і то для елітного
європейського кіно, що не користується таким комерційним попитом, як
голлівудське. То, може, й не потрібен нам отой американський товар? Але
це вже має вирішувати глядач. Тим паче, що спокусити його вітчизняним
кіношедевром ніхто не спромігся. А втративши можливість бачити роботу
колег з-за кордону, опинимося за «залізною завісою» через дивний
«патріотизм» Кабінету Міністрів. Ми просто випадемо з інформаційного
простору, бо знову будемо, як у тому анекдоті, «слухати «Бітлз» завдяки
наспівам сусіда. У нас, як завжди, – вважають представники преси, –
хорошу ідею починають не з того кінця. Аби перевести прокат на державну
мову, потрібно його не змушувати, а заохочувати – через податки, через
режим сприяння. А ще піднімати вітчизняну кіно галузь створенням
радикального закону про кіно. Бо у нас досі ця індустрія невигідна для
вкладання коштів: поки дійдеш до знімального майданчика, розоришся на
відрахуваннях у казну. Національна кіностудія ім. О. Довженка, що
претендує на статус українського Голівуду, не оснащена сучасним
обладнанням, її майно поділене між приватними структурами. Державою досі
не вироблено реального плану порятунку кіно. А тут ще й прокат вирішили
обмежити, створюючи за кордоном додаткові робочі місця для дубляжу
фільмів українською? Але зиску від цього не буде ні рідній мові, ні
вітчизняному кінематографу [20, 21, 22].

Важливою проблемою українського кінопрокату залишається проблема
репертуару. Як зазначив кінорежисер О. Янчук, «у нас, бачте, є уже
кінопрокат, але він переважно американський. Світові кінопрем’єри у нас
проходять одночасно з іншими столицями. Але в кінотеатрах, на жаль,
немає жодного українського фільму, це дуже болюче питання для мене. Я б
хотів, щоб українське кіно також було в прокаті. Люди відвикли від
нього, а з другого боку, я знаю, що всі дуже скучають за українським
кіно» [23].

Взагалі, як вважають у пресі, репертуар є одним з головних проколів
українських кінотеатрів. Всюди йдуть ті ж самі фільми. Це пов’язано з
тим, що майже уся продукція, як вже зазначалося, на вітчизняний
кіноринок прибуває з Москви. Закордонні фільми продаються з правами
показу на території СНД (без країн Балтії) одним пакетом. При купівлі
прав на гарну картину покупцю з СНД тільки послуги коштують 30 тис.
доларів. Це без врахування ціни на право показу. Тому купляти картини
кожному окремому кінотеатру економічно невигідно. У кращому стані (за
умов однакового репертуару) опиняються кінотеатри, які мають більшу
кількість залів. Перевірено, оборот коштів на одне місце у
багатозальному кінотеатрі більше майже на третину [6].

Мало хто сподівається на те, що зможе де-небудь переглянути наш новий
фільм. Не показують їх ні по телебаченню, ні в кінотеатрах. Але
українські фільми виходять. Більш того, фільми, створені у 2004–2005
роках гідно репрезентували українське кіномистецтво на міжнародних та
національних кінофестивалях. Так, стрічка «Консонанс» (режисер В.
Мельникова, Національна кінематека України) стала переможцем у номінації
«Краща режисерська робота» на кіновідеофестивалі «Відкрита ніч. Дубль
9,5» (Київ, 2005). Фільм «Проти сонця» (режисер В. Васянович, Українська
студія хронікально-документальних фільмів) отримав Гран-прі на ІІ
Міжнародному кінофестивалі документальних фільмів «Кінолітопис-2005»
(Київ), спеціальний приз журі ХХVII Міжнародного кінофестивалю
короткометражних фільмів у Клермон-Феррані (Франція, 2005), Гран-прі
міжнародного кінофестивалю «AYE FILM FESTIVAL» (Нансі, Франція), диплом
за найкращий короткометражний фільм на І Українському міжнародному
кінофестивалі «Контакт» (Київ, 2005). Дебютна короткометражна ігрова
кінострічка «Михайлюки» (режисер С. Крутін, Одеська кіностудія художніх
фільмів) отримала приз за найкращу екранну роботу на ХVІ Міжнародному
фестивалі студентських фільмів «Пролог» (Київ, 2005). Дебютний
анімаційний фільм «П’єса для трьох акторів» (режисер О. Шмигун) отримав
диплом «Найкраща анімація» на ХVI Міжнародному фестивалі студентських
фільмів «Пролог», а також розділив приз за кращу анімацію з фільмом
«Вивчення ефекту падіння» на Міжнародному кінофестивалі «Ла Філа»
(Іспанія). Короткометражний фільм «Подорожні» (режисер І. Стрембіцький)
отримав «Золоту пальмову гілку» за короткометражний фільм на 58-му
Канському кінофестивалі (Франція, 2005) [1, 2, 24, 25].

