Реферат на тему:

Освіта в Україні у XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. культурний процес і культурний розвиток
українського народу значно активізувалися, власне XVIII ст. стало
періодом великого культурного піднесення, у суспільстві відбулося
соціальне розмежування і почався природний процес формування культурних
блоків — феодального класу і народних мас.

В Україні спостерігається відносно високий порівняно з Росією рівень
письменності. У багатьох селах функціонують школи, де навчаються діти
старшини, козаків і селян. Так, на Слобожанщині була 131 трирічна
церковнопарафіяльна школа.

Наука й освіта вищого рівня зосередились у Київській колегії (з 1701 р.
— Академія). Києво-Могилянська академія була першим і найкращим за
значенням вищим навчальним закладом України. В її стінах здобували
освіту українські діти і діти слов’янських народів. Студенти Академії
продовжували навчання, що було нормою, у провідних європейських
навчальних закладах. З неї вийшло чимало талановитих і обдарованих
державних діячів, науковців, письменників і митців: Ш. Прокопович, Г.
Сковорода, М. Березовський, Д. Бортнянський, І. Григорович-Барський, Н.
Згурський, О. Шумлянський та ін. Академія мала велику бібліотеку, яка
наприкінці XVIII ст. налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей
знань на всіх європейських мовах, якими вільно володіли студенти.

Соціальний стан студентів був досить різний — від дітей заможних родин
до дітей міщан. Багато вихованців стали викладачами різних навчальних
закладів України, Болгарії, Росії, Сербії, Чорногорії, Чехії та інших
країн Європи й Азії.

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з
найпопулярніших стали театральні вистави; авторами п’єс, режисерами й
акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу
роль у зародженні українського театру. Обов’язковою дисципліною для всіх
слухачів було вивчення поетики і музики, а любов до хорового співу
українців загальновідома, тож і при Академії працювали великий зведений
хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популярності серед киян.
Академія стала взірцем для навчальних закладів України. За її типом
відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Так, зокрема,
Харківська колегія в 1727 р. на початку своєї діяльності стає центром
освіти Слобожанщини; тут навчалося близько 500 студентів, викладались
інженерні науки, геодезія, географія, артилерійська справа, іноземні
мови.

Українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку
нації, настійно порушувала клопотання перед царським урядом про
відкриття в Україні вищих навчальних закладів — університетів. Проте ці
клопотання ігнорувалися.

На Правобережній Україні та в західнослов’янських землях розвитку освіти
і науки заважало іноземне панування. Польські реакційні кола всіляко
перешкоджали українському спрямуванню Львівського університету, єдиного
вищого навчального закладу в Галичині, але активно підтримувались
єзуїтські колегії та уніатські школи у Львові, Луцьку, Вінниці, Барі та
інших містах, які мали яскраво виражений польсько-католицький характер.

На Буковині стан був ще гірший. За турецького панування тут не було
майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але
викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті
при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість
церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою «руською». І тільки
наприкінці XVIII ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.

У районах центральної України науковими осередками стали Київ, Харків,
пізніше Одеса. Незважаючи на 30-річні репресії після мазепинського
виступу, Академія продовжувала свої наукові традиції. Починаючи з 1844
р. вона активно працює; багато сил та енергії до цього доклали Д.
Апостол і митрополит Р. Заборовський. Чергове своє піднесення Академія
пережила в період гетьманування К. Розумовського. Тут працювали
професори Г. Кониський, Ю. Щербацький, М. Максимович, Д. Ніщинський, С.
Ляскоронський. За словами О. Оглоб-ліна, вони зробили б честь кожному
західноєвропейському університетові. Загалом за 150 років існування
Академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла
більша частина свідомої української інтелігенції, яка у XVIII ст.
займала всі урядові місця, підготувала національне відродження XIX ст.

