РЕФЕРАТ

На тему:

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТИКИ

План:

ЕТИКА ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТЕОРІЯ МОРАЛЬНОСТІ.

ПРЕДМЕТ ЕТИКИ І ОСОБЛИВОССТІ ЕТИЧНИХ ЗНАНЬ.

ЕТИКА ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТЕОРІЯ МОРАЛЬНОСТІ.

Етика, як уже зазначалося,— наука про мораль. Дане твердження — одне з
небагатьох, щоб не сказати єдине, щодо якого збіглися теорія й практика,
історичний досвід морального розвитку в цілому і його конкретні періоди.
В прямій залежності від розуміння моралі перебувають і відмінності в
тлумаченні етики як науки, її місця серед наук, ролі й значення для
суспільного розвитку. За безумовного визнання того, що предметом етики є
мораль, уявлення про її своєрідність, призначення в, життєдіяльності
людей великою мірою визначали зміст етики, покладали на неї певні
обов’язки, передусім методологічного характеру.

Для того щоб говорити мовою предмета пізнання (моралі), необхідно знайти
до неї правильний підхід. Візьмемо, наприклад, підхід до моралі як форми
суспільної свідомості, вираженої в сукупності правил, норм, приписів,
вимог, що ставляться суспільством до індивіда й призначені для регуляції
поведінки людей. Такий функціональний підхід до моралі пов’язаний із
вивченням конкретно-історичного змісту її норм і вимог, виходить із
їхньої історичної змінюваності. Завдання ж етики цілком укладаються в
опис та обґрунтування цих норм і вимог з точки зору інтересів
суспільства з метою впровадження їх (норм і вимог) у свідомість
індивідів. У межах такого уявлення про мораль етика осмислюється і як
наука про етикет, і як прикладна (подібна до технологічних) дисципліна,
втрачає статус науки в точному значенні цього слова.

Інші можливості має діяльнісний підхід до вивчення моралі. Розуміння її
як діяльності, в якій продукуються моральні цінності та норми,
передбачає виявлення предмета, тобто того, що освоюється в моральній
діяльності, способу його освоєння й результату, аналіз генезису моралі,
виявлення її значення для людського розвитку. Стосовно вирішення
подібних завдань етика виступає як наука про специфічну форму людської
діяльності, філософська теорія моральності, тобто належить до
філософських наук.

За походженням етику відносять до філософських наук, за своєрідністю
відрізняють від інших філософських дисциплін. При цьому етика
визначається як практична філософія, вінець філософії. Якщо останню
називають людською мудрістю, то етику характеризують як мудрість життя.

Походження етики — не єдиний аргумент на користь її належності до
філософії, пряма спорідненість із якою простежується через предмет етики
та способи його пізнання. Світоглядний рівень філософського знання про
стосунки людини зі світом реалізується етикою з допомогою аналізу
моральності — сфери їхнього дійсного прояву у взаєминах живих,
конкретних, цілісних індивідів. Загальне тут розкривається через
індивідуальне, сутність специфічно людського ставлення до світу постає в
безпосередності її існування.

Найвищий, філософський рівень узагальнення знань про людину дістає в
етиці практичне, життєве підтвердження. З боку змісту філософської
теорії, вираженого в системі взаємозв’язаних понять, істинність даної
теорії вивіряється тим, наскільки їх відбиття в етиці співвідносне з
«мовою» моральності, тобто підтверджується моральним життям людей.

Прикладом сказаного може служити ситуація, що суттєво позначилася на
розвитку естетики та етики. Йдеться про однобічний розвиток філософської
теорії в бік раціонального. Раціоналізм у тлумаченні пізнання, забуття
іншої його сторони — сенсуалізму на ділі означав дедалі більший відхід
від розгляду людини в багатстві її відносин зі світом, концентрацію
уваги на пізнанні світу, безвідносно до того, хто пізнає. Піддаючи
сумнівові достовірність знань, здобутих із людського чуттєвого досвіду,
раціоналізм у своєму розвитку поширюється й на сфери людської культури,
в тому числі на етику й естетику.

В естетиці це означає висування на передній план раціонального характеру
художньої творчості, в етиці — абсолютизацію раціональних мотивів і
принципів моральної діяльності. Набуті на цій основі теоретичні знання
не відповідали тим уявленням, котрі виникали з досвіду естетичної й
моральної діяльності, не відтворювали специфіку художніх і моральних
цінностей, не давали уявлення про особливості естетичної й моральної
свідомості, її структурного вираження.

Зауважимо, що філософські категорії не піддаються уточненню їхніх
значень ситуаціями повсякденного життя: Водночас на рівні їх реалізації
в естетиці й етиці це виявляється цілком можливим. Там, де цілісність
взаємовідносин людини зі світом, осягнута на рівні загального й виражена
мовою філософії, розкривається в конкретному аспекті її вияву, й виникає
зріз, у якому філософські категорії, конкретизуючись через етичні
категорії, виходять на один із аспектів життя, схопленого у його
цілісності,— моральний — і підтверджуються або відкидаються в своїй
суті.

Дане спостереження послужило ґрунтом для розуміння однобічності
філософського раціоналізму як учення про «останні основи буття та
пізнання», а також осмислення природи причин, що виявилися в
абсолютизації одного з аспектів — теоретичного, доведеного до межі.
Поглинувши . цілісність людського буття й пізнання, вказаний аспект
перекреслив і власну вірогідність.

Виражений у системі взаємопов’язаних понять зміст філософської теорії
реалізується у способах аналізу моральності й становить методологічну
основу етичної науки. Будучи, отже, сферою практичної філософії, її
конкретним, етика ніби вивіряє філософські знання, абстрактно-конкретні
за своїм характером. Слід зауважити, що в своєрідній ролі, яку етика
відіграє в філософії — вивіряти її ідеї про людство через їх реалізацію
у взаєминах між людьми,— й полягає гуманістичний смисл етики, який
визначає її роль у системі філософських знань.

У цьому зв’язку хотілося б звернути увагу на те, що при обговоренні
нового підручника з філософії (Введение в философию: В 2 ч. М, 1990),
зокрема щодо міркувань про поворот її до людини, гідне повернення етики
в лоно філософії розглядалося як умова гуманізації останньої. Висловлені
провідними філософами судження з цього питання мають надзвичайно
актуальне значення як для кардинальної перебудови філософії так і для
розвитку етики.

