Науковий реферат

Предмет і завдання етики

Поняття, предмет та структура етики.

Етика як філософська наука.

Взаємозв’язок етики з іншими науками.

Основні завдання етики.

В наш час багато говориться про мораль, моральність , моральну
поведінку, але ці слова і вирази сприймаються неоднозначно. З одного
боку звучать твердження, що це пережитки минулого, що моральне легко
набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого:
«моральний кодекс будівника комунізму», «морально-трудове виховання»,
«моральна стійкість» людини-гвинтика… З іншого — що без моралі і
морального ставлення до всього існуючого не можна.

Мораль — одна із форм духовного життя, один із найдавніших способів
соціальної регуляції. Вона має загальнолюдський сенс і
конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає нам уявлення про міру
людяності суспільства і особистості.

Мистецтво та релігія, філософія та право завжди зверталися до проблем
добра і зла, справедливості й гуманності, сенсу життя та щастя людини.
В системі ціннісних уподобань людини мораль повинна займати найвище
місце. Ця стара істина сьогодні актуальна як ніколи. Проблема місця і
ролі моральних цінностей у суспільному житті особливо гостро постала в
кінці XX — на початку XXI століття. Найвидатніші досягнення
науково-технічного прогресу обернулися катастрофічними наслідками для
людини. Проблема війни у ядерний вік, глобальна екологічна криза,
проблеми хвороб і голоду, взаємодії культур і освіти стали планетарними
проблемами. Вирішення їх без опори на моральну складову людського
існування неможливе, оскільки інтелект, не пронизаний моральністю
(моральними цінностями), здатний руйнувати не тільки навколишній світ, а
й самого себе. Моральне відродження і духовне вдосконалення людини —
мета і засіб прогресивного розвитку українського суспільства та людства
в цілому.

Етика як філософська наука про мораль осмислює, узагальнює, систематизує
історичний розвиток моралі, історію становлення й розвитку етичних
теорій, концепцій, які обґрунтували природу, сутність, специфіку,
функції моралі, закономірності її розвитку та функціонування,
взаємозв’язок з іншими формами матеріального та духовного життя людей.

Так, порядна людина має зважати на вимоги моралі. Проте хіба ж ми не
бачимо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний
через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний
шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має
достаток? А може, вся мораль і полягає саме в тому, щоб здобувати
достаток, звільняючи себе і своїх близьких від злиденності й принижень,
несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи
не краще взагалі без них? Може, й справді, щаслива та країна, котра не
потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаючись із
проявами справжньої моральної шляхетності?

Ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємося в царину етики, царину
роздумів про людську моральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань
неможливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме
життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні
загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм
шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді
наука етика?

Всім відомий вираз: знання — це сила. А яку ж силу надають людині етичні
знання? Перш ніж відповісти на це запитання, спочатку треба вияснити, чи
можуть самі знання з галузі етики підвищити рівень моральності
особистості? Спостереження і здоровий глузд підказують, що ні. Кому не
доводилося стрічати високоосвічених негідників, що зі знанням справи
творили зло? І навпаки — простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні
про які філософії моралі, а проте вирізнялися бездоганною добротою?
Моральність людини визначається її практичною позицією, і вона тісніше
пов’язана із культурою почуттів, силою волі, з цілісністю характеру, ніж
з рівнем знань про неї.

Виходячи з того, що знання самі по собі ще не роблять людину моральною,
не треба робити поспішних висновків, ніби то ці знання малоцінні чи
взагалі непотрібні. Вони стають незамінним фактором морального
піднесення людини, але за певних умов. Яких?

Перш за все потрібно, щоб людина, яка займається етикою, мала схильність
до морального вдосконалення. За допомогою роздумів, звичайно, неможливо
переробити характер та звички людини. Тому етика сама по собі не може
перетворити негідника на хорошу, високоморальну людину. Але вона в
змозі допомогти тій людині, яка тягнеться до високого і прекрасного, чия
душа прагне добрих вчинків, шукає конкретну допомогу в особистих
моральних принципах.

Виникає ще одне питання: навіщо потрібна етика тій людині, яка і так
високоморальна? Справа в тому, що моральність — це не стан, а процес,
який продовжується все життя, і чим людина моральніша, тим більше вона
незадоволена собою і більше прагне до самовдосконалення. І саме етика
сприяє тому, щоб цей процес безперервного вдосконалення протікав більш
інтенсивно і гармонійно. Вона запевняє моральну людину в її правоті,
допомагає їй ясніше сформулювати норми поведінки, знаходити правильні
рішення в складних, конфліктних ситуаціях, вчить критично аналізувати
свої вчинки, бути об’єктивною в самооцінці, допомагає здійснити життєвий
вибір з врахуванням досвіду минулих поколінь та перспектив на майбутнє.

