РЕФЕРАТ

На тему:

Перукарство в Росії (ХV-ХVІІІ ст.)

Татаро-монгольська навала надовго затримала розвиток Русі й призвела до
майже 200-річного її відставання від передових на той час
західноєвропейських держав. У XIV-XV ст. на Русі відбувався повільний
процес подолання роздрібненості й створення єдиної російської держави,
її основну територію становили землі Владимиро-Суздальська,
Новгородська, Муромо-Рязанська, а також частина земель князівства
Чернігівського. Центром об’єднання російських земель і формування єдиної
держави у ході наполегливої боротьби з іншими політичними центрами стала
Москва. Завдяки об’єднанню та зміцненню Русі під владою московського
великого князя створилися умови для приєднання до Російської держави
захоплених татарами земель. У 1480 році Русь визволилася від
татаро-монгольського іга. Російська держава на чолі з Москвою почала
швидко розвиватися: збільшувалася її територія, зростала військова
могутність, зміцнювався міжнародний авторитет, відновлювалися і
розширювалися зовнішньополітичні, торговельні й культурні зв’язки із
Сходом і Заходом. Разом із тим посилювалася феодально-кріпосницька
система експлуатації трудового народу: завершувався процес покріпачення
селянства. Новий розкіт ремесел стимулювався збагаченням царського двору
і знаті. Важливу роль у житті Московської держави відігравала
православна церква, яка підкорила своєму контролю все духовне життя
суспільства. Тривале відособлення Русі від інших країн сприяло дальшому
розвитку давньоруської культури цілком самостійним, своєрідним шляхом, а
становлення руської народності й зміцнення Російської держави в ХVІ-ХVІІ
ст. закріпили ці відмінні особливості російської культури і побуту.

Російська мода дуже відрізнялася від західноєвропейської й загальним
своїм виглядом, і окремими елементами. Вона розвивалася цілком
самостійно і являла собою подальшу еволюцію давньоруських костюмів та
зачісок. Основа чоловічого костюма — сорочка, порти — шипун, каптан,
ферезея, шуба.

Збереглося багато свідчень про зачіски Московії (друга половина XV-XVII
ст.) епохи Російської централізованої держави, коли художньо-матеріальна
культура, що сформувалася на московських землях, набула
загальноросійського значення. Зачіски у допетровські часи були досить
своєрідні й значно відрізнялися від моди, що побутувала у Західній
Європі.

Прибирання голів у чоловіків зводилося переважно до напівдовгого
волосся. Його розчісували «шапкою» — навсібіч від маківки. Волосся часто
підстригали у вигляді невиткого чуба на чолі. У народі, особливо серед
ремісників, розчесане «шапкою» волосся підтримували туго зав’язаним
навколо голови шнуром (рис. 7.23 а).

Збоку волосся сягало кінчиків вух і прикривало їх зовсім або ж вуха було
видно між двома пасмами. На потилиці продовжували традиційно зрізати
волосся на рівні потилиці «під скобу» (рис. 7.23 6).

Тільки наприкінці XVI ст. серед бояр і дворян починав поширюватися
східного походження звичай повністю голити голови або стригти волосся
навколо всієї голови, залишаючи його коротко підстриженим на маківці.
Така зачіска, проте, навіть серед знаті не набула повсюдного поширення:
вона викликала осуд з боку церкви та більшості правлячої царської
верхівки, що дотримувалася старих одвічних традицій. Наприкінці XVII ст.
деякі бояри носили нову зачіску — довге, розчесане зверху по
центральному проділу волосся, що вільно спадало пасмами до плечей.

Борода вважалася символом «боголєпія» й відчуження від «латинства».
Широкі бороди носили бояри, духовенство.

Відрощування борід і вусів замолоду залишалося обов’язковим аж до XVII
ст. — до того часу, коли молодь із знатних кіл починала іноді голити
обличчя. У зрілому віці борода та вуса традиційно збереглися до кінця
XVII ст. Гоління бороди засуджувалося ще гостріше, ніж гоління голови.
Бороди відрощували завжди повними від щік; їм надавали різноманітних
форм: широкі й довгі, короткі, підстрижені «лопаткою» або загострені,
оформлені півколом. Велика широка борода продовжувала побутувати як
ознака доброчесності й статечності. Вуса так само відрощували повними,
спущеними вниз, у бороду. Лише наприкінці XVII ст. у придворних колах
знаті вперше спостерігалися окремі випадки гоління бороди у людей
зрілого віку. При цьому залишалися тільки вуса, але вже підстрижені, з
тоншими кінчиками, дещо загнутими догори. Таке прибирання волосся на
обличчі поєднувалося із зачіскою з довгого волосся; воно надавало
обличчю схожості із західноєвропейськими модами XVII ст.