Протягом досить тривалого періоду етика спрямовує свої зусилля на
звільнення від рамок, які сковують її розвиток і в які вона була
втиснута філософським раціоналізмом. Таким чином, не без участі
філософії, що ще, раз свідчить про найбезпосередніший їхній (етики й
філософії) зв’язок, етика потрапила в лещата редукціонізму — «наукового
методу» так званих «точних наук», втративши при Кара-Мурза С. Г. Наука й
кризис цивилизации // Вопр. философии. 1990. № 9.

Вступающему на трудннй путь философствования // Коммунист. 1990. №15.
цьому підстави для розрізнення етичного знання й моральної свідомості,
критерії для визначення моральних цінностей, їхнього сенсожиттєвого для
людського розвитку характеру.

Етика випадає з системи філософських наук у процесі зміни акцентів у
розумінні науковості теорії, що значною мірою було пов’язане з наступом
редукціонізму. Закріплюється її належність до наукових дисциплін. Таке
перетворення етики мало серйозні наслідки для її розвитку.

Моральна діяльність є способом існування суспільної сутності людини,
способом її безпосереднього вияву в людській чуттєвій діяльності.
Філософський раціоналізм, абсолютизуючи раціональне й виключаючи з нього
роль і значення почуттів у розвитку людини та її пізнанні, визначив
одномірний підхід до моральності. Викривлене, однобічне уявлення про
неї, зумовлене її раціональним обґрунтуванням, безвідносністю до
духовних почуттів, обмежувало розуміння специфіки моральності. В
результаті співвіднесений зі здоровим глуздом раціональний характер
мотивів і принципів моралі виявився зведенням моральної діяльності до
поведінки.

Виражена в моральному способі існування суспільна сутність людини
втратила чіткість зображення, перестала проглядатися у ставленні до
іншого як до людини, в формуванні людяності. Реалізація в
безпосередності взаємовідносин між людськими, суспільними індивідами
постала не як духовна, людська чуттєва діяльність, регульована почуттям
обов’язку, совісті, гідності, а як поведінка, що відповідає приписам,
нормам, правилам, котрі в найкращому випадку були зумовлені здоровим
глуздом.

Таке вирішення питання про своєрідність моральності послужило підставою
для розгляду моралі як простого об’єкта, застосування методу
редукціонізму в етичних дослідженнях моральності, спроби розчленування
останньої на формалізовані частки, вимірювані кількісно. Тепер
недоступні редукціоністському поглядові моральні почуття обов’язку,
совісті, честі, гідності розглядаються як етичні категорії, тобто як
такі, в яких відображені наукові знання про моральність. Отже, моральні
почуття, цінності постали не як результат певним чином здійснюваних
відносин між людьми, узагальнений у цьому процесі й закріплений у
системі категорій моральної свідомості, цінностях, а як продукт мислячої
голови. Положення про те, що етика створює категорії, відображаючи
(теоретично пізнаючи) виражені в поведінці особистості її суспільні
якості, по суті означало ототожнення етичних знань і моральної
свідомості, раціоналізацію останньої. Розглянуті стосовно особистості
взагалі або ж стосовно її поведінки взагалі суспільні якості та
властивості як фундамент етичних категорій могли бути виведені тільки з
позаморальних джерел, якими виступали праця, економічні відносини,
класова належність, потреби суспільства, їх і пропонувалося усвідомити
людям через систему категорій, тобто з допомогою етики, щоб керуватися
таким чином сформованими умоглядними мотивами в своїй поведінці.

Посередництво етики, котра взялася виразити моральність мовою так
тлумаченої наукової теорії, по суті, спочатку передбачало умоглядний
характер моральної свідомості, що цілком природно при виведенні моралі з
позаморальних джерел. Втрата предмета дослідження дістала вираження і в
тому, що мораль визначалася як сукупність норм, вимог, приписів,
поставлених суспільством перед особистістю відповідно до виникаючих у
його розвитку потреб. Таким чином мораль наближалася до права, а то й
ототожнювалася з ним через тлумачення її регулятивної функції в плані
приборкання індивідів.

Поряд із зазначеною тенденцією в естетиці й рідше в етиці, позначуваній
«гносеологізмом» і орієнтованій на пізнавальний характер категорій,
розвивається тенденція розглядати етику як нормативну науку. В своїй
основі дане питання пов’язане з вивченням специфіки моральної
свідомості. Одначе внаслідок указаних вище змін етика вивчає норми,
вимоги, приписи моралі з метою подальшого впливу на процеси їх засвоєння
людьми та реалізації в поведінці у відповідності з інтересами
суспільства. В нормах, приписах, вимогах, поставлених перед особистістю,
етика формулює потреби суспільства.

У своєму граничному вираженні дана тенденція позначилася у тлумаченні
етики як науки про етикет. Такий «спад» етики пов’язаний з тим, що норми
моральності, втрачаючи свій стрижень, загальнолюдський смисл, повноту та
об’ємність у вираженні моральності, формалізуючись, стають засобом
маніпулювання свідомістю людей, який випливає з позаморальних джерел, що
привнесені стереотипами, котрі виражають реальну моральність певних
соціальних сил.

Різні за своїм конкретним змістом, за своєю сутністю, ці явища, в яких
відтворюються реальні зміни в моральності, виникають не з вини етиків.
Разом із тим розуміння суті цих змін, їх відповідне відображення в
етичних знаннях становить основу для критичного аналізу знань про
моральність. Інакше кажучи, осмислення етикою змін у моральності, що
відбуваються в конкретні періоди розвитку суспільства, вимагає
урахування її (моральності) все-історичного характеру, з’ясування
причин, котрі приводять до тих чи інших змін.

За довільного тлумачення етики як науки, яка виходить із того, що в її
категоріях безпристрасно відображені реалії морального у притаманній їм
умоглядній формі, з’ясувалося, що ці реалії не можна перевести в норми,
розкрити своєрідність нормативності моральної свідомості, її
імперативний характер. У той же час у нормах моралі, що регулюють
поведінку людей, проявляється її соціальна функція. Не торкаючись
питання про те, з чого виводилася ця функція і як вона пояснювалася в
етиці, зауважимо, що її наявність не викликає сумніву.

Соціальна сутність моралі — одна з її основних характеристик, що мають
основоположне для розуміння моралі значення. Тому пояснення нормативного
характеру моральної свідомості передбачає розкриття соціальної сутності
моральних норм. Просте констатування їхньої соціальної сутності
безвідносно до своєрідності її прояву в моральній свідомості є
недостатнім.