Відомо, що в кожній кінематографічній країні прокат фільмів складається
із двох галузей: комерційної, масової, мейнстримової та некомерційної,
мистецької, альтернативної. В нашій державі жоден із цих напрямів не
задовольняє глядацьких потреб. Особливо це стосується некомерційного
кіно. Фільми українських режисерів (а комерційного кіно у нас не
знімають) просто ніде показувати [26].

Тут постає ще одна проблема, – де купити український фільм? Здається, в
нашій країні це питання досі нікого не обходило. Ні, в приватному сенсі,
якщо поставити за мету придбати український фільм на відео, це можна
зробити в «україноорієнтованих» торговельних точках, оскільки ТОВ
«Классік-Відео» таку продукцію випускає. А якщо не в приватному?

Взагалі-то питання мало б ставитися інакше, а саме: «Як продати
український фільм?» І ставитися давно, оскільки фільм є товаром, і
держава, яка виділяє кошти на виробництво фільмів, мала б продавати
фільми на кіноринках, просувати на телеканали та куди тільки можна, аби
повернути витрачені гроші й на них знімати наступні фільми. На жаль, у
державі питання це чомусь нікого не обходило. Ні маркетингу, ні реклами.
Дистрибуція не розвинулася. Тому в нас легше «продати» будь-яку
бездарність з мікрофоном на естраду, аніж вітчизняний фільм, навіть якщо
він мав широкий розголос. Вважається, що на українські фільми покупців
нема. І повсякденна практика телеканалів, що ми їх «споживаємо» в
Україні, практика прокату в комфортабельних кінотеатрах в цьому
переконує. Тобто питання як такого не існує [27]

Доступу кіноглядачів до вітчизняного кінопродукту, кращих творів
світової кінематографії мали б сприяти базові кінотеатри – центри
вітчизняного кіномистецтва, створення яких передбачено
«Загальнодержавною програмою розвитку національної кіноіндустрії на
2003–2007 роки». Однак на сьогодні не функціонує жоден базовий кінотеатр
як центр вітчизняного кіно [1].

Перспективним було б, на думку фахівців, і відкриття у столиці України
кінотеатру повторного фільму, де б глядачі могли за помірну ціну
переглядати фільми минулих років, ретроспективи відомих режисерів та
акторів українського кіно, дитячі фільми тощо. Копії українських фільмів
зберігаються у Національному центрі О. Довженка, який висловив
готовність надати їх для демонстрації в кінотеатрі, адже мотивація
підтримки українського кіно – більш ніж достатня. Поява такого
кінотеатру посприяла би виправленню незбагненної ситуації, що склалася з
українським кіно, коли фільми, які виходили впродовж років незалежності,
не можуть потрапити до глядачів. На думку фахівців, кінотеатром
повторного фільму міг би стати один із тих, що на Хрещатику, – чи
«Орбіта», чи «Дружба». Судячи з опитувань, кияни скучили за українським
кіно, хотіли б дивитися фільми. А оскільки нових фільмів виходить мало
(2005 року – три ігрових повнометражних), то складати репертуар могли б
фільми минулих років, кінокласика, короткометражні неігрові фільми [28].

