Реферат на тему:

Порівняння цивілізації, формації й культури

План

1 Цивілізація й культура

2 Поняття формації

Ч Поняття цивілізації

4 Цивілізація і формація як різні зрізи в розвитку суспільства

Цивілізація й культура

Цивілізація формація й культура є найважливішими поняттями при вивченні
істоті людства, причому в повсякденній свідомості цивілізація й культура
або імітуються або спрощуються так, поняття «цивілізація» нерідко
примножується поняттям технічного и наукового прогресу й навіть
технологи, культура розуміється вузько тільки сукупність мистецтв або a
в тлумаченні матеріальної культури. Поняття «формація» неочевидне для
повсякденної свідомості й не рідко плутається з економіко соціальними
умовами життя

Цивілізація часто протиставляється культурі До цивілізації зараховують
усе матеріальне часто зводячи її до комфорту й набору соціальних
умовностей, тоді як культура розуміється як діяльність людського духу
Філософи у XX ст. часто зверталися до понять цивілізації й культури,
порівнюючи їхній зміст, і зазвичай цивілізація одержувала рідко
негативну оцінку на противагу культурі Освальд Шпеніпер, автор книги
«Занепад Європи» писав «Цивілізація є неминучою долею культури, повний
наслідок, завершення й результат культури» Однак таке протиставлення
скоріше потрібно сприймати як ефектне вираження розчарувань автора у
власному часі, перевагах і цінностях тієї частини суспільства яку він
несвідомо асоціює з людством загалом. Погляд на цивілізацію як на
якогось монстра, що руйнує духовні цінності, неправомірний уже тому, що
тут відбувається підміна понять.

Цивілізація — це соціокультурне утворення. Якщо формація включає
суспільні зв’язки, обумовлених способом виробництва, безвідносно до
культури, то цивілізація є ключовим поняттям, що характеризує
локально-історичні Утворення які відрізняються неповторними рисами. Тому
в рамках однієї форматі можуть існувати кілька цивілізацій з різними
характерними рисами, і навпаки цивілізація може зберігати стійкість і
прикметні ознаки, характерні саме для неї. Проходячи послідовно через
кілька формацій таким стійким утворенням відомим усім була. наприклад,
єгипетська цивілізація, яку ми сприймаємо як цілісність на всіх етапах
розвитку.

Розвиток цивілізації сповнений протиріч очевидних для людей, що належать
до неї. Причому протиріччя виявляються в повсякденному житті, у практиці
людей, в існуванні суспільно-економічних утворень, але їхня причина
прихована від повсякденної свідомості. Тому для людини на перший план
виступають руйнівні сили цивілізації, які знищують безумовно прекрасне —
як культуру, так і людське життя. Насильство, що супроводжує будь-який
рух суспільства, загибель духовного надбання, протиріччя між бідністю й
багатством супроводжують ріст цивілізацій — як локальних, так і
вселюдської. Але парадокс полягає в тому, що для розвитку й відтворення
цивілізації необхідний суб’єкт. Цим суб’єктом є людина, здатна
відтворювати й розвивати цивілізацію. А для формування такої людини
необхідною умовою є існування культури. Без культури немає цивілізації,
але й цивілізація впливає на розвиток культури як безпосередньо —
звільняючи тимчасові, матеріальні й людські ресурси для занять
непродуктивною працею, корисність якої віднесена в якусь умовну сферу,
так і опосередковано, даючи можливість використовувати для створення
культурних цінностей досконаліші матеріали й інструменти.

У кожен певний момент часу на нашій планеті можуть співіснувати як
безліч цивілізацій у рамках земної цивілізації, так і безліч культур у
рамках конкретних цивілізацій. їхня своєрідність припускає як
унікальність кожної культури, так і наявність спільних рис, обумовлених
загальними передумовами виникнення й розвитку. Такими передумовами можна
вважати як біологічні й еволюційні закони, так і загальні в найширшому
розумінні геофізичні умови існування культур і цивілізацій. Тому при
всьому розходженні в культурах можна знайти щось спільне, що дозволяє
встановлювати продуктивні зв’язки між ними. Будь-яка культура містить у
собі принцип подолання й засвоєння чужого, завдяки чому можливі процеси
взаємопроникнення, взаємообміну культур. Складність цих процесів не
применшує їхньої значущості для розвитку цивілізації.

