Реферат на тему:
Проблеми становлення сучасної політичної культури в Україні
Сьогодні українське суспільство перебуває на етапі трансформації своєї
політичної системи. Йдеться про перехід від тоталітарно-авторитарного
режиму до демократичного. Цей процес охоплює всі сфери суспільного
життя, зумовлює необхідність відповідної політичної культури, від якої
насамперед залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність
і демократизм політичного режиму.
Спробуємо проаналізувати, як відбувається процес становлення
демократичної політичної культури в Україні.
Політична культура, вимірювана за критеріями Заходу, — це встановлений
стан, який формується впродовж десятиліть і навіть століть, а не є
таким, що створюється за кілька років. На це звертає увагу Б.
Цимбалістий, який підкреслює, що «політична культура — це продукт
історичного розвитку та досвіду народу. У випадку України цей досвід був
гірким… Для того, щоб зрозуміти політичну культуру українців, треба
звернути увагу на джерела впливу, які протягом історичного шляху
стимулювали чи спиняли розвиток української політичної культури» [7, с.
78].
Б. Цимбалістий виокремлює три особливості історії України, які мали
важливий вплив на розвиток української політичної культури:
1. Багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати
досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися
вільним господарем на своїй землі.
2. Розчленування української території та включення її частин у різні
держави з різними культурами, політичними системами, що призвело до
психологічного, побутового і політичного відчуження між різними
частинами українського народу.
3. Багатократна денаціоналізація провідної верстви України, у XVI–XVII
ст. наша боярська і шляхетська верства спольщилася. У XVIII–XIX ст.
нащадки козацьких старшин зросійщилися. У XX ст. пролетарська провідна
верства була знищена або здебільшого пішла на службу інтересів
совєтськоросійської імперії [7, с. 78].
Колишня тоталітарна система всіляко намагалася створити «нову
суспільно-історичну спільноту — радянський народ». Політична культура
радянського періоду консервативна, ґрунтується на колективній
відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і
звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу. Для неї характерні такі
риси як замкнутість, зорієнтованість на себе, на власні локальні
цінності, зразки, норми, тип.
Політична культура радянського періоду відзначалася стійкістю і
постійністю відтворювання, що досягалося ефективною системою
соціалізації через засоби тотального контролю за населенням з боку
правлячого класу: це насамперед монопольне право держави на освіту і
вступ до комуністичної партії як єдина можливість зробити кар’єру. Для
самозбереження й відтворення було створено механізм номенклатури, що
проводила цілеспрямовану кадрову політику.
Характер політичної культури цього періоду криється у глибокому
соціальному та культурному розриві між верхівкою суспільства і основною
частиною населення. Такий стан зумовлював соціокультурну динаміку
відтворення суспільних відносин, яка характеризувалася пануванням
руйнівних тенденцій з орієнтацією на задоволення мінімальних потреб. Усе
це базувалося на матеріальній та духовній убогості людини, яка була
нездатна сама вирішувати проблеми. Отже, у радянський час концентрація
економічної, політичної та ідеологічної влади в руках правлячого класу,
який втілював у своїй особі державу, призвела до поглинення державою
суспільства та індивіда.
Якісна характеристика радянської політичної культури повинна вбирати в
себе і явище русифікації. Ліквідація всіх проявів окремості українства
(факти спілкування державно-партійної еліти російською мовою; руйнація
української автокефальної і греко-католицької церкви, поширення впливу
московської православної церкви; винищення національно-свідомої
української інтелігенції і найкращої частини селянства; зменшення
кількості періодичних україномовних видань; створення штучних умов для
міграції населення) дає можливість визначити цей процес як акції
«внутрішнього тероризму» (В. Чорновіл) [6, с. 913]. До ознак
«внутрішнього тероризму» належить також феномен пристосування, коли люди
задля виживання йдуть за течією та власною пасивністю підтримують
існуючий політичний лад.
За таких умов про українське суспільство годі було й говорити. Цілком
зрозуміло, що це не сприяло розвитку політичної культури народу.