Тут постає проблема і якості кінопродукції. Як вже зазначалося, 95 %
фільмів у вітчизняному кінопрокаті – це низькоякісна американська
продукція. Більш того, репертуар розрахований переважно на молодіжну й
дитячу аудиторію. Люди ж середнього та літнього віку нечасто дозволяють
собі відвідувати кінотеатри з огляду на обмежений репертуар, нестачу
вільного часу та зависокі ціни на квитки. Авторське кіно можна побачити
кілька разів на рік – під час фестивалів або днів кіно [29].

Цілком природно, що за таких умов в Україні пожвавлюється кіноклубний
рух. Але з повноцінним кінопрокатом він має мало спільного.

В Європі кіноклуби існують як структурована й упорядкована мережа, що
займається прокатом так званого артхаусного кіно. Координує цю
діяльність Міжнародна федерація кіноклубів (FICC — Federation
internationale des cine-clubs), членом якої формально є Україна.
Вітчизняна кіноклубна справа має досить давню традицію. Щоправда, вона
істотно відрізняється від західної і не дуже благородного походження.

Історія кіноклубів в СРСР сягає 1920-х років, коли більшовики почали
утворювати кіноклуби в селах, на заводах та фабриках. Тоді це була форма
ідеологічної пропаганди для найнижчих верств населення. Звісно ж,
кіноклубна культура тоді була повністю заідеологізована. Ідеологія, але
з протилежним знаком, містилася і в другій хвилі популярності
кіноклубів, яка закономірно припала на часи відлиги. Відтоді кіноклуби
набули ролі інтелектуальних та художніх центрів, стали осередками якщо
не дисидентської, то вільнодумної культури. Закономірно, що кіноклуби
серйозно активізувалися в часи перебудови. Одним із провісників нової
культурної доби в Києві став кіноклуб «Діалог», що показував такі
стрічки, про які кияни раніше могли говорити тільки пошепки. З
середовища «Діалогу» в кінематографічний світ вийшли Андрій Халпахчі, що
згодом став директором фестивалю «Молодість», та Алік Шпілюк, заступник
головного редактора часопису «КINO-КОЛО».

90-ті роки принесли з собою навалу піратського відео. За інформаційним
масштабом, поширення цього носія не можна було порівняти із традиційною
кіноплівкою. Дістати на відео можна було практично все, і кіномани
намагалися надолужити одразу всю історію світового кіно, значна частина
якої раніше була недоступною. Але, окрім низької технічної якості, відео
принесло з собою певне соціальне відчуження, дезінтеграцію кіноманських
спільнот. Тепер не треба було тулитися по незручних переглядових залах —
власники відеомагнітофонів дивилися кіно в домашньому комфорті. В цілому
поступове згортання національної кіногалузі ледь не зупинило весь
київський кінопроцес. Та все ж прагнення кінематографічного спілкування
не полишало любителів кіно.

1994 року засновано кіноклуб Національного університету
«Києво-Могилянська академія». Спочатку він був адресований студентській
молоді, але завдяки вдалому розміщенню в одному з осередків київського
інтелектуального життя став популярним і в кінематографічних колах.
Протягом останнього року кіноклуб активно розширює межі діяльності.
Директор кіноклубу Ольга Брюховецька намагається демонструвати всі нові
вітчизняні фільми, адже інших можливостей пробитися до глядача в них
майже немає. Крім того, регулярно влаштовуються зустрічі з
кінематографістами. Протягом останнього року кіноклуб НаУКМА відвідали
Олесь Санін, Сергій Маслобойщиков, Євген Сивокінь, Ролан Сергієнко та
інші. В розпорядженні кіноклубу є два зали на території Могилянки, один
на 50, другий на 500 місць, перегляди відбуваються 4—5 разів на тиждень.