Поняття формації

Так само, як будь-яка культура робить свій внесок у скарбничку
загальнолюдської цивілізації, так і будь-яка формація в кінцевому
рахунку стає сходинкою розвитку цивілізації, вносячи щось нове.

І формація, і цивілізація являють собою особливий зріз розвитку
суспільства. Формація — соціоекономічна категорія, цивілізація —
соціокультурна, але обидві вони пов’язані з поняттям соціуму і
включаються в опис законів його розвитку. На цьому перетинаються
матеріальне і позаматеріальне в складному процесі розвитку нерівноважної
системи, якою є людське суспільство в його цілісності. І формація, і
цивілізація можуть перекривати одна одну » часі, можуть бути віддаленими
за рівнем на значній відстані. З погляду ефективності, і формація давніх
греків, і формація сучасних нащадків завойовників Австралії є
оптимальною в конкретний час і в конкретних умовах. Але їхню культуру не
можна порівнювати за складністю і впливом на розвиток загальнолюдської
цивілізації.

Поняття формації стає базовим тоді, коли ми говоримо про
соціально-економічний і політичний розвиток суспільства. Формацію можна
розглядати як системотвірне начало суспільства, що розуміється як
сукупність економічних, соціальних і політичних зв’язків. Класифікація
формацій традиційно проводиться за панівними формами власності, хоча
розподіл Маркса зараз визнаний спрощеним і таким, що це відповідає
історичним фактам. Змінюваність формація, обумовлена розвитком
продуктивних сил, зміною природних умов, появою нових матеріальних
можливостей для людської діяльності або втратою колишніх, а також
спрощенням суспільно-економічних структур у результаті катастроф як
політичного, так і природного характеру.

Поняття цивілізації

У поняття цивілізації входять соціальна й культурна складові життя
суспільства. У сучасному уявленні цивілізація починається одночасно з
переходом людини з первісного стану до розумного існування. З цього
моменту вона розвивається за своїми внутрішніми законами, виходячи зі
створюваних нею самою передумов. Інакше кажучи, необхідною умовою для
розвитку цивілізації є лише її виникнення. Поняття цивілізації пов’язане
зі спадковістю в житті суспільства, наявністю культурних традицій у
широкому розумінні — як мистецтва, так і навичок виробництва предметів
утилітарного призначення.

Цивілізація і формація як різні зрізи в розвитку суспільства

Марксистська історична наука зробила поняття формації винятковим,
виділивши його як єдину принципову силу, що керує й спрямовує рух
людської історії. Звідси абсурдні визначення «капіталістичної»,
«рабовласницької», «соціалістичної» цивілізацій. Твердження переваги
базису над надбудовою призвело до підпорядкування всіх понять, що
характеризують устрій і рух суспільства, поняттю суспільно-економічної
формації. Тим часом зв’язок цивілізації, культури й формації далеко не
такий прямий і однозначний. Тому вивчати ці структури необхідно окремо,
хоча й не втрачати цілісності. Теорія формацій цікавиться структурою
суспільства на кожному етапі розвитку й закономірностями його існування.
Теорія цивілізації займається аналізом тих механізмів, що забезпечують
існування самої цивілізації, не дозволяючи суспільству знову повернутися
до первісного стану. Стає зрозумілим, що наявність цих механізмів не є
якоюсь системною даністю, вони змінюються, розвиваються, деградують і
руйнуються. Оскільки .Кожен із таких механізмів пов’язаний з різними
соціальними структурами, оскільки його руйнування або деградація
зумовлюють аналогічні процеси в цих структурах. Відомо, що чим більше
зв’язків усередині системи й більше елементів, що її складають, тим
система стійкіша, тому руйнування будь-якої соціальної структури
призводить до спрощення структури людського співтовариства загалом і
конкретної цивілізації зокрема. А це робить цивілізацію хиткою й
надзвичайно вразливою. Існує думка, що прогрес згубний для культури, а
найпримітивніші цивілізації були найстабільнішими. Обидва ці уявлення
здаються невидними, і обидва вони неправильні. Людство розвивається не
як єдине ціле, як система з відносною свободою елементів. Тому і
розквіт, і загибель окремої цивілізації не можуть бути надзначущими для
людства, якою б високорозвиненою ця цивілізація не була. Катастрофа
цивілізацій — локальна катастрофа, і система, утративши набір складних
зв’язків в одному елементі, створює зв’язок в іншому. Так народжується
нова цивілізація, так чи інакше використовуючи нерівності, накопичені
попередньою.