Ми зараз переживаємо нелегкі часи. Саме найтужливіших і найталановитіших
наших сучасників скрутність моменту нерідко провокує на те, щоб
відмовитися від себе, від власного покликання (яке чекає на кожного тут
і тепер, у мить його неповторної присутності у світі), поринути з
головою в давнину або якусь чужинну екзотику, перекладаючи тим самим на
чиїсь плечі тягар своєї відповідальності. Проте ще на початку 50-х років
відомий український філософ М. Шлемкевич слушно попереджав
співвітчизників: «не знайдемо нашої правди, краси і щастя, повертаючися
або вперто спозираючи на пройдені шляхи… Тільки йдучи вперед,
перетоплюючи досвід і осяги минулого в нові криштали мислі, образу,
життєвої постави, —створимо двері достойної будучини». Загалом людина
здатна досягти чогось путнього тільки тоді, коли вона має мужність бути
собою, приймати свій жереб, свою історичну й особисту відповідальність.
Саме цьому, власне, і вчить справжня моральність, і саме ці її уроки
набувають у наш час особливого значення.

Стосується це не лише окремої людської особистості. Людство в цілому
досягло нині у своєму розвитку такого ступеня, на якому цей розвиток уже
не може лишатися необмеженим і безконтрольним, оскільки в противному
разі неминучою є загибель як самого людства, так і світу природи, за
рахунок якого воно живе. Людина як родова істота має визначити нарешті
своє принципове становище у світі, ціннісні пріоритети в стосунках з ним
і відповідно до цього встановити конечні обмеження власного зростання,
власної практичної діяльності. Саме до цього вже понад 20 років тому
закликав цивілізовані народи Римський клуб — впливова міжнародна
неурядова організація вчених, політиків, представників бізнесу, яка
багато зробила для формування сучасної свідомості людства. Але
усвідомити свою відповідальність і встановити розумні обмеження
діяльності — то є завдання насамперед етичне, що передбачає здатність
людини до самовдосконалення. Не випадково праця організатора й першого
президента Римського клубу Ауреліо Печчеї вийшла з таким епіграфом:
«Моїм дітям, моїм онукам, усій молоді, аби вони зрозуміли, що мають бути
кращими за нас».

У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства,
підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на
кардинальні умови свого власного існування дедалі важливішою стає
моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення
набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу
могутність.

Тож якщо раніше в людській культурі домінували релігійно-конфесійні,
пізнавальні, естетичні, практичні цінності тощо, нині настає час, коли
визначальними для людини й людства повинні стати цінності етичні, бо від
цього залежить саме виживання земної цивілізації. Людина, як учили отці
християнської церкви, відрізняється від янгола тим, що здатна обирати як
добро, так і зло.

Гостро постаючи перед окремими соціумами й перед людством у цілому,
етична проблема все ж за самою своєю суттю лишається передусім проблемою
конкретної людської особистості, вибір якої становить основу морального
самовизначення суспільства, нації, людства.

Хоч би як інколи спотворювалася роль моральності в суспільстві, важливо
розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення
або приниження особи, бо саме формує основи її гідності; не може робити
людину рабом, позбавляти її притаманної їй свободи, бо сама на цій
свободі ґрунтується. Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї
слухняного функціонера здатна ідеологія — сукупність ідей та уявлень, що
виражає інтереси певної соціальної верстви й служить її утвердженню в
суспільстві. Саме ідеологічні постулати, завдяки своїй уніфікованій
авторитарності, привчають нас, не розмірковуючи, виконувати те, чого від
нас вимагають ті чи інші владні інстанції; власне ж етика й мораль
починаються тоді, коли будь-хто з нас ставить собі запитання: а чи є те,
до чого мене закликають, чого вимагають від мене, сумісним з людською
гідністю, з моїм сумлінням, з моїм обов’язком і відповідальністю перед
іншими людьми? Якщо так — що ж, тоді я, тоді будь-хто з нас може
виконати те, чого чекають від нього. Якщо ні — моральним буде не
підкорятися оманливій логіці ідеологічного примусу.

Звичайно, крім свободи, мораль знає і необхідність. Є речі, які не може
дозволити собі порядна людина, так само як є й те, чого вона не може не
робити, доки лишається собою. Ми маємо виконувати свій обов’язок,
протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйними, ввічливими,
створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості — якщо,
звичайно, прагнемо бути людьми й жити по-людськи.

Й не треба гадати, начебто мораль — це, як запевняв колись французький
соціолог і економіст П. Ж. Прудон, тільки «безсилля в дії». Жорстокий
досвід XX ст. з його диктатурами, війнами й таборами засвідчує, що в
найскрутніших умовах саме незламність моральних переконань давала людині
змогу, за крилатим висловом Вільяма Фолкнера, «вистояти й перемогти».

Серед доказів на користь цього твердження є досить яскраві. Переконують,
зокрема, професійні спостереження психолога зі світовим ім’ям Б.
Беттельгейма (1903—1990), який, спостерігаючи людей в умовах
фашистського концтабору, де був ув’язнений, дійшов висновку, що найбільш
стійкими, здатними до виживання й опору виявилися саме ті, хто міг
підпорядкувати своє існування певним вільно обраним (а не нав’язаним
іззовні!) моральним засадам, створити навколо себе своєрідну зону
суверенної поведінки. Ті, хто прагнув тільки зберегти своє життя, —
гинули або переходили на службу до табірного начальства. Ті ж, хто
ставив вище за життя свідомість обов’язку, — зберігали сили для
боротьби…

Втім, сфера моральності — це не тільки проблеми обов’язку, свободи,
відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб’єктивних
переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі.
Це одвічні питання добра й зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі
й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття. До цієї галузі
належить і цілий комплекс проблем людської діяльності й міжлюдських
стосунків. Морально-етичний характер має по суті й низка «больових»
проблемних точок у конкретних галузях сучасної медицини, права,
національних відносин тощо — це все царина так званої прикладної етики.
Окреслене коло питань і буде розглянуто — звичайно, в міру сил і
здібностей автора — в пропонованому курсі лекцій.

