Реферат на тему:

Понятійний апарат законів про культуру

Кажуть: закон — є закон.

Кажуть: закон — суворий, але — закон…

Кажуть: ліпше мати недосконалий Закон, ніж ніякого…

У нас саме така ситуація: ми маємо Закон про кінематографію, при тому —
недосконалий…

Що за звір — “твір”? Або сценарій… “поза законом”

Насамперед: текст Закону містить цілий ряд істотних упущень щодо
визначення термінів — основоположних понять цієї сфери діяльності.

Так, Ст.7. (Розд.ІІ), Ст.11 (Розд.ІІІ) Закону фактично заявляють
розрізнення процесів створення і виробництва фільмів, проте в тексті
наявна спроба визначити лише термін виробництво; термін (і поняття)
створення фільму залишено без визначення. Тож неясно , чим власне в
юридичному плані відрізняється процес створення від процесу виробництва
взагалі, в кінематографії — зокрема й особливо. Більш того: в преамбулі
Закону взагалі ігнорується поняття створення фільму:

“Цей Закон визначає правові основи діяльності в галузі кінематографії та
регулює суспільні відносини, пов`язані з виробництвом (!),
розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів”.

Та й визначення терміну виробництво не відзначається належною логічною
ясністю:

“виробництво фільму — діяльність, що поєднує співпрацю авторів та
виконавців фільму та інших суб`єктів кінематографії, спрямовану на
втілення твору кінематографії технічними засобами”.

Виходить, отже, що вже існує твір кінематографії до початку…
виробництва фільму? Що ж у такому разі являє собою твір кінематографії?
Чим же відрізняються терміни фільм та твір кінематографії? Можливо,
мається на увазі сценарій (літературний, режисерський)? Так ні! — це
слово взагалі навіть не зустрічається в тексті документу. Сценарій
фактично опинився, так би мовити, “поза законом” .

У наступному за вищецитованим абзаці вираз твір кінематографії
вживається у цілком відмінному від попереднього значенні:

“вихідні матеріали фільму — матеріальні носії оригіналу твору
кінематографії, використання яких дає можливість виготовляти
(тиражувати) фільмокопії”.

“Вихідні матеріали” в реальності, як відомо, — це, по-перше, еталонний
екземпляр фільму (!) та змонтована за ним — як за зразком- плівка з
негативним зображенням: своєрідна матриця , з якої можуть бути
виготовлені подальші копії (тиражування), по-друге,- пояснювальні та
документуючі тексти (“монтажний лист”, літературний та режисерський
сценарії тощо)… Отже, “оригінал” твору кінематографії — змонтований
“негатив”? Так що ж, зрештою, являє собою твір кінематографії згідно з
“логікою” цього Закону?..

Що за птиця -“фільм”? Або: чи й, справді, “Звенигора” Довженка — не
“фільм”?

Неточним, неповним, отже — хибним, є визначення й основоположного для
Закону поняття (терміну) фільм:

“фільм — аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів,
поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який
є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників.
За способами фіксації зображення та розповсюдження фільми поділяються на
кіно-, відеофільми тощо”.

За цим визначенням до категорії фільмів цілком “законно” можуть бути
віднесені практично всі телевізійні передачі, попередньо чи й у момент
виробництва зафіксовані на ту чи іншу плівку (слово фільм у перекладі
українською саме й означає плівка): від інтерв`ю з перехожими на вулицях
міста, рекламних “роликів”- відеокліпів аж до запису концертів по
трансляції і навіть репортажу про футбольний матч. Бо вони, як правило,
складаються з “епізодів” ( один з численних термінів, не визначених у
Законі ), об’єднаних певним “творчим задумом” ( що це за “птаха” ?), і є
результатом спільної праці авторів ( у випадку трансляції спортивних
змагань такими є коментатор і режисер передачі), виконавців (
коментатор, режисер, оператори, звуорежисери і т.д .) і виробників (
продюсер чи продюсери ).

З іншого боку, за цим визначенням до категорії фільм не можуть бути
віднесені навіть кінематографічні шедеври пори “німого кіно” (наприклад,
“Звенигора” О.Довженка) — бо вони не належать до “аудіо візуальних
творів кінематографії”! з розряду “ фільмів ” мають бути вилучені також
кінематографічні твори, які “складаються” всього лише з одного “епізоду”
— через те, що вони не “складаються з епізодів”…

Подібна логічна непроясненість фундаментальних для цього Закону понять (
твір , фільм, національний фільм, оригінал твору, національний екранний
час, виробництво і створення фільму тощо) неминуче призводитиме до
правових колізій при спробі практичного застосування тих чи тих його
положень.

Найближчим каменем спотикання неодмінно виявиться спроба реалізувати
норму цього Закону щодо демонстрування так званих “національних фільмів”
при використанні так званого “національного екранного часу”.

Дебош уявлень і понять, або: “національне” — “духом” чи “тілом ”?

Згідно з затвердженим Кабінетом міністрів України “Положенням про
національний екранний час та його використання суб’єктами кінематографії
й телебачення” запроваджується 30-ти процентна квота для обов”язкового
демонстрування “національних фільмів” при використанні “національного
екранного часу”.