Ще одна грань діяльності кіноклубу — освітня: тут відбуваються покази
для слухачів університетських курсів з кінематографа. «У нашого
покоління бажання дивитися гарні фільми просто не зреалізоване, — каже
директор кіноклубу НаУКМА Ольга Брюховецька,– Завдання кіноклубу –
виховати культурне покоління глядачів, які б розуміли, що кіно – це не
просто розвага».

В ситуації, коли широкий прокат українських фільмів в Україні
неможливий, режисери дедалі частіше звертаються до кіноклубних форм
показу, близьких до тусовочних «переглядів для своїх». Цю тенденцію
засвідчив заснований 2002 року кіноклуб KINO-КОЛО. Тут також робиться
ставка на вітчизняного виробника. Кіноклуб KINO-KOЛО постав із потреби
знайомити зацікавлене середовище із позапрокатним українським і почасти
світовим кінематографом. Ідеться про кіно студентське, короткометражне,
документальне, анімаційне, що його годі знайти для перегляду в
кінотеатральній мережі, у відеомережі, на DVD, зрештою, на ТБ. Місцем
проведення кіноклубу спочатку була книгарня-кав’ярня «Бабуїн», затим –
«Арт-клуб 44». Неформальне спілкування з авторами демонстрованих фільмів
закладено в концепцію кіноклубу, тож атмосфера кав’ярні виявилась
найбільш придатною для нього. Аудиторія кіноклубу KINO-КОЛО коливається
від 30 до 100 осіб і переважно складається з представників мистецького
середовища. Покази здійснюються у відеопроекції, проте це дозволяє
підтримувати дух творчого спілкування навіть під час перегляду стрічок.

Власне, єдиний київський кіноклуб, котрий на сьогодні відповідає
формальним вимогам до такого закладу, тобто демонструє фільми на
кіноплівці, – це кіноклуб «Ракурс», що міститься в кінотеатрі ім. В.
Чапаєва. «Ракурс» – один із найстаріших київських кіноклубів, заснований
у 1977 році та відроджений 2003 року зусиллями давнього ентузіаста
Михайла Баталіна. Репертуар кіноклубу спрямований на втамування
глядацького голоду щодо непопсового кіно, але кінокопії видатних фільмів
у Києві знайти важко – архівів украй обмаль. Тож доводиться
вдовольнятися фільмами, що йшли у радянському прокаті, та поодинокими
зразками кінокласики. Проте «Ракурс» ставить високу планку технічної
якості показів, спонукаючи інші кіноклуби переходити на кінопроекційну
техніку.

Які ж перспективи має кіноклубний рух в умовах стагнації українського
кінопроцесу? З постанням нормального кінопрокату нинішня кіноклубна
політика має природно зійти нанівець, – вважають фахівці. –Та це не
означає відмирання кіноклубної практики в перспективі. Навпаки, тоді б
вона мала набрати адекватніших форм. Себто кіноклуби не тужилися б
підміняти собою актуальний кінопрокат, а звертали б головну увагу на
класичне, архівне та, загально кажучи, позапрокатне кіно. Власне, так чи
так, створювали б альтернативний «кінопрокат» у тому вигляді, як це
традиційно практикують європейські кіноклуби.

Отже, сякий-такий комерційний прокат у нас вже народився, а кіноклуби й
досі існують ізольовано один від одного та від решти кінематографічного
світу. Природно, що об’єднувати їх мала б Федерація кіноклубів України,
яка стала членом FICC у 1991 році (найпершою з країн колишнього СРСР).
Але на сьогодні неможна точно відповісти, скільки кіноклубів є членами
Федерації, – відомо, що їх близько десятка, але не всі зареєстровані
клуби реально функціонують. Тож поки що установа займається поширенням
українського кіно в Європі. Завдяки ФКУ наше кіно побачили на фестивалях
у Коттбусі (Німеччина), Лагові (Польща), налагоджується співпраця з
іншими кінофестивалями. Видається, що Федерація кіноклубів України ще не
встигла зреагувати на активізацію кіноклубного життя в Києві й не готова
до формування альтернативного прокату в Україні. Але «альтернативна
дистрибуція мистецького кіно поміж кордонами» заявлена як головна мета
FICC. По всій Європі існують мережі обмеженого кінопрокату (як-от мережа
Kommunales Kino в Німеччині), що складаються з десятків кіноклубів,
координованих FICC, і демонструють приречене на неприбутковість кіно.
Українські кіноклуби звикли виконувати роль вузької творчої тусовки,
мистецького або ідеологічного підпілля. Аби зберегти свою культурницьку
роль, кіноклуби змушені подолати цю стадію й перейти до рівня
альтернативної прокатної мережі. І тоді прокат українських фільмів не
обмежуватиметься прем’єрою в Будинку кіно [26].