Рівень моральності особистості та суспільства залежить від сукупності
умов та чинників, про які йшлося вище. Тому важливу роль у формуванні
моральної культури людини й суспільства має відігравати саме етичне
просвітництво, що несе знання про моральні цінності, дає розуміння
морального виміру поведінки особистості, дій соціальних суб’єктів, життя
суспільства.

Етичне вчення розширює етичний кругозір, формує культуру етичного
мислення, кристалізує моральні почуття, сприяє виробленню моральних
переконань, моральної самосвідомості людини, орієнтує на гуманістичні
моральні цінності, допомагає в організації сфер і форм духовного життя
на засадах загальнолюдських моральних цінностей, розвиває особистісний
потенціал.

Вивчення етики дає можливість усвідомити моральний досвід різних
поколінь людства і власного народу, розвинути свій внутрішній світ,
спонукає до морального самовдосконалення людини і майбутнього фахівця.

І. Поняття, предмет та структура етики.

Насамперед декілька слів про термінологію. Термін «етика» — походить від
давньогрецького «ethos», яке означало місце перебування, спільне житло.
Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай,
вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення
усталеного характеру того або іншого явища. Видатний мислитель
античності Арістотель (384— 322 до н. е.), взявши за основу значення
слова етос, утворив два терміни, похідні від нього: ethikos (етичний) і
ethika (або ethice) (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для
позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської
вдачі, характеру, а також мудрості, мужності помірності, справедливості,
відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов’язаних з мисленням,
розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власне
етичні чесноти, то таку науку Арістотель (або його найближчі учні)
назвали етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це
слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля
Нікомахом), «Євдемова етика» (пов’язана з його учнем Євдемом) і так
звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

Таким чином, у IV ст до н.е. етична наука дістала власну назву, яку
носить і сьогодні. Це не означає, що як частини людського пізнання, її
не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося
всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське,
осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і
мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо.
Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви
«етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню,
відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або
місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі
приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень
слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно
перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших
філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш
автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце
перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество
може відкритися їй за найзвичайніших умов ії побутування і мешкання.

В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на
просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до
зв’язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням,
спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце
перебування» людської волі й духовності.

Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного
характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи,
жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву
в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки
вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, —
немає підстав говорити про її етос.

Так і взагалі в гуманітарних науках завжди не байдуже первинне
етимологічне значення вихідних термінів, оскільки в ньому акумульований
найперший, найглибинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не
байдуже, наприклад, що слово культура пов’язане за своїм походженням із
сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація — з громадським
життям античного міста-держави, що суб’єкт за своїм первісним значенням
— просто підставка, а матерія — деревина, призначена для обробки, тощо.
Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише слова етос, а й
іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.

Справа в тому, що в латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до
етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й
значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень,
відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій
Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника mos прикметник moralis —
«той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей
неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й
філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін moralitas — мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в
основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки
і суспільної свдомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї
суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро і
зло, справедливість тощо), а термін етика зберіг своє первісне
арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку.

Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не
завжди. Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між
мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує
чіткої межі. Та, незважаючи на цей взаємозв’язок теорії й практики,
етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища,
предмета дослідження цієї науки.

В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні
слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, російським
аналогом терміна „мораль” є поняття „нравственность” (моральність).
Першоджерелом стало слово «нрав» (характер, тобто сукупність душевних
якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від якого
утворився прикметник „нравственный”. Він і став основою слова
„нравственность”. Вперше воно зустрічається у словнику російської мови
кінця XVIII ст.

Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми; є
навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж
сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними.
Так, ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте
мені моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль
сей басни такова», — спробуйте замінити в ньому мораль на
нравственность. І таких прикладів можна навести чимало.

З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на
зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В.
Ф. Гегель (1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль і моральність
постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об’єктивного духу,
причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена
конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в
етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль виступає
як певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів,
правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності,
то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у
реальній поведінці людей та стосунках між ними.

В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою
спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко.
Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні
принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально
люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами
джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність
виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно
проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього
може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді
висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки
однобічними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає
вагань. Легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б
наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого
вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну
поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського,
— істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що
певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є
корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення
тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь
ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки.
Якщо реально існуючій моральності власне мораль надає необхідні
орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі
як форми свідомості конкретні моральні відносини є свого роду критерієм
її цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який
визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним
потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як
показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного
втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз
заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука
про мораль (моральність).