Відразу виниають питання: що таке “національний екранний час”? що таке —
“національний фільм”?

“Національний екранний час, — читаємо у Законі (Ст.3) — сумарний час,
протягом якого здійснюється демонстрування (публічний показ) фільмів у
кіновідеомережі та на каналах мовлення телебачення України”.

При такому, сумарному, щоб не сказати оптовому, підході — як можна на
практиці реалізувати цю вимогу без ускладнень, непорозумінь, скандалів?
Якщо стосовно телеканалів ще якось можна вирахувати ці 30%, то як бути з
окремими кінотеатрами, кіноустановками, відеосалонами і т.д.? По кожному
зокрема? То так, певно, й належало б написати — коли не тексті Закону,
то, принаймні в підзаконному Положенні…

Питання про національний екранний час, торгівлю ним як “оптом” так і “в
роздріб” має, до речі, далеко не простий політикоекономічний зміст. Але
про це далі. Зараз же спробуймо з`ясувати, що ж таке національний фільм
“в законі”:

“національний фільм — створений суб’єктами кінематографії України.
Фільм, виробництво якого здійснено в Україні та авторське право чи право
власності на який повністю або частково належить суб’єктам
кінематографії України.

Спробуймо збагнути.

Залишимо в дужках, тобто осторонь, питання про те, що означає
застосування поряд істотно відмінних між собою термінів створення та
виробництво (Чи означає це, що створення “твору кінематографії” (?!
літературний сценарій, режисерська експлікація і т.д. ? — див. вище)
може здійснитись у Москві чи Парижі, а його виробництво на студії у
Києві чи Одесі?..), — придивимось до того, що власне являє собою, за цим
визначенням, “національний фільм”.

Неважко помітити, що при визначенні цього терміну застосовано одночасно
кілька різнорідних критеріїв — громадянський, правоавторський,
правовласницький, географічний. Це робить неясним, про що взагалі
йдеться: про приналежність фільму до “духовної” скарбниці української
культури чи про правовласну “матеріальну” приналежність його до культури
України — як загальнонародного (загальнодержавного) надбання (набутку,
добра, власності, майна)?

Втім, зрештою, видається цілковито сумнівним (з огляду на таке
визначення) — як те, так і інше. Бо духовна приналежність певного твору
мистецтва до тієї чи іншої національної культури визначається зовсім не
юридичними приписами — тут діють зовсім інші закономірності, які жодною
мірою на підлягають правовому регулюванню (фактом певної національної
культури їх робить соціальнпсихологічний (а не виробничий) процес —
сприймання, освоєння і засвоєння “національним духом”, тобто
національною свідомістю та національним почуттям народу). Для
становлення ж статусу фільму у правовласних “майнових” відношеннях не
варто стільки всього городити: його “національна” (=державна)
приналежність (юрисдикція) визначається громадянством продюсера
(продуцента, виробника — юридичної чи фізичної особи, на кошти якої
виготовлений (“створений”, “вироблений”) фільм. Принаймні, це усталена у
світі практика.

Інша річ, що при цьому можуть виявитися найнесподіваніші казуси
ідеологічного порядку: “американський”- за правовласним статусом фільм
(як-от фільми В.Авраменка) може бути “українським” за своїм “духом”, тим
часом як “український” за юрисдикцією може виявитися, принаймні,
видаватися декотрим — “антиукраїнським” за своїм ідейним спрямуванням
(як-от фільми українських студій про події 1945-1952 р.р. в західних
областях України).

Застосування положення Закону про “національний фільм” у такій редакції
може призвести на практиці до драстичних казусів. Бо за цим логічно
плутаним визначенням до категорії національних не потрапляють всі
кінематографічні твори навіть української тематики, створені українцями
“діаспори” на українські кошти і просякнуті “українським духом” (не
тільки фільми В.Авраменка). Не підпадає під рубрику “національних” також
цілий ряд творів класиків української кінематографії (О.Довженка,
І.Савченка, С.Параджанова), створених (вироблених) не на території
України. Що в принципі суперечить задуму: “сприяння, доступу глядачів до
перегляду творів національної кінематографічної спадщини” (Ст.12 Закону
про кінематографію).

Загалом видається сумнівною в цілому затія в такий спосіб,- шляхом
адміністрування , — досягти бажаного результату — сприяння як доступові
до національної культурної спадщини, так і піднесенню виробництва
“національних фільмів”. До цієї думки схиляє й світовий досвід. Зокрема
й Франції, на яку здебільшого прийнято посилатись, коли йдеться про
державне протегування розвиткові національної культури.
Державно-національний “хрестовий похід” проти засилля іноземних
(американських) фільмів там розпочався 1982 р. Через 10 р . підбили
перші підсумки. Якщо у 1982 р. доход від американських фільмів становив
бл. 70 млн франків, то в 1992 — він зменшився аж на 2 млн. При цьому
доход від прокату “національних” фільмів за цей же час скоротився у два
рази: з понад 90 млн франків у 1982 р. до 45 млн — у 1992 р. Сказати ж,
що “зате”, мовляв, відбулися особливі художні зрушення, злети і т.д. в
національній французькій кінематографії цього періоду, також підстав
нема.