Нормативний характер моральної свідомості розкриває себе лише за умови,
що норми, стосовно яких людська поведінка розглядається як моральна чи
аморальна, в своїй безумовності покладають критерій, освячений історією
людства, спресований у його досвіді. Своїми коренями цей критерій сягає
основи, іманентної людському розвиткові й проявленої з силою закону,
котрий людство засвоїло й закріпило в своїй життєдіяльності. Щодо
вказаного закону його історичні модифікації також оцінюються як моральні
чи аморальні.

Така розробка питання про специфіку моралі, вираженої в її
нормативності, пов’язана з пошуком підходу, в якому б мораль постала в
цілісності, в тісному зв’язку з тими глибинними основами, котрі
розкривають сенс її виникнення, її необхідність для людського розвитку.
Відсутність такого підходу позбавляє етику можливості синтезувати
знання, здобуті в різних аспектах вивчення моральності, розкривати
соціальну сутність останньої в єдності багатьох її чинників. Однак
застосовуючи до неї як до складного об’єкта метод редукціонізму,
розчленовуючи мораль на частки, прості, формалізовані системи, етичні
дослідження не фіксували власне моральне, не помічали живої, вираженої в
духовних почуттях безпосередності прояву його змісту. З огляду на це
соціологічні дослідження здійснювалися безвідносно до специфіки
морального.

Подібно до того як рівень естетичного розвитку особистості визначався за
бібліотечним формуляром, кількістю відвідань кіно, театру, рівень
культури — за кількістю палаців культури, проведених там вечорів і т.
п., моральний рівень визначався за кількісними результатами праці,
дисципліною в колективі. З аналізу відносин у виробничих колективах
незмінно виводився принцип колективізму як один із основних принципів
моральності, в якому узагальнюється рівність в її суто людському змісті.
Ця рівність становить сенс моральної спільності людей.

Прагнення етичної думки подолати такі викривлення поняття моральності,
породжені однобічним до неї підходом, пошук способу пізнання,
адекватного її специфіці, приводять до появи аксіологічного підходу до
моралі, розробки її як нормативно-ціннісної системи. Цілком виправданий
сам по собі даний аспект у розвитку етики не міг бути використаний як
методологічна основа в пізнанні феномена морального, оскільки сам
потребував такого більш загального підходу до проблем моральних
цінностей, який відкривав би можливість для аналізу їх генезису та
механізму переходу до норм.

Вирішення цих проблем було неможливе без звернення до широкого
контексту, що охоплював універсальний характер людської діяльності.
Тільки таким чином і можливе з’ясування сенсу моральності, специфіки її
виникнення й вираження в моральних цінностях. Без таких знань
дослідження прирікалися лише на описування моральних цінностей.

Прихильники аксіологічного аналізу моралі, котрі ведуть пошук інших
підходів до моральних цінностей, поділяються на два напрями. До першого
належать ті, хто розглядає, етику як філософську науку, шукає в
моральності підтвердження її спорідненості з філософією, тобто виводить
моральність зі специфічно людського ставлення до світу, розглядає мораль
як спосіб освоєння людиною світу, духовно-практичне відношення, в рамках
якого й виникають моральні цінності, здійснюється їх вираження в нормах.

Звернення до вже осмисленого публіцистикою та мистецтвом широкого
емпіричного матеріалу морального життя суспільства, його суперечностей і
способів їх розв’язання в контексті морального розвитку особистості
розкриває роль моральності у самовизначенні людини, розвитку її зв’язку
з суспільством на рівні соціальної прихильності кожного до іншого,
інших, на рівні такої причетності до суспільства, яка виражається в
почутті спільності, або ж, як це частіше позначається, на рівні зв’язку
особистості з суспільством, регульованого її внутрішнім усвідомленням
своєї перед ним відповідальності. Слід зазначити, що в цьому
розкривається одна з особливостей моральності, яка проявляється в її
імперативному характері, добровільному, спонукуваному совістю виконанні
морального обов’язку.

Характеризуючи моральну форму суспільного зв’язку між людьми з боку
своєрідності моральної свідомості, розробляючи уявлення про вторинний,
здійснюваний у сфері свідомості характер морального відношення, а також
беручи до уваги те, що, здійснюючись у відношенні людини до іншої
людини, моральна форма суспільного зв’язку людей охоплює стосунки
особистості та суспільства двосторонньо, відображає внутрішню сторону в
їхньому розвитку, має всепроникний характер у життєдіяльності людей,
учені дістають можливість поглибити уявлення про соціальну сутність
моралі, виявити витоки, що визначають роль моральності в перебудові
всього життя суспільства, розкрити значення моральності для активізації
діяльності людини, розвитку її самосвідомості на глибинному, пов’язаному
з почуттям рівні. За всіх існуючих розходжень усередині цієї орієнтації
в етичній науці, які звичайно виникають через різноспрямованість
дослідницьких інтересів, спільним для вчених є підхід до моралі як до
діяльності.

До другого напряму, що активізувався останнім часом, належать ті
прихильники аксіологічного аналізу моралі, котрі керуються іншими
завданнями. Принципова відмова від науковості й пошук нових способів
розкриття специфіки моральних цінностей зумовлюються поставленим
завданням — виявленням моралі з моральних джерел і моральними засобами.
Моральні цінності розглядаються як основа для такого вирішення. У формах
проповіді, есе, притч розкривається сенс тієї чи іншої моральної
цінності. Адресований до морального досвіду слухача, читача, цей сенс
розрахований на адекватне розуміння та засвоєння.

Зіставивши розглянуті тенденції у визначенні етики як науки у їхньому
зв’язку з різним тлумаченням її завдань, ми мали можливість переконатися
в залежності цих тенденцій від розуміння моральності. Від багатьох інших
точок зору на етику розглянуті тут відрізняються тим, що в них
докладніше розкривається складний характер предмета етики — моральності.