Структура етики як науки включає шість змістовних блоків:

Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норови,
звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей,
соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні
стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про
походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення
моральної необхідності, свободи й відповідальності, моральні аспекти
сенсу життя тощо.

Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів
поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним
моральним нормам.

Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує
засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості
моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних
проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх
вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і
функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і
функціонування.

Етика як наука має свій понятійно-категоріальний апарат. Такі поняття як
„норов”, „вчинок”, „моральна норма”, „моральний принцип”, „моральний
ідеал”, „оцінка” тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в
етиці. До етичних категорій належать „добро” і „зло”, „обов’язок” і
„совість”, „честь” і „гідність”, „справедливість” і „відповідальність”,
„моральний вибір” і „моральний конфлікт” , „сенс життя” і „щастя”,
„товариськість”, „дружба”, „любов” тощо. У них розкриваються
найістотніші властивості моральної реальності. У цілому ж система
категорій і понять, або понятійно-категоріальний ряд, розкриває зміст
предметної сфери етики.

Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є:

Описова. Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко
фіксуються. Тому завдання етики – вирізнити моральну сторону (складову)
з різноманіття людської діяльності, визначити й описати рельні звичаї,
мотиви поведінки людей. Описування моралі – важке дослідницьке звдання.
Мораль не є результатом людського свавілля, вона об’єктивно
детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних
індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання
етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на
описовому рівні етика виділяєм об’єкт дослідження (мораль), вводить у
науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються
теоретично.

Ціннісно-орієнтаційна. Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є
морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються
моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає
ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а
дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить
складне і , по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого
різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають
глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне
майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне
дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче значення для практики
морального виховання.

Функція вироблення етичних знань пов’язана з поясненням походження
моралі, фактів морального життя, обґрунтуванням моральних цінностей,
принципів , норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу
суспільства і зрештою – із створенням знань про мораль. Етика виробляє
наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти на
наукові.

2. Етика як філософська наука.

Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як
практична філософія, або моральна філософія. Вона базується на двох
засадах: фактах реального морального життя (вчинках індивідів і
діяльності соціальних груп) та філософському світогляді. Світогляд не
може бути нейтральним, він завжди ціннісно орієнтований. Тому можна
стверджувати, що скільки історичних типів світогляду, філософських
напрямів, стільки й етичних шкіл, систем.

Етика здатна викликати у читача або слухача неоднозначні почуття. Вона
може розчарувати банальністю висновків. Вона також може вразити своїми
величними ідеями. Все залежить від того, якими очима на неї подивитись
— бачити в ній розумову конструкцію, чи використовувати в якості
критерію оцінки для самого себе.

Перша систематизована робота з етики, яка одночасно була і першим
навчальним курсом з цієї дисципліни, була „Нікомахова етика” Аристотеля.
Ця праця виявилася першою не тільки в часі, але й за значенням. Будучи
написаною ще в IV ст. до н.е., вона і сьогодні залишається однією з
найкращих систематизацій етики. Етика — нормативна наука, до того ще
найзагальніша нормативна наука. Її ще називають практичною філософією.
Етику вивчають не тільки для того, щоб знати що таке доброчинність, а
перш за все для того, щоб бути доброчинним. Мета етики – не знання, а
вчинки.

Як говорив Аристотель, юнак – непідходящий слухач лекцій з етики. При
цьому основною ознакою „юнака” він вважав не вік, а незрілість
характеру, коли людиною керують сліпі пристрасті, що може відбуватися і
з дорослими людьми. Для того, щоб етика приносила користь людині,
необхідні дві умови: вміння володіти своїми пристрастями та бажання
направляти їх на прекрасні цілі. Насіння етики, як зерна пшениці, можуть
прорости лише в тому випадку, якщо потраплять у сприятливий грунт. Цю
думку російський філософ XIX ст. В.С.Соловйов висловив трохи інакше у
передмові до своєї книги „Виправдання добра”. Він порівнює моральну
філософію з путівником, який знайомить з гарними місцями, але не
говорить людині, куди їй їхати. Такий путівник не може умовити їхати в
Італію того, хто зібрався відправитися в Сибір. Так само, пише він,
„ніяке викладення моральних норм, тобто умов досягнення істинної
життєвої мети, не може мати сенсу для людини, яка свідомо поклала перед
собою іншу мету”.

Етика не здатна підмінити живу людину в її індивідуальних моральних
намаганнях. Вона не може зняти з особистості відповідальність за обрані
рішення чи хоча би пом’якшити її. На етику можна спиратися. Вона може
допомогти лише тому, хто шукає в ній допомогу. Етика стає дійовою лише в
тому випадку, якщо вона знаходить продовження в моральній активності
тих, хто має з нею справу, хто її вивчає. В інакшому випадку вона
безкорисна і може викликати лише роздратованість.

Етика являє собою систему знань про певну галузь людського життя, і в
цьому сенсі нічим не відрізняється від інших наук чи навчальних
дисциплін. Її своєрідність виявляється лише в одному: вона доречна і
корисна у системі освіти в тій мірі, в якій сама освіта являє собою не
просто навчання, розширення розумового кругозору, але ще й
вдосконалення, духовне зростання людини.