Зміна формацій також не призводить до загибелі цивілізації, вона стає
новим кроком на шляху розвитку. Формації вищого рівня, пов’язані з
подальшим розвитком продуктивних сил створюють могутню матеріальну
базу, вимагають швидкого розвитку науки и удосконалювання технологій а
це створює передумови для формування нових механізмів що підтримують
існування цивілізації сприятливо ускладнюють систему суспільних
розвитків і кінець кінцем розвивають людську особистість суб’єкту, що
забезпечує подальший розвиток цивілізації й культури

Культура також не вичерпується тільки творчо-духовним змістом загального
тлумачення, це міра розвитку людини й здатність її до дії а також
змістовна наповненість людської діяльності.

Етика про сутність моралі

Вибір цін теми обумовлений тим що доіволж загалом розглянути питання
моралі, прояснити й сутність, визначити її місце в системі інших
суспільних відносин проаналізувати й природу и внутрішню структуру, а
також розрізняти теоретичні передумови появи цієї або іншої моралі.

Насамперед розберемося, що таке етика точніше, етичні поняття тому що
найчастіше вони сприймаються неправильно або що ще гірше плутаються.

Моральність. Найчастіше вона містить у собі моральне життя особисте я
громадське життя кожного індивіда, якщо дивитися на нього у світлі
моральних правил. Моральне життя є предметом науки наукового
дослідження. Якщо ми досліджуймо факти морального життя індуктивним
методом, виходячи з досвіду, вийде так звана наука про мораль. У неї
включаються існуючі моральні норми, встановлені в цьому суспільстві або
в цій історичній епосі наука про мораль не визначає, що таке добро, а що
таке зло. Цим займається етика, цю підходить до морального життя і
нормативного погляду, а не з описового, тобто вона судить про те, що
добре, а що погано, а потім обґрунтовує ці-судження доводячи, чому все
саме так, а не інакше Цим відрізняється описова наука про мораль від
науки нормативної етики Однак у повсякденному житті особливо часто
змішують ш ява поняття.

Початок натуралістичної традиції у розумінні моралі поклав Демокрит та
Демокритом, у самій людині є надійний путівник, що до вволяє їй
безпомилково відрізняти добро від їла, дозволене від недозволеного. а
також здатність люди ни відчувати насолоду й страждання Виходить, що
добро, справедливе, пре красне є природа моралі, яка у свою чергу є
самою природою Саме усередині природи слід шукати походження, підставу й
критерій усіх людських цінностей але, як правило, усе те, що є цінним,
приносить задоволення, тоді сенс життя полягає в гонитві за насолодою
Звідси випливає, що найбільш високоморальні люди повинні догоджати
власним пристрастям як прагнення до одержання задоволення робить людей
рабами своїх бажань у такому випадку добро перетворюється на зло. Щоб
вийти із цієї безвихідної ситуації, Демокрит радить. «Відмовляйся від
усякого задоволення, що не є корисним» і «Не всяке задоволення слід
приймати, а лише те, що пов’язане з прекрасним».

Природа людини і її потреби — основа моралі. Людина здатна діяти,
дотримуючись власних інтересів. Для того щоб бути доброчесною, їй не
слід відрікатися від себе, придушувати свої схильності, вона повинна
лише дотримуватися велінь свого єства. Прагнучи до чесноти, людина може
стати щасливою, а прагнення до щастя — це вже є чеснота. Іншими словами,
справді моральне (цінність!) — це те ж саме, що «природне» у людині.

Моральність, за Кантом, є продукт розуму: «Чистий розум сам по собі є
практичним розумом і дає (людям) загальний закон, який ми називаємо
моральним законом». Моральний принцип поширюється не тільки на людей,
але й на все, що має розум і волю. Кант критикує натуралістичну
концепцію моралі. Він вважає, що прагнення людини до задоволення власних
інтересів не здатне підняти її до справжньої моральності. Звідси
випливає, що стати моральним можна лише в тому випадку, якщо людина
придушуватиме в собі природне начало і дотримуватиметься-тільки почуття
обов’язку. Отже, мораль — область протиприродного. Якщо людина
поступається своїми інтересами заради інтересів інших, то це ще не
справжня моральність. Відмовляючись від свого егоїзму, людина жертвує на
користь егоїзму інших. Так чи інакше, тут переслідується практичний
розрахунок, вчинки вибираються й оцінюються з погляду їхньої корисності,
придатності для чого-небудь і вигоди для кого-небудь.