Треба, зрештою, збагнути, що у цій сфері, сфері культури, мистецтва,
діють інші “закони”. “Негативним” визначенням їх може слугувати аксіома:
чого нема у житті — не бувати тому й у мистецтві: нізвідки взятися йому
в театрі, музиці, літературі, кіно…

“Національний фільм” в Законі, або: і мертвим, і живим, і
ненарожденним?..

Гротескні потуги незграбно “прив`язати” до фільму ярлик “національний”,
будучи продовженням подібних інфантильних виграшок із цим терміном в
інших сферах культури, є таксамо безглуздими теоретично і безплідними,
коли не шкідливими, практично-політично, як і надавання титулу
“Національний” академії наук, театрам, творчим спілкам і т.д. — аж до
намагань штучно витворити в чиновницьких кабінетах, якщо не в
лабораторних колбах, “національну ідею” .

Вивершує цей бешкет уявлень (стосовно поняття “національного” — і не
тільки його) “Положення про державну підтримку національних фільмів у
продюсерській системі”.

…Хочеться вірити, на думці авторів цих документів насправді була
турбота про підтримку “національного” (тобто свого, домашнього, а не
зарубіжного) виробника фільмів (за усталеною в кінематографі
термінологією — продюсера (англ.,фр.), продуцента (нім.), продуктора
(ісп.,італ), — тобто людини чи юридичної особи, яка в решті решт є
відповідальним виробником фільму, тобто продукту)… Але така вже
азартна ця гра новітніх державотворців у жонглювання словом
“національний” (як недавніх — словом “комуністичний”), що втриматись
виявилось не під силу.І от “об” єктом державної підтримки” замість живої
й реальної людини (продюсера) виявився міфічний “національний фільм”.
Так прямо й написано чорним по білому:

“Об`єктом державної підтримки в продюсерській системі є національний
фільм”…

За “логікою” цього документу фільм, — на відміну від театру, опери,
спілки письменників і т.п. — може набути титул “Національного” навіть
задовго ще до свого щасливого (або й нещасливого) народження. Порівняймо
лишень.

Ось положення із Закону про музеї (остання частина Ст.6 .Види музеїв ):
“Державному музею, який має музейне зібрання пам’яток загальнодержавного
значення, набув міжнародного визнання і є провідним культурно-освітнім
та науково-дослідним закладом у відповідних профільних групах музейної
мережі України, у встановленому законодавством України порядку може бути
надано статус національного музею України”.

Зверніть увагу: за поважних обставин музей ( музей !) тільки може бути
удостоєний звання “національний”!

А ось положення про набуття статусу “Національного” в “продюсерській
системі” українського кінематографу:

“2.1.Згідно з заявою (форма №1) та пакетом документів (додаток №1)
продюсерів, грунтуючись на Положенні “Про державну підтримку
національних фільмів у продюсерській системі”, Міністерство культури і
мистецтв України приймає рішення про надання фільму статусу
національного і про його державну фінансову підтримку з урахуванням
висновку Експертної комісії по кінематографії Міністерства культури і
мистецтв України.

2.2.Міністерство культури і мистецтв видає продюсеру посвідчення
національного фільму (форма 2), яке реєструється у Національному центрі
Олександра Довженка.

Це посвідчення надає право продюсеру на звернення в державні і
недержавні організації і заклади, зарубіжні кіноорганізації за допомогою
чи сприянням у виробництві та розповсюдженні національного фільму і є
документом-гарантом кінопрокату”.

…Яка турбота про “національне”! Продюсер ще навіть не… той , не
“вагітний” — він щойно лише збирається “пошлюбитись” (назвемо це так), —
а гаданому ненарожденному ще фільму — на відміну від громадян — уже й
паспорт виписують: аби чимхутчіш графу “національність” заповнити…

Як кажуть у народі: теля ще в … (ну, десь там!..), а той (отой самий!)
уже з довбнею бігає…

До речі, а як бути стосовно національної (ще не здійсненої) вистави,
національного (ще ненаписаного) роману, національного (ще не
поставленого) балету, національної (ще не здійсненої) опери,
національної (ще не скомпонованої) симфонії? Чому б сусідам по дружньому
колу мистецтв та не скористатись цими кіновинаходами?..

Державна “підтримка”, або законне право на… жебрацтво

А тепер спробуймо з`ясувати, що то воно за “продюсерська система”, у
якій “держава” збирається підтримувати “національний фільм”.Та
підтримувати так щедро що аж відважується надавати продюсеру право …
звертатись за допомогою чи сприянням ! і то не тільки до неї, а навіть
до “недержавних” організацій та закладів… над те: до “зарубіжних
кіноорганізацій”…Що то значить батьківська турбота! Як наділяти
“правами” так наділяти!.(Чи може, боронь боже, це означає, що ті, хто не
ощасливилений такими “посвідченнями”, не мають права навіть клопотатись
про допомогу та сприяння — звертатись хоч би до зарубіжних та й своїх
“недержавних” (до “державних”, ясно, зась!) організацій? А що? За
принципом: дозволено тільки те, що “дозволено”, а що “не дозволено” -те,
значить, заборонено… )

“ До суб”єктів продюсерської системи належать продюсерські і
дистрибюторські фірми, кіновідеостудії,технічні сервісні
підприємства,кінотелеканали,кінотеатри, кіно- і відеоустановки, рекламні
і фестивальні агентства в галузі кінематографії, кіноринки,інші фізичні
чи юридичні особи, що займаються підприємницькою дяльністю у галузі
кінематографії ”.