Наукова думка України активізувалася завдяки діяльності відомого
філософа і просвітника Ш. Прокоповича. Він одним із перших приніс в
українську наукову школу кращі набутки філософської наукової та
світоглядної системи Європи. Він уводить у науковий і навчальний обіг
Академії філософські погляди Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, новітні
астрономічні дослідження, зокрема Г. Галілея. Активно бореться із
схоластикою у читанні курсів, а після переїзду до Росії стає
проповідником та ідеологом абсолютизму, одним із засновників
Всеросійської Академії наук. Його послідовником став відомий вчений,
філософ Г. Сковорода. Він декларував у своїх філософських концепціях
просвітницьку діяльність, рівність народів, людей незалежно від їхнього
соціального походження, мотивуючи тим, що кожен має право на особисте
життя і свободу. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні
нової людини через самопізнання, через працю. Він був пропагандистом
матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в
безмежні можливості людського розуму відкривала йому всі шляхи. Г.
Сковороді були притаманні ідеалістичні концепції, які знайшли вираження
у спробі дуалістичної позиції бачення людини, що поєднує тілесне, тобто
матеріальне, і внутрішнє, божественне.

Великий внесок, не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у
літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі,
байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки.
Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у
літературному процесі почав користуватися живою українською мовою. Його
філософська спадщина, літературні твори справили непересічний вплив на
наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування
свідомості українського народу.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетич-но
пов’язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше
романтичних домислів і міфології. Найвизначнішими з них є «Краткое
описание Малороссии» (1730), твори Г. Покаса «Описание о Малой России»
(1751), П. Симоновського «Краткое описание о ко-зацком малороссийском
народе» (1765), С. Лукомського «Собрание историческое» (1770). Найбільша
цінність усіх цих творів у тому, що їхні автори доводять: український
народ — це єдина спільність, яка має глибокі історичні корені.

Відсутність воєнних конфліктів, високий соціальний статус дали
можливість українській старшині, а особливо її дітям, уже у XVIII ст.
здобути високу і блискучу освіту в українських, російських та
європейських навчальних закладах. Багато з них почали вести свої
хроніки, щоденники, які стали цікавими документами епохи. На особливу
увагу заслуговують «Дневник Петра Апостола» (1725—1727), «Дневник»
(1735—1740) генерального підскарбія Я. Марковича. Наукову і пізнавальну
цінність має «Дневник» генерального хорунжого М. Ханенка, сучасника
гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола.

У XVIII ст. між українською старшиною та російською адміністрацією через
недосконалість законодавчої бази виникла конфліктна ситуація. Вона
потребувала розробки перехідної системи, роботу над якою очолив гетьман
І. Скоропадський. Він скликає комісію з українських правознавців, щоб
зробити переклад, впорядкувати та пристосувати до місцевих особливостей
Литовський Статут — «Саксон» і «Порядок». Незважаючи на активну і плідну
діяльність комісії, роботу не було завершено. Комісії в 1734 р. було
дано розпорядження зробити переклад «Прав, по которым судится
малороссийский народ». Комісія повинна була внести поправки, скоротити
чинні закони та скласти «Кодекс» — проект зводу нових законів для
України. Працю було завершено в 1743 р.

Проте «Кодекс» затримав генерал-губернатор Д. Бібіков, потім сенат і
лише в 1756 р. його одержав гетьман К. Розумовський. Він скликав комісію
з представників генеральної та полкової старшини. Однак у 1759 р.
«Кодекс» знову не було затверджено. Гетьман у 1763 р. скликав на раду
старшину із 150 найвидатніших представників козацтва, але й цього разу
перевагу було надано Литовському Статуту, «Кодекс» так і не було
затверджено.

До комісії, що працювала над Статутом, входило 49 чоловік. Це були
найкращі правознавці України того часу: В. Стефанович, М. Ханенко, Ш.
Чуйкович, Н. Нечай, Л. Шілевич та ін.

Цей документ засвідчив наявність в Україні висококваліфікованого
правознавчого кадрового потенціалу і, власне кажучи, української
правознавчої школи.

Список літератури:

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — №
11-12; Березіль. — 1991. — № 1, 3.

Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. — К., 1992.

Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.

Єфремов С. Біля початків українства. Генезис ідей Кирило-Мефодіївського
братства. — К., 1924. — Т. 1, 2.

Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI—XVIII ст. — Львів, 1971.

Исаевич Я. Д. Украинская культура XVIII столетия // Вопр. истории. —
1980. — № 8.

Похожие записи