Реферат на тему:

Періодизація культури і цивілізації. Сенс вивчення історії культури

Французький культуролог Іпполіт Тен (1828-1893) писав: «Ви їдете до
Версалю й обурюєтесь смаком ХVII ст. …Але припиніть, наразі, судити з
точки зору ваших власних звичок. Ми маємо слушність, коли захоплюємось
диким пейзажем, як і вони мали слушність, коли такий пейзаж навіював на
них нудьгу. Для людей ХVII ст. не було нічого потворнішого, ніж справжня
гора. Вона викликала у них багато неприємних вражень… Люди тієї епохи
були втомлені варварством, так само як ми–втомлені цивілізацією. Ці
гори… дають нам можливість відпочити від наших тротуарів, бюро і
крамниць. Тільки з тієї причини нам і подобається дикий пейзаж». Ці
слова досить ясно ілюструють сутність історичного підходу до вивчення
культури, який полягає у визначенні передумов розвитку культури, тобто
історичного контексту суспільних умов, у рамках яких виникали ті чи інші
явища культури. У зв’язку із цим необхідно застосовувати метод
періодизації, тобто поділити історико-культурний процес на певні епохи,
що якісно відрізняються одні від одних.

Виходячи з даної періодизації, вивчення культури окремого періоду
відбуватиметься у наступній послідовності: 1) визначення основних
історичних особливостей періоду, які включають характеристику
суспільних, політичних та економічних процесів, що впливали на розвиток
культури; 2) з’ясування світоглядних основ розвитку культури даного
періоду, для чого залучаються дані з міфології, релігії, філософії,
моралі та історії науки; 3) вивчення мистецтва даного періоду:
літератури, архітектури, пластичних мистецтв і т.д., у його
найхарактерніших видах, жанрах і художніх формах. Згідно такого підходу,
головна увага повинна бути спрямована на засвоєння основних текстів
культури: міфологічних, релігійних, філософських, морально-дидактичних,
наукових, юридичних, літературних, мистецьких тощо.

В сучасній науці існує тенденція розуміти під текстом не словесний твір,
але будь-який твір мистецький, що існує у просторі і часі. Згідно цього
до «тексту» відноситься не тільки нотне письмо, п’єса, сценарій, але і
їх виконання, постановка, зйомка. Тестом також буде твір живопису,
графіки, архітектури і т.д., оскільки те, що вони представляють (певну
історію, ідею, міф, краєвид тощо) можна передати словами, і те, що вони
означають (як образ, знак, символ, алегорія) може бути включене до
певного контексту (скульптура Вівтаря Зевса, садово-парковий комплекс
Версалю і т.д.). Таким чином, культуру можна розглядати як певну
сукупність текстів, в яких акумульовано досвід людства, створені ним
цінності, норми, стандарти поведінки, технологічні знання, способи
діяльності тощо.

З цієї точки зору, вивчення культури можна представити, користуючись
окресленням німецького вченого XVІІІ ст. Августа Бека як «пізнання
пізнаного», тобто осягнення змісту і форми текстів культури, а також
основних способів і методів їх тлумачення (інтерпретації). «Пасивний»
або «репродуктивний» на перший погляд, цей процес насправді являє собою
творчий акт, тому що, сприймаючи зафіксовані або закодовані в текстах
культури цінності, людина формує себе як особистість. Російський
культуролог Юрій Лотман зазначав: «Культура завжди має на увазі
збереження попереднього досвіду. Більше того, одне із найважливіших
визначень культури характеризує її як «негенетичну» пам’ять колективу.
Культура є пам’ять. Тому вона завжди зв’язана з історією, завжди
покладає неперервність морального, інтелектуального, духовного життя
людини, суспільства і людства. І тому, коли ми говоримо про культуру
нашу, сучасну, ми, можливо, самі цього не підозрюючи, говоримо і про
величезний шлях, який ця культура пройшла. Шлях цей налічує тисячоліття,
він переходить межі історичних епох, національних культур і занурює нас
в одну культуру – культуру людства».