Саме дефіцит у прокаті артхаузного фільму пояснює той факт, що увагу
преси завжди привертають покази у наших кінотеатрах справжнього (як
українського, так і світового) кіно. Тут слід зазначити, що в останні
роки у цій справі відбулися певні зрушення. Так активно експериментує із
глядачами, запропоновує їм авторське європейське кіно столичний
кінотеатр «Жовтень». Тут проходять тижні сучасного артхаузного
іспанського, французького, німецького, японського кіно.

До справжнього світового кіномистецтва поступово прилучаються і інші
столичні кінотеатри. Так у 2006 році кінотеатр «Київ» запрошував
глядачів на тиждень сучасного німецького кіно. І оскільки ці кінопокази
користуються досить великим попитом, можна сподіватися, що подібні
заходи будуть продовжуватися і далі [30].

Кінотеатр артхаусного кіно з’явився і в Одесі. Два роки тому один з
шести одеських кінотеатрів, оснащених системою Dolbi Digital, –
186-місний кінозал «Одеса» заявив про перехід на нову репертуарну
систему та істотно скоротив у своєму поточному прокаті частку
комерційних американських фільмів на користь європейських картин і
фестивального артхаузного кіно. Тож, прокатна політика одного з
найстаріших одеських кінотеатрів змінилася в бік стрічок, що належать до
авторського кіно та культивують національні кінотрадиції і
загальносвітові цінності. Відповідно дещо змінилася й назва кінотеатру –
тепер кінотеатр «Одеса» називається «Кіно Артхаус Одеса».

Те, про що так довго говорили вітчизняні критики й просто шанувальники
«іншого кіно», нарешті відбулося і в Україні. Перехід одеського
кінотеатру у формат «артхауз» створив прецедент у вітчизняному
кінопрокаті. А заразом цей експеримент продемонстрував, що артхаузне
кіно, що не володіє на перший погляд високим комерційним потенціалом,
усе ж таки користується інтересом глядачів і відповідно – гідне уваги
вітчизняних дистриб’юторів і прокатників.

Тож, у програмі кінопоказів кінотеатру – фільми провідних світових
режисерів, кінопрем’єри та фестивалі «іншого кіно». Окрім цього,
дирекція «Кіно Артхаус Одеса» почала проводити в своєму кінотеатрі
регулярні прес-покази [31].

У 2006 році потроху почали виходити на вітчизняні кіноекрани і нові
українські фільми. Так у березні 2006 року у широкий прокат вийшли
одразу дві українські стрічки – «Помаранчеве небо» і «Прорвемось!».
Критики розгромили обидві картини. Крім політичної заангажованості
фільмам закидали непрофесіоналізм, банальність, учнівський рівень. Однак
ніяка кінокритика не заважала «помаранчевим» історіям збирати зали і
поповнювати касу. Глядацький успіх у стрічок був. Проте зумовлений він
був, – на думку критиків, – не художньою цінністю запропонованих сюжетів
і якістю матеріалу, а тим, що українська публіка скучила за українською
кінопродукцією. Адже вперше вітчизняні картини презентували по
кінотеатрах усієї країни: „Помаранчеве небо” стартувало з 32
кінокопіями, „Прорвемось!” – із тридцятьма. А у квітні у 30 кінотеатрах
в 11 найбільших містах країни було показано перший молодіжний трилер
українською мовою „Штольня” [32, 33].

