Робота

до диференційованого заліку на тему:

“Особливості розвитку культури в епоху Середньовіччя”

План

1. Особливості культури Візантії.

2. Історичні передумови становлення культури Середньовіччя.

3. Наука і освіта в епоху Середньовіччя. Розвиток медичних знань.

4. Література й образотворче мистецтво середньовічної Європи.

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром
своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та
елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культурологія розмежовується
на такі основні періоди:

1) відмирання античності і встановлення нової середньовічної культури в
дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у
зв’язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII—
початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та інших
провінційних міст (середина IX—X ст.); 4) найвищий розвиток
візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI—XII
ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії
(кінець XII—XIII ст.); 6) зародження обмеженого візантійського
гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної
освіченості (XIV — початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від
античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і
Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним
положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави.
Переплетення європейських та азіатських впливів, греко-римських і
східних традицій наклало відбиток на суспільне життя,
релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії.
Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона
відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами
східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та
Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї
держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панували
грецька мова й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація
адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була
латина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візантійського
суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина тут була
піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ’я від католицизму відбились у своєрідності
філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, в догматиці,
літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських
етичних та естетичних цінностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньовічної
західноєвропейської, спиралася не лише на християнство, але й на античну
спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема
медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і
Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 pp.
н.е.) зібрав грецьку медичну літературу і створив численну медичну
енциклопедію «Синопсис» у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних
авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були
Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII
ст.). Створення таких енциклопедій стало значним вкладом візантійських
вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де
поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася
також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення
громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для
подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати
допомогу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утримання лікарень у
Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських
монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації
навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв’язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи
Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного
світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром
Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на
місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва
величезної наддержави — Візантії, до якої входили в різні часи
Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії,
яке розвивалося майже протягом тисячоліття (395—1453), впливали не
тільки греко-елліністичні традиції, а й художня культура Передньго
Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов’ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери
Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська
і духовна влади взаємно доповнюють одна одну: могутні феодали були
водночас і всесильними церковниками. Мистецтво цього періоду мало
виразно релігійний характер. Фізично й духовно досконала людина
провідний мотив античного мистецтва — більше не привертає уваги
художників. Відтепер проповідуються аскетичні ідеали, віра у потойбічний
світ стає могутнім знаряддям у руках церкви, диктує мистецтву основну
тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам християнства. Художник
повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених
православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії
пов’язані із храмовим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської
архітектури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це
величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції —
тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння
увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31 м), оточеним з обох
боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі
центрального купола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки
чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так званий
хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися
банями-куполами. Прикладом пам’ятників такого типу є храм Феодора в
Афінах.

До визначних пам’ятників візантійської архітектури належать храми,
побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і
центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 pp.), оздоблені розкішними
мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано зберігся до наших часів,
помітно вплинули елліністичні традиції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни
та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов’язані з
життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни,
зокрема церкви Сан Вітале. Серед кращих— композиції «Імператор Юстиніан
з почтом» та «Імператриця Феодора з почтом». Кольорова гама мозаїк
насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами,
що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду
належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних
персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа,
імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об’ємне
моделювання, портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна,
багатокольорова гама характеризують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні
(біля Афін). Мозаїки тут складають органічну єдність з конструкцією
храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із
загальними архітектурними формами.

Нищівного удару Візантійській імперії на початку XIII ст. завдали
хрестові походи. Храми і палаци були пограбовані, художні цінності —
вивезені, майстри, які залишилися живими, емігрували. Проте вже на межі
XIII і XIV ст. у візантійській культурі почалося своєрідне відродження
мистецтва.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого
національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у
композиціях переважають розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни
храмів вкривають багатошаровими фресками, більше використовується декор.
Відомими пам’ятками цього часу є мозаїки монастиря Хора в
Константинополі. Сцени на біблійні сюжети пройняті життєвою вірогідністю
та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мистецтво. У багатьох
музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон.
Третьяковську галерею прикрашає знаменита ікона Володимирської
богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона
втілює благородство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця
горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах
застиг смуток. Один із шедеврів живопису — ікона «Дванадцяти апостолів»
— знаходиться в Музеї образотворчого мистецтва у Москві. Роботі властиві
чіткий композиційний ритм, тематично-смислова спорідненість,
благородство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона
значною мірою відбивала реальну дійсність, подекуди наслідуючи античну
традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У
мініатюрі «Давид, що грає на лютні» образ музиканта приваблює реалізмом,
значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво виробило власний
урочисто-репрезентативний стиль, пов’язаний головним чином з церковними
догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми
реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійська імперія припинила
своє існування. Проте вплив її культури яскраво позначився на мистецтві
Західної Європи, південних слов’ян, Київської Русі, Закавказзя.

У період середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації,
оскільки в стародавні часи не було Європи у сучасному розумінні
культурно-історичної спільноти. Позитивний вклад середньовіччя в історію
культури людства величезний, він дістав прояв в усіх її галузях — в
освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного прогресу
середньовіччя необхідно з’ясувати особливості історичних обставин даного
періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи — епохи
Середніх віків, основним змістом якої була трансформація феодальних
відносин, насамперед землеволодіння. Розвинута форма феодальної
власності являла собою спадкоємну земельну власність представника
панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу в
сеньйора. Політична система феодального суспільства відзначалася, перш
за все, тим, що влада була безпосередньо пов’язана з земельною
власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи середньовіччя
набрали реальності перші форми демократії в ширшому застосуванні, ніж,
наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві.

В XI—XIII ст. стало утверджуватися міське самоврядування. Якщо місто
повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус
комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в
місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки
мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили
монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах —
Венеції, Флоренції, Генуї. На чолі комуни стояла міська рада, яка
здійснювала керівництво адміністративно-господарською діяльністю,
видавала загальнообов’язкові розпорядження. Радою керували виборні
особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Італія).
Міська община, неоднорідна за соціальним складом, включала різні
корпорації і стани. Торгове населення об’єднувалось у гільдії, а
ремісники — в цехи. Цех також був політичне спрямованою організацією,
очолюваною виборним магістром.

Похожие записи