По суті це визначення співпадає з визначенням терміну кінематографія, як
воно подане у Законі.Порівняймо:

“кінематографія — галузь культури, що об”єднує комплекс видів
професійної діяльності, пов”язаної з виробництвом,
розповсюдженням,зберіганням та демонструванням фільмів,
навчально-науковою роботою у цій галузі ”.

“Випадає в сухий осадок” при порівнянні лише апендикс про
“навчально-наукову роботу”. І закономірно випадає : ця діяльність, хоча
й пов”язана з виробничою, по суті галуззю кінематографії, до неї власне
не належить: це особлива й окрема, “невиробнича” (в цьому розумінні),
сфера: науки та освіти.

Отож визначення “продюсерської системи” є визначенням іншими й більш
точним словами системи кінематографії. Але в такому разі, до чого тут
фраза “державна підтримка … в продюсерській системі”, коли це одне й
те ж ( в “розумінні” творців цих документів”)?

Справа в тому, що визначення продюсерської системи є некоректне. В
тексті Закону про кінематографію термін продюсер подається в такому
формулюванні:

“ продюсер фільму — фізична або юридична особа, яка бере на себе
ініціативу й відповідальність за фінансування, виробництво та
розповсюдження фільму ”.

У Законі про авторське право і суміжні права (Ст.4., абз.15) поняття
продюсер тлумачиться дещо інакше:

“ продюсер — особа, яка організує або організує та фінансує постановку
аудіовізуальних творів”.

Не надто точні, не цілком вичерпні визначення, але загалом задовільні.

Точніше було б таке: продюсер – це особа або група осіб, або юридична
особа), яка фінансує і тим самим здійснює створення (виробництво) фільму
(рекламних оголошень, відео- чи радіокліпів, естрадних шоу,
радіопередач, театральних вистав і т.д. і т.п.). Для порівняння наведемо
визначення терміну продюсер в країні з класичною кінопродюсерською
системою.В американському довіднику Mass media dictionary //NTC,
1991,p.460-461) значиться: “ ? producer- an individual who is ultimately
responsible for a production, commercial. television series, and so
on.Sometimes, the financial backer of a production.Cf. director. ? A
third person to whom a commercial has been sold, assigned, transferred,
leased, or othewise disposed of. ? An individual or company that
packages bооks for distribution by a publisher.Also called a book
packеger or packager. ? An advertising agency employee resposible for
the phoduction of commercials; includes such functions as selection of
production supplier, cost control, and quality control.Also called
production director. ? In studio animation, the administrative head of
the film, usually resposible for budget, staff, legal contracts,
distribution, scheduling, and so on.” )

Так от, навіть за логікою уже наявних у законодавстві України визначень
терміна продюсер до продюсерської “системи” входять ті і лише ті види
діяльності, які безпосередньо складають процес виробництва (англ. to
produce — втробляти) фільмів. ( В даному разі фільмів , оскільки
мовиться про них.) Отож, насправді до продюсерської системи не належать
“дистрибюторські фірми”, ”фестивальні агентства”, “кіноринки” і т.п.,
хоча вони є невід”ємною частиною кінематографічної (як і інфраструктура
будь-якої іншої функціонуючої й економічно) галузі.

Далі. З тексту Закону випливає, що в Україні буцімто запроваджується
“продюсерська система”. Так ніби її раніше не було.Скажіть на милість,
хоч де-небудь у світі існує чи існувала коли-небудь кінематографія, не
заснована на “продюсерській” системі?..Навіть у колишньому СРСР
кінематографія була заснована не на чомусь іншому, а саме на
“продюсерській” системі: бо “продюсерська система” в перекладі з
“новояза” на українську означає “ система виробництва ”.І діяла ця
система в умовах ринку, кіноринку .Обмеженого, регульованого,
затиснутого, але — ринку . Витрати на виробництво фільмів
співвимірювались з доходами від їх прокату, перегляд фільмів був платним
(хай ціна білетів була значно нижчою від вартості, необхідної для
самоокупності окремих фільмів, часто-густо — просто символічною, але —
за перегляд фільмів належало платити.. )

Інша річ — якою була та “продюсерська” система і той кіноринок. А були
вони монополістичними . І монополію тримала КПРС. Формально, щоправда,
продюсерські повноваження делегувались державі. “ Спів-продюсерами”
(co-producer) цього квазі — продюсера (держави) виступали кіностудії як
юридичні особи. На кіностудіях для знімання кожного окремого фільму
утворювались госпрозрахункові виробничі підрозділи, і керівник цього
підрозділу (його посаду іменували директор картини ) формально й
виконував роль виконавчого продюсера (executiv producer), хоча його так
і не називали (здогадно, із огиди до всього буржуазно-комерційного,
капіталістичного).