Проблема з’ясування ступеня науковості етичних поглядів, визначення
того, стосовно чого слід розглядати рух етичної думки на предмет
істинності її досягнень, передбачає розробку критерію для оцінки внеску
тієї чи іншої етичної теорії у вивчення моральності. Складність
вирішення даного питання полягає передусім у тому, що рух етичної теорії
зумовлений історичним характером моральності, тими реальними змінами в
моральному житті, в яких відтворюються особливості конкретно-історичних
періодів життєдіяльності суспільства. Разом із тим, якщо дане положення
розглядати як єдину основу, ми змушені будемо зняти питання про
критерії, погодитися з тим, що кожна теорія моральності, як і кожна
моральність, слушні по-своєму для свого часу, а, скажімо, страждання
геніїв Відродження, котрі усвідомлювали підстави для подібних міркувань
як ознаки того, що розірвався зв’язок часів, є наслідком лише їхньої
творчої фантазії. Одначе така точка зору є. її прихильники називають
себе реалістами. Проте є й інша, яка окреслює зв’язок людини з людством
як умову повноти її існування.

Сьогодні в цьому зв’язку зростає інтерес до людської пам’яті, її ролі й
значення в людському розвитку. В науці етиці постійно оновлюється
проблема всеісторичного характеру моральності, її розробки пов’язані з
пошуком джерел, що виявляються у загальнолюдському змісті моральних
цінностей з’ясуванням характеру й особливостей прояву цих цінностей у
тих чи інших системах моралі. Розглядуваний шлях наукового пошуку
покладає в собі й розробку критеріїв для визначення науковості етичних
теорій.

2. ПРЕДМЕТ ЕТИКИ І ОСОБЛИВОССТІ ЕТИЧНИХ ЗНАНЬ.

Яким же чином належить міркувати про моральність, щоб в
історично-конкретному її вираженні не поминути те, що визначає її
всеісторичний характер, як у конкретно даному змісті моральності
побачити її загальнолюдську основу, в безпосередності проявів у
поведінці, вчинку розгледіти духовний сенс? Звернімося до повсякденного
життя людей, тим більше, що на цьому наполягають в етиці ті, хто
заперечує можливість наукового (теоретичного) аналізу моралі.

Можливо, люди спільно виробили такі правила заради забезпечення себе
споживком? Але тоді яким чином уклін сприяє добуванню їжі, одягу, а
стулені вуста при їді стимулюють травлення? Або ці правила вигадали
окремі люди з якогось нікчемного приводу? То чому ж тоді ці правила,
змінюючись за своїм пластичним вираженням у різні часи й у різних
народів, скажімо, від багаторазового поклону рицарів до стриманого,
строгого поклону сучасних людей, зберігають зміст привітання і його
основу — норму? І не етики-професіонали створили ці правила, оскільки
останні виникли задовго до появи етики й були вписані у безпосередню
життєдіяльність людей.

Так із чого ж виникли правила поведінки, іменовані ще етикетом? У
вирішенні цього питання має відкритися й те, що саме в таких, а не в
інших нормах може бути виражене, що стоїть за найпростішими правилами
етикету?

Правило вітатися реалізується за нормою, згідно з якою вклонитися трохи
нижче або трохи вище — кепський тон. А втім, як розуміти норму хорошого
тону? Відносно чого її розглядати? Звернімося до власного досвіду.
Спостережувані нами в житті низькі уклони щодо одних і зарозумілі,
поблажливо-зверхні, ледве помітні стосовно інших викликають здебільшого
негативну реакцію як своєю лакейською суттю в першому випадку, так і
зневажливою в другому. Зауважимо, що при цьому маються на увазі не
професія людини, не її посада чи суспільне становище і т. п.

Стосовно чого ми ведемо відлік? Відповідь має бути одна — стосовно
людської гідності. Й тут ми переходимо на інший рівень у вивченні
моральності. Чим дужче у людини розвинуте почуття власної гідності, тим
гостріша її реакція на образу цього почуття, тим чіткіше проступає
значення норми.

Немало людей гадають, що уклін згори є захистом і навіть ствердженням
власної гідності. Норма ж велить розглядати це як порушення, прояв
невихованості вискочки, підставу для того, щоб узяти під сумнів
істинність у такий спосіб продемонстрованої гідності. Поблажливості в
таких випадках, котрі свідчать про хибно витлумачену гідність, норма не
допускає. В нормі відбита міра людяності, в даному разі сутність
гідності людини. Уклін нижчий, ніж диктує норма, означає звеличення
іншого через приниження себе, й тільки в цьому разі він виступає
порушенням моральної норми. Коли ж ідеться про ті форми вираження
щонайбільшої поваги до гостя або до старшої людини, відомі у багатьох
народів, котрі за своєю пластичністю не тільки не свідчать про
самоприниження того, хто вклоняється низько, а навдивовижу гармонійно
вплітають у низький уклін його самоповагу, то саме ці факти лише
підтверджують глибоко змістовний характер простих норм поведінки. Уклін
зверхній — уклін вискочки і свідчить про прагнення піднести себе над
іншим і тим принизити його.

Відоме нам із життєвого досвіду розуміння гідності людини, яке
відкривається на емпіричному рівні, зіткнувшись з самоприниженням або з
самозвеличенням, викликають негативну оцінку. З тих же джерел ми
черпаємо критерій і для позитивної оцінки поклону, в якому, вітаючи іншу
людину як рівну, стверджуючи людський, моральний смисл рівності, індивід
підтверджує свою здатність ставитися до іншого як до людини, керуватися
цим мотивом як самодостатнім, і в такий спосіб на наших очах здійснюючи
себе як людину, підтверджує дійсність своєї людської гідності, свою
людську цінність.

Не завжди такі судження існують у спресованому, концентрованому вигляді
як чітко означений критерій нашої оцінки. Частіше все це проявляється на
інтуїтивному рівні як не оформлені думкою результати чуттєвого досвіду
людей. Для даного ходу міркувань важливіше те, що й на емпіричному рівні
усвідомлення морального життя, в найпростіших формах його прояву, в
нормі виражені складніші конструкції моральної свідомості,, те, що
визначається як моральні цінності.

Розглядаючи одну з них — почуття людської гідності, ми повинні були
перейти на сутнісний рівень у вивченні моральності, піднестися до
розгляду сутності людини. Від індивідуально неповторного її вираження в
особистості перейти до аналізу цієї сутності як загальної, родової,
суспільної, людської сутності. Важко уявити цей зв’язок у його життєвому
вираженні, та ще складніше осмислити його становлення в історії людства.