Кант відкидає утилітарний дух буржуазного суспільства ft існуючу мораль
тверезого розрахунку. Він не проти того, щоб моральні дії чинилися
заради людини, але реально існуючий у буржуазному суспільстві індивід не
здається йому гідним об’єктом морального подвижництва. Служіння людині
Кант розуміє як служіння ідеалові людини. А такого ідеалу він не бачить
у реальному житті. Чинити морально, відповідно до Канта, означає
виказувати повагу «не до життя, а до чогось зовсім іншого, у порівнянні
й зіставленні з чим життя з усіма його задоволеннями не має ніякого
значення». Кант не вважає буржуазне суспільство абсолютно справедливим.
Адже часто чеснота залишається непоміченою або опиняється в незавидному
положенні, а порок залишається безкарним і тріумфує.

Кант згоден із просвітителями в тому, що всі вчинки людини в реальному
житті підпорядковані суворій необхідності. Вчинена дія є наслідком
певних причин. Але коли так, то мораль знову неможлива. Чи можна
засуджувати людину за поганий учинок, якщо він був необхідний і не міг
бути іншим? Очевидно, не можна. Так само можна розглядати і чесноту. Ми
підходимо до вчинків людей схвально або з осудом, виходячи з припущення,
що на той момент кожний з них мав свободу вибору й вільний був діяти так
або інакше. Але така воля абсолютно виключається законами природного
світу.

Існує наука — аксіологія, — яка оперує філософськими категоріями, що є
наукою про цінності. Аксіологія розглядає, наприклад, таке питання: була
б природа красивою, якби не було людини? Готової однозначної відповіді
немає. Абсурдним є гадати, що до появи розумної істоти на землі
незайманої природи не було, не існувало того, що тепер ми називаємо
прекрасним. Хоча те, що ми називаємо прекрасним, що сприймаємо як
колірну гаму, звук, форму й колір, само по собі не містить ніякої краси,
а є лише проявом законів природи. Аксіологія вивчає «протиприродне» у
моральних цінностях. Адже, скажімо, здійснення крадіжки, з одного боку,
є поганим учинком. Але чим він був викликаний? Тим, що людина, яка
вчинила злочин, не доодержала того, чого вона так бажала. У цьому
випадку із самого початку були порушені інтереси людини, вона була
позбавлена можливості володіти й користуватися необхідним їй предметом.
Моральна свідомість виносить учинку вердикт — зло. Аксіологія вивчає й
інший бік — що послужило причиною, який корисний ефект був досягнутий
учинком? Простіше кажучи, природу морального добра й зла в різні
історичні епохи розуміли: прихильники гедоністичної й евдемоністичної
етики (Демокрит й Епікур), французькі матеріалісти XVIII ст. й
англійські утилітаристи XIX ст.

Супротивники ж такого погляду спростовують її не менш логічними
запитаннями: а що, коли власник украденого предмета міг отримати з нього
більшу користь, ніж людина, яка незаконно привласнила його собі? Або:
якщо вчинок тільки задумувався, але вчинити дію людина не змогла через
не залежні від неї причини? — адже тут, із погляду моральності, не
кажучи вже про спробу, навіть намір є злом. Тут не враховують наслідок.
Якщо основним критерієм моралі вважати корисний результат, то,
дотримуючись такої логіки, людина повинна чинити як розважливий ділок у
тих випадках, коли їй здадуться вигідними інтереси тих, кого вона
захищає.

Англійський філософ Джордж Мур, один із засновників аксіології (XXст.),
встановив грубу логічну помилку в традиційних міркуваннях гедоністів і
евдемоністів. Якщо насолода або щастя є добром, а добро є щастям, то
прагнення до добра й щастя — бажання домогтися того, до чого слід
прагнути. Виходить логічне коло: основа добра визначається через добро.
Цю помилку Мур назвав «натуралістичною»; вона полягала в тому, що
цінність розумілася як природна властивість, тоді як насправді вона була
визначена через належне. Цінність, робить висновок Мур, є «неприродна»
якість, її не можна вивести з усього того, що ми знаємо про закони
сущого.