Отже, іншої системи , окрім продюсерської, столітня практика світової
кінематографії (тобто кіновиробництва ) не знає. Нове, що увіходить в
“продюсерську систему” вітчизняної кінематографії (вітчизняного
кіновиробництва ), — це позбавлення монопольних прав держави і
запровадження конкурентних умов на ринку мистецтв взагалі, кіномистецтва
— зокрема. Однак при цьому держава не просто “зрікається” претензій на
монополію, як дехто вважає, — її по суті взагалі позбавляють можливості
виступати у ролі продюсера за нових ринкових умов!..

Здавалось би, раз виробництво фільмів переводиться на нові ринкові
умови, а за подібних умов кіновиробництво, наприклад США, належить до
найприбутковіших галузей економіки (втім, таким воно було й за нібито
безринкових умов радянського періоду: доход від прокату фільмів становив
другу, після горілки, статтю поповнення бюджету!), — то чому б і державі
(в особі “уповноважених” на те органів) не виступити в ролі продюсера ?
Хіба держава не може діяти як повноправний учасник ринку , — тобто не
лише як замовник товарів , споживач , але й як виробник ? Може і —
повинна б !.. Скажете — державний капіталізм? А хіба “ державний”-
гірший за існуючий дикий, бандитський ?

Український Державний кіно- , теле- Базар,або “ національний екранний
час” — оптом і в роздріб

Ці питання, — підкреслимо: основні питання “суспільних відносин,
пов”язаних із виробництвом, розповсюдженням,зберіганням і
демонструванням фільмів” ,- які мав не меті насамперед врегулювати
Закон, геть випали з поля зору законотворців.І здається, що “випали” не
випадково. За цим — “принципова” недалекоглядна позиція новітніх
“державотворців”.Що вже говорити про кіно, коли такого підходу, такого
розуміння місця і ролі ( місця -в народному господарстві, е кономічної
ролі в народному господарстві) бракує(?) навіть у провідних визначальних
галузях народного господарства.Гляньте на так званий Фонд державного
майна! Здавалось би, його керівництво та мало б бути комерційною
дирекцією по найефективнішому економічному використанню саме в ринкових
умовах, державного майна ( а це переважно засоби виробництва) в
інтересах держаи, народу. Так ні. Насправді, мету вбачають в
якнайшвидшому розпродажу ( розтринькуванню ) державного майна, його
“державнотворчому” роздержавленню за будь-яку ціну (тобто розкраданню).

Взагалі економічний зміст статей Закону про кінематографію (Розділ ІV.
Державна підтримка та фінансування кінематографії) викликає щонайменше
подив.

Що й казати, в принципі це добре, що прокламується державна підтримка,
сприяння і т.д. кінематографії і навіть відкриття для цього спеціального
фінансового рахунку, коштами з якого передбачається довірити
розпоряджатись «уповноваженому на це органу ” (здогадно — Мінкультурі).
Але: кому, яким “суб’єктам” і на яких умовах мають виділятись гадані
кошти? Всім однаково — і бюджетним організаціям (факультет
кінематографії театрального інституту, кінофонд), кіностудіям як
юридичним особам, і окремим фізичним особам — творцям (продюсерам) ? І
на однакових умовах? І яких саме: безповоротні позички? Безпроцентні
кредити? Кредити під проценти?..

За текстом Закону деякі з економічних питань передбачається
“врегулювати” через підзаконні акти. (Хоч видається аж надто багато як
для такого Закону відсилань як до інших Законодавчих актів (Закону про
авторське право…”, ст.10 Конституції), так і до здогадних підзаконних
актів ( Положення про продюсерську систему, Положення про технічні
стандарти,норми та правила розповсюдження і демонстрування фільмів,
Положення про державне посвідчення на право розповсюдження та
демонстрування фільмів,Положення про порядок передачі вихідних
матеріалів та фільмокопій на зберігання,Положення про національний
екранний час та його використання… Очевидно, хоч і не згадується,
також: Положення про державне замовлення, вірогідно, також: і Положення
про спеціальний фінансовий рахунок та користування ним, про державну
підтримку шляхом податкового, митного, валютного “та інших видів(!)
регулювання” і т.д. і т.п. ).І от з”явилися перші з них.Про “квоту” мова
йшла вище. Тепер ближче познайомимось з економічним характером державної
підтримки міфічного національного фільму”.

Виявляється,”кошти державної підтримки можуть виділятися продюсеру
фільму у формі часткового фінансування його виробництва за рахунок
державного бюджету, виходячи з того, що частка державної участі не
повинна перевищувати 70 відсотків кошторисної вартості виробництва
фільму”.

От тобі й маєш!..Згідно з положенням про статус “національного”
піддаваний цьому високому титулуванню об”єкт має бути у цілковитій
державній власності… Виходить, “національний” фільм — лише на дві
третини “національний”?