Інше правило поведінки гласить, що їсти треба так, аби й іншим
захотілося. Це правило, здавалося б, уже зовсім не пов’язане з іншими
людьми й стосується суто індивіда. Зазначимо, що трапляються й
роз’яснення, суть яких в уточненні: щоб бути приємним не лише собі, а й
іншим. Саме в цьому зайвому «не лише» й полягає відмінність морального
змісту норми від її формалізованого, апелюючого до здорового глузду
договірного характеру, що має місце в подальшому (стосовно історичного
виникнення моральності) обґрунтуванні найпростіших правил.

Інколи сучасні тлумачення цих правил ще чіткіше оголюють указаний смисл.
Наприклад, у зверненні до відвідувачів перукарень читаємо: «Будьте
взаємно ввічливими, адже це недорого коштує». В основі розглядуваних
тлумачень правил і норм, та й загалом моральності лежить розуміння
взаємин людини з іншими, яке в суті своїй не передбачає інших зв’язків,
окрім тих, котрі регламентовані вигодою, випливають з інтересу індивіда,
який керується егоїстичними мотивами.

Моральність же виникає в становленні іншого, «істинно людського»
інтересу, котрий включає в особистий інтерес і інтерес до світу, який
він сам по собі, до іншого як до людини. Бути приємним іншим і означає
бути людиною, мати людські бажання й людський інтерес, задовольняти,
наприклад, найпростішу потребу в їжі по-людськи, людським способом
харчування.

Зауважимо, що з боку так званих «любителів простоти», котрі відстоюють
природність у її суто біологічному розумінні, великим прорахунком є
нехтування моральних норм як нібито надуманих, виморочних, таких, що
сковують свободу індивіда. Нехтуючи ними, такі люди відтинають
можливості власного духовного самовизначення, повноцінної дружби,
любові, творчості — всього, що пов’язане з повноцінним існуванням світу
«для мене». Таким є закон, що підтверджує роль і значення моральності
для розвитку людства.

Особливості розвитку людини зумовлені її суспільною сутністю, яка
реалізується на рівні глибинного, внутрішнього, морального зв’язку
людини з іншими. Своє вираження суспільна сутність знаходить у потребі
співпричетності до інших. Ставлення до інших як до мети і таким чином
засобу «для мене» й означає співвіднесеність з іншими, моральний спосіб
співпричетності людини до інших, вираженої на глибинному рівні
проникнення у внутрішній світ, тобто спосіб, що є основою в тому числі й
простих норм поведінки.

Бути приємним іншим означає, що інші включені в інтерес індивіда. В
приємному для себе покладений його суспільний, людський інтерес.
Ставлення ж до себе як до суспільного індивіда співвіднесене зі
ставленням до інших, містить останнє в самій суспільній природі людини.
Цим і визначається духовний характер моральності, її істинно людський
зміст, що стає підґрунтям моральних норм, їхнього загальнолюдського
характеру.

Таким чином, відлік від іншого, не містячи в собі применшення,
приниження, ущемлення себе, виступає дорогою до себе як до істоти
духовної, суспільної.

Ставлення до іншого є відношенням до себе,— проголосили як найвищу
мудрість древні. Сьогодні її наново усвідомили ті, хто присвятив свою
працю моральному зціленню людства. Головне ж полягає в тому, що ті, хто
потребує зцілення, дедалі більше схильні почути цей категоричний
імператив людяності. Підносячись назустріч людяності через страждання
від розсуспільненого буття, трагічного світовідчуття, породженого
самотністю людини, через її спустошеність і песимізм, індивід чимраз
уважніше озирається в пошуках власного сенсу. Особливо гостро такі
шукання позначаються на долі сучасної молоді, оскільки багато в чому
визначають її злети й падіння, перемоги й поразки. Значна частка в
поясненні того, що сталося з людиною, яка в пору свого становлення
осягнула й проголосила закон людяності як абсолютну вимогу й тим, хто
сьогодні усвідомлює силу її дії на свою долю, розплачується за
нехтування нею ціною власних страждань, пов’язана з долею моральності.

В реальній історії в результаті певних соціальних умов моральна форма
суспільного зв’язку людей втрачає для суспільства свій практичний смисл,
а її універсальний для життєдіяльності людей характер звужується до меж
особистого життя. Роздвоєння життя людини на її життя як особистості і
як соціального індивіда пов’язане з тим, що суспільне буття цієї людини
виступає як зовнішнє стосовно її індивідуального, особистісного буття, а
інтерес особистий не збігається з інтересом спільним.

«Чи мовчав я коли-небудь зі страху і чи був ворог вітчизни мені другом?
— Ні! Завжди я думав про благо загальне»,— з гордістю стверджує Креонт в
«Антігоні» Софокла. В цьому звичному для Нового часу тексті нами в
більшій мірі вловлюється високий пафос громадськості й значно в меншій
мірі стан тих, хто усвідомлював те, що відбувалося в палітрі трагічного,
прощався з великим минулим, осягаючи нездоланність процесу його
руйнування. Благо загальне й благо особисте не збігаються. Ось у чому
питання, камінь спотикання, джерело зусиль, спрямованих на подолання, на
жаль, нездоланного.

З сучасного, але такого, що вже переходить у минуле, ще чутного в
поступі Едіпа, котрий вирушає в ним же призначене вигнання, відходить
«людина — міра всіх речей», яка прагнула суб’єктивно до блага
загального, а об’єктивно руйнувала його своїм опором, несумісним з
логікою життя, що породило вічні (моральні) закони. Великий мученик,
останній у ряду тих, хто, подібно до Сізіфа, силкувався подолати
нездоланне, уникнути неминучого, Він відходить, поступаючись місцем
перед синами. Але сини Едіпа, націлені на своє особисте благо,
стверджуючись кожний над іншим у помсті, набагато переважають початковий
злочин. Діючи у відповідності з логікою цих нових відносин, вони по суті
руйнують зв’язок, опертий на узи братерства, прихильності, зв’язок, у
якому інтереси кожного співвіднесені з інтересами іншого й становлять
основу сенсожиттєвих орієнтацій.

Як спинити такий процес розсуспільнення, що загрожує небезпекою іншим,
спільності? Як уберегти співвіднесеність людини з іншою, якщо вона в
гордині самоствердження намагається перевершити початкову образу
безвідносно до міри дозволеного людині, міри добра й міри зла, якщо вона
керується лише ствердженням своєї зверхності? Кожен творить зло в ім’я
зла, руйнуючи тим самим сенс людської спільності.