Радянське суспільство було закритим від зовнішнього світу, і якщо якась
інформація про політичне життя в інших країнах потрапляла на шпальти
газет, то вона була настільки дозованою, що це створювало у свідомості
людини вкрай перекручені уявлення про політичні процеси, що відбувалися
в тій чи іншій державі. І лише наприкінці 80-х років розпочався
бурхливий розвиток політичної культури українського народу.
Що ж заважає нині нашому народові успішно просуватись шляхом прогресу,
увійти в європейську сім’ю цивілізованих країн? Передусім деякі
особливості ментальності: максималізм, недисциплінованість, інертність,
зайва мрійливість тощо. Ці та деякі інші риси призводять до виснаження,
а іноді й небезпечного розладу приватного та суспільного життя, до
кримінальних злочинів, бунтів, нігілізму тощо.
Відтак, усю політичну історію України можна уявити як картину постійного
протиборства ліберальних і патріархально-традиційних цінностей: з одного
боку — приватна ініціатива, потреба самоствердження індивіда у змаганні
з рівними, свобода власності й працелюбність, максимальне обмеження ролі
держави в суспільстві; з іншого — соборність, общинність, колективізм з
одночасною схильністю до авторитаризму, потреба сильного лідера
харизматичного типу [1, с. 48].
Конфліктна політична культура, сформована під впливом зазначених
факторів, постійно давалася взнаки впродовж усієї української історії:
різним політичним силам не вистачало толерантності, політичної етики,
злагоди. Адже діалогове підґрунтя в культурі відображується
безпосередньо і в культурі політичного спілкування між різними
політичними силами, партіями, фракціями, соціальними групами тощо.
Необхідно обґрунтувати також регіональний менталітет, скажімо, мешканців
Західної України, Півдня і Сходу України. На нього впливають і ще довго
впливатимуть міжконфесійні проблеми. В Україні це передусім відмінності
між прихильниками православ’я і греко-католиками. Наявність інших
конфесій — іудаїзму, протестантизму тощо — або непорозуміння між
прихильниками Київського і Московського патріархатів впливає на
політичну культуру в Україні дещо менше. Греко-католики здебільшого
проживають у Західній Україні, а тому особливості віросповідання
підкреслюють розбіжності між Сходом і Заходом України на рівні
менталітету населення цих регіонів.
Пошук політичного консенсусу вважаємо винятковим і вкрай необхідним
варіантом соціально-політичної стабілізації українського суспільства.
Консенсус, конструктивна більшість мають утворитися не завдяки
звичайному діалогу політичних сил та ідеологій, коли фактично все-таки
обстоюють і захищають окремі суспільні цінності, а на певній системі
спільної відповідальності за все, що відбувається в суспільстві. Не
потрібно великої мудрості, аби бути деструктивною опозицією. Тільки з
формуванням сильної конструктивної, державотворчої опозиції система
противаг у нашій державі стане дієвою, результативною [2, с. 407].
Взагалі існування опозиції є органічним явищем, необхідною складовою
політичного устрою демократичної країни. Будучи повноправним інститутом
політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого
розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, що
виникли на політичному рівні, обов’язковою складовою механізму
стримувань і противаг у структурі владних відносин.
У незалежній Україні розв’язання завдань державотворення значною мірою
залежить від рівня політичної культури різних верств населення,
суспільства загалом. За цих умов першорядного значення набуває
формування політичної свідомості народу, набуття ним досвіду й навичок
політичної поведінки, політична соціалізація (насамперед молоді),
поступове долання існуючої фрагментарної політичної культури, елементів
патріархальної та підданської політичної культури і становлення на цьому
ґрунті громадянської, демократичної політичної культури. Демократична
політична культура відзначається толерантним ставленням до різних
політичних поглядів та існуванням опозиції, де найважливішою цінністю є
громадянські права і свободи.