Все ж, система розповсюдження української кінопродукції в Україні
залишається недосконалою. Держзамовлення фільмів, яке означає їх
виробництво, втім не передбачає подальшої долі цих робіт. Таким чином,
замкнений процес виробництва – розповсюдження штучно перервано: ні
замовники, ні автори не отримають коштів з реалізації, а отже ресурсів
для наступних зйомок, а український глядач так і не має можливості
познайомитися із власним кінематографом.

Кінематографісти по-різному шукають вихід з цієї ситуації. Так
співробітники студії «Київнаукфільм» Національної кінематеки України
створили дистриб’юторський відділ. На студії була добірка фільмів, яка
залишилася з радянських часів. Їх описали, потім випустили каталог. Було
зроблено кілька розрахунків, щоб виявити відповідну аудиторію.
Соціологічні дослідження показали, що це – молодь (учнівська,
вузівська). Співробітники дистриб’юторського відділу почали розсилати по
всій країні (спочатку поштою, а згодом відкрили інтернет-сайт)
пропозиції до навчальних закладів. Це дало результат, було отримано
велику кількість замовлень. Загалом за майже вісім років існування
відділу було розповсюджено близько двадцяти тисяч примірників як у
форматі відеокасет, так і на кіноплівці. Особливою популярністю
користуються фільми історичної тематики та україністика.

Також слід зазначити, що дистриб’юторський відділ було утворено на
студії на кошти, отримані з продажу продукції. Держава не ініціювала і
не фінансувала цього проекту. Цей відділ не є окремою структурою, а
радше підрозділом загального відділу виробництва. Хоча значно цікавіше і
корисніше, на думку працівників студії, було б аби він був самостійним.
Штат відділу складається із трьох співробітників, але над кінцевим
результатом працюють і інші відділи. Працівники ведуть переговори із
зацікавленими особами,

Дуже позитивним у роботі відділу є залучення до Інтернету. Як вже
зазначалося, було розроблено і відкрито інтернет-сайт. Він має тримовну
версію. На головній сторінці є інформація про студію взагалі. У розробці
– кадротека. Планується також організувати продаж не тільки цілих
фільмів, а й тематичних кадрових пакетів (наприклад, для телебачення або
й для кіно, де необхідними будуть уривки з тих чи інших попередніх
кіноробіт, хроніки), окремих кадрів.

Значною проблемою залишається відсутність законодавчої бази щодо норм і
правил дистриб’юції в кіно. В Європі існує єдина сертифікаційна система.
Там кожен фільм отримує ідентифікаційний номер, що передбачає наявність
документації на нього у певних фірмах. Коли, наприклад, студія
«Київнаукфільм» продавала представникам Польщі фільми «Гріх» О. Саніна
та «Консонанс» В. Мельникової, то мала на ці фільми монтажні листи,
музичні паспорти, негативи та ін. Але польська сторона вимагала
стандартної форми і в англійському перекладі, чого не було. З великим
зусиллям працівники студії знайшли компроміс з поляками.

Тож, Україна повинна розробити для кожного фільму новий пакет
документації, який відповідав би загальноєвропейським стандартам, інакше
наше кіно так і не матиме неяких перспектив на Заході. Держава повинна
визначитись, чи потрібне їй (як вдома, так і за кордоном) українське
кіно [34].

Взагалі, питання виходу української кінопродукції на світовий кіноринок
стає все більш актуальним. Кожного дня ми можемо почути з вуст наших
політиків масу слів про інтеграцію в Європу. Але все на загальних
розмірковуваннях і закінчується, бо, на жаль, рідко коли йдеться про
конкретні державні заходи, які б сприяли такому входженню. Не секрет,
Україні для реабілітації свого доброго імені не достатньо помаранчевої
революції, яка зачарувала світ. Революція тільки відкрила шлюзи, підняла
шлагбаум. Тепер справа за реальними кроками й повсякденними зусиллями.
Але! Окрім невиразних декларацій, ми поки що нічого не дочекались.
Просування продовжує здійснюватися на приватній ініціативі.