Міркуючи над природою моралі як предмета етики, неважко переконатися,
що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичайного
зовнішнього об’єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення,
описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна
скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого
людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як
фізіологічний акт чи соціальний феномен, як відтворення певних
традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо — і все ж
нічого не з’ясувати в його власне моральному єстві. Можна розглядати
біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники
формування певного типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору
фрейдівської концепції лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі
далеким від розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні
неможливо, не вводячи безпосередній предмет розгляду в цілісну систему
загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші
ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу й справедливість
тощо. Не звертаючися до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій
ми не в змозі будемо не тільки з’ясувати власне моральну якість того чи
іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення
до галузі моралі в цілому.

Проте зазначені універсалії — предмет роздумів і пошуків філософії як
особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика,
принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською
(що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від
філософської тематики галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших
прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо).

Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі
вивчає етика?

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без
узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів
людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, які
поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї,
традиції, стійки норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі
історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для
регулювання і спрямування поведінки кожної людини, що вона не тільки не
руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом
(соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя,
відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм
суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не
вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до
спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як
риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших
соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей.
Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення
індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки,
необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і
моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках
між індивідами й виражають суспільні зв’язки між ними. У першому випадку
цей зв’язок виступає у суб’єктивно-особистісній формі, а у другому — як
об’єктивований, надіндивідуальний зв’язок. Це дозволяє говорити про
мораль як соціальні стосунки.

Моральне життя людини розпадається на два рівні, дві сфери — сущого і
належного. Сфера сущого виражається у реально існуючих норовах, дійсних
ціннісних значеннях реальних форм суспільних зв’язків між людьми. Сфера
належного містить нормативні настанови моральної свідомості. Отож мораль
не зводиться лише до моральної свідомості. Вона є також ціннісним
змістом, який полягає в існуючих суспільних відносинах, у практичній
взаємодії людей. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль
виробляє певні вимоги, веління (імперативи) «як має бути», які
підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини
(переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог,
норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких
має добровільний характер.

Мораль виступає як особлива форма ставлення людини до дійсності, до
конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і
цінностей культури.

Отже, мораль зосереджена на людині й виявляє себе у ній як суспільний
першопочаток. Вона об’єднує людей, включених у різні види діяльності й
стосунків. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні
цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності
історичного розвитку суспільства. Мораль не зводиться ні до релігії, ні
до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має
свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства,
виражає ступінь їх людяності і є предметом вивчення етики.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи,
сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній
осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми
моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити
природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється
аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі
цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Що ж, зрештою, являє собою мораль як модифікація загального відношення
людини до світу? Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти
на це запитання. Тут ми пошлемося на визначення моралі професора О. І.
Титаренко, —тому, що воно поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті
риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими. Отже,
відповідно до даного визначення (з нашими деякими уточненнями) мораль
постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності,
котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення
добра і зла.

Що це, власне, означає? По-перше, мораль як предмет етики являє собою
концентрований вияв саме практичного, активно-перетворювального
ставлення людини до життя. Вона знаходить свої духовні витоки в царині
людської волі, практичного розуму, за словами великого німецького
філософа І. Канта (1724—1804). Відповідно до цього, й етику як науку в
безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і
спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як
належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в
життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо. Для етичної
думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, в основі
якої лежить те чи інше веління (іmреratum з латини — наказ, веління),
вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком
подібної моралі і є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний
моральний обов’язок — категоричний імператив; вимоги цього морального
закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої
лише чистої поваги до них.

Що ж до «хрещеного батька» етики Арістотеля, то його вчення репрезентує
скоріш оптативну мораль (латинське optimus — найвищий ступінь порівняння
від bonus — гарний, добрий, благий), що орієнтує на пошук і реалізацію
блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає
нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою;
відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової
рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і
цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення. Слідом за
Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність
людини її грецькою назвою — фронезис. Не бажаючи вносити у виклад
термінологічної плутанини, зазначимо все ж, що деякі сучасні дослідники
саме імперативну мораль вважають мораллю як такою, зберігаючи для
оптативної її форми арістотелівську назву «етика». Такий підхід
обґрунтовує, зокрема, відомий французький філософ П. Рікер . Проте в
обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко
переконатися, її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією
немає й підстав говорити про мораль загалом.

По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних
явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль
цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути
певним чином оцінені, причому саме у зв’язку з розглянутим її практичним
спрямуванням. Яку краватку я зав’яжу сьогодні, підете ви на балетну
виставу чи на концерт рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть
перевагу дівчина, котрій ви симпатизуєте, — всі ці життєві обставини, як
і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і елементарна людська
тактовність полягає в тому, щоб не тягти мораль туди, де їй робити
нічого. Навіть щонайістотніші якості людини, як помітили ще давні
стоїки, з погляду моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як
щось нейтральне. Життя, здоров’я, насолода, сила, багатство — все це, на
думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом
для моралізування. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку
людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу,
відповідальну чи безвідповідальну — мораль вступає у свої права.
Щоправда, як видно із сказаного, критерій оцінюваності як такої все ще
залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім.
Отже, будемо рухатися далі.