Звідси видно, що Мур у чомусь має рацію: моральне добро й зло не можуть
бути пояснені природознавчою наукою. Це завдання науки суспільної. Але і
тут Мур не погоджується, тому що всяка наука є «природною» наукою, вона
вивчає те, що є. Добро ж, із погляду аксіолога, — явище унікальне,
стосується області належного, тому що ніяка наука не може що-небудь
сказати про природу моральної цінності й дати підставу для вирішення
моральних проблем. Справжнє осмислення добра й оцінка вчинків не
піддаються ніяким логічним умовиводам, під них не можна підвести жодних
формул.

Моральні цінності мають вагу й оцінюються завдяки своїй рідкісності й
винятковим якостям. Якби в усьому світі перемогло добро над злом, то й
добро, як таке, незабаром зникло б. Людина вважає піднесеним те, що є
винятковим, тому вартість того або іншого вчинку вона оцінює тим вище,
чим рідше він відбувається.

Резюмуючи усе вище сказане, що стосується історії етики, зауважимо, що в
залежності від того, у чому вбачалася основа моралі, усі наявні в
історії етики вчення можна зарахувати до двох типів. Перший включає
теорії, що виводять моральні вимоги з наявної дійсності людського буття
— «природи людини», природних потреб або прагнень людей, вроджених
почуттів або яких-небудь фактів їхнього життя, розглянутих як
самоочевидна позаісторична основа моралі. У теоріях іншого типу основою
моралі вважається певне безумовне і поза-історичне начало, зовнішнє
буття людини, що може розумітися натуралістично або ідеалістично (вище
благо, абсолютна ідея, божественний закон тощо).

Моральна цінність має суспільну природу. Природне походження моралі
можна прийняти лише в тому розумінні, що в процесі розвитку людського
співтовариства природним шляхом формуються якісь досить очевидні
установки, що регулюють стосунки індивіда й суспільства, нормативні,
хоча й не зафіксовані в суворих законодавчих формах конструкції, які
складно й опосередковано поєднують глибинні моральні поняття з
конкретикою цього етапу суспільного розвитку.

Моральна оцінка будь-якої дії, вчиненої індивідом або групою, має явно
виражене емоційне забарвлення, і її основа далеко не очевидна, хоча й
зрозуміла в основному будь-якій людині. Моральна оцінка більш конкретна
й менш емоційна й, хоча здається результатом індивідуального
нерефлексивного погляду, насправді досить суворо обумовлена складним
переплетінням суспільно-історичних зв’язків, що й схиляють до визнання
цього явища, вчинку або думки добром або злом.

Моральне почуття здається нам більш проникливим і «швидким», тому що
повсякденна свідомість не схильна аналізувати причини тієї або іншої
оцінки. Кожен індивід у момент інтуїтивного зарахування чого-небудь до
категорії добра або зла спирається на минулий досвід, усю суму людського
знання, зафіксованого у звичних і найпростіших формах співжиття.
Раціональне пояснення зробленій оцінці можна дати після самого факту
оцінки, і в цьому випадку повсякденна свідомість ускладнюється
поясненням, воліючи посилатися на традиції, суспільні табу, авторитет і
внутрішнє почуття «моральної рівноваги», що дозволяє йому віддавати
перевагу у своїх і чужих учинках тому, що є дорогим для його
особистості, і відкинути те, що викликає відразу. Таким чином, будь-яка
моральна оцінка є сумою особистих уподобань, історичного досвіду,
суспільних нормативів, причому далеко не завжди відношення між цими
складовими зводяться лише до простого підсумовування. Тут, скоріше,
присутні складні течії, притягання й відштовхування, аж до протиріч.
Норми моралі диктували колись ритуальне самогубство або вбивство вдови,
слуг та улюблених тварин померлого чоловіка, але моральне почуття на
певному етапі вступило в конфлікт із вимогами моралі, що визначає
належне й добре. Швидше за все, моральні норми гнучкіше й швидше
відгукуються на зміни, пов’язані з ростом культури, зміною суспільних
відносин. Мораль більш консервативна, конфлікти нового й старого
розуміння того, що добре, а що погано, не є «винаходом» тільки XX
століття, яке можна назвати і століттям війни поколінь.