Наприклад, 2005 рік став Роком України в Польщі. У Варшаві відбулося
урочисте відкриття, чудовий концерт. Було ініційовано проведення
«Українського дня» на телеканалі «Культура» польського телебачення. У
програмі було й українське кіно. Українські фахівці порекомендували
найновіші й найцікавіші українські фільми, які вже здобули визнання на
фестивалях.

Та з початком практичного втілення проекту почались проблеми. На
Польському телебаченні існує спеціальна служба, яка займається купівлею
прав показу фільмів. Купують фільми в різних країнах, і цим займаються
компетентні люди, які знають міжнародні угоди у сфері аудовізуальних
мистецтв. Але у випадку з Україною їхня компетентність їм мало
допомогла. Вони зіткнулися з непереборними труднощами. Заплановані до
показу українські фільми продукувалися або повністю за державний кошт,
або з вирішальною частиною державного фінансування. Проте це зовсім не
означало, що правами на них володіє Міністерство культури та туризму
України. Навпаки, права мали або студії, або інші структури. Не всі
пошуки власників прав увінчалися успіхом. Але якщо полякам навіть
вдавалося тих власників знайти, виникали нові проблеми. Наприклад,
студія «Контакт» на запит про бажання купити фільм Сергія Маслобойщикова
«Від Булгакова» відповіла, що фільми продає тільки в пакеті. «Але нам не
потрібен пакет. Нам потрібен конкретний фільм». Нічого не вийшло.

Не вдалося домовитися й зі студією «Західно-Європейський інститут».
Враження таке, що в них велика черга на «Мамая», бо коли польська
сторона назвала свою ціну, там відповіли, що вона їм не підходить.

Канал «Культура» змушений був кілька разів відкладати на пізніше дату
«Українського дня». Нарешті він був призначений – 4 червня – і програма
була складена: анімаційні стрічки «Йшов трамвай №9», «Як козаки у хокей
грали», «В нашого Омелечка…», ігровий «Приятель небіжчика» та
документальний «Кіноманія». (Фільм спільного французько-українського
виробництва «Приятель небіжчика» показували свого часу в Каннах у
програмі «Двотижневик кінорежисерів». Шкода тільки, що випущений він ще
1997 року.) [27].

Перипетії на цьому не скінчилися. «Йшов трамвай №9» не змогли показати,
бо не відповідала технічна якість. Українська сторона присилала кілька
копій – і на відео, і на DVD, та все одно якість не задовольнила.
Претензії до технічної якості стосувались не тільки цієї картини.
Очевидно, в Україні всі так звикли до неякісної піратської продукції, що
навіть фахівці занижують вимоги до якості запису фільму на носіях.
«Український день» коштував нам не тільки матеріальних затрат, а й
моральних. Поляки побачили, що з Україною важко домовлятися, знаходити
контакти [27].

Вирішити деякі питання просування вітчизняної кіно на світовий кіноринок
має приєднання України до Європейської конвенції про кінематографічну
продукцію спільного виробництва. (Церемонія приєднання України відбулася
ще у 2004 році в офісі генерального секретаря Ради Європи у Страсбурзі
(Франція)). Європейська конвенція про кінематографічну продукцію
спільного виробництва підписана у жовтні 1992 року у Страсбурзі
державами-членами Ради Європи та іншими державами-учасницями
Європейської культурної конвенції з метою більшого єднання, зокрема, для
збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним
надбанням, шляхом спільних зусиль, спрямованих на розширення виробництва
та розповсюдження європейської кінематографічної продукції.

Приєднання України до Європейської конвенції про кінематографічну
продукцію спільного виробництва стало своєчасним, оскільки об’єктивно
визріла потреба реформування державою національної кінематографії з
урахуванням досвіду європейських країн, збільшення кількості фільмів у
спільному виробництві, розширення доступу українських фільмів на
європейський ринок і підвищення рентабельності національної
кіноіндустрії. Європейські кінематографічні твори, створені внаслідок
спільного багатостороннього виробництва та на які поширюється дія
Конвенції, певною мірою користуватимуться правами, що надаються
національним фільмам законодавчими та регулюючими положеннями, чинними в
країнах, що приєдналися до Конвенції і які брали участь у відповідному
спільному виробництві.