Третій суттєвий момент наведеного визначення пов’язаний з осмисленням
моралі як особливого відношення людини до дійсності. Розглянемо цей
момент детальніше. Загалом ми звикли до того, що якість моральності чи
аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми. Ми звикли,
що до сфери компетенції моралі входять відносини особи з особою, особи з
групою, до якої вона належить, від сім’ї або виробничого колективу до
соціальної верстви, нації, суспільства загалом — але не далі!
Самоочевидне, здавалося б, розуміння моралі як певного аспекту
міжлюдських стосунків нам пропонують енциклопедії, словники, підручники.
Проте чим далі, тим більшою мірою дається взнаки його істотна неповнота.

Придивимося, насамперед, до відносин людини з представниками природного
світу. Ось якийсь негідник знущається з беззахисної і безсловесної живої
істоти — але ж чи маємо ми, власне, право називати таку людину
негідником, тобто морально кваліфікувати її дії відповідним чином?
Усупереч елементарному людському чуттю, донедавна наша етика не мала
простої й ясної відповіді на подібні запитання. Адже нещасні кіт чи
собака не є суб’єктами моральних відносин! І для засудження відвертого
неподобства вчені шукали обхідні шляхи. Доводили, зокрема, що жорстоке
ставлення до тварин неприйнятне тому, що воно розвиває в людині
відповідні загальні схильності, призвичаює її до жорстокості взагалі,
яка потім може бути перенесеною і на ставлення до інших людей. Або ж
руйнування природи й нищення живих істот засуджувалося на тій підставі,
що природне середовище є корисним, життєво необхідним для людини, тому
той, хто його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського
суспільства. В результаті утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо
не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися.
Хоча в крайньому разі, заради більш очевидних і нагальних власних потреб
або ж просто задля розваги — можна й не зважати на таку дуже відносну
заборону.

Потрібна була нинішня глобальна екологічна криза, що поставила на край
небуття людство, а з ним і все життя на Землі загалом, щоб ми належним
чином усвідомили просту, зрештою, обставину: природу в принципі
врятувати неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини
річ, якщо не визнавати за нею статусу самоцінності, не розглядати її як
суб’єкт потенційно безмежної сукупності моральних зв’язків. Тільки нині
ми почали усвідомлювати всю правоту магістральної традиції світової
етичної думки, що від давніх Вед до Альберта Швейцера стверджувала
пієтет, благоговіння перед життям у найрізноманітніших його проявах.
Коли за примхою начальства недолюдки з вертольотів розстрілюють у степу
беззахисних сайгаків — згадаймо відомий роман Ч. Айтматова «Плаха», — це
є кричущим злочином проти основ моральності незалежно від будь-яких
міркувань про можливі наслідки цього для самої людини. Коли хімкомбінат
отруює своїми стоками прекрасне озеро, гублячи все живе в ньому, — це
неподобство й гріх, незважаючи на те, чого більше матиме від цього
сьогодні людина — шкоди, а може, й користі.

Так само коли завзяті прихильники нового руйнують чи спотворюють
пам’ятки старовини або ж просто прирікають їх на загибель — це не просто
антикультурне діяння, що духовно спустошує нинішні й обкрадає майбутні
покоління; це й моральний злочин проти тих, хто колись вкладав у
спорудження цих пам’яток свої працю та досвід, серце та душу, — будував
церкви й молився в них Богові, жив у своїх містах, захищав їх від
ворогів.

Загалом, нині ми бачимо, як найгострішого морального значення набувають,
здавалося б, найіндиферентніші до моралі ланки й аспекти взаємодії
людини й дійсності —в економіці, в політиці, в науковому пізнанні тощо;
космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і
проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так
і з Сонячною системою і Всесвітом у цілому.

Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проблем спонукають до
перегляду антропоцентричної парадигми в етиці (тобто однобічної
орієнтації на людину та її потреби) і повернення на новому рівні до
традиційного розуміння моралі саме як певного модусу відношення до
дійсності, до світу загалом — як до конкретних людей і соціальних груп,
так і до представників світу природи і цінностей культури, до Космосу в
усій безмежності його потенційних уособлень, до абстрактно-загальних
категорій буття, таких як радість, страждання, смерть, любов тощо.
(Природно, втім, що й за цих умов людина залишається для людини
найближчим і найцікавішим предметом, тому є підстави вважати, що
міжлюдські стосунки й надалі збережуть свою роль якщо не єдиної, то
принаймні провідної, найдинамічнішої галузі етичного освоєння
дійсності.)

Оскільки ж, таким чином, ми утверджуємося в розумінні моралі як певного
загального відношення людини до дійсності, як певної форми
світовідношення — стає більш очевидним саме філософський характер етики
як науки. Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського
буття і відношення до світу.