Одним з результатів вивчення текстів культури повинно стати уміння
знаходити взаємозв’язки між ними: історичні, смислові, формальні,
ідейні, стилістичні тощо. З одного боку, це дасть змогу створити
«культурний образ» епохи, зрозуміти її унікальність, з іншого – може
стати основою історичного сприйняття культури, тому що кожен текст,
по-суті, є ланкою, яка пов’язує часи: він «вбирає» у себе елементи більш
давніх текстів, і сам, у свою чергу, стає основою для створення нових
текстів. Ось як знаходить пов’язаності між науковими і мистецькими
текстами російський скульптор Наум Габо (1890-1977): «На перший погляд,
здається неправдоподібним, щоб між науковою теорією – наприклад,
Коперніка, — і картиною, наприклад – Рафаеля може існувати аналогія. Тим
не менше, знайти спільну ідею для однієї та іншої творчості неважко.
Вчення про Всесвіт Коперніка зустрічається з мистецькою концепцією
Рафаеля. Рафаель ніколи б не наважився портретувати свою славнозвісну
куховарку як Мадонну, коли б не належав до покоління, готового відкинути
геоцентричну модель Всесвіту. У мистецькій теорії Рафаеля так само немає
місця релігійному містицизмові, як і в праці Коперніка «Про обертання
небесних сфер». Для них обох Земля вже не є центром Всесвіту, а людина
вже не виступає вінцем творіння і самотнім героєм космічної драми. Її
буття вже не здається містичним, нематеріальним явищем Середньовіччя.
Одночасно той самий дух панував у флорентійських майстернях. Таким
чином, пов’язаність між наукою і мистецтвом ніколи не переставала
існувати на протязі тривання людської культури».

Зрозуміло, що «спільна ідея» буде спільною не тільки для науки і
мистецтва, але і для економіки і мистецтва, літератури і політики,
релігії і архітектури тощо, адже «більш світський погляд на речі» в
епоху Ренесансу був притаманний як науковцям і митцям, так і політикам,
підприємцям, мореплавцям, кліру – усім тим, хто, власне, й визначав
«обличчя епохи». Немає сумніву, що осягнення такої «спільної ідеї» або
декількох «спільних ідей», які мають вирішальний вплив на розвиток
різних галузей культури певної епохи, народу чи регіону – є початком і
завершенням будь-яких історико-культурних студій.

Вивчення історії культури також може мати глибокий виховний сенс:
досліджуючи тексти, споглядаючи твори мистецтва, слухаючи музику, людина
«знаходить себе», осмислює своє місце у світі і суспільстві. Карл Густав
Юнг зауважив: «В Європі та у всіх цивілізованих країнах проживає багато
варварів і людей античності, дуже багато християн середньовіччя. І
навпаки, порівняно мало тих, чия свідомість відповідає рівневі
сьогодення». Справа у тому, що в сучасному, надзвичайно
диференційованому світі існують реальні можливості створювати й
навіювати суспільству однобічні, спотворені, а то і патологічні «картини
світу». Під виглядом «відродження національної культури» або, навпаки,
її «модернізації» — суспільству може бути запропонована світоглядна
модель, цілковито вкорінена у минулому: досить згадати
«арійсько-варварські» елементи фашизму чи «античне» забарвлення
«реального соціалізму».

Це очевидно, що нав’язування подібних поглядів можливе за умови
некритичного сприйняття інформації, яке випливає з низького рівня
освіченості у галузі наук про культуру і особливо — за майже повної
відсутності знайомства зі самими тестами культури. З цієї точки зору
історія культури виконує важливе світоглядне завдання: спонукує людину
«впорядковувати» світ в індивідуальний космос і допомагає визначити
основні параметри ціннісної орієнтації в ньому. Макс Вебер зазначив:
«Культура» — це той фрагмент безглуздою світової нескінченості, який, з
точки зору людини має сенс і значення». Це очевидно, що людині, яка вже
має свій власний «фрагмент» у нескінченості культури набагато важче
нав’язати іншу точку зору, і, тим більше, змусити повірити в якийсь
черговий утопічний проект.

Література:

Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по истории зарубежной литературы ХVІІ
в. – М.,1954.

Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. — М., 1961

Зарубежная литература средних веков: В 2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. — М.,
1975.

История зарубежной литературы ХІX в. / Под ред. Н. Соловьева. — М.,1986.

История римской литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского — М.,
1959-1962.

Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5
Т. — М., 1962-1980.

Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М.,
1987.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — М., 1990.

Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. —
М., 1953.

Модернизм: Анализ и критика основных направлений. — М.,1987.

Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. — М., 1962.

Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.

Самарин Р. Зарубежная литература. — М., 1987.

Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. — К., 1978.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. — К., 1995.

Похожие записи