Закон, що карає кожного, хто зазіхне на спільне благо, запроваджений
Креонтом на захист спільності й безвідносно до особистішої, внутрішньої,
моральної форми співвіднесеності доброчесності з благом, перетвореної
лише у співвіднесеність блага кожного з благом усіх, закон у його
раціональному вираженні, що відкидає почуття людини,— такий новий спосіб
регуляції зв’язку людини з суспільством, а точніше — підпорядкування
інтересів людини інтересам суспільства. Закон приходить на зміну
моральній формі зв’язку, що втратила здатність дієво регулювати життя
спільності.

Цей невеликий екскурс в історію покликаний служити глибшому розумінню
історичного характеру моральності. Без такого розуміння наші уявлення
про особливості етичних знань, які вбирають у себе загальнолюдський
характер моральності, і його прояви в історично-конкретному змісті
моралі були б неповними. Неповним залишалося б і наше розуміння
виникнення загальнолюдських моральних норм, корекцій, що визначають
специфіку нормативності моральної свідомості.

Пройшовши шлях від найпростіших норм моралі до сутності людини,
підносячись до основ цієї сутності через аналіз людської гідності, ми
охопили три рівні в пізнанні етикою свого предмета відповідно до його
вираження в єдності загального, особливого та індивідуального.

Узагальнюючи розглянуте, можемо зробити такий висновок. Перший доступний
емпіричному аналізові рівень у пізнанні моральності має описовий
характер, що констатує наявність даного, історично-конкретного змісту
моральних відносин між індивідами у відповідності зі змістом норм, у
яких їхні загальнолюдські основи проглядаються крізь призму змісту
моральності в більшій чи меншій мірі. На даному рівні розкривається
характер нормативності моралі, але не основи його своєрідності.

Емпіричному аналізові відкривається конкретний зміст норм у їхньому
безпосередньому вираженні в моральних стосунках людей у контексті їхньої
життєдіяльності. Тому дослідження здійснюються в союзі етики з
соціологією, історією, соціальною психологією. Можливості емпіричного
аналізу, регламентовані індивідуальним моральним досвідом, вираженим в
життєдіяльності людей, розширюються з боку виявлення загального в
моральній свідомості індивідів. Це досягається з допомогою соціологічних
досліджень, психології. В зазначених межах і здійснюються інтерпретації
моральності етикою на описовому рівні.

З попередніх міркувань ми мали можливість переконатися в тому, що за
всіх історичних змін змісту моральних норм і відповідних тлумачень їх
через поняття належного, блага, прагнення до задоволення і т. п.
критерій їх визначення залишався за межами індивідуального морального
досвіду, як і за межами його узагальненого вираження в моралі даного
суспільства.

Виявлення критерію, стосовно якого ми визначаємо норми моральності, в
тому числі й історичні зміни в нормах, передбачає розкриття специфіки
моральності. Ми й здійснили такий підхід, пояснивши норми через поняття
гідності. При вирішенні цього завдання виникла ще одна проблема: як
підійти до розкриття гідності? Одержаний результат залежатиме від того,
чи вдовольнимося ми оперуванням знань, які розглядають гідність як
етичну категорію в її суто пізнавальному значенні як результат
теоретичного пізнання (тобто як категорію, в якій відбито якусь моральну
якість особистості), чи будемо розглядати гідність як продукт специфічно
людських відносин, у процесі розгортання яких і відбувається
самоусвідомлення індивідами своєї людської цінності, їхнє людське
самовизначення. Інакше кажучи, йдеться про те, чи будемо ми розглядати
гідність як категорію, доступну етичному знанню, чи як категорію, аналіз
якої має здійснюватися в рамках моральної свідомості.

У першому випадку поняття гідності не співвідносне з нормою, якщо тільки
й її не віднести до продукту етики. Зауважимо, що в недавньому минулому
такі тенденції в розвитку етичної думки досить добре проглядалися. Та й
сьогодні ці тенденції подубуємо у висловлюваннях типу: обов’язок —
високе моральне зобов’язання підкорення волі й поведінки згідно з
обраними моральними цінностями. Звичайно, говорити в цьому разі про
специфіку моральності — форму виконання обов’язку — моральних цінностей
не доводиться.

У другому випадку почуття власної гідності набуває прямого зв’язку із
нормою через моральні відносини й розглядається таким чином як процес
нормотворчості, здійснюваний індивідами в моральних відносинах. Оскільки
цей рівень аналізу і є власне етичним, тобто безпосередньо пов’язаним з
аналізом моральності, то слід визнати, що знання, набуті в першому
випадку, в тому числі й про збіг моральної свідомості й етичного знання,
неправильні й виключають можливість тлумачення гідності як продукту
етичного пізнання.

Разом із тим практика показує, що узагальнений у моральних цінностях
зміст існує реально в площині моральних відносин індивідів згідно з
нормами людяності. Як ми мали можливість переконатися, почуття людської
гідності, так само як і щастя, совісті, обов’язку, виникають із певних
моральних взаємин між людьми, виражають їхню сутність. За всіх
історичних змін зміст цих взаємин виражений у формі почуттів, а не
понять, виникає й реалізується в живій безпосередності морального
відношення, втілюється у нормах, становить їхню основу.

Здобуті на рівні етичного аналізу свідчення нормативно-ціннісного
характеру моральної свідомості, що розкривають його духовно-практичне
призначення в моральних відносинах, не знімають питання про сутність
моральності, про джерела її «саморуху». Більш того, стає ясно, що
розкрити виражені в нормах моральні цінності в їхньому генезисі та
значенні для людського розвитку можна лише шляхом визначення феномена
моральності.

Як уже зазначалося, моральні відносини сягають своїм корінням в основи
специфічно людського ставлення до світу. Розробка цих відносин у
контексті діяльнісної сутності людини й розкриває мораль як спосіб
освоєння людиною дійсності, духовно-практичне відношення, в процесі
якого виробляються моральні цінності. На цьому (філософському) рівні
аналізу специфіка моральних відносин розкривається до глибини, на якій
проглядається єдина основа моральної діяльності з іншими способами
освоєння світу.

Таким чином, етичні знання збагачуються виникаючими джерелами
співвіднесеності нормативності й науковості для самої етики. Принцип
діяльнісного підходу до моралі не тільки знімає суперечність між
нормативністю моралі й науковістю етики, а й виступає способом аналізу
механізмів, що виробляють моральні цінності та норми, здійснюють зв’язок
між моральною свідомістю індивідів і мораллю як формою суспільної
свідомості.