Моральність має регулятивну природу, причому корені цього процесу лежать
глибоко в складних переплетіннях суспільних і особистих інтересів і
необхідності постійно їх врівноважувати. Моральність — це
суб’єктивно-зацікавлене, особ’исте ставлення до світу, яке апріорно
приймає, що світ можна оцінити. Причому в індивідуальній оцінці все
рівно міститься й необхідність розгляду будь-якого явища й дії з погляду
їхньої цінності для суспільства загалом. Показово, що навіть приймаючи
позицію, яка корисна для індивіда, але є злом для суспільства, групи або
іншої людини, ми чітко проводимо межу між добром і злом. Про це багато
писав Ф. М. Достоєвський, який тонко зауважив, що моральне почуття не
перешкодить лиходієві бути лиходієм, але ніколи не дозволить обманутися
й визнати свої вчинки за суспільну норму. Характерно, що для того, щоб
змусити маси почати які-небудь дії, що призведуть до необхідності
насильства, самообмеження, ризику, недостатньо поставити перед ними
чітку мету. Необхідно позначити ідеали, які виправдовують такі дії. Так,
хрестові походи мали безліч соціально економічних причин але для того
щоб люди йшли воювати необхідно було знайти морально виправдане гасло й
ціль. Ними стало повернення християнських святинь, захоплених
безбожниками. Зараз жоден чеченський смертник не буде віддавати життя
заради поділу нафтових родовищ точу для включення вчинку в рамки
моральних норм використовуються гасла вони незалежні а моральне
виправдання вони знаходять в емоціях викликаних трагічними настілками
війни и необхідні по помсти за безневинно убитих

Шлюбна мораль є найбільш туго зав’язаним вузлом протиріч з одного боку
вона керує найінтимнішою сферою діяльності індивіда, з іншого — саме тут
твердість і підпорядкування інтересів особистості інтересам суспільства
закріплені традиційно. Саме шлюбна мораль завжди була показником рівнем
розвитку суспільства, ступеня цінності для нього індивідуальності й
свободи людини. Не випадково в примітивно влаштованому суспільстві, яким
є будь-яка тоталітарна держава, суспільна регуляція шлюбних стосунків
завжди була найбільш безкомпромісною. Чим виший рівень суспільної
свободи, чим більші й різноманітніші зв’язки усередині суспільства, тим
більш терпимим воно є до проявів особистої свободи. При цьому саме в
інтимній сфері аморалізм стає показником руйнування суспільних зв’язків
і катастрофи державного ладу. Інфляція державної моралі призводить до
того, що індивід сприймає етику шлюбу як неістинну і починає активний
пошук нової моделі, яка формуватиме нові моральні вимоги в цій області.

Починаючи з Давньої Греції, етика як наука про мораль пройшла довгий
шлях. Саме давньогрецькі філософи заклали основи нерелігійної етики, що
шукає причину й джерело моральності в природі людини й суспільства, а не
в даних їй ззовні нормах і вимогах. Практичне значення етики величезне,
тему що тільки серйозні дослідження зможуть дати відповіді на питання:
чи є зло в людських стосунках біологічно обумовленою неминучістю або ж
можна знайти механізми для врівноважування інтересів і бажань, не
сковуючи особистість і не завдаючи збитку людству в найширшому розумінні
слова. Сучасна етика знаходиться на новому рівні розвитку і відійшла від
колишніх однобічних уявлень як марксизму-матеріалізму, так і
есхатологічно налаштованого екзистенціалізму. Зараз можна говорити яро
науку, що вивчає екологію людських стосунків, підкреслюючи нерозривність
зв’язків людини, суспільства й природи. Аналізуючи сферу діяльності
етики як науки про мораль, необхідно зауважити насамперед величезне
практичне значення етики для вирішення соціальних проблем сучасної епохи
й, зокрема, проблеми формування всебічно розвинутої особистості. Однак
щасливе вирішення цього завдання можливе тільки в тісній взаємодії з
іншими науками — соціологією, психологією, теорією суспільного
виховання, педагогікою, а також естетикою, із якими етика має ряд
спільних проблем.

Похожие записи