Дотримуючись давньоруської традиції, в XIV-XVІI ст. чоловіки ходили без
шапок тільки вдома. Тому головний убір був неодмінним доповненням до
зачісок. У середовищі дворян і бояр навіть удома носили невелику ярмулку
— таф’ю з шовкової тканини, що прикривала верх голови.

Рис. 7.23. Чоловічі зачіски:

а — «шапкою», пов’язана шнурком; б — «під скобу»

Рис. 7.24. Дівочі зачіски:

а — дві коси; б — дві коси з розпущеними бічними пасмами і накісниками;
в — дівочий вінець із ряснами та підниззю

З XVI ст. таф’ю почали носити і як парадний головний убір на офіційних
прийомах. Для таких випадків її пишно оздоблювали шиттям із перлів та
коштовного каміння. Найпоширенішим головним убором був гостроверхий
ковпак, який носили всі чоловіки — від селян до царя. Феодальна верхівка
носила шапки ще двох видів: мегерку з узорчастих тканин і хутряними
закотами з розрізом спереду, над яким прикріплювали аграф, китиці з
пір’я або коштовне каміння та боярську шапку з хутра «стовбурець».

Згодом із «стовбурця» утворилася висока горлатна шапка — парадний
головний убір думних бояр ХVІ-ХVП ст. їх виготовляли з хутра, знятого з
горла соболя, бобра, куниці чи чорнобурої лисиці. Горлатні шапки бояри
не знімали навіть у присутності царя.

Російський жіночий одяг ХІV-ХVІІ ст. складався з сорочки, сарафана,
літника, тілогрії, опашниці, шуби.

Усталеного ще в Стародавній Русі звичаю, згідно з яким заміжнім жінкам
заборонялося виходити на вулицю без головного убору (простоволосими), а
дівчатам дозволялося носити його відкритим, цілком дотримували до самого
кінця XVII ст. Тому й убрання голів у дівчат і жінок продовжувало чітко
відрізнятися, зберігаючи успадковані від попереднього періоду
давньоруські форми й способи. Товста коса була універсальною дівочою
зачіскою всіх верств тогочасного суспільства. Траплялося також носіння
розпущеного волосся та двох кіс, так само як і їхнє комбінування із
розпущеними бічними пасами (рис. 7.24 а, б). Урізноманітнилося
оздоблення коси. Поширеним стало вплітання в неї золотих, срібних і
перлинних ниток, а також кольорових шнурків. До кінця коси підвішували
накісники, які являли собою шматки бересту, шкіри або картону, щільно
обтягнуті тканиною, переважно шовковою, й оздоблені кольоровим, золотим
і перлинним гаптуванням; накісники мали трикутну форму. Головними
уборами дівчат були пов’язки, вінці. З нарядними вінцями носили рясна —
кілька ниток із перлів, які звисали перед вухами від скронь до рівня
нижньої щелепи, а іноді й до плечей. Спереду над чолом прикріплювали
різної ширини ажурну сітку з перлинних ниток — піднизь (рис. 7.24 в).
Узимку дівчата носили невисокі круглі шапки з наголовками із тканини та
хутряними околишами. Основним загальноприйнятим головним убором заміжніх
жінок, який прикривав волосся, був повойник, або волосник. Поряд із
повойниками повсюдного поширення серед жінок усіх верств населення
набула кичка, яку зверху прикривали хусткою-покривалом. У XVI ст. виник
новий головний убір — кокошник. Він був дуже нарядним, оздоблений
перлами, коштовним камінням.

У ХIV-ХVII ст. в міському і дворянсько-боярському побуті широко
застосовували косметику. Все обличчя й шию густо вкривали білилами, а
щоки яскраво фарбували так, що рум’янець не розходився рівномірно по
обличчю, а «палав вогнем» на опуклостях щік «як маків цвіт». Для
контрасту з білизною обличчя і рум’яними щоками брови та вії дуже
чорнили, причому брови наводили широкою смугою. У такому обрамленні
«соболиних» брів і підведених вій повинні були яскравіше світитися «ясні
очі». Ці особливості жіночої косметики виходили з традиційних народних
уявлень про ідеал жіночої краси як краси квітучого здоров’я, краси
«крові з молоком».

Найулюбленішим оздобленням у російських жінок XIV-XVII ст. були сережки,
персні, намисто, переважно з кількох ниток перлів або коралів, круглі
коміри-наплічники, нерідко з нанизаними ажурними узорами з перлів.
Неодмінним було носіння невеликого натільного хреста, підвішеного на
грудях на шнурку або ланцюжку.