Демократична політична культура — це культура громадянського
суспільства. Саме у межах громадянського суспільства відбувається
організація плюралізму, тобто поєднання та врахування інтересів
найрізноманітніших соціальних і політичних сил. Тільки в розвиненому
громадянському суспільстві може сформуватися культура, що відповідає
демократичному ладу.
Перехід до демократичної політичної культури передбачає налагодження
постійного зворотного зв’язку в системі «політика — громадська думка».
Громадська думка — це історично зумовлений, динамічний стан масової
свідомості великих груп людей, який своїм змістом віддзеркалює
співвідношення соціальних сил, що фактично діють у суспільстві. У
демократично розвиненому суспільстві громадська думка набуває значення
потужного важеля політичного балансу, стану досягнення політичної
рівноваги [4, с. 114].
Складовими демократичної політичної культури є сформовані у процесі
життєдіяльності багатьох поколінь політичні традиції, практики, ідеї,
концепції, переконання про взаємовідносини між різними елементами
системи. Те, що демократична політична культура вбирає в себе певні
вподобання та настанови людей щодо демократії загалом, дає можливість
розглядати її як частину загальної культури, яка є певною системою
досвіду попередніх поколінь, що допомагає відтворенню соціуму.
Іншими словами, демократична політична культура визначає правила гри в
демократичній політичній сфері та надає відчуття компетентності і права
брати участь у політичному процесі, тобто творить структуру цінностей і
раціональних доводів, які забезпечують єдність, взаємодію інститутів і
організацій, тобто цілісність політичної сфери. Зміни у структурі
інтересів, що притаманні кожній групі, вибір форми реалізації власних
інтересів визначають перетворення соціальної структури і суспільної
свідомості. Внаслідок злагодженої взаємодії відбувається процес
упорядкування, стабілізації певних структур, їх перетворення та
ускладнення.
hK
hK
hK
hK
hK
hK
hK
hK
hK
hK
hK
¶
gdK
$a$gdK
gdK
У сучасних демократичних перетвореннях з новою силою виявилися
протиріччя між можливостями вільного життя і різним рівнем політичної
культури суспільства. Недорозвиненість політичних відносин у минулому
позначилася в наші дні на відповідному рівні політичної культури. Іноді
це навіть гальмує демократичні перетворення, викликає міжнаціональні
непорозуміння, заважає встановленню громадянської злагоди.
Однак діалектичний зв’язок політичної культури і політичних відносин дає
змогу стверджувати, що формування демократичної політичної культури
забезпечуватиметься розвитком політичних відносин. Створення належних
умов для політичного життя, доступ до політичної інформації, гласність
діяльності влади, демократичні свободи з одночасним встановленням
свободи економічного життя закладають підвалини для формування
демократичної політичної культури.
Сьогодні політична культура в Україні формується і розвивається на
підставі осмислення наших реалій та під впливом діяльності численних
політичних партій. Зауважимо, що останнє не стільки є досягненням,
скільки свідченням слабкості розвитку політичного процесу в Україні.
Нині майже не існує країн, де б існувала така кількість партій, що майже
не відрізняються одна від одної не те що назвами, а й політичними
платформами. Так, партії відображають інтереси певних груп, діячів, але
аж ніяк не суспільні інтереси. Деякі науковці вбачають у цьому інерцію
формування соціального середовища посткомуністичної України, коли
демократія фактично удержавлюється [3, с. 4].
Термін «формування» походить від латинського слова formo, тобто
створення чого-небудь. У нашому випадку маємо на увазі процес формування
культури на ґрунті сучасного політичного досвіду українського народу,
процес, що поєднує стихійні і організовані чинники [5, с. 28]. Останні
набирають сили, коли політичні суб’єкти усвідомлюють важливість
формування й утвердження національної культури як гаранта незворотності
суспільно-політичних змін і можуть реально впливати на цей процес.