Але повернімося, нарешті, до нашого визначення моралі. Четвертим з
істотних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі
набуває власне моральної якості тільки тоді, коли потрапляє у сферу
протистояння добра і зла — так би мовити, в силове поле напруги між цими
протилежними полюсами — й осмислюється в цьому зв’язку. Власне
моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті
відношення до дійсності, які виражають це протистояння.

До власне етичного аналізу проблем добра і зла ми ще звернемося надалі.
Поки ж обмежимося загальною філософською констатацією: так само як
людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, осмислюється ним
зсередини й не існує у відриві від нього; й так само як естетичне,
чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси,
висвітлюється й ушляхетнюється ним — так само ж і моральне ставлення
людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на
ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра й Краси ще з античних часів
символізує гармонійну цілісність людської культури, повноту її
смисложитгєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про
незамінне місце моралі, морального світогляду і світовідношення в
системі культури людства.

Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із
сказаного, етика — це й наука про людське ставлення до самої моралі: про
те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих
або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі
виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери
інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини,
поєднаних спільною тональністю вільного обмеження нею своїх суб’єктивних
потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей.

Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну
специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно
санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і сил,
без чого неможливе ні творення, ні сприйняття прекрасного, то етика в
постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж —
тверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського
суб’єкта.

Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна
культурно-історична ситуація. У першій половині XX ст., на гребені
революційного та постреволюційного завзяття, здобув популярність
знаменитий афоризм О. М. Горького: «Естетика — етика майбутнього». Коли
ж те майбутнє прийшло і стало нашим сьогоденням — виявилося, що саме
етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяльності,
найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно,
оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його
шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою
переконливістю.

Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб’єкта нерідко
вінчала собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно,
оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у
втіленні своїх ідей і візій, у самовизначенні її автора, який має
продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною
доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний
потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв’язок
між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними
етичними системами ще буде на конкретних історичних прикладах
проаналізований нами.

3. Взаємозв’язок етики з іншими науками.

Етика як самостійна дисципліна виділилась у кінці XVIII ст. Це
обумовлено і складністю її предмета, і складністю моралі як соціального
явища. У реальному житті мораль не існує автономно, ізольовано, вона
пронизує yсі види діяльності й стосунків людини. Мораль як елемент
суспільного буття і свідомості, а також моральне виховання як соціальна
потреба і завдання, є об’єктом дослідження не лише етики, а й інших
наук. Філософія, загальна соціологічна теорія, соціологія моралі,
соціологія особистості, загальна і соціальна психологія, психологія
особистості, антропологія, педагогіка, історична наука, етнографія,
правознавство, богослов’я та інші науки знаходять свої аспекти вивчення
моралі. Знання про мораль формуються й накопичуються у результаті
діяльності етиків і істориків, соціологів і психологів, юристів і
педагогів, а також представників інших наук, що вивчають людину.

Для виявлення специфіки етики, змісту її предмета доцільно зіставити її
з іншими галузями наукового знання. Етика історично склалася і
розвивалася у лоні філософії як галузь філософського знання поряд з
онтологією (ученням про буття) і гносеологією (вченням про пізнання). М.
О. Бердяєв розглядав її як завершальну частину філософії духу. Етика,
спираючись на філософську методологію, сприймалася як практична
філософія (Аристотель) або моральна філософія (В. С. Соловйов). Природа,
походження, сутність моралі, взаємозв’язок суспільного буття людей і їх
моральної свідомості, моральних фактів та їх відображення у моральних
уявленнях, ідеалах, переконаннях, співвідношення необхідності, свободи і
відповідальності у моралі, проблеми сенсу життя тощо не можуть бути
вирішені без філософських знань.

При аналізі взаємозв’язків моралі з економікою, політикою, правом,
релігією, мистецтвом, у визначенні соціальних функцій моралі, в
осмисленні моральних аспектів глобальних проблем сучасності етика
взаємодіє як з філософією, так і з соціологією. Коли мова йде про аналіз
моральних почуттів і їхню роль у духовних пошуках людей, механізмів
моральної оцінки і моральної регуляції, етика спирається на психологічне
знання і взаємодіє з психологією.

Походження моралі, закономірності історичного розвитку моралі, виявлення
та обґрунтування історичних типів моралі не можна пояснити без звернення
до історичних наук. Описуючи історичний розвиток норовів, звичаїв
народів, етнічних груп, етика спирається на дані історії, етнографії та
археології.

Без взаємодії етики з педагогікою, психологією і соціологією не можна
розібратися у моральному світі особистості, виявити реальні мотиви
людських вчинків, визначити шляхи й методи формування моральної культури
особистості в тому чи іншому соціоморальному середовищі.

Традиційно етика пов’язана з правознавством, теологією і релігійною
філософією, літературознавством. В осмисленні морального життя
допомагають і художній образ, і релігійний ідеал, і правова норма тощо.

Наявність суміжних проблем не означає, що предмет етики розчиняється в
інших науках. Ці проблеми залишаються прикладними, вони не включаються в
її центральне теоретичне ядро.