За часів Петра І ввели європейський костюм і перуки. У 1700-1702 рр.
видано накази, що регламентували форму одягу, запроваджено «бородний
знак» — податок за відстрочку гоління бороди на рік. Біля міських воріт
ставили особливі караули, які штрафували бороданів. Накази не
поширювалися на духовенство і селян. Нові європейські моди на зачіски
міцно увійшли в побут аристократії та дворян ще до смерті Петра І, а
потім вплинули на смаки інших прошарків населення. Старовинні форми
зачісок найдовше збереглися у старообрядців, купців і особливо в
селянському середовищі (до початку XX ст.)

У XVIII ст. у Росію з Європи нахлинуло безліч перукарів-французів. Мода
на зачіски швидко змінювалася: від французьких до пруських і навпаки.
Зачіски створювали з власного волосся, але також носили й штучні перуки.
Купецтво і міщани носили зачіску «в кружок», не зникала й мода на
поголені обличчя. В єлизаветинські часи широко користувалися послугами
майстринь із виготовлення чепчиків, а також волосочосів (перукарів).
Молоді красуні хизувалися модною зачіскою у вигляді великої квадратної
буклі посередині голови; від неї йшли по боках навкіс великі буклі та
шиньйон позаду. «Вся зачіска була не менше ніж піваршина заввишки й
називалася «le chien couchant» («собака, що лежить»)». Вживали пудру
різних кольорів: рожеву, палеву, сірувату, білу, a la fleur d’orang, a
la vanille, mille-fle-urs («як апельсиновий цвіт», «як ваніль»,
«квіткову»). Чепуруха тримала маску із дзеркальцем із слюди навпроти
очей, і перукар пудрив зачіску шматочком хутра або шовковим пензликом.
Деякі мали особливі шафи, всередині порожні, в яких пудрилися; пані
залазила у таку шафу, дверцята зачиняли, і запашний порох сипався їй на
голову.

Дівчата носили гірлянди, пір’я, іноді шпильки на голові. Люди літнього
віку носили напудрені буклі, перуки із капшуками ззаду; деякі носили
локони, оксамитові чоботи, палицю в руці. Палицями хизувалися: у деяких
вельмож палиця коштувала не одну тисячу. Палиця графа Кирила
Розумовського оцінювалася в 20 000 рублів; вона була з агату з
діамантами та рубінами. Князь Лобанов-Ростовський володів колекцією
палиць, яку у нього купив граф І. І. Воронцов-Дашков за 75 000 рублів.
Заміжні жінки носили на голові токи, наколки, тюрбани з діамантами,
пір’ям. Білилися, рум’янилися дуже старанно, а також сурмили брови,
ліпили мушки — «шпанки» розміром з гривеник… Шпанка мала значення:
велика під правим оком називалася «тиран», маленька на підборідді —
«люблю, проте не бачу». На щоці — «згоду», під носом — «розлуку».

За часів Катерини II серед перукарів були великі митці своєї справи.
Так, Леонар, перукар нещасної королеви Марії-Антуанетти, страченої під
час революції, примхливо розпоряджався величезними зачісками-куафюрами
придворних дам, прикрашеними пудрою, голубиними крилами тощо. Коли
революція повалила французький трон і заборонила високі головні убори,
він утік із Франції й опинився у Росії.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Будур Н. История костюма. — М.: Олма-Пресе, 2001.

Васіна З. Український літопис. Вбрання. — Т. 1. — К.: Мистецтво, 2003.
26 с.

Золотов Ю. Французский портрет XVIII ст. — М.: Иск, 1968.

Иллюстрированная инциклопедия мод/ Под ред. Л. Кибаловой. Прага: Артия,
1986. — 320 с.

Кирсапова Р. Сценический костюм и театральная публика в России XIX ст. —
М.: Артист, 2000.

Коконова Й., Самсонадзе Н. Женщина й ее платье: Век XX. М.: Инкомбук,
2000. — с. 63.

Костюм / Под ред. Ф. Ф. Комиссаржевского. — СПб.. 1910. — 176 с.

Матейко К. М. Український народний одяг. — К.: Наукова думка, 1996.

Матейко К. М. Український народний одяг: Етнографічний словник. — К.:
Наукова думка, 1996. — 112 с.

Мода й стиль. Современная єнциклопедия. — М.: Аваита, 2002.

Плаксина 3. Б. й др. История костюма, стили и направлення. — М.: 2003.

Пономарьжов А. Українська минувшина. — К.: Либідь, 1993.

Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів. Ч. 1, 2. — К.: Мистецтво,
1978. — 192 с.

Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. — К.: Наукова
думка, 1993. — 168 с.

Українське народне мистецтво: Вбрання / Під ред. В. Г. Білозуба та ін. —
К., 1961.

Ясіевич В. Про стиль і моду. — К.: Мистецтво, 1968.

Похожие записи