Як зауважував О. Рудакевич, основними чинниками, що сприяють формуванню
власної політичної культури, є такі [5, с. 29]:
• лібералізація і демократизація суспільних відносин, внаслідок
чого створюються умови для політичної творчості еліти і широких верств
населення;
• пропаганда знань про історичний досвід українського та інших
народів і про сучасні досягнення світового співтовариства;
• підтримка різноманітних ініціатив, новацій, експериментів, вивчення
і поширення вітчизняного політичного досвіду;
• залучення науковців до розробки політичних технологій і програм;
• поширення джерельної бази формування новітньої політичної культури
і створення умов для прояву позитивних тенденцій у політичному житті;
• законодавче закріплення продуктивних політичних ідей, норм,
інституцій та розробка системи заходів їх повсюдного використання.
Серед найбільш динамічних і насичених політико-культурних процесів, що
розгорнулися у незалежній Україні, є творче запозичення світового
досвіду суверенного й демократичного життя. В його розвитку зацікавлені
як прогресивні сили українського суспільства, так і весь цивілізований
світ.
На шляху політично-культурного запозичення в Україні постали такі
основні питання: що і від кого запозичувати, як впроваджувати набутий
досвід у життя?
Для сучасної України найактуальнішим є досвід цивілізованих народів з
організації ефективної діяльності органів законодавчої, виконавчої та
судової влади, їх взаємодії в межах демократичного режиму, стосунків
центру та регіонів, традицій місцевого самоврядування, забезпечення прав
і свобод громадян, їхньої відповідальності перед суспільством і
державою. Особливо цінним для політичних суб’єктів України є іноземний
досвід трансформації тоталітарних режимів у демократичні, переходу від
заідеологізованого суспільства до плюралістичного, відродження
національної культури і держави.
За роки суверенного існування України сформувалася певна система
запозичення світового досвіду. Це цільові відрядження за кордон урядових
і парламентських груп, делегацій партійних і громадських організацій,
стажування студентів, аспірантів, докторантів і викладачів у
політологічних центрах Європи й світу, участь політиків і науковців у
міжнародних конференціях, симпозіумах, виставках, перебування в ролі
спостерігачів на виборах та інших політичних заходах.
Вельми цікавим і показовим є той факт, що західні демократії самі
прагнуть потрапити в Україну, щоб тут принести користь своїми порадами,
аналізами, практичною участю в розв’язанні політичних проблем. Отже,
йдеться не лише про відповідну активність української сторони, а й
міжнародного співтовариства, не лише про запозичення, а й про
цілеспрямовану пропаганду, передачу політичного досвіду.
Які ж шляхи можна виокремити в розвитку політичної культури у сучасних
умовах.
1. Для правильного сприйняття громадянами суспільного прогресу,
створення наукових уявлень про політику потрібен високий культурний і
освітній рівень країни, потрібне також підвищення життєвого рівня
громадян, не обтяжених тоталітарною ідеологією. Політична культура не
обмежується лише сферою політичних відносин. Вона пов’язана з усіма
аспектами духовного життя суспільства: наукою, освітою, літературою,
мистецтвом. Як своєрідне соціальне явище політична культура є складовою
духовної культури, що надає останній світоглядну орієнтацію. Ось чому
незадовільний стан розвитку загальної культури, занедбаність пам’яток
історії, сільських шкіл, клубів, музеїв, бібліотек, низька заробітна
плата працівників культури та освіти негативно впливають на формування і
політичної культури.
2. Одночасно з розвитком об’єктивної та незалежної політичної науки
треба активізувати участь політологів у державно-експертній роботі,
засобах масової інформації, у створенні єдиної системи політичного
знання для всіх верств населення. Як відомо, роль ЗМІ в сучасному світі
надзвичайно велика, адже недаремно мас-медіа називають четвертою владою.
Вони не просто інформують населення про процеси, що відбуваються у
країні й світі, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні
програми, впливають (прямо чи опосередковано) на суспільну думку. За
допомогою об’єктивного розгляду політичних подій ЗМІ формують політично
компетентних громадян, які можуть правильно орієнтуватися у складних
суперечливих політичних процесах, приймати відповідальні рішення.