4. Основні завдання етики у сучасних умовах

Вище ми вже згадували характерний вислів: «не читайте мені мораль!»
Викладання етики — не читання моралі й не має на меті спонукати когось
до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить
формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти
тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в
цьому зв’язку виникають. Проте передусім етика є наукою, і завдання, які
вона розв’язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.

Кризові явища, пов’язані з розвитком існуючої цивілізації, глобальні
проблеми, які на весь голос заявили про себе людству (екологічні,
демографічні, проблеми війни і миру, голоду, хвороб, культури тощо)
можуть бути вирішеними людьми з гуманістичними орієнтирами, які прагнули
будувати світ і своє життя на загальнолюдських моральних цінностях. За
таких обставин зростає роль морального чинника в yсіx сферах
життєдіяльності суспільства і людини. У минулому (та й сьогодні)
існувало немало чинників, які обмежували або за допомогою яких
обмежувалася дія морального чинника. Зокрема, це сфери політики, права,
економіки, інші напрями духовного життя. Це не обійшло й Україну.
Українське суспільство, яке поступово трансформується, має морально
відродитися. Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим
чинником розвитку духовної культури суспільства і морального
світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги.
Сьогодні інтерес до вивчення моралі виявляють соціологи, політологи,
правознавці, що посилює вимоги, які ставляться до етики — послідовно
впроваджуючи свій специфічний підхід до вивчення моралі, виявляти її
власну природу, специфіку і роль у житті людини, закономірності
функціонування і розвитку, джерело походження моральних цінностей. Усе
це має важливе значення як для самої етики, так і для того, щоб
підкріпити інші науки, які мають справу з мораллю, науковим розумінням
її особливостей, а також для координування досліджень моралі соціальними
і гуманітарними науками.

На даному етапі головним завданням етики є обгрунтування й розуміння
моралі як явища загальнолюдського на противагу класовому, національному,
корпоративному, як загальнородової базисної основи усіх форм духовного
життя.

Етика покликана допомогти сучасній людині осмислити життя в усій його
багатозначності та глобальності, розширити горизонти індивідуального
сприйняття світу, вводячи у нього широкі соціоморальні, гуманітарні
критерії оцінки усього, що відбувається, показати зв’язок сучасного з
минулим і майбутнім.

Перед етикою постають завдання, пов’язані з подоланням
апологетико-прикрашального характеру аналізу моральної практики,
моралізаторства. На основі аналізу морального життя у ринковому
суспільстві слід обґрунтувати моральні цінності, ідеали, моделі
поведінки, міжособистісних стосунків, узагалі нормативну етику,
відповідну такому суспільству.

Актуальною залишається проблема формування моральної культури
суспільства й особистості.

Література:

Аболина Т.Г. Исторические судьбы нравственности (философский анализ
нравственной культуры). — К., 1996. — 196 с.

Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. в 4 т. — М., 1984. —
Т.4. — С. 54-77.

Бердяев Н А. О назначении человека. — М., 1993. — С.20-37.

Библер В.С. Нравственность. Культура. Современность. (Философские
раздумья о жизненных проблемах) // Этическая мысль: научно-публицист.
чтения. — М., 1990. — С. 16-57.

Гусейнов А.А. Введение в этику. — М.: МГУ, 1985. — 208 с.

Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. — М.: Гардарики, 2002. —
С.9-40.

Гусейнов А.А., Ирлитц Г. Краткая история этики. — М., 1987. — 589 с.

Дробницкий О.Г. Понятие морали: Историко-критический очерк. — М., 1974.
— С. 3-23, 214-228.

Етика: Навч. посібник / В.О.Лозовой, М.І.Панов, О.А.Стасевська та ін.;
за ред.проф. В.О.Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С.5-13.

Етика: Навч. посібник / Т.Г.Аболіна, В.В.Єфименко, О.М. Лінчук та ін. —
К.: Либідь, 1992. — 328 с.

Зеленкова И.Л., Беляева Е.В. Этика: Уч. Пособие и Практикум. — Минск,
1997. — 320 с.

Золотухина — Аболина Е.В. Современная этика: история и проблемы: Учебник
для вузов. — Ростов-на-Дону, 1998. — 448 с.

Кропоткин П.А. Этика. — М., 1991. — С.22-35.

Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. — 3-тє вид. — К.:
Либідь, 2001. — С.15-40.

Рікер П. Етика і мораль // Рікер П. Навколо політики. — К., 1995. —
С.269 — 283.

Словарь по этике // Под ред. И.С.Кона. — 5-е изд. — М.: Политиздат,
1983. — 445 с.

Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч.
посібник. — К., 1998. — 270 с.

Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в западной
философии. — М., 1988. — С. 314-356.

Швейцер А. Культура и этика // Швейцер А. Благоговение перед жизнью. —
М., 1992. — С. 83-108.

Шрейдер Ю.А. Этика: Введение в предмет. — М., 1998. — 271 с.

Этика: Словарь афоризмов и изречений / В.Н.Назаров, Е.Д.Мелешко (сост.).
— М., 1995. — 335 с.

Этика: Учебник для студентов философских факультетов вузов /
А.А.Гусейнов, Е.Л.Дубко, С.Ф.Анисимов и др. — М., 1999. — 495 с.

Похожие записи