Мораль — один із способів освоєння людиною дійсності, духовно-практичне
відношення, в процесі якого виникають спільність, людяність в своїй
безпосередності, що втілені в моральні цінності. Специфіка моральної
діяльності визначається тим, що у відношенні до іншого як до людини
кожний присвоює собі свою людську, суспільну сутність. Принцип
діяльнісного підходу до моралі адекватний її специфіці, бо спроможний
виражати загальне людства, його суспільну сутність у її індивідуальному
вияві, в діяльності. Відома у філософії думка, що особистість існує в
своєму відношенні до суспільства, в якому вона живе, і в своєму
відношенні до людства, якому вона належить, дістає своє підтвердження в
моральній сфері.

Таким виступає предмет у його цілісності для науки етики, визначаючи
багаторівневий характер етичних знань. Норма, що визначає найпростіше
правило, своїми підвалинами змикається з людською гідністю й через неї
входить в основу людини, її сутність. На цьому, сутнісному рівні в
пізнанні людини, доступному філософському аналізові, нашому розумінню
відкривається моральність у її значенні для людського розвитку,
з’ясовуються її генезис, специфіка, загальнолюдський характер моральних
цінностей, особливості участі живих цілісних індивідів у їх створенні та
розвитку.

Достатньо повернутися до ходу міркувань, котрі привели нас до висновку,
що в нормі поклону зафіксована здатність людини ставитися до іншого як
до людини, виражена її родова, суспільна сутність, щоб зрозуміти
глибинні основи зв’язку етики з філософією, виявити їхні єдині корені та
своєрідність.

Виділимо ще одну особливість предмета етики. З’ясовуючи суть того, що
входить до найпростіших норм поведінки, ми в міру наближення до
закладеного в них морального змісту виявили його у ставленні до іншого
як до людини. Поле пошуку специфіки моральності розширилося до меж
людських відносин. Тут, певно, й криється останній доказ спорідненості
етики з філософією, який свідчить про одноприродність їхніх предметів,
способів аналізу, а також пояснює смисл поняття «науковість» стосовно
етики.

Етика належить до наук про людину в її відношеннях зі світом. Як
філософська наука вона за своїм предметом і способами його пізнання
відрізняється від природничих, технічних наук тим, що людина включена в
предмет, є його основою, розглядається не з боку безпристрасного
відображення світу в своїй свідомості, а як створююча предмет. При цьому
вона взаємодіє з довколишнім світом, специфічним чином — олюднює його.

Існує вираз: мир усвідомлює себе очима людини, або — проявляється,
підтверджує себе очима людини. Цій думці бракує точності, оскільки вона
не розкриває сутність специфічно людського ставлення до світу, котра
проявляється в багатоманітності форм людської діяльності — способів
освоєння людиною світу — відповідно з багатоманітністю предметного
світу.

Теоретичний спосіб освоєння світу також є однією з форм людської
діяльності. І як такий він також включений у предмет філософського
аналізу, розглядається з боку своєрідності цієї форми людської
діяльності й уже на цій підставі розробляються технології наукового
пізнання в різних науках. Філософські ж знання становлять ті цінності,
які виробляються в даній формі людської діяльності, виражають її
сутність і специфіку.

Етика — наука про людське ставлення до світу в його безпосередньому
життєвому вияві, вираженому у відносинах між людьми. Етика здобуває
мудрість людського способу життя на тому його переломі, де людяність
проявляється в своїй безпосередності. Якісна визначеність цієї
безпосередності, яка становить ядро людського способу взаємодії зі
світом,— суспільність — виражена адекватно у відносинах людини до іншої
людини, суспільства, людства, породжується у цих відносинах і
розвивається в них.

Самопородження, самовизначення людини в процесі її діяльності, освоєння
світу осмислюються етикою з боку її усуспільнення моральним способом,
яке визначає цілі моральності та її сенс для людського розвитку. Предмет
етики — людина в її власних, людських стосунках з іншими людьми,
людством уводить етику в світ безпосередньо, конкретно вираженої
людяності, її індивідуально неповторних проявів у житті особистості, її
творчості, творення в цьому процесі.

Мудрість життя полягає в його людському розумінні, яке розкривається в
моральних відносинах, справді суспільній, вираженій у своїй життєвій
повноті формі зв’язку людей — моральності. Межі предмета етики, котрий
розвивається в рамках людського ставлення людини до іншого як до людини,
за універсального значення цього, морального ставлення, яке визначає
його змістову та функціональну своєрідність, всепроникний характер, є
підставою для виокремлення етики в самостійну науку.

Етика розвивається в напрямі пошуку наукової (понятійної) мови, якою
говорив би предмет, прагне відтворити в теоретичних знаннях своєрідність
моральності. Як ми мали можливість переконатися, складність вирішення
поставленого завдання визначається специфікою самого предмета,
моральності. Як із боку багатоаспектності її вираження в життєдіяльності
людей, що випливає з її основоположного для життя людини характеру й
універсальності прояву, так і з боку її загальнолюдського змісту, що
зумовив усеісторичний характер моральності, і в той же час її
конкретно-історичних модифікацій відповідно до соціально-суспільних умов
кожного з історичних етапів,— пізнати моральність як простий об’єкт
неможливо.

Так само неможливо, розчленивши цю складну систему на елементи, що
піддаються формалізації, відтворити багаторівневий характер розвитку
моральності, виразити в єдності моральних цінностей, норм, правил
діалектичний процес усуспільнення людини моральним способом, розкрити
цей шлях як рух її індивідуальної, моральної свідомості до суспільної
моральної свідомості й від неї — до усвідомлення своєї причетності до
людства. Розділяючи процес на складові елементи, ми втрачаємо живу
безпосередність морального, невіддільну від розвитку, в якому один
період переходить в інший, створюючи фундамент для сходження людини до
самої себе.

У розв’язанні вказаних завдань і полягають сучасні шукання етичної
науки. Відповідно до навантаження, що випало на її долю, етика по-новому
осмислює моральність, прагне розкрити особливості моральної детермінації
людського розвитку, групує проблеми в безпосередньому зв’язку з
проблемою людини.

Особливості етичних знань зумовлюються тим, що в моральному відношенні
внутрішній світ людини взаємодіє із зовнішнім світом, а результат
усвідомлюється на рівні глибинних підвалин людської неповторності
індивіда в почутті спільності, переживається в співпричетності до інших.
Цим визначається імперативність моральних форм, виражена в почутті
обов’язку, специфічно моральна норма прояву історичної необхідності,
спонукуваного потребою людини бути людиною, суспільною істотою, а також
добровільний характер її здійснення, що постає як моральна форма
виконання обов’язку.