А на яких засадах здійснюватиметься це фінансування? Судячи з того, що
ряд “пріоритетних” -“навчально-пізнавальних, просвітницьких та
документальних фільмів і кінолітопису, фільмів для дітей, зокрема
анімаційних” — “за державним замовленням (!) забезпечуються державним
фінансуванням у повному обсязі”, згадана 70%-на “підтримка” є
безповоротною дотацією… За рахунок платників податків, звісно. А чому,
власне, безповоротною? Адже передбачається гарантований державою прокат
цього фільму. Невже ж не планується прибуток чи бодай самоокупність
картини? Мабуть, що планується, бо який ще, крім “держави”, дивак
виділить задарма решту 30%? А якщо планується сякий-такий прибуток, то
яка участь у його розподілі держави — тобто поповнення бюджету, бодай
часткового відшкодування витрат, яких зазнали платники податків, котрі,
можливо, якраз не люблять кіно взагалі?..На ринку має бути, як на ринку!
..

Ще виразніше подібна безгосподарність “держави” за рахунок населення,
щоб не вживати гучних слів — народу та нації, — постає в Законі про
телебачення та радіомовлення. Маючи на меті врегулювати “правові,
економічні, соціальні, організаційні” відносини у цій сфері,автори
тексту не дали собі клопоту з’ясувати особливу економічну природу її,
зокрема того, що являє собою “канал мовлення”.

У Законі цей термін визначається у такий спосіб:

“канал мовлення — сукупність технічних засобів з частотними
присвоєннями, призначених для трансляції теле- та радіопередач на
територію, що визначається параметрами технічних засобів мовлення”.

Не будемо зважати на допущену тавтологію: з суто технічної точки зору
визначення цілком задовільне.

Інша річ — аспект соціальний та економічний . Трансляція передач адже
ведеться не “на територію” — це не сліпий обстріл “по квадратах” — а для
людей. В цьому аспекті оті “частотні присвоєння” технічних засобів
виступають засобом зв’зку,засобом спілкування людей,Уточнимо: багатьох,
дуже багатьох людей — сотень тисяч і мільйонів людей.І завдяки цьому
“канали мовлення” набувають особливого соціального значення: це увага,
притому практично одночасна увага, цілого суспільства. І ця увага має
величезну соціально-політичну цінність , а в умовах товарного
виробництва, ринкових відносин, — також і ціну .Ціна цієї уваги
суспільства визначається її напругою та тривалістю.Остання ж —
вимірюється часом .

Можливо, вперше і в останнє цей своєрідний предмет купівлі-продажу
виступив у всій неприкритій чистоті під час унікального і дещо
екстравагантного рекламного трюку, здійсненого солідним американським
банком. На одній з найпопулярніших у 60-х роках радіостанцій на початку
випусу звичних вечірніх вістей пролунало виразно і чітко оголошення: “За
48 годин стереофонічної тиші для вас, що настане після цього оголошення,
заплатив Перший національний банк”. І справді дві доби радіостанція
мовчала.

Але час, яким торгують на телебаченні, вимірюється не просто хвилинами
та годинами, — у нього є і якісний вимір — напруженість (зосередженість,
концентрація) уваги людей та кількості останніх. І ця особливість
екранного телевізійного часу має властивість , порівнянну з родючістю
землі.

Земля, грунт, адже також, як і вода та інші природні ресурси, не має
субстанційної вартості (бо вона не створюється людьми), але, втягуючись
в орбіту товарно-грошових відносин, має ціну. І ціна земельної ділянки
залежить саме від її головної якості — родючості.. Звісно, беруться до
уваги й інші характеристики, зокрема вигідне щодо транспортних
магістралей, крупних населених пунктів і т.д. розташування, але
найважливіше все ж — родючість. Родючість же землі визначається тим, що
посіяне-посаджене за певних умов дає доход сам-двадцять, сам-тридцять,
сам-двісті і т.д. “ Канали ” теле- та радіомовлення — не що інше, як
аналоги таких родючих ділянок землі: “вкладена” гривня тут може принести
-і приносить ! -віддачу в десятки тисяч, а то й сотень тисяч, і не
гривень, а доларів. І це не довільне припущення: факти, встановлені
тимчасовою Комісією Верховної Ради по вивченню ситуації в інформаційному
просторі України, незаперечно свідчать про хижацьку й економічну
експлуатацію цих соціально-природних ресурсів України домашніми
“нуворішами” та їхніми іноземними “подельниками”.

То якими ж безголовими господарями треба бути, щоб отак небдало, коли не
злочинно, розпоряджатись цим цінним природним національним ресурсом!

До речі, тьмяне відчуття, що це справді національні ресурси ,
темінологічно . але — тільки термінологічно ! — навіть проникає до
тексту Закону та підзаконних актівє Подібно, як відчуття того, що тут
повинно йтись про щось таке, що аналогічне оренді на землю .Так, у Ст.
20 Закону мовиться:

“ Власник ліцензії не має права передавати канал мовлення у суборенду ”.

Отже, логічно вважати, що власник ліцензії виступає орендатором певного
каналу. То ж повинен би, як це має місце у відповідних правовласних
орендних відносинах, вносити в залежності від “родючості”
(прибутковості) каналу мовлення орендну плату , а не відкуповуватись
придбанням ліцензії та плати за реєстрацію…

Національна” Аб-Ра Ка-Да-Бра — 98, або “ Якби ж ви вчились так, як
треба”…

Вируючий в Україні бешкет понять та уявлень не міг не відбитись на
якості понятійного апарату Законів пр кіно, телебачення, авторські
права, інформаційну діяльність, культуру, мови, музеї, бібліотеки.
Тексти Законів та підзаконних актів рясніють суперечностями та логічними
огріхами. До вищенаведених можна додати велику кількість інших.