З огляду на те, що Європейська конвенція про
кінематографічну продукцію спільного виробництва разом із Європейською
конвенцією про транскордонне телебачення є головними інструментами
культурної політики Ради Європи і їм надається режим найбільшого
сприяння, то приєднання до Конвенції про кінематографічну продукцію
спільного виробництва дозволило Україні мати доступ до
багатостороннього, зокрема європейського механізму підтримки кінопрокату
[35].

вищезазначеного випливає, що зараз в Україні, незважаючи на певні
труднощі, йде поступовий процес відновлення вітчизняного кінопрокату.
Хоча тут ще є поле для великої роботи. Зокрема, стратегія розвитку
кінопрокату має бути спрямована на відновлення української
кінематографії як самоокупної конкурентноспроможної галузі культури
шляхом запровадження стимулюючих форм і методів господарювання та
вдосконалення механізмів позабюджетного фінансування [36].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Українська культура та реалізація державної політики в культурній сфері:
Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму за 2005 рік. – К.:
Міністерство культури і туризму України, 2006. – 134 с.

Ліховий І. Українська культура зробила свій вибір // Культура і життя. –
2006. – 8 берез.

Україна. Закон. Про кінематографію: Затв. 13 січ. 1998 р. № 9/98-ВР //
Голос України. – 1998. – 13 лют.

Про хід виконання регіональних програм поліпшення кінообслуговування
населення: Постанова колегії № 12/1 від 26.12.2001 р. / М-во культури і
мистецтв України. – К., 2001. – 9 с.

Про підсумки діяльності міністерства культури і мистецтв України у 2003
році: Оглядово-аналітична довідка / Міністерство культури і мистецтв
України, Національна парламентська бібліотека України, Інформаційний
центр з питань культури та мистецтва. – К., 2004. – 98 с.

Савченко О. Очко в Америку, или Жвачка с устойчивым вкусом // Киевские
ведомости. – 2005. – 3 июня. – С. 12.

Підгірна О. Кіно стало більше – у кіно стало веселіше // Демокр.Україна.
– 2005. – 10 лют. – С. 10.

Балтянський М., Ткач В. Чиє кіно і де ми будемо дивитися? // Робітн.
газ. – 2004. – 23 черв.

Гамов В. Право і права // Робітнича газета.–2006.–7 лютого.

Данюк І. Працівники кінотеатрів готові страйкувати // Вечір.
Київ.–2006.–28 берез.

Клейменова О. Синема без правил. (Если дельцы приберут кинотеатры к
рукам, зритель останется с носом) // Киев. ведомости.–2006.–22 марта.

Афоніна А. Депутати відмовилися надати в оренду шість муніципальних
кінотеатрів // Хрещатик.–2005.– 1 черв.

Сологуб В. Ще один лист до редакції // Кіно-Театр. – 2005. – № 5. – С.
11.

Гук М. Кінопалаци приваблюють глядачів // Робітн. газ. – 2005. – 6 квіт.

Шот М. Тепер і Тернопіль має кінопалац // Уряд. кур’єр.–2006.– 28 лют.

Левицька Л. Є і в нас „Кінопалац” // Голос України.–2006.–21 січ.

Крещук В. Сто квитків на денний сеанс // Робітн. газ.–2006.–15 берез.

Кабачинська С. Кінопрокат. Сільська честь // Дзеркало тижня.–2006.– 18
лют.

Вареник Н. Видовища вже окупаються. (Індустрія розваг освоює регіони) //
Дзеркало тижня.–2005.– 8 серп. – С. 18.

Фесенко Л. Чи готовий кінопрокат перейти на українську? //
Хрещатик.–2.005.– 20 січ.

Похожие записи