Як основа всієї багатоманітності людського співвідношення зі світом,
його початком і наслідком, моральна діяльність, що породжує
суспільність, є передумовою людського розвитку. Тому питання про
співвідношення нормативності й науковості в етиці навряд чи можна
розкрити інакше, ніж через аналіз змістової специфіки предмета науки —
моральної діяльності, яка існує в безпосередності відносин живих,
цілісних індивідів, будучи стрижневою, сенсожиттєвою для їхнього
існування формою суспільного зв’язку. Саме моральна діяльність виражає
суспільну сутність людини, загальне людства.

Розгляд моралі як форми людської діяльності стосовно родової,
суспільної, людської сутності й відкриває основу єдності нормативності
та науковості в етиці, розуміння цієї єдності як умови розвитку етичної
науки. Принцип діяльнісного підходу до моралі дає можливості для
проникнення в глибинні підвалини нормативно-ціннісного характеру
моральності. Маючи на сутнісному рівні аналізу моралі можливості
вичерпного пояснення її специфіки, цей принцип підходу вбирає в себе
описовий рівень у вивченні моральності, так званий нормативний, а через
виниклий із його основи теоретичний, етичний рівень, підноситься до
сутнісного рівня й повертається до першого, перевіряючись,
підтверджуючись у ньому.

Так, розробка питань про внутрішню детермінанту, котра покликала
моральність до життя й спонукає її «саморух», її всеісторнчний характер,
а також про механізм моральної діяльності передбачає вирішення питання
про те, яким чином людська сутність у своєму розвитку в моральних
відносинах розгортається до найпростіших норм, проявляючись як
усеісторична основа, виражена в конкретному існуванні індивідів у формі
людської чуттєвої діяльності у вигляді почуттів у діапазоні від рівня
їхнього інтуїтивного прояву до рівня, на якому почуття «стають
теоретиками» (Маркс).

Уже із самої постановки проблеми нормативності й науковості етичних
знань видно, що форма теоретичного мислення та його рух у формі почуттів
є явищами не тотожними. Справді, питання науковості в етиці покладає
вивчення одієї з форм людської діяльності, її розвитку у системі
взаємовідносин людини зі світом, її сутності, специфіки, духовного
характеру почуттів, їх вираження .в цінностях і нормах моралі.

У плані ж власне моралі — форми людської чуттєвої діяльності — слід
говорити її мовою, тобто мовою моральних цінностей і норм, які передусім
створюються людьми безпосередньо в моральних відносинах і тому зрозумілі
на досвідному рівні. Передана мовою норм міра людяності, апелюючи до
суспільної сутності людини, проявляється на цьому рівні безпосередньо,
аж до неоформленого думкою результату чуттєвого досвіду, відбитого в
інтуїтивному прагненні до співпричетності, спілкування з собі подібними.
Задовольняючи цю, внутрішньо притаманну людині потребу, вона вступає у
відносини з іншим, як з людиною. У виникаючому таким чином почутті
спільності вона усвідомлює свій зв’язок з іншими.

Таке знання має специфічний характер і виражене у формі духовних
почуттів. Ступінь його розвитку залежить від рівня розвитку почуттів
людини, в кінцевому підсумку від значення моральної діяльності для
життєдіяльності індивіда в цілому. Ось ці два типи знань і поєднуються в
етиці, складаючи її специфіку як науки. Такі знання вбирають у себе як
знання, що існують у формі почуттів, виражені у системі моральних
цінностей, норм, є основою моральної свідомості, так і ті, що
відображають цю специфіку у формі теоретичних знань. Разом вони взаємно
збагачуються, взаємно підтверджують одне одного, йдучи від простих норм
до моральних цінностей, ми одержуємо ту безпосередність вираженого в них
морального, яка становить як змістовно, так і структурно специфіку
моральної діяльності.

Філософські ж знання людської діяльності переводять розуміння моральної
діяльності на рівень, що відкриває її сенсожиттєве значення для
людського розвитку. Такі теоретичні знання випливають із перших і
підтверджуються ними, але здобуваються на сутнісному, світоглядному
рівні аналізу моральності.

Виходячи з такого розуміння ролі етичного знання, визнаючи специфіку
моральної свідомості, яка докорінно відрізняється від етичних знань, ми
вправі розглядати в цих межах і питання про вплив етичного знання на
моральну свідомість індивідів і суспільні нрави, дослідити шляхи та
можливості такого впливу.

Узагальнюючи попередні міркування, можна зробити такий висновок: у науці
етиці дістає теоретичного вираження складний процес розвитку
моральності. Історично сформований характер етичних знань визначається
особливостями реальної моральності, загальнолюдський смисл якої являє
собою основу, що зв’язує етичні вчення в єдиний контекст розвитку науки
етики як філософської дисципліни.

Список літератури

1. Анисимов С. Ф. Мораль и поведение. М., 1979.

2. Анисимов С. Ф. Мораль как сторона человеческой деятельности //
Структура морали и личность. М., 1977.

3. Архангельский Л. М. Возможности применения системного подхода в
этике//Методология этических исследований. М., 1982.

4. Архангельский Л. М., Титаренко А. Й. Диалектика развития в этике //
Материалистическая диалектика как общая теория развития. М., 1983.

5. Василенко В. А. Мораль и общественная практика. М., 1983.

6. Давьідов Ю. Н. Этика любви и метафизика своеволия. М., 1989.

7. Иванов В. П. Человеческая деятельность — познание — искусство. К.,
1977.

8. Каган М. С. Человеческая деятельность. М., 1974.

9. Лабастов Н. В. Мышление и нравственность // Диалектика и этика.
Алма-Ата, 1983.

10. Мазов Н. О. О системе научного познания морали//Предмет й система
этики. Москва, София, 1973.

11. Развитие этики: панорама идей//Вопр. философии. 1984, № 6.

12. Титаренко А. Й. Нравственность как историческая система. Моральные
системи как обьектьі структурно-исторического анализа //Методология
этических исследований. М., 1982.

13. Титаренко А. Й. Предмет этики, основания обсуждения и перспективы
исследования//Вопр. философии, 1982, № 2.

14. Франкл В. Человек в поисках смьісла. М., 1990.

Похожие записи