Наприклад, явно сплутуються поняття розповсюдження та прокат фільмів. У
тексті:

“ розповсюдження (прокат) фільму — виготовлення фільмокопій
(тиражування), продаж та передача їх в прокат юридичним та фізичним
особам”.

Видається очевидним, що може бути й буває розповсюдження фільмів — тобто
діяльність по виготовленню копій та їх продажу чи передаванню на інших
умовах для демострування — і без прокату. Демонстрування ж може
здійснюватись як з комерційними, так і з некомерційними цілями. І лише
останнє, а саме: демонстрування фільму з метою одержання доходу — і
становить смисл узвичаєного поняття “ прокатування” (прокату) фільмів.
Проте термін прокат фільму взагалі не знайшов належного правового
визначення.

В ряді формулювань припускаються логічні помилки типу визначення
невідомого через невідоме :

“ державний фонд фільмів — державний заклад культури, що здійснює
архівну та науково-дослідницьку діяльність з метою розвитку фільмофонду

Постає питання: що таке фільмофонд і чим відрізняється він від фонду
фільмів ? Часто-густо трапляється підміна понять . , зміщення смислу
слів .Наприклад, у вживанні означень телебачення: суспільне,
громадське,соціальне, не кажучи вже про еквілібристику з терміном
національний. У Ст.9.(Органи управління кінематографією) проголошується:
“Державну політику в галузі кінематографії здійснює відповідний
центральний орган виконавчої влади”. Це на початку. В кінці ж цієї
статті читаємо:“Місцеві органи управління кінематографією реалізують
державну політику в галузі кінематографії.”В чому полягає відмінність
між здійсненням та реалізацією державної політики? У Ст.10 ( Види
фільмів ) читаємо:”За видами фільми поділяються на ігрові, анімаційні
(мультиплікаційні), неігрові тощо”. Очевидне порушення дихотомічного
принципу класифікації за законом логіки, відомим як tertium non datur (
третього не дано ). Скидається на пряму екстраполяцію нахабно відвертого
й політично небезкорисливого софізму: “у Боснії воюють серби, хорвати й
… мусульмани…” , коли насправді там воюють православні, католики й
мусульмани — тобто точиться релігійна війна?! ).

Подібна логічна недоладність, на нещастя, є характерною ознакою й
архітектоніки (побудови) Закону. Так, викликає щонайменше подив Ст.5 (
Основні принципи кінематографії ).По-переше, незграбністю формулюванн:
як це- принципи кінематографії? Навіть у світлі власного (тексту Закону)
визначення: “ кінематографія — це галузь культури, що об”єднує комплекс
видів професійної д іяльності (до речі, професійна діяльність — ще один
термін, що залишився без визначення, хоча зустрічається в тексті Закону
неодноразаово), пов”язаної з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням
та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою у цій галузі” .
Як це можливо збагнути: принципи … галузі? За аналогією до інших
галузей художньої культури , нариклад — принципи… живопису,
архітектури, театру, музики?. Досить так поставити питання, щоб стала
очевидною надуманість, щоб не сказати безглуздість змісту цієї статті у
поданій редакції .

По-друге, впадає в око загальність, декларативність положень цієї
статті: “утвердження творами кінематографії ідей гуманізму,
загальнолюдських цінностей, національно-культурних та духовних
цінностей”, “розвиток кіноіндустрії та традицій національної
кінематографії”,”збереження національної та світової кінематографічної
спадщини”, і т.д. По-іншому виглядала б, можливо, справа, якби деякі з
цих положень та увійшли були б до розділу, де регламентується державна
політика в галузі кінематографії. Тоді, за умови конкретизщації та
визначення механізмів , вірогідно, могли б набрати певної ваги положення
на зразок: “гарантування свободи творчості, захисту інтелектуальної
власності, авторських і суміжних прав, моральних і матеріальних
інтересів суб”єктів кінематографії”, “заохочення благодійної
діяльності”, “рівності прав і можливостей суб’єктів кінематографії,
незалежно від форми власності у виробництві, розповсюдженні та
демонструванні (публічному показі) фільмів” тощо.

Над те: окремі положення цієї ж Статті видаються, принаймні, сумнівними,
якщо не хибними . Наприклад: “сприяння розвиткові національної
свідомості, патріотичних почуттів, естетичного та екологічного виховання
громадян”.