3. Великою проблемою є створення умов для набуття громадянами політичних
знань. В Україні формування цілісної системи політичної науки і освіти,
що спирається на багатовікові традиції вітчизняної політичної думки,
розпочалося разом із здобуттям державної самостійності й початком
реформування суспільства на принципах демократії та цивілізованості. На
початковій стадії становлення цієї системи найсерйознішою проблемою було
подолання серед широкого загалу і в структурах державної влади
упередженого, негативного ставлення до самої ідеї запровадження
зазначеної системи. Ця проблема була пов’язана з існуванням стереотипів
на кшталт кваліфікування певної частини гуманітарної інтелігенції як
політично небезпечної, ототожнення політичної науки з попередньою
заідеологізованою, заформалізованою, задогматизо-ваною системою
політичної освіти під патронатом однієї партії. За цих об’єктивно
несприятливих умов, перешкод суб’єктивного характеру в Україні все ж
сформувалась упродовж перших п’яти років державної самостійності
розгалужена інфраструктура політичної науки і освіти. Політологію
вивчають нині в усіх вищих закладах освіти України та в середніх
спеціальних навчальних закладах [4, с. 509].
4. На розвиток політичної культури впливає також стан історичного
знання. Ще в античні часи історію називали «магістра віта» — вчителькою
життя. Це дуже важливий аспект уявлень людини про суспільство.
Об’єктивні історичні дослідження, без ідеологічної догматики, звільняють
людей від стереотипного оцінювання інших народів і держав. Історія є
надійним ґрунтом для пізнання перспектив розвитку суспільства, сприяє
зміцненню почуття єдності світової цивілізації. Можна цілком погодитися
з думкою Б. Цимбалістого, що «політична культура, як кожна культура, —
це делікатний цвіт попереднього розвитку. Вона в’яне і вмирає, коли
суспільство регресує до примітивного способу життя, коли обставини
несприятливі» [7, с. 89].
5. Необхідною граннню виховання в нашому суспільстві політичної культури
є утвердження в суспільстві поваги до права і правопорядку, подолання
правового нігілізму. До того ж, як з боку громадян, так і з боку влади у
справжній, а не декларованій правовій державі панує культ права.
Політично розвинене суспільство розуміє, що міцний соціальний порядок
важливіший від політичних амбіцій.
Порядок, лад не може бути «лівим» чи «правим», він має бути порядком.
Ладом, а не безперервним тасуванням рядків. У суспільстві, де
стабільність ладу спирається на демократичні закони і підтримку
суспільства, неможливі хаос, анархія і громадянська війна. Політична
культура має розвиватися в напрямі виховання почуття єдності суспільства
зі своєю гамою інтересів і відносин, що підтримують громадянську
злагоду.
Отже, демократичну політичну культуру можна сформувати шляхом
перетворення суспільства на справді демократичне, яке надає можливість
кожному громадянину вільно брати участь у політичному житті, створює
належні умови для розвитку культури та освіти, дбає про духовний і
моральний стан населення.
Сучасна Україна, вже як незалежна держава, у черговий раз стала перед
потребою реалізації принципу політичного і культурного плюралізму. Тому
політична культура нового суспільства, яка формується в незалежній
Україні, мусить бути культурою злагоди, громадянського миру, пошани до
свобод і прав людини.
Література
Буцевицький В. Проблеми політичної культури в Україні в про цесі
державотворення // Нова політика. — 1999. — № 1.
Головатий М. Ф. Соціологія політики: Навч. по-сіб. для студ. ВНЗ. — К.:
МАУП, 2003.
Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні //
Політична думка. — 2000. — № 1.
Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 2004.
Рудакевич О., Гутор М. Політичне відродження українського народу (Шляхи
формування новітньої української політичної культури). — Тернопіль:
Поліграфіст, 1998.
Українська Гельсінська Група 1978–1982. Документи і матеріали. —
Торонто-Балтимор: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1983.
Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. — 1994. — №
4.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