Не кажучи вже про стилістичну неоковирність ( сприяння розвиткові …
почуттів … виховання ), авторам, вочевидь “ зацикленим” на слові “
національне” (як Ходжа Насреддін з відомої притчі — на слові “ халва” )
, певно, й невтямки, що національна свідомість — дуже своєрідна (своє
рідне) річ: щось на зразок “кривого дзеркала”, яке лестить господареві
та спотворює зображення інших…

Викликають сумнів щодо юридичної правомірності статті Закону про
телебачення й радіомовлення , у яких ідеться про завдання працівників
державного радіо й телебачення щодо “ роз’яснення рішень органів
законодавчої, виконавчої та судової” влади”: з огляду на невизначеність
терміну “ роз’яснення”. Тим більш, що “рішення” цих органів бувають
прямо протилежного змісту, характеру й спрямованості.На практиці, як
показує досвід, застосування цього положення перетворює засоби масової
інформації на фактичне “продовження” гілки виконавчої влади і зводить
нанівець всі декларації про однакове представництво, висвітлення і т.д.,
не кажучи вже про незалежність ЗМІ як “четверту” гілку влади, якою б
вони таки мали б бути в демократичному суспільстві.

Звертає на себе увагу настирливе вживання слова національний
(національна база телебачення, національне телевиробництво, національне
телебачення і т.д.) у не властивому для нього значенні — з
“державницьким” відтінком.

Усталеним нормативним, в українській мові є вживання слова національний
у синонімічному до етнічного значенні, що цілковито відповідає
етимології цих термінів: латинське natio (націо) означає точнісінько те
саме, що й грецьке h t n o z (етнос) та наше народ. “ Національний”,
отже, означає приналежний до певного етносу, народу, але ніяк не
держави. ” Державницького” відтінку це слово набуло в ряді Західних
країн, зокрема у Франції, Америці. У США, коли кажуть fathers of nation
( батьки нації ) мають на levws основоположників держави, у нас же, коли
величають, наприклад Тараса Шевченка, духовним батьком нації, мають на
увазі саме народ, а не державу. Насильницьке нав’язування цього слова у
невластивому українській мові значенні (продовжене запровадженням
“статусу національного” для закладів культури) є не ичм іншим як актом
погвалту мови, за державність та чистоту якої нібито так переживають ті,
хто редагує законодавчі акти й без ладу та міри нашпиговує їх цим
терміном.

Не може не викликати заперечень зміст Ст.31 Закону про радіомовлення та
телебачення , згідно з якою “ релігійні передачі” відносяться
(підносяться!) до ряду державно-політичних ( сесії Верх.Ради,офіційні
державні заходи і церемонії, виступи Президента, Голови ВР, Прем”єр
міністра, голови Конст.Суду, депутатів ВР,членів Уряду). Це прямо
суперечить положенням “Закону про свободу совісті”, відповідно до якого
церква відокремлена від держави, а сповідання чи несповідання певної
релігії оголошено особистою справою кожного громадянина.

При цьому поняття “релігійні передачі” також не визначене у Законі. Про
що власне йдеться? Про трансляції богослужб (яких, до речі, на практиці
більше, ніж у Ватикані, не кажучи вже про Польщу чи Росію)? Чи про
виступи проповідників різних віровчень? Чи про “прграми-передачі” (на
зразок Є.Сверстюкових, Д.Степовикових )? Чи про цілі серіали під
виглядом передач для дітей (про вічну книгу, книгу книг і т.д.) або
програм про нібито традиції та звичаї? Чи про пряму рекламу різних
марновірств та забобонів — навіть з точки зору православної церкви
марновірств та забобонів і “мракобісся” — всіялких віщунів, чаклунів і
т.п.? І як у такому контексті розуміти заборону ( у цій же Ст.31)
передач, які можуть “завдати духовної , моральної чи психічної шкоди
молоді, дітям”? Про що власне йдеться? Для когось у числі таких передач
— атеїстичні , тимчасом як для когось — релігійні. На практиці
“українського”(?) телерадіомовлення свобода совісті звелась виключно до
пропаганди релігії (причому однієї конфесії) та мракобісся (асторологія,
магія, хіромантія, чаклунство і т.д., і т.п. — досить пригадати одіозні
імена від Кашперовського до Чумака та Глобів), часом навіть під маркою
“освітніх” — замість справді наукових та науково-популярних, не кажучи
вже про атеїстичні та антирелігійні.

П’ятирічний досвід роботи ЗМІ України за цим “Законом” посилює сумнів у
доцільності існування державних телерадіоорганізацій взагалі: вони,
використовувані різними гілками влади, політичними силами, що
протистоять одна одній, сприяють не так державотворчим, як державо спо
творчим процесам. До речі, констатовані у Законі організації
громадського телерадіомовлення за минулі 5 років так і не знайшли своєї
реалізації

Висновок напрощується невтішний: ми маємо недосконалі (м’яко
висловлюючись) Закони про кінематографію, про культуру, про телебачення
та радіомовлення. Але чи й справді ліпше мати недосконалий закон, ніж
някого? І якщо таки ліпше, то ліпше — для кого? Можливо, й справді ліпше
для чиновників різних рангів: “подписано — и с плеч долой!”, але не для
кінематографії, і не для кінематографістів. І не для можливих глядачів
вітчизняного кіно. Бо Закон цей практично безплідний, як ялова корова:
хвіст, роги, навіть “органічні добрива” є, а молока — катма…

Кіна ж — як не було, так і не буде. Єдина “втіха”: тепер уже на
“законній” підставі…